Правова Абетка: право власності в період збройного конфлікту

45 випуск подкасту «Правова Абетка» Олега Шинкаренка та Олени Сапожнікової «Правова абетка» виходить за підтримки мережі громадських приймалень та Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини. Цей випуск із урядовим уповноваженим у справах Європейського суду з прав людини Іваном Ліщиною присвячений праву власності в період збройного конфлікту.

Олег Шинкаренко: «Окупаційна влада Криму визнає недійсними документи про права власності на земельні ділянки, видані Україною до окупації півострова», — про це повідомляє у неділю у Facebook головне управління розвідки Міноборони. Там заявили, що керівництво Російської Федерації нарощує заходи щодо подальшої розбудови військової інфраструктури на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим, у тому числі з порушенням майнових прав населення. Зокрема, у населеному пункті Любимівка підрозділи російських окупаційних військ проводять інженерні роботи щодо розширення військового містечка радіотехнічного полку. «При цьому ігноруються права населення на володіння земельними ділянками та здійснюється руйнування їхніх приватних будівель», — йдеться у повідомленні. У розвідці стверджують, що у відповідь на чисельні звернення громадян щодо протиправних дій російських військових, представники окупаційної влади та, так званих правоохоронних органів заявляють про незаконне оформлення прав власності на земельні ділянки місцевими жителями, а документи, надані українською владою до окупації, визнають недійсними. Пане Іване, виходить так, що під час збройного конфлікту населення на окупованій території взагалі позбавлене будь-яких прав. Окупант може робити все, що йому заманеться, і припинити це неможливо, адже, покладаючись цілковито на аргумент сили та зброї, він може ігнорувати всі закони?

Іван Ліщина: Насправді ні. Звісно, Російська Федерація є учасником Європейської Конвенції захисту прав людини та основних свобод. Російська сторона в своїх поданнях до Європейського Суду, зокрема, по справах «Україна проти Росії» визнає те, що вона розповсюдила свою юрисдикцію, відповідно до Конвенції, на територію півострова Крим. Отже, на цій території діє Європейська Конвенція з прав людини, і Росія несе відповідальність за будь-які порушення, які відбуваються на цій території. Щодо вашого прикладу, який ви навели на початку програми, я пропоную звернутися до справи «Папамічалопулос та інші проти Греції» і аналогічних справ по першій статті першого протоколу, тобто права власності. Відповідно, у цій справі заявники з давних давен, ще з ХІХ сторіччя… не заявники, а батько і дід заявника використовували ділянку землі. В 1968 році після початку так званої диктатури Чорних Полковників ця ділянка була експропрійована державою для потреб військово-морських сил Греції, і на цій території було збудовано базу ВМС і готель для офіцерів. У заявника не було документів, які б підтверджували його право власності, бо він просто використовував цю землю, як його дід, як його батько, і коли заявник звернувся до Європейського суду з прав людини, Греція  сказала: «Заявник не має права власності на цю землю, бо ніяких документів, ніяких судових рішень, які б підтверджували його право власності на цю землю, не було». Тим не менш, Європейський суд з прав людини встановив, що сам факт користування з цієї землі протягом такого довгого часу і сприйняття державою цього застосування землі, наприклад: заявник сплачував податки, заявник ніколи не приховував, що він використовує цю землю для сільськогосподарських потреб. Суд заявив, що у заявника є майно. Майно — це центральне питання щодо права власності. Відповідно до Європейської Конвенції, якщо суд встановлює, що є майно в заявника, то в цьому разі включається захист, передбачений першою статтею Першого Протоколу, і, відповідно, держава не може просто так позбавляти особи цього майна. І в цій справі Європейський Суд встановив, що у заявника було майно відповідно до Конвенції, хоча відповідно до грецького законодавства, в нього не було цього права, а після цього Європейський Суд встановив, що є порушення, звісно, бо заявника було позбавлено цього майна, і жодної компенсації він не отримав. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, держава не може позбавити особу майна, окрім як за умови сплати відповідної адекватної компенсації. Бувають виключення, наприклад, у випадку якщо майно конфіскується в рамках кримінальної справи, але це інша історія. В нашій ситуації, якщо навіть уявити собі, що документи, які були видані українською владою, є незаконними, наприклад, і російська сторона не визнає їх законності, це не дає їй підстави забирати, позбавляти людей цього майна просто так, без плати компенсації. Теоретично держава могла б забрати будь-яке майно, це право держави, з іншого боку у неї немає права позбавляти особу майна без сплати компенсації, тому заявники можуть звертатися, напевно, і до російських судів і до Європейського Суду напряму і скаржитися на порушення статті 1-ої Першого Протоколу.Олег Шинкаренко: А чим закінчилася та грецька історія?

Іван Ліщина: Заявнику було призначено компенсацію в розмірі ціни землі.

Олег Шинкаренко: І Греція, грецька держава, виплатила?

Іван Ліщина: Звісно.

Олег Шинкаренко: Після краху диктатури?

Іван Ліщина: Це вже було після краху диктатури, 80-ті роки, так.

Олег Шинкаренко: А що робити громадянам України, яких Росія вважає своїми громадянами? Я так розумію, що Європейський Суд може прийняти заяву тільки після вичерпання національних засобів, а що в даному випадку вважати національними засобами? Російські суди чи українські суди?

Іван Ліщина: На сьогодні немає практики Європейського суду, яка би чітко би встановила необхідність вичерпання національних засобів у формі звернення до російських судів. Тобто обидві позиції, — 1) необхідність вичерпання національних засобів, які Росія встановила наразі в Криму або 2) звернення до Європейського Суду напряму із заявою, пояснюючою, що окупаційна влада не мала права, будь-які інші суди ніж ті, що існували до окупації влади, — обидві ці позиції мають право існування, я не можу зараз заздалегідь сказати позицію, яку в цій ситуації займе суд.

Олег Шинкаренко: Олено, до речі, скажи, а як на твою думку краще діяти українським громадянам? Може, їм звертатися до Української Гельсінської спілки? Чи куди?

Олена Сапожнікова: Так, тут є інша сторона. Пане Іване, дякую, ви все ж таки представляєте тут державу сьогодні в нас, а є от ті нещасні люди, постраждалі. І що їм робити? Вони за допомогою до вас не зможуть звернутися, а от юристів Гельсінської спілки вони можуть потурбувати. У нас надається безкоштовна правова допомога, і первинна — це консультативна і, можливо, навіть вторинна — це складання документів, заяв до Європейського Суду. Зокрема, нещодавно юрист, що співпрацює із Гельсінською спілкою, адвокат Юлія Науменко домоглася того, що Печерський районний суд Києва виніс рішення про відшкодування матеріальної шкоди в розмірі понад 6 мільйонів гривень і 10тисяч гривень моральної шкоди сім’ї, яка втратила житло в Донецькій області.

Печерський райсуд Києва виніс рішення про відшкодування понад 6 мільйонів гривень і 10тисяч гривень моральної шкоди сім’ї, яка втратила житло в Донецькій області.

Чекаємо на підтвердження рішення першої інстанції вищими інстанціями, але уже це є великою, на нашу думку, перемогою, оскільки це подружжя проживало в Донецьку все життя і на пенсію вирішили поїхати в Донецьку область, купити там будиночок у селі, і жили собі спокійно, проживали допоки не розпочалися ці дії, збройний конфлікт, як ми його називаємо або «Антитерористична операція» в Донецькій області, і в їхню ванну влучив снаряд. Вони намагалися щось ремонтувати, якось латати, але жити там не могли і змушені були поїхати. Коли ж така ж сама ситуація торкнулася їхніх сусідів, то люди почали звідти виїжджати і за деякий час в будинках майже нікого не було. І в 2015 році 20 січня туди заїхали українські військові і утворили там таку, так називають, «вогняну точку». Коли пройшов деякий час, то там не тільки не було ванної і кухні окремих частин, вікна були повністю розбиті, дверей не було і даху не було, тобто ця будівля перетворилася на скелет із деяких стін. Люди тікали, забирали все що можна, і от в цієї, зокрема, сім’ї, в них все там майно залишилося, єдине що вони змогли забрати, коли одразу поїхали, — це телевізор і люстри, і вони одразу не взяли все при поїздці, тобто все решта вони потім збиралися приїхати забрати, бо вони не мали такої можливості. Тепер вони змушені проживати в Київській області, орендувати житло на свою невеличку пенсію і, звернувшись до Гельсінської спілки, вони описали це все, пред’явили всі документи, фотографії. І ми вирішили, що це стратегічна справа обрали її, уже одразу, направивши заяву до Європейського суду з прав людини, не очікуючи на позитивне рішення в національному суді, і на великий подив — ось таке рішення. Як до нас звернутися? Можна звернутися листом, все описавши там — це на абонентську скриньку 100, офіс УГСПЛ, індекс 04071, місто Київ або можна безпосередньо прийти до нашої громадської приймальні в Києві — це по вулиці Фролівська 3/34 на 4поверсі, вас вислухають і, якщо вашу справу буде визнано такою, що вона може нами бути підтримана, вона буде підтримана і, можливо, у вас також буде успішна історія.

Олег Шинкаренко: Неодноразово доводилося чути, що українські військові також мають право конфісковувати та реквізувати майно українських громадян для військових потреб. Чи дійсно це так? Як така процедура має відбуватися? І що можуть реквізувати, а що не можуть? Чи передбачена за це компенсація?

Іван Ліщина: Відповідно до статті 1-ої Першого Протоколу Конвенції з прав людини, держава має право позбавляти особу майна, тим не менше держава має сплатити відповідну компенсацію. Це те, що відрізняє право власності від будь-якого іншого права. Наприклад, держава ніколи не має права піддавати особу тортурам, і сплата компенсації не звільняє її від відповідальності, наприклад, знайти порушника і покарати його. З іншого боку, що стосується права власності, то держава може позбавити особу будь-якого майна зі сплатою компенсації.

Держава може позбавити особу будь-якого майна зі сплатою компенсації.

Тому, якщо, наприклад, як у цьому випадку держава вирішила, що їй необхідно отримати цей будинок для того, щоб встановити там зброю, то держава має право це зробити, але має сплатити компенсацію, яку призначив національний суд у цьому випадку. Тобто, скоріш за все, після цього, якщо рішення буде підтримане у вищих судових інстанціях, то, наприклад, заявник вже не може звертатися до Європейського Суду і казати, що в нього є порушення права, бо йому вже виплатили компенсацію. Тому — так, держава може експропріювати майно, «позбавляти особу майна» — це фраза з тексту Конвенції, але необхідно сплачувати компенсацію. Умови сплати компенсації — це інша історія, тобто як оцінювати суму компенсації, то це залежить від обставин справи, наприклад, ну як правило це має бути ринкова вартість, тим не менше час від часу Європейський Суд може прийти до висновку, що може бути сплачена і менше, ніж ринкова вартість. Наприклад справа «Лідгл проти Великобританії», яка стосувалася сплати компенсації за націоналізовану корабле-будівельну та літако-будівельну індустрію. Держава встановила деякі правила і встановила, що, наприклад, якісь елементи, наприклад, інформація про те, що ці заводі будуть експропрійовані, ця інформація не буде прийматися до уваги при встановленні вартості. Тобто вийшло так, що коли інформація вийшла на поверхню, то ціна на ці активи піднялася, бо були готові купити ці активи з тим, щоби потім держава викупила їх за ринковою вартістю. І Європейський Cуд встановив, що, так, держава могла дещо знизити рівень ринкової вартості в цьому випадку. Тобто такі є інші приклади, коли приймаючи до уваги, але може бути сплачена нижча компенсація за те, що було позбавлено, але тим не менше є загальне правило — і це має бути прийнято до уваги: саме ринкова вартість.

Олена Сапожнікова: Скажіть, будь-ласка, от українцям в такій ситуації, особливо в зоні АТО, якщо все ж таки невдало вони пройдуть національні інстанції, так або буде доведено, що ці засоби є неефективними, чи потрібно їм подавати позов тільки до України чи і до Росії також? На практиці думка розділилася, так. Деякі юристи таким ідуть шляхом, а інші вважають: оскільки це територія, де все ж таки дії відбуваються за підтримки Російської Федерації, і разом з тим Україна мала би забезпечити там порядок, але не може, то потрібно позов до двох держав подавати, чи як?

Іван Ліщина: Це залежить від того, про що ми взагалі говоримо. Якщо ми наприклад говоримо, давайте підемо з самого початку, а яка взагалі є практика Європейського суду з прав людини щодо майна, яке було зруйноване або захоплене під час збройного конфлікту або залишено? В нас є не так багато справ насправді. Починається все зі справ «Луізідо проти Туреччини» і «Кіпр проти Туреччини» — справи пов’язані з подіями, які відбувалися у 1974 році, коли Туреччина захопила північний Кіпр. Багато греків були змушені залишити своє майно, бо вони мали обґрунтовані побоювання за своє життя, і Європейський суд з прав людини встановив, що у такому випадку відповідальність за майно, яке громадяни не могли використовувати, несе саме Туреччина, бо вона окупувала цю територію. Туреччина намагалася сказати, що вона не контролює цю територію, але насправді вона підконтрольна Турецькій Республіці Північного Кіпру, але цю державу не визнала жодна інша держава окрім самої Туреччини і Європейський суд з прав людини встановив, що Туреччина, завдяки використанню своїх збройних сил, контролює, має ефективний контроль на цій території, і вона відповідальна за ті порушення, які відбувалися. Таким чином не мій погляд, якщо особа була змушена покинути ту територію, яку зараз Україна не контролює, то позов має бути поданий саме до Росії.

Олена Сапожнікова: Але ж формально взагалі це є Україна, Донецька область Луганська область, їх частини — це є українською територією, і Російська Федерація може сказати, що ми не маємо нічого спільного і офіційно вони не визнають свій контроль над цією територією?

Іван Ліщина: Туреччина теж офіційно не визнавала свій контроль над територією Турецького Кіпру.

Олена Сапожнікова: Ви все ж таки людям радите звертатися до Російської Федерації?

Іван Ліщина: Так, бо Україна в цій ситуації визнає, що вона не контролює цю територію, звісно, це територія України, як і Крим — це територія України, але це окупована Росією територія. Тому Україна, якщо має якісь обов’язки щодо цих осіб, які були змушені покинути цю територію, вона має позитивний обов’язок захищати їх. У цьому випадку, яким чином саме Україна не виконала свій обов’язок, вона мала б перемогти у цій війні проти Росії, а це дещо такий далекий шлях.

Олена Сапожнікова: Так, вашу позицію я зрозуміла, от, наприклад, юристи Центру Стратегічних справ Української Гельсінської спілки розробили таку інструкцію: як вчиняти, як діяти коли ваша власність зруйнована або знищена, чи якісь інші з нею проблеми, і як компенсувати ці втрати. Вона опублікована на сайті precedent.in.ua і там однією з порад є те, що коли у вас така проблема все ж таки виникла, потрібно звертатися з такою претензією не лише до Російської Федерації, але і до України. Я розумію, ви представник держави, і чим менше таких історій у вас, тим краще, але все ж таки ми радим зі свого боку людям так діяти.

Суди неохоче розглядають справи по компенсаціям за зруйноване українською армією майно.

Іван Ліщина: Ні, звісно, заявник має право подавати проти того, проти кого він вважає за потрібне, це його право. Наскільки в цьому випадку заявник зможе виграти проти України, я, як адвокат держави, вважаю, що в нього не багато шансів, але в адвокатів іншої сторони може бути інша думка, я розумію це. З іншого боку, якщо б нас був повноцінний англійський процес, наприклад, то адвокати, якщо б вони витратили б гроші клієнтів на представництво їх по питаннях, в яких не було шансів, їм би прийшлося сплачувати відповідну санкцію.

Олена Сапожнікова: Ми все ж таки віримо, що у нас є шанси.

Олег Шинкаренко: Я зараз спостерігаю таку картину, що суди неохоче розглядають справи по компенсаціям за зруйноване майно українською армією і їх можна зрозуміти, очевидно, вони думають, що все одно сплачувати ці компенсації немає чим, бо це в бюджеті не передбачено. То, можливо, все ж таки українській державі варто ці витрати передбачити або зробити якусь розстрочку, пояснити громадянам, що ці гроші будуть виплачені скажімо не цього року, а через 5 років, або принаймні даті їм якісь певні обіцянки.

Іван Ліщина: Я розумію те, що ви кажете і, напевно, ви в якійсь мірі праві, і наразі є на розгляді Верховної Ради кілька законопроектів щодо окупованих територій, які тим чи іншим способом це питання врегульовують, і є і варіанти, як ви кажете, якусь розстрочку або оцінку… і таке інше. Те що ви кажете, має під собою деяке підґрунтя, і напевно, розробку відповідної державної політики в цьому напрямку необхідно робити, і це робиться. Звісно, виплачувати всім заявникам, майно яких було зруйновано прямо зараз, коли гроші не передбачені взагалі… Україна не найбагатша держава, і це буде важко. З іншого боку, позбавити будь-яких прав — це не вірно і неправильно, і результатом будуть рішення Європейського Суду, тому якусь політику, програму компенсації чи відбудови інших будинків, надання іншої житлової площі — все це треба розглядати, і воно буде розглядатися.

Олег Шинкаренко: Збройний конфлікт, навіть якщо це сторічна війна, рано чи пізно закінчується. Практика показує, що у кінцевому рахунку програє завжди порушник міжнародного права, а це означає, що всі порушення держава-порушник буде компенсувати. Важливо запам’ятати, що саме було порушено, щоб потім вчасно виставити рахунки.