Публікація

Правова абетка: позитивні зобов’язання

Позитивні зобов’язання — це те, що держава має вчинити аби уникнути порушення прав людини. Справа Нечипорук та Йонкало проти України – один з типових прикладів.

48 випуск подкасту Олега Шинкаренка та Олени Сапожнікової  «Правова Абетка» на Громадському Радіо виходить за підтримки мережі громадських приймальнь та Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини. Цей випуск із юристом Гельсінської спілки Анастасією Мартиновською присвячений позитивним зобов’язанням українського уряду.

Олег Шинкаренко: Позитивні зобов’язання держави у сфері прав людини це обов’язки держави, які вимагають від національних органів влади застосувати необхідні засоби для гарантування прав людини. Ці засоби можуть бути юридичними, якщо на державу покладається обов’язок накласти санкції на осіб, які порушують Європейську Конвенцію або встановити юридичні правила для здійснення певного роду діяльності чи регламентації поведінки певних категорій осіб.

Поліція Греції хотіла зупинити Христоса Макаратіса, який проїхав перехрестя на червоне світло, проте він тільки додав газу і почав утікати.

Позитивні зобов’язання держави можуть включати і практичні засоби. Про що тут ідеться? Для цього ми пригадаємо одну історію. Ще у 2004 році правозахисник Володимир Яворський у виданні «Рупор» описав її. Трапилася вона 13 вересня 1995 року, тоді поліція Греції хотіла зупинити Христоса Макаратіса, який проїхав перехрестя на червоне світло, проте він тільки додав газу і почав утікати. Його переслідували поліцейські на машинах та мотоциклах. Він проскочив декілька заслонів поліції, при цьому його машина декілька разів зіштовхнулася з іншими машинами, водії яких від цього постраждали. Коли Христос проривався через поліцейські блокпости, то поліцейські почали стріляти по машині, врешті він зупинив свою машину на заправці, проте закрився і відмовився виходити. Поліцейські продовжували стріляти. Христос стверджував, що стріляли по машині, а поліція каже, що у повітря. Поліцейський банкою розбив переднє скло в машині та витяг звідти водія. Затриманого одразу ж доставили у лікарню, де він пробув 9 днів, у нього були поранені права рука та нога, ліва сідниця та права частина грудної клітки. Він стверджував, що, коли його витягали з машини, то прострелили ступню ноги, проте уряд заперечив це. Декілька поліцейських зникли з місця подій без надання необхідних свідчень щодо себе та правомірності застосування вогнепальної зброї. Прокуратура розпочала кримінальне розслідування проти 7 працівників поліції, і воно закінчилося їхнім повним виправданням. Суд вирішив, що оскільки не встановлено особи всіх поліцейських, що були учасниками подій, то не можна стверджувати, що саме ці семеро стріляли у Христоса Макаратіса.

Суд був вражений хаотичністю дій поліції у цьому випадку та їхньою неорганізованістю.

Європейський суд з прав людини визнав, що Греція порушила право на життя з погляду відсутності належного правового регулювання застосування зброї. На той час у Греції діяло відповідне законодавство, прийняте ще за часів Другої Світової війни та окупації німцями. Грецьке законодавство не містило чіткого визначення підстав використання поліцією вогнепальної зброї, планування і застосування, і також належного нагляду за такою діяльністю. Суд був вражений хаотичністю дій поліції у цьому випадку та їхньою неорганізованістю. Законодавство у свою чергу надавало кожному працівнику широку автономію вирішувати про ступінь небезпеки та на власний розсуд застосовувати вогнепальну зброю. Так само Європейський Суд визнав порушенням права на життя неадекватність розслідування цих подій. Зокрема, влада не доклала зусиль щодо ідентифікації всіх поліцейських, що брали участь у операції, також влада неналежно збирала докази, що підтверджується знаходженням куль та гільз, що не належать одна одній і у відмові у пошуку тих, що не діставало для повної картини операції. Через таку халатність суд виправдав всіх звинувачених поліцейських. А що у даному випадку можна назвати позитивним зобов’язанням держави?

Анастасія Мартиновська // Громадське Радіо

Анастасія Мартиновська

Анастасія Мартиновська: Якщо спростити, то позитивні зобов’язання — це те, що держава має вчинити, аби уникнути порушення прав людини. В даному випадку на державу покладалося зобов’язання щодо врегулювання відносин, пов’язаних із застосуванням зброї. Коли, у якій ситуації, ким та по відношенню до кого вона може застосовуватися, і в яких випадках вона не може застосовуватися – це перший аспект і другий аспект стосувався ефективності розслідування цих подій. Вже після того як відбулося порушення прав людини безпосередньо, з’ясувати чи мало місце тут порушення прав людини, хто саме був винний і, звичайно, покарання цих винних осіб.

Олег Шинкаренко: Тобто позитивні зобов’язання — це зобов’язання покращити своє законодавство, прийняти відповідні закони, які би допомогли у розслідуванні цієї справи?

Олена Сапожнікова: Ні, Олеже, якщо би було тільки прийняти законодавство, то цього мало для позитивних зобов’язань. Доктрина позитивних зобов’язань має в собі якраз суть в тому, щоб не тільки de jure законодавство мати гарне, а щоб воно виконувалося de facto, ми мали забезпечення своїх прав, і тут держава вільна у виборі засобів, якими вона може це реалізовувати. Саме основне, я хотіла би, щоб правильно склалася думка, це не лише законодавство, це законодавство яке ефективно працює. Тоді вважається, що держава виконує ці позитивні зобов’язання.

Олег Шинкаренко: А чи накладав колись Європейський Суд позитивні зобов’язання на український уряд?

Анастасія Мартиновська: Взагалі, по-перше, позитивні зобов’язання накладаються на державу, коли вона вже підписує Європейську Конвенцію з прав людини, вже з цього моменту в держави виникають певні позитивні зобов’язання. Наприклад, як в справі, яку ти наводив як приклад, це проведення ефективного розслідування. Тобто, Європейський Суд неодноразово приймав рішення, що Україна не виконала свої позитивні зобов’язання в тому, що не було ефективного розслідування, наприклад, випадків смерті або застосування жорстокого поводження до осіб. Як приклад, на виконання рішень пов’язаних з відсутністю ефективності, уряд України зобов’язався створити окремий орган, який би відповідав за розслідування жорстокого поводження у місцях позбавлення волі або жорсткого поводження з боку представників правоохоронної системи, але, на жаль, наразі цей орган досі не працює.

Олег Шинкаренко: Тобто, уряд невідповідально ставиться до виконання своїх позитивних зобов’язань?

Олена Сапожнікова: Я би сказала так по-філософськи, «він у процесі». На будь-який запит уряд завжди відповідає, що «ну, от, ми ж розробляємо, ми тягнемося до цього ефективного виконання своїх зобов’язань», тобто такий підхід не до результату, а до процесу, мені здається він присутній, Анастасіє, чи я помиляюся?

Анастасія Мартиновська: Ні, звичайно, я не можу сказати повністю, що уряд відмовляється виконувати рішення Європейського Суду, але водночас ми бачимо, що дуже велика кількість проблем існує і уряд не встигає хапатися за усі разом, та виправляти їх.

Олена Сапожнікова: У нас процес затягнув, так.

Олег Шинкаренко: Чи були у вашій практиці якісь випадки, коли уряд виконував свої позитивні зобов’язання на вимогу Європейського Суду?

Анастасія Мартиновська: Взагалі, найбільша частина позитивних зобов’язань, рішень, які стосуються позитивних зобов’язань, як я вже казала, — це ефективність розслідувань. Дійсно, в заявника існує можливість після рішення Європейського Суду знову звернутися до правоохоронних органів та поновити розслідування.

Олег Шинкаренко: І так уже було? Чи була ця історія успішною?

Анастасія Мартиновська: Заявники зверталися, але, Олеже, це майже нереально провести ефективне розслідування, тому що з моменту подій, які відбулися, зазвичай проходить близько 10 років або навіть більше, доки з’явиться рішення Європейського Суду, і людина знову-таки повернеться до того, щоб відновити кримінальне провадження по своїй справі. Наприклад, у справі Нечипорук та Йонкало заявник увесь цей час, доки справа знаходилася в Європейському Суді, він постійно звертався до правоохоронних органів з вимогами щодо розслідування застосування до нього жорсткого поводження, тортур, але вже навіть після рішення Європейського Суду, який прямо вказав, що дійсно мали місце тортури по відношенню до заявника, наші правоохоронні органи декілька разів закривали справу і казали, що тут не було жорстокого поводження.

Олег Шинкаренко: Тобто, рішення Європейського Суду абсолютно ніяк не впливає на наші правоохоронні органи, і можна сказати, що ці рішення марні?

Анастасія Мартиновська: Я не можу сказати, що ці рішення є марними для особи, яка її отримала, яка отримала підтвердження своєї правоти, своїх прав, того, що хоч хтось захистив її права та став на її бік. Однак, це дійсно майже нереально через декілька років провести ефективне розслідування, якщо певні дії не були зроблені одразу, як тільки була подана заява про злочин.

Олена Сапожнікова: Але це дуже важливий механізм для людини, яка, наприклад, перебуває в місцях позбавлення волі і хоче щоб її вирок переглянули, вважає, що вона незаконно відбуває покарання, особливо як раніше всі зізнання вибивалися фізично слідчими чи оперативними працівниками. Людина хапалася на вулиці і силою вибивали з неї зізнання, а вона була невинуватою, і потім навіть такі особи отримували довічне позбавлення волі або багаторічні позбавлення волі, і не могли в національних судах довести свою правоту. Після того, коли отримується таке рішення Європейського Суду, що до особи були застосовані катування або жорстоке поводження, це дає можливість особі подати заяву про перегляд її справи, основної справи, і є випадки, коли при перегляді виявляється, що так, там підстав, доказів ніяких не було для того, щоб цю особу визнати винуватою, і особу звільняли.

Олег Шинкаренко: Тобто можна сказати, що ця реакція, цей результат він здебільшого має таку моральну силу аніж практичну?

Олена Сапожнікова: Чому? Я кажу ж, якби людину не звільнили, то пробув би в тюрмі десятки років.

Олег Шинкаренко: Ці десятки років уже не повернеш.

Олена Сапожнікова: Але в нього є шанс, не тільки звільнитися, а і виправдати себе, ім’я своє очистити, його визнають невинуватим, більше того — моральну компенсацію отримати від держави Україна за те, що його неправомірно звинуватили, і всі ці роки можна прорахувати, і він отримає за це кошти.

Олег Шинкаренко: Скажіть тоді мені, будь-ласка, чи були у вашій практиці такі справи, коли все ж таки вдалося досягти якихось позитивних результатів щодо того, коли Європейський Суд виносив це рішення, що український уряд має певні позитивні зобов’язання, і він має їх виконати?

Анастасія Мартиновська: Як я вже приводила приклад цієї справи Нечипорук та Йонкало проти України, ця справа має й позитивний момент, тому що саме в цій справі заявник потім подав клопотання щодо перегляду його справи, і його було звільнено. Тобто держава виконала своє зобов’язання щодо справедливого судового розгляду, хоча це вже був ніби вже її другий шанс, але все ж таки особу було звільнено.

Олег Шинкаренко: Звільнили кого? Нечипорука чи Йонкало?

Анастасія Мартиновська: Нечипорука.

​Олег Шинкаренко: Скажіть, будь-ласка, а в чому взагалі була суть справи? Щоб слухачі були в курсі. Що там сталося і чим закінчилося?

Анастасія Мартиновська: Заявник, пан Нечипорук був обвинувачений у вбивстві особи, разом із ним також у цьому вбивстві обвинувачували ще одну особу, але він не звертався до Європейського суду з прав людини, він не використав цю можливість.

Олена Сапожнікова: Тобто, це інший, не Йонкало?

Анастасія Мартиновська: Ні, ні. Отже коли намагалися отримати від нього зізнання, застосовували до нього тортури.

Олег Шинкаренко: До Нечипорука?

Анастасія Мартиновська: До Нечипорука, він спочатку нічого не підписував і відмовлявся, але в якийсь момент до найближчого кабінету привели його дружину Йонкало, яка була на той момент вагітною, якщо я не помиляюся, 8-ий місяць в неї був, і його запитали, чи витримає його дружина усі ці тортури, які застосовувалися до нього. Після цього питання він підписав зізнання у вбивстві, аби відпустили його дружину.

Олег Шинкаренко: А в якому це було році?

Анастасія Мартиновська: 2008, якщо я не помиляюся.

Олена Сапожнікова: Так, але інша особа, яка по справі проходила, вона і досі відбуває покарання.

Анастасія Мартиновська: Так, ця друга особа, яку так само, як і Нечипорука, звинувачували у цьому вбивстві, він не звернувся до Європейського суду з прав людини, відносно нього не було рішення щодо того, що до нього застосовувалися тортури, і не було перегляду, тому він ще й досі перебуває під вартою за той злочин, який він не вчиняв.

Олена Сапожнікова: Ось тобі і відповідь, Олеже, чи це ефективно і чи має це якийсь сенс. Так, має сенс і потрібно звертатися.

Олег Шинкаренко: А пан Нечипорук отримав якусь компенсацію?

Анастасія Мартиновська: Він отримав компенсацію від Європейського суду з прав людини, але щодо того, що він отримав компенсацію на національному рівні, я не маю такої інформації.

Олег Шинкаренко: А як можна людині, яка хоче, щоб український уряд виконав свої позитивні зобов’язання, як їй цього досягти? Наприклад, чи можна з цього приводу звернутися до Української Гельсінської спілки з прав людини?

Анастасія Мартиновська: Так, звичайно, Українська Гельсінська спілка з прав людини зможе надати вам консультацію та вказати, які саме дії може зробити ця особа, або це будуть певні юридичні заходи на національному рівні, або можливо в вашій справі вже має сенс звертатися одразу до Європейського суду з прав людини.

Олег Шинкаренко: Як звернутися до Української Гельсінської спілки з прав людини? Яка ваша адреса, телефон?

Анастасія Мартиновська: Офіс Української Гельсінської спілки з прав людини розташований у місті Києві по вулиці Фролівська 3/34, це біля метро Контрактова Площа. Ви також можете зателефонувати нам за телефоном + 38 097 384 27 99.

Олена Сапожнікова: Або написати листа можна, як більшість робить, особливо засуджених, які не можуть прийти особисто, зателефонувати.

Анастасія Мартиновська: Так, звичайно, поштова адреса індекс 04071 місто Київ, поштова скринька 100.

Олег Шинкаренко: І я так розумію, що все спілкування і вся допомога буде безкоштовною?

Анастасія Мартиновська: Так, звичайно.

Олег Шинкаренко: Я ще також чув, що є мережа громадських приймальнь, яка підтримує наш подкаст, а в яких вона є містах?

Анастасія Мартиновська: Ви можете знайти інформацію, чи знаходиться приймальня у вашому місті, чи можливо в якому найближчому місті вона знаходиться на нашому сайті Української Гельсінської спілки з прав людини.

Олена Сапожнікова: helsinki.org.ua.

Олег Шинкаренко: Міст там досить багато, більше 20, мені здається.

Анастасія Мартиновська: Так, так, там дійсно велика кількість.

Олена Сапожнікова: Хотіла би нагадати, що громадські приймальні надають консультації, консультативну допомогу, можуть допомогти і підказати як правильно скласти ту чи іншу заяву, а уже представлення в Європейському суді буде вирішуватися в конкретних випадках, і з десятків листів, звернень, які надходять тільки декілька можуть бути визнаними стратегічними справами, підтриманими. Тому коли направляєте свої листи, головне — вкладіть туди, описуйте коротко суть справи, щоб було зрозуміло, давайте основні документи, звертайте увагу, на те щоб у вас зберігалися копії рішень судових, копії ваших клопотань, скарг. Все дублюйте і завжди залишайте при собі, щоб потім це можна було використати в подальшому судовому розгляді.

Олег Шинкаренко: А чи можете ви на прикладі якоїсь справи розказати, як змусити українську державу виконати свої позитивні зобов’язання? Що треба власне просити або вимагати у держави, або у Європейського суду з прав людини щоби досягти успішного результату?

Анастасія Мартиновська: Я можу навести як приклад справу, над якою ми працювали, це справа була пов’язані із подіями на Майдані, і там саме піднімалося в Європейському суді з прав людини, ми підіймали питання щодо ефективності розслідування цих подій і, зокрема, була дуже велика кількість дій, які уряд не зробив. Тобто, ці всі дії, ви можете звертатися до правоохоронних органів та вимагати їх зробити. Це, по-перше, своєчасний збір доказів, це своєчасний допит свідків, і повний допит свідків, тобто щоб були поставлені уточнюючі питання, щоб були допитані усі свідки, яких ви знаєте, і інформацію щодо яких ви можете надати, це розслідування має проводитися незалежним та безстороннім органом. Тобто, всі ці аспекти треба мати на увазі, коли виникає питання щодо необхідності проведення розслідування.

Олег Шинкаренко: Тобто у зверненні до Європейського Суду треба особливо підкреслити, що саме правоохоронні органи зробили не так, щоби Європейський Суд міг спрямувати їх у правильному напрямку?

Анастасія Мартиновська: Так, я можу привести короткий приклад того, дуже часто в нашій державі не сприймаються правоохоронними органами звернення щодо можливого застосування насилля у сім’ї, так зване домашнє насильство. Так ось, у цьому випадку, якщо все ж таки погрози, які надавав хтось із членів сім’ї по відношенню до жертви, вони все ж таки реалізують їх та буде завдана шкода цій особі, а держава, правоохоронні органи не звертали увагу на ці скарги, то в цьому випадку ми можемо казати про те, що держава не виконала свої позитивні зобов’язання. Тобто, коли ми звертаємося до Європейського Суду, ми маємо дуже чітко показати, що в держави були ці позитивні зобов’язання, вона мала можливість їх виконати, але з певних причин вона їх не виконала, і до чого це призвело, тобто показати результат, негативний результат, до якого це призвело.

Олег Шинкаренко: Чи були у вас такі справи пов’язані з певним насильством у родині, які вам вдалося якимось чином виграти?

Анастасія Мартиновська: Наразі таких справ немає, які вже дійшли свого логічного завершення в Європейському суді з прав людини, більше того зазвичай жертви домашнього насильства не дуже люблять, аби їх справи ставали публічними.

Олег Шинкаренко: То може у тому саме і неуспіх цих справ, тому що вони просто не скаржаться до поліції?

Анастасія Мартиновська: Ні, зазвичай люди скаржаться, вони надають скарги, вони неодноразово це кажуть, я кажу саме про ті справи, коли особа скаржилася, а правоохоронні органи відповідали, що це ваші сімейні справи.

Олег Шинкаренко: І копії цих скарг у вас є, тобто вам ці копії передають.

Анастасія Мартиновська: Так, звичайно, якщо особа хоче досягти певного успіху, як казала Олена, необхідно зберігати повністю усі копії документів.

Олег Шинкаренко: Це дуже важлива деталь, тому що коли людина пише скаргу в поліцію, то їй навіть на думку не спадає, що їй треба ще залишити собі копію, щоб колись і кудись її потім передати, якщо на скаргу не відреагують.

Анастасія Мартиновська: Більше того, ви можете просити аби на цій копії поставили номер, який вхідний є вашої заяви, аби ви потім могли прослідкувати, що саме сталося з вашою заявою.

Олена Сапожнікова: Якщо ви не маєте можливості зробити цю копію, ви можете сфотографувати на мобільний телефон цю скаргу і записати на ній же номер, який ви побачите, на який зареєстрована ця скарга. Тобто, це така практична порада. І також потрібно пам’ятати, що це більш таке процедурне начебто положення, але воно пов’язане з основним, щось порушується, те чи інше право порушується і якщо вам воно прописано, ви бачите в Конституції, якщо воно прописано в Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, то уже держава зобов’язана цього дотримуватися. Якщо вже порушене те чи інше право чи свобода, які ви бачите, що там записані, можете сміливо звертатися до органів влади, щоб вони ефективно реагували на вашу заяву і розслідували, перевіряли це все достеменно.

Олег Шинкаренко: На жаль, держава, а особливо українська, ще є надто громіздким механізмом. Коли вона втручається, то проблема іноді лише погіршується, часто це пояснюють персональними факторами, мовляв певний чиновник хибно розуміє свої обов’язки, але нерідко поломки трапляються і у державному механізмі, і їх потрібно вчасно ремонтувати.

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування