Право на приватність

Право на приватність гарантується Конституцією України. Зокрема, Ст.30 захищає територіальну приватність (недоторканість житла), Ст..31 комунікаційну приватність (таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції), Ст..32 інформаційну приватність («ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків передбачених Конституцією України», «не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди»), а стаття 28 – деякі аспекти фізичної приватності (жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам»).

Україна з 1997 року є учасницею Європейської Конвенції з прав людини, що є частиною її національного законодавства. Україна не приєдналася до Конвенції 108 Ради Європи, проте, у 2005 році почала свою діяльність робоча група Міністерства юстиції України, у якій беруть участь недержавні організації, що працюють у сфері захисту права на приватність. Україна планує ратифікувати Конвенцію 108 і водночас внести необхідні зміни до національного законодавства протягом 2005 року. Питання, що лишається невирішеним на цей час – створення уповноваженого органу з питань захисту персональних даних. Робоча група Міністерства юстиції планує поширити свою діяльність питання гармонізації законодавства України до законодавства ЄС, зокрема врахування вимог Директив 95/46, 97/66, а також Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи у сфері захисту персональних даних.

Конституційні норми, які формулюють вичерпний перелік підстав для втручання в право на приватність і умови для такого втручання, не отримали достатнього розвитку в законах і підзаконних актах. Доволі нечітке формулювання або взагалі відсутність регламентування дозволених випадків втручання в право на приватність, обсягу та способів втручання є найбільш невирішеною проблемою в законодавчому регулюванні дотримання права на приватність, що породжує численні порушення цього права в практиці.

Відповідальність за порушення права на приватність передбачена як у кримінальному так і цивільному законодавстві.

Найбільші порушення стосуються комунікаційної приватності. Законодавство не встановлює чітких підстав для зняття інформації з каналів зв’язку (прослуховування телефонів, мобільних телефонів чи відстеження електронних повідомлень і дій в Інтернеті), чіткий термін зняття такої інформації, а також обставини, за яких така інформація повинна знищуватися, і як вона може бути використана. Гарантії законності при здійсненні зняття інформації з каналів зв’язку явно недостатні. Внаслідок цього ніхто не може контролювати кількість дозволів та необхідність здійснення прослуховування, а особи, щодо яких здійснювалися такі заходи, не знають про це і, відповідно, не можуть оскаржити такі дії в суді чи іншим чином захистити своє право на приватність.[2]

Протягом 2004 року політичне стеження в Україні набуло надзвичайно великих масштабів і проблема стала публічною. Об’єктами стеження ставали народні депутаті, кандидати на посаду Президента, керівники органів державної влади.

10 серпня 2004 року в Криму народними депутатами України, що супроводжували кандидата у Президенти Віктора Ющенка, була помічена машина, яка стежила за кандидатом у Президенти. Міліція, що прибула на місце події, виявила у людини, затриманої на місці стеження, мікрофон направленої дії, підслуховуючи апарати, фото- та відеотехніку. У машині зовнішнього спостереження було знайдено матеріали про стеження за Ющенком, різноманітне обладнання для стеження, 12 різних номерів для машини, офіційне завдання МВС України на стеження і перевірку. В інших документах, знайдених у цій самій машині, йшлося про ще одного кандидата у Президенти України Наталію Вітренко.

Начальник відділу інформаційно-аналітичної роботи управління оперативної служби при УМВС України в Чернігівській області, підполковник Сергій Кордик повідомив, що до таємних служб в усній формі надійшла вказівка перевірити тих, хто має такі ж прізвища, як і лідери опозиції, на «предмет можливої спорідненості з ними». У Чернігівській області, за словами Кордика знайшли особу, що має прізвище Ющенко, ретельно перевірили і повідомили у відповідні органи, що чернігівський Ющенко « не є сином народного депутата України, голови блоку «Наша Україна» Ющенка Віктора Андрійовича. Дітьми останнього є…».[3]

Правоохоронні органи дули активно задіяні у виборчій кампанії по виборах Президента України на боці кандидата і Прем’єр-міністра України Віктора Януковича. Органи внутрішніх справ здійснювали збір персональних даних про громадських активістів, безпідставно проводили їх масові затримання.[4]

Протягом 2004 року в Україні масово поширювалися записи телефонних розмов різних політиків. Зокрема, набули публічності записи розмов народного депутата України Давіда Жванії (у зв’язку із тимчасовим зникненням російського політика Івана Рибкіна), Президента Грузії Михайла Саакашвілі (його розмова з у ресторані, під час візиту в Україну, де він нібито назвав Ющенка ідіотом), керівників виборчого штабу провладного кандидата на посаду Президента Юрія Левенця, Сергія Клюєва, Олега Царьова із Головою Адміністрації Нерезидента Віктором Медведчуком, Головою Центральної Виборчої Комісії Сергієм Ківаловим (про фальсифікацію результатів виборів).

17 лютого 2005 року Голова Служби Безпеки України Олександр Турчинов повідомив про порушення кримінальної справи за фактом незаконного прослуховування телефонних розмов лідерів колишньої опозиції, зокрема Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко.

Кримінальну справу порушено за частиною 2 статті 379 «Незаконне використання технічних засобів спостереження». За словами Голови СБУ прослуховування опозиційних політиків здійснювалося незаконно і мало великі масштаби, рішення про це ухвалювалося на найвищому рівні. До суду подавалися документи для отримання згоди на прослуховування особи, що мала проблеми із законом і суд санкціонував такі дії. При цьому у поданих до суду документах вказувалися телефонні номери інших осіб, що дозволяло прослуховувати будь-яку особу.

Олександр Турчинов повідомив, що, зараз в Україні необхідне обладнання для прослуховування мають різні державні органи, зокрема Міністерство внутрішніх справ, Державна прикордонна служба, Податкова міліція Державної податкової адміністрації, Департамент виконання покарань, розвідувальні органи.[5]

Точні дані про обсяги прослуховування телефонних розмов в Україні не відомі, оскільки офіційна статистика державними органами не надається. Проте, стало відомо, що у 2002 році судами надано понад 40 000 санкцій. Офіційно підтверджено, що у 2003 році Апеляційний Суд найменшої в Україні Чернівецької області надав 823 дозволи на зняття інформації з каналів зв’язку.[6]

9 квітня Голова Верховної Ради України Володимир Литвин заявив, що готовий надати докази стеження за ним і прослуховування його розмов. За його словами після завершення виробів він отримав підтвердження, що за ним велося стеження і особи, що його здійснювали, продовжують займати ті ж самі посади.[7] Володимир Литвин повідомив, що вже за нової влади у державі ним було «зафіксовано людей, прізвища, номери посвідчень, номери машин».

Широкого розголосу у світі набула ситуація із записами розмов у кабінеті колишнього Президента України Леоніда Кучми. На аудіо записах, які зберігає колишній охоронець Президента Микола Мельниченко, є дані про можливу причетність керівників держави до споєння тяжких злочинів, але так само інформація, що може становити державну таємницю. Прослуховування кабінету Президента України здійснювалося незаконно. В той же час, зафіксовані дані можуть дати важливу інформацію для розкриття злочинів. В Україні тривають дискусії політиків про те чи має стати публічним весь архів записів Миколи Мельниченка.

Закон України «Про боротьбу із тероризмом»[8] набрав чинності у березні 2003 року. У зв’язку з його прийняттям були внесені зміни до інших законів, які, зокрема, значно обмежили гарантії банківської таємниці, доступ до інформації, розширили повноваження Служби Безпеки України у частині контролю за телекомунікаціями.

Затверджений Кабінетом Міністрів України 6 серпня 2003 року план заходів із забезпечення виконання Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає розробку Службою Безпеки України закону щодо внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», у якому має бути передбачений «механізм реєстрації новостворених релігійних організацій, центри яких знаходяться за кордоном, лише за умови обов’язкового проведення попередньої юридичної, релігієзнавчої та медико-психологічної експертизи віровчень, які вони сповідують».[9] Проте, всі подібні ініціативи були відхилені Верховною Радою України.

Арсенал передбачених законом заходів по боротьбі з тероризмом був використаний українськими правоохоронними органами для протидії політичній опозиції під час виборчої кампанії 2004 року. Восени стався вибух на одному з ринків Києва. Міліція Києва висунула версію про причетність молодіжних опозиційних політичних об’єднань до цього злочину. Були проведені обшуки у приміщеннях громадянської кампанії «ПОРА» в різних регіонах України. Службою Безпеки України було проведено обшук на квартирі ініціатора створення кампанії «ПОРА» Михайла Свистовича у м. Ірпінь. Перед цим у приміщеннях «ПОРИ» У Києві та Чернігові були виявлені вибухові речовини і відбулися затримання активістів.[10] Представники правоохоронних органів публічно називали кампанію «ПОРА» терористичною організацією.[11] Порушення кримінальної справи за фактом створення та участі у діяльності терористичної організації дозволило проводити оперативні та слідчі дії по відношенню до активістів опозиційних організацій. Учасники кампанії стверджували, що не мають відношення до знайдених вибухових речовин.[12] Правоохоронні органи не змогли представити доказів належності вибухових речовин громадським активістам.

Служба Безпеки України виступає з ініціативами щодо розширення своїх повноважень, посилаючись на міжнародні принципи боротьби із тероризмом. Так, з метою протидії так званому «комп’ютерного тероризму», ініціюються заходи по контролю за користувачами мережі Інтернет, регулюванню українського сегменту мережі. Так, СБУ, посилаючись на рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи по боротьбі із тероризмом, виступала з ініціативами про розробку законопроектів «Про захист інформації у мережах передачі даних», «Про регулювання українського сегменту мережі Інтернет», «Про моніторинг телекомунікацій».[13]

Останні із наведених законопроектів став предметом широкої дискусії у 2004 році. Недержавні організації правозахисників, Інтернет-провайдерів, користувачів мережі, виступили із критикою пропозицій СБУ та розробили альтернативний законопроект «Про перехоплення телекомунікацій».

Законопроект, у розробці якого взяли активну участь «Інтернет-асоціація України» (ІнАУ), громадські організації «Українська Інтернет-спільнота» (УІС), «Харківська правозахисна група» та Український союз промисловців і підприємців (УСПП), передбачає створення системи автоматизованого дистанційного перехоплення телекомунікацій – захищеної телекомунікаційної мережі спеціального призначення, до якої підключені:

технічні засоби перехоплення, які встановлюються безпосередньо на мережах операторів зв’язку; дозвільні термінали, встановлені в судових органах, які надають дозволи на перехоплення телекомунікацій; оперативні термінали, встановлені в оперативних підрозділах, які здійснюють оперативно-розшукову, контррозвідувальну, розвідувальну діяльність та досудове слідство; протоколюючі термінали, встановлені в Уповноваженого Верховної Ради України з питань прав людини (Омбудсмана). Особа, щодо якої застосовувалося перехоплення, повинна бути поінформована про терміни перехоплення і зміст перехопленої інформації. Крім цього, Омбудсман повинен щорічно публікувати статистичну звітність про перехоплення телекомунікацій в Україні. Термін перехоплення не може перевищувати 6 місяців. Перехоплення застосовується винятково до фізичних осіб, що підозрюються у скоєнні або організації тяжких і особливо тяжких злочинів. Цей законопроект отримав підтримку 6 Комітетів Верховної Ради України як такий, що передбачає ефективні процедури захисту приватності, після чого Кабінет Міністрів України відкликав свій законопроект «Про моніторинг телекомунікацій».[14]

Проте, Служба Безпеки України активно просуває впровадження технічних можливостей для контролю за користувачами мережі Інтернет. Усі кампанії-провайдери, відповідно до Наказу №122 Державного Комітету Зв’язку від 17 червня 2002 року, надавати послуги з доступу до глобальних мереж передачі даних установам та організаціям, що одержують, обробляють, поширюють і зберігають інформацію, що є об’єктом державної власності, можуть лише Інтернет-провайдери, що встановили державну систему моніторингу (аналог російського СОРМ) і отримали відповідний сертифікат СБУ. Особливо негативно Інтернет-провайдери поставилися до вимоги СБУ встановлювати обладнання для моніторингу за власні кошти. Відділити трафік державного і недержавного користувача послуг і зробити його недоступним для моніторингу неможливо. Таким чином, автоматично всі клієнти кампаній, що погодилися на встановлення обладнання, стають об’єктами постійного моніторингу з боку СБУ.

Зміна влади в Україні у цьому питанні змін не принесла. Незважаючи на обіцянки скасувати Наказ №122, від і надалі лишається чинним. СБУ вже у 2005 році розсилає листи в державні установи з вимогами підключатися до «правильних» провайдерів.[15]

1. СП «Інфоком”
2. ТОВ «Глобал Юкрейн”
3. ТОВ «Елвісті”
4. ТОВ «УкрСат”
5. ТОВ «Лакінет”
6. ТОВ «Сітінет”
7. ТОВ «Макет»

У 2004 році активно обговорювалися пропозиції створення Єдиного державного реєстру фізичних осіб, а також інших державних реєстрів, що містять персональні дані, зокрема реєстру виборців. 16 листопада 2004 року Верховна Рада України відхилила законопроект про реєстрацію фізичних осіб в Україні. Комітет Верховної Ради України з питань Європейської інтеграції рекомендував парламент відхилити проект закону про реєстрацію фізичних осіб в Україні, як такий, що не відповідає нормам Європейського Союзу, зобов’язанням України перед Радою Європи та суперечить Конституції України.

Проте раніше, незважаючи на відсутність законних підстав, Президент України своїм Указом від 30 квітня 2004 року № 500 «Про створення Єдиного державного реєстру фізичних осіб» санкціонував створення та ведення Єдиного реєстру. Указом такі функції покладені на Міністерство внутрішніх справ на основі Єдиної державної автоматизованої паспортної системи (далі – ЄДАПС).

Для виконання робіт із створення Єдиної Державної автоматизованої паспортної системи Міністерство внутрішніх справ України визначило приватну компанію корпорація «ЄДАПС». Таким чином, персональні дані, які громадяни України передавали державному органу, потім передавалися приватній структурі.

Президент України Віктор Ющенко своїм Указом від 10 березня ц.р. за № 457/2005 року анулював попередні рішення Президента Кучми щодо створення «Єдиного державного реєстру фізичних осіб» (Указ Президента від 30 квітня 2004 року), а відтак – наміри запровадження паспорта нового зразка у вигляді пластикової картки.[16]

Відповідно до скасованого указу Президента Кучми, паспорт громадянина України між обкладинкою і першою сторінкою мав містити сторінка машинозчитуваних даних (сторінка даних). На ній планувалося розмістити оцифроване зображення власника паспорту, дані про тип паспорту, код держави, номер паспорту, ім’я, прізвище, громадянство, дату народження, персональний номер, стать, місце народження, дату видачі й орган, що видав паспорт, строк дії документу і підпис власника.

На цей час основним електронним класифікатором, на основі якого відбувається збір та обробка персональних даних громадян України є ідентифікаційний код, що надається державною податковою адміністрацією. Сфера його використання постійно розширюється і виходить далеко за межі тієї мети, з якою він був запроваджений – податковий облік. За відсутності ідентифікаційного коду неможливим є легальне працевлаштування, доступ до пенсійного забезпечення, реалізація права на освіту, отримання стипендій та допомоги з безробіття, оформлення субсидій, відкриття банківських рахунків, реєстрації суб’єктом підприємницької діяльності тощо.

Десятки тисяч громадян України обмежені у правах через свої релігійні переконання, що не дозволяють їм користуватися єдиним кодом. До Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України надійшло понад 11 000 звернень.[17] Альтернативна форма обліку фізичних осіб – платників податків була запроваджена за ініціативою Уповноваженого у 1999 році Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів» у відповідь на масовий і надзвичайно активний рух протесту православних віруючих. Проте, за словами Омбудсмана, положення цього закону до цього часу, тобто вже протягом 4-х років, належним чином не виконуються, оскільки не розроблено механізму обліку, що фактично унеможливлює реалізацію громадянами свого права на відмову від ідентифікаційного номера. Ситуація ускладнюється позицією Державної податкової адміністрації України, яка виступає за скасування альтернативної форми обліку і фактично блокує розробку такого механізму. ДПА вважає, що її запровадження означає надання привілеїв окремим категоріям громадян за релігійними переконаннями і таким чином порушується вже діюче законодавство.

При здійсненні усиновлення українське законодавство не враховує інтересів усиновленої дитини. Таємниця усиновлення гарантується можливістю усиновителям дитини записати себе її батьками (стаття 229 Сімейного кодексу), змінити вказівку про місце її народження в рамках 6 місяців і дату народження (стаття 230 Сімейного кодексу), а розкриття таємниці усиновлення тягне за собою кримінальне покарання (стаття 168 Кримінального кодексу України). Проте право дитини знати своїх біологічних батьків (стаття 7 Конвенції ООН про права дитини) та право на збереження своєї індивідуальності (стаття 8 Конвенції ООН про права дитини) цілком забуті. Навіть більше, закон містить положення про збереження таємниці усиновлення для самої дитини (частина 2 статті 226 Сімейного кодексу).[18]

Проблемою залишається питання примусового медичного обстеження, а також втручання правоохоронних органів в сімейне життя осіб, що мають нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Наприклад, до сих пір правоохоронні органи подають до Держкомстату відомості про виявлених гомосексуалістів, ведуть їхній облік, як групу ризику захворювання на СНІД [19].

Всеукраїнська мережа людей, що живуть із ВІЛ повідомляє про численні факти розголошення медичного діагнозу ВІЛ-інфікованих осіб. ВІЛ-інфіковані особи втрачають можливість працевлаштування, доступу до соціальних послуг. У Сімферополі особа, якій помилково був поставлений і розголошений діагноз ВІЛ-інфекція, звернулася із позовом до суду.[20]

Європейський суд з прав людини визнав прийнятними 6 справ щодо України, в яких стверджувалося про порушення права на приватне життя через листування засуджених, отримання ними посилок і бандеролей, обмеження кількості побачень з рідними та умови, створені для цих побачень. У справах Полторацький проти України, Кузнєцов проти України, Алієв проти України, Назаренко проти України, Данкевич проти України, Хохлич проти України Суд визнав порушення статті 8 Конвенції з цих причин.

Європейська Конвенція з прав людини, яку Україна ратифікувала у липні 1997 року, вимагає не перешкоджати ніяким чином зверненню будь-якої особи в державі до Європейського суду з прав людини. Проте чинне законодавство України не передбачає конфіденційності для кореспонденцій, що направляються з місць позбавлення волі до Європейського суду у Страсбурзі. На сьогодні не переглядаються адміністративними органами установ виконання покарань лише листи, заяви, пропозиції та скарги, адресовані Уповноваженому Верховної Ради з прав людини та прокуророві. Розроблений Мінюстом законопроект пропонує зміни до Кримінально-виконавчого кодексу та Закону України «Про попереднє ув’язнення», які мають закріпити на законодавчому рівні заборону перегляду кореспонденції, яка направляється з місць позбавлення волі до Європейського суду з прав людини. [21]

У лютому 2005 року своїм рішення Європейський суд з прав людини постановив рішення, якім визнав порушення Україною Ст..8 Європейської Конвенції з прав людини та зобов’язав сплатити 8 тис. євро громадянинові України Ромуальду Новоселецькому, який проживає в Уссурійську (Росія). Гроші повинні бути виплачені у відшкодування збитку внаслідок пропажі речей з квартири Новоселецького в той час, як там з незаконного дозволу державної установи жила інша людина, і у відшкодування нематеріального збитку внаслідок неможливості позивача і його родини протягом тривалого часу жити у своїй квартирі. Європейський суд з прав людини визнав, що внаслідок незаконного рішення Новоселецький змушений був жити з чужою родиною, чим було порушено його право на особисте та сімейне життя (право на приватність).[22]

Тривають дискусії з приводу створення відкритої бази даних судових рішень в Україні. За діючим законодавством доступ до судових рішень мають лише особи, що є сторонами у конкретній справі. Один із основних аргументів противників відкритого доступу до судових рішень це захист права на приватність учасників судового процесу. Компромісним виглядає рішення, що передбачає можливість знеособлення персональних даних.

[1] Розділ з огляду Privacy International щодо дотримання права на приватність за період 1.05.04 – 1.05.05.

[2] Права людини в Україні 2004. Доповідь правозахисних організацій. – Харків: Фоліо, 2005. – С.92.

[3] Інтернет видання про права людини РУПОР index.php?id=1092743112

[4] Автор має копії таких службових звітів у своєму розпорядженні.

[5] http://news.qs.kiev.ua/n/n3792.htm

[6] Євген Захаров. Оперативно-розшукова діяльність та приватність комунікацій. – В кн..: Свобода інформації та право на приватність в Україні, т.2. – Харків: Фоліо, 2004 – с.45-60

[7] Інтернет-видання “Подробности” http://www.podrobnosti.ua/power/security/2005/04/12/203781.html

[8] http://zakon.rada.gov.ua

[9] http://zakon.rada.gov.ua

[10] Інтернет видання Подробности http://www.podrobnosti.ua/accidents/2004/10/16/152088.html

[11] http://www.proua.com/news/2004/10/19/114937.html

[12] http://www.proua.com/news/2004/10/18/104004.html

[13] Юридичний Вісник України 26.01.2002

[14] Права людини в Україні 2004. Доповідь правозахисних організацій. – Харків: Фоліо, 2005. – С.99.

[15] Інтернет видання “Майдан” http://maidan.org.ua/static/news/1113766876.html

[16] ДЗГ МВС України http://mvsinfo.gov.ua/official/2005/03/031805_1.html

[17] Повідомлення Секретаріату Уповноваженого з прав людини index.php?id=1078569306

[18] Право на повагу до особистого та сімейного життя: цивільно-правові аспекти в законодавстві і судовій практиці України. Н.Петрова. Європейська Конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / За ред. О.Л.Жуковської. – К.:ЗАТ „ВІПОЛ”, 2004. – С. 403.

[19] Звіт про результати роботи органів внутрішніх справ в боротьбі з проституцією, по виявленню груп ризику та результати їх обстеження на СНІД, затверджене Наказом Державного комітету статистики України від 10 грудня 2002 року № 436.

[20] Бюлетень “Наша жизнь”, №1(5) 2004, C.27 www.network.org.ua

[21] Інтернет видання про права людини РУПОР index.php?id=1092437416

[22] Інтернет видання про права людини РУПОР ” >index.php?id=1109179619< /A>

http://www.khpg.org/index.php?id=1129010107