Право на охорону здоров’я

Конституція України гарантує кожному громадянину право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (стаття 49). Це право забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава повинна створювати умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога повинна надаватися безоплатно. Крім того, держава повинна дбати про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Європейська соціальна хартія, яку Україна планує ратифікувати в 2006 році, також визначає, що країни, які ратифікують цей документ, з метою  забезпечення ефективного здійснення права на охорону здоров’я  зобов’язуються самостійно або в співробітництві з громадськими  чи  приватними  організаціями  вживати  відповідних заходів для того, щоб, крім іншого:

–  усунути, у міру можливості, причини слабкого здоров’я;

–  забезпечити  діяльність  консультативно-просвітницьких служб,  які  сприяли  б поліпшенню здоров’я й підвищенню особистої відповідальності за стан здоров’я;

–  запобігати,  у міру можливості,  епідемічним,  ендемічним, іншим захворюванням, а також нещасним випадкам.

Пріоритетними для влади завданнями для виконання цих конституційних зобов’язань були визначені: реформування системи охорони здоров’я, перегляд засад фінансування галузі, формування законодавчих засад впровадження страхової медицини, боротьба з поширенням епідемії туберкульозу і ВІЛ-інфекції/СНІДу, зниження рівня дитячої смертності, забезпечення розвитку медицини у сільській місцевості.[1]

З точки зору цивілізованого суспільства основними показниками, які визначають діяльність системи охорони здоров’я, є доступність та якість медичної допомоги, і вимоги до цих основних показників постійно висувають громадяни більшості розвинутих країн. Амстердамська декларація Європейського бюро ВООЗ у сфері прав пацієнтів визначили доступність і якість медичних послуг як основні соціальні права громадян, які мають максимально реалізовувати європейські держави у своїх системах охорони здоров’я. Крім політичного і соціального підґрунтя цих вимог, реалізація державою права громадян на доступність і якість системи охорони здоров’я визначає також рівень цивілізованості самої держави. Для України забезпечення доступності медичної допомоги може стати одним із важливих критеріїв, від яких залежить її вступ до ЄС.

За міжнародним визначенням, доступність медичної допомоги – це багатовимірне поняття, що передбачає баланс багатьох факторів у рамках жорстких практичних обмежень, зумовлених особливостями ресурсів і можливостями конкретної країни: кадри, фінансування, технічні та транспортні засоби, свобода вибору, громадська просвіта, якість і розподіл технічних ресурсів. Баланс цих елементів, що максимізують кількість і якість насправді отримуваної населенням допомоги, і визначає характер і ступінь її доступності[2].

У 1996 році постановою Кабінету Міністрів України низку медичних послуг, що надаються в державних і комунальних установах охорони здоров’я було переведено до розряду платних. Декларувалося, що перелік платних послуг включає лише ті види медичних послуг, ненадання яких не загрожує здоров’ю пацієнта. Однак до числа платних потрапили також послуги, пов’язані з наданням лікувально-профілактичними установами усіх видів медичної допомоги (крім невідкладної) не за профілем їхньої основної діяльності: обстеження та лікування хворих, направлених лікарями, які мають приватну практику, трансплантація органів і тканин, реконструктивні операції, практично вся стоматологічна допомога і багато чого іншого. Крім того, за послуги, не внесені до переліку, лікувально-профілактичними установам дозволялося брати від хворих плату як добровільну компенсацію, що за своєю суттю було завуальованою формою платності медичної допомоги. Передбачалося зберегти безкоштовними лише медичні послуги дітям. Фактично завдяки зазначеній вище постанові спектр медичних послуг, які можна було надавати платно, у цей період практично не обмежувався[3].

Нерегульоване розширення державою платних медичних послуг стало причиною різкого зниження доступності медичної допомоги. Всеукраїнське опитування 48,2 тис. осіб, проведене Державним комітетом статистики України з жовтня 2000-го до жовтня 2001 року, свідчить, що 28,7% домогосподарств не мали змоги отримувати необхідну для кого-небудь зі членів родини медичну допомогу. Згідно із цими даними рівень доступності дещо поліпшився порівняно з аналогічним періодом 1999-2000 років (35,3%), однак він і надалі невисокий. Основною причиною цього переважна більшість опитаних назвали дуже високу вартість ліків, предметів домашнього догляду та послуг охорони здоров’я. Через фінансові проблеми хворі 10 % домогосподарств не змогли отримати необхідне лікування в стаціонарних умовах. Дослідження також виявило, що пацієнти, перебуваючи на стаціонарному лікуванні, змушені самостійно забезпечувати себе, зокрема, ліками – 92,7%, їжею – 83,13%, постільною білизною – 63,9%. Саме ці послуги мала б надавати система державної охорони здоров’я.

Зниження доступності медичної допомоги та безсистемне впровадження й змішування платних і безоплатних медичних послуг у державних і комунальних лікувальних установах України викликали велике невдоволення населення та шквал скарг. Урешті-решт у 1998 році Конституційний суд України ухвалив рішення про неконституційність стягування плати з пацієнтів за медичні послуги. Але скасування платних послуг і надалі не супроводжувалося зміною підходів до фінансування і/або реформування галузі, як наслідок – ситуація в медичних закладах і далі погіршувалася.

У пошуках нових форм залучення коштів, що не суперечать конституційним нормам, парламент і Уряд України почали керуватися Законом України „Основи законодавства України про охорону здоров’я”, що передбачає право лікувально-профілактичних установ на отримання добровільних благодійних внесків і пожертвувань від юридичних і фізичних осіб.

У травні 2002 року Конституційний суд України знову розглянув питання про офіційне тлумачення статті Конституції щодо безоплатності медичної допомоги й ухвалив остаточне рішення, що в державних і комунальних установах медична допомога має надаватися всім громадянам незалежно від її обсягу „без попередніх, поточних або подальших розрахунків”.

Порушенням конституційної норми було визнано й планове в рамках розглянутого парламентом Закону „Про обов’язкове державне соціальне медичне страхування” стягування страхових внесків із громадян. Водночас було зроблено застереження, що в державних і комунальних установах платно можуть надаватися послуги, що виходять за межі медичної допомоги. Можливим також визнано залучення додаткових коштів через добровільне медичне страхування й солідарну участь населення у фінансуванні галузі (лікарняні каси, кредитні союзи, фонди). Отже, своїм рішенням держава призупинила практику розрахунків у формі обов’язкової плати за медичні послуги в державних і комунальних лікувальних установах, надавши право лише добровільним видам так званої компенсації. Але на сьогодні така компенсація, дуже рідко набуває саме добровільної форми.

У зв’язку з рішенням Конституційного суду України нині фахівці намагаються штучно законодавчо розмежувати поняття медичної допомоги та медичної послуги. Однак, незважаючи на все ще наявну термінологічну неузгодженість, Уряд все-таки визначив перелік послуг, що не можуть фінансуватися з бюджету (2002 р.). Доступність таких послуг у державних установах стала можливою за умови повної їх оплати пацієнтом або третіми особами (юридичними чи фізичними).

Слід зазначити, що чітких критеріїв визначення платних послуг, як і раніше немає. Однак, виходячи з їх спектру, Уряд вирішив віднести до платних послуг лише ті, що не належать до першочергових (високопріоритетних) медичних потреб, а саме: надання косметологічної допомоги; лікування безплідності; анонімне обстеження і лікування хворих на алкоголізм і наркоманію; лікування хвороб, що передаються статевим шляхом; операції штучного переривання вагітності, крім абортів за медичними показаннями; протезування, у тому числі зубне, вушне, очне; корекція зору за допомогою окулярів і контактних лінз; стоматологічна допомога, надавана в госпрозрахункових підрозділах; оздоровчі та профілактичні процедури для дорослого населення (масаж, гімнастика тощо); медичні обстеження при прийомі на роботу, для отримання права на володіння автомобіля, носіння зброї та відповідні періодичні профілактичні обстеження; надання фоніатричної допомоги; лікування логоневрозів у дорослих; догляд і лікування хворих удома за неможливості здійснювати таке лікування в амбулаторних умовах; діагностичне обстеження і консультування громадян без направлення лікаря; перебування в стаціонарі батьків з дітьми віком від шести років, якщо це не зумовлено станом здоров’я дитини; медичне обслуговування спортивних змагань, масових культурних і громадських заходів; медичне обслуговування іноземних громадян тощо[4].

Одночасно із цими рішеннями в межах виконання своїх соціальних гарантій, пов’язаних з необхідністю поліпшення доступності медичної допомоги і забезпечення лікарськими препаратами, держава надала право на певні пільги деяких категоріям населення. Відповідними нормативними актами були звільнені від оплати або почали отримувати медичні послуги на пільгових умовах особи, які належать до так званих незахищених або вразливих груп населення, і хворі, що страждають на деякі соціально значущі та важкі захворювання. Ці пільги стосувалися насамперед забезпечення ліками при амбулаторному лікуванні. При цьому безоплатно й на пільгових умовах передбачено видавати лікарські засоби, включені до затвердженого урядом переліку, за рецептами, виписаними лікарем за місцем проживання пацієнтів.

Витрати, пов’язані з пільговим наданням медичних послуг, здійснюються за рахунок загальних асигнувань, передбачених бюджетами на охорону здоров’я. Однак, зважаючи на загальний жалюгідний стан фінансування галузі, можливості пільгового забезпечення вкрай обмежені. На практиці навіть пацієнти з уразливих груп населення здебільшого змушені сплачувати ці послуги самотужки.

Серйозною проблемою залишається корупція в сфері медичних послуг. Зокрема, через вимагання лікарями особистої додаткової оплати за належне ставлення до пацієнтів. Це настільки ввійшло у звичку у багатьох медичних закладах, що лікарі вже прямо навіть про це не говорять: пацієнт вже просто знає за досвідом, що коли він не заплатить, то ставлення до нього буде відповідним. Особливо корумпованою сферою вважається проведення будь-яких медичних операцій, послуги при пологах, обстеженні на дорогому обладнанні.

За офіційними даними Державної судової адміністрації та Верховного суду України  в 2005 році за злочин, передбачений частиною першою статті 184 Кримінального кодексу України (порушення права на безоплатну медичну допомогу), було покарано лише двох осіб. Слід зазначити, що вчинення цього злочину карається штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців. Тобто, максимальний штраф (1700 гривень) за цієї статтею ледве сягає розміру лише одного стандартного хабара, наприклад, за проведення нескладної операції чи пологів.

Не можна оминути також проблему, яка виникла в зв’язку із затвердженням Наказу МОЗ № 360 від 19 липня 2005 р. “Про затвердження Правил виписування рецептів та вимог-замовлень на лікарські засоби і вироби медичного призначення, Порядку відпуску лікарських засобів і виробів медичного призначення з аптек та їх структурних підрозділів, Інструкції про порядок зберігання, обліку та знищення рецептурних бланків та вимог-замовлень”, який установлював жорсткий порядок відпуску більшості ліків тільки на основі рецепту, а також обов’язок виписування рецепту стаціонарним хворим. Крім того, цей Наказ унеможливлював обіг деяких форм комбінованих лікарських засобів, скорочував термін дії рецепту, значно ускладнював процедуру видачі рецепту тощо.[5] Цей нормативно-правовий документ викликав численну критику у пресі і як результат 20 жовтня 2005 р. найбільш спірні положення наказу були призупиненні до 1 червня 2006. А 31 травня 2006 р. МОЗ України продовжило дію мораторію до 1 жовтня 2006 р.

Доводиться констатувати, що чинні державні зобов’язання у сфері охорони здоров’я мають декларативний характер і їх перелік не відповідає економічним можливостям країни. Спроби стягування коштів із громадян у будь-якій формі при отриманні медичної допомоги в комунальних і державних медичних установах зайшли в суперечність з конституційною „нормою” про безкоштовність надання медичної допомоги в установах, що перебувають в державній або комунальній власності й фінансуються з бюджетів будь-якого рівня.

Розрив між проголошеними гарантіями щодо надання безкоштовної медичної допомоги та обмеженими економічними можливостями держави став причиною бурхливого обговорення реалістичної програми державних зобов’язань із надання медичної допомоги населенню. Правовою базою для створення такої програми став Закон України „Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії”. Цей нормативний акт визначив правові основи формування і застосування державних соціальних стандартів та нормативів. Соціальні нормативи відповідно до цього закону визначено як показники необхідного споживання, у тому числі медичних послуг. До державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров’я віднесено: перелік і обсяг гарантованого рівня медичної допомоги громадянам у державних і комунальних установах охорони здоров’я, нормативи надання медичної допомоги, які містять обсяг діагностичних, лікувальних і профілактичних процедур, показники якості медичної допомоги тощо.

Відповідно до закону для забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів мають розраховуватися нормативи фінансування поточних витрат на охорону здоров’я на одного мешканця, нормативи фінансування поточних витрат на утримання мережі закладів охорони здоров’я та нормативи державних капітальних вкладень на їхнє будівництво.

Усе це спонукало уряд затвердити Програму надання громадянам України гарантованої державою безкоштовної медичної допомоги з таким переліком видів медичної допомоги, які надаватимуть державні й комунальні установи охорони здоров’я:

–  швидка та невідкладна допомога;

–  амбулаторно-поліклінічна допомога;

–  стаціонарна допомога;

–  невідкладна стоматологічна допомога;

–  долікарська допомога сільським мешканцям;

–  санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих і дитячих санаторіях;

–  утримання дітей у будинках дитини;

–  медико-соціальна експертиза працездатності.

Отже, програма вперше затверджує принцип узгодження державних зобов’язань з очікуваними розмірами бюджетів охорони здоров’я. Проте логічно поставити під сумнів можливість створення дієвої збалансованої програми державних зобов’язань без внесення змін до Конституції, які б легалізували співучасть громадян в оплаті медичних послуг, і без здійснення послідовної політики щодо структурної реорганізації системи охорони здоров’я.

Істотною проблемою залишається і якість надання медичних послуг. Через мізерне фінансування із цієї сфери пішли працювати в приватні лікарні або в іншу сферу багато спеціалістів.

Правозахисні організації часто отримують скарги на дії лікарів, що призвели до тяжких наслідків. Проте через корпоративну солідарність такі випадки дуже важко розслідувати чи доводити в суді, а прокуратура неохоче розслідує заяви про вчинення таких злочинів. Тому й наявні лише одиничні приклади покарання за шкоду, завдану неналежним медичним обслуговуванням.

Протягом 2005 року за даними Верховного суду України та Державної судової адміністрації за  „невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого” (частина перша статті 140 Кримінального кодексу України) було засуджено лише трьох осіб. Також лише трьох осіб було покарано за вчинення злочину, передбаченого частиною другою статті 140 ККУ, що передбачає вчинення тих самих діянь, проте при настанні тяжких наслідків для неповнолітніх.

Видається, що проблема ця є значно ширшою за 6 кримінальних злочинів. Принаймні такий висновок можна зробити з огляду на оцінку кількості звернень, котрі отримують правозахисні організації. Є багато аргументів для висновку про дуже високий рівень прихованості таких злочинів.

На тлі зникнення систем соціальної підтримки й суспільної охорони здоров’я Україна потерпає від двох масштабних епідемій – ВІЛ-інфекції і туберкульозу. Україна, за оцінками ВОЗ, є одним з лідерів у світі за темпами поширення ВІЛ-інфекції.

Щорічно кількість нових зареєстрованих випадків ВІЛ-захворювання продовжує зростати і у 2004 році становила 12 491 випадків, що майже на 25 % вище в порівнянні з 2003 роком (10 009 випадків) і майже в два рази вище, ніж у 2000 році (Український центр СНІДу, 2005; EuroHі, 2005). На сьогодні загалом офіційно зареєстровано 85 655 випадків захворювань на ВІЛ, що майже в 200 разів більше, ніж було десять років тому.

Лише за 10 місяців (січень – жовтень) 2005 року в Україні офіційно зареєстровано 10812 нових випадків ВІЛ. Кількість померлих від СНІДу за 10 місяців 2005 року на 41% вище ніж за цей же період 2004 року. Ці цифри набагато занижують фактичний розмах епідемії, оскільки вони відображають лише інфікування, які були зареєстровані серед людей, що мали безпосередній контакт з офіційними установами МОЗ України, що проводять тестування.

Україна, де за оцінками Об’єднаної програми ООН з ВІЛ/СНІДу (ЮНЕЙДС) показник поширеності ВІЛ-інфекції складає не менше 1,4 % дорослого населення, та визначається на рівні більше ніж 360 тисяч осіб віком від 15 до 49 років, залишається найбільш постраждалою від епідемії ВІЛ-інфекції країною в Європі.

За кількістю людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом Україна посідає друге місце після Росії – країни, чисельність населення якої в 3 рази більше ніж в Україні (табл. 1).

Таблиця 1. Оціночна кількість людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом у найбільш уражених епідемією країнах Західної та Східної Європи та СНД за оцінками ЮНЕЙДС, абс. кількість.[6]

Кількість нових ВІЛ-інфекцій, які були зареєстровані серед тих, хто вживає ін’єкційні наркотики, продовжує збільшуватись (Український центр СНІДу, 2005р). Незважаючи на те, що більшість споживачів ін’єкційних наркотиків – це молоді чоловіки, значну частку (23%) осіб, діагнозтованих із ВІЛ у 2004 році, склали жінки[7]. Більша частина ВІЛ-інфікованих складається зі споживачів наркотиків, які заразилися ВІЛ під час ін’єкційного введення наркотиків спільними шприцами. Переважно, це молодь віком до 30 років. Небезпека втягнення цієї групи населення в епідемію полягає і в тому, що кожен споживач наркотиків може бути інфікований або може передавати ВІЛ статевим шляхом. Останнім часом збільшується кількість випадків, коли статеві партнери наркоспоживачів, які не вживають наркотики, були інфіковані внаслідок статевих контактів з наркоманами.

Крім споживачів ін’єкційних наркотиків в епідемію ВІЛ-інфекції в Україні втягнені інші групи підвищеного ризику – робітники комерційного сексу, чоловіки, що мають секс із чоловіками, ув’язнені та інші, поведінка яких є ризиковою щодо зараження ВІЛ та його передачі не тільки іншим представникам цієї групи, а й населенню в цілому. Це призводить до того, що епідемія ВІЛ/СНІДу в Україні має потенціал перетворитись у генералізовану епідемію, коли кожен мешканець країни може стати її жертвою.

Ситуація щодо туберкульозу в Україні також досить складна. Туберкульоз не є тільки медичною проблемою. Це – проблема соціальна, яка віддзеркалює соціально-економічний стан країни, культурно-освітній рівень та благополуччя населення, ступінь розвитку охорони здоров’я, у тому числі й фтизіатричної служби. І ця недуга останнім часом викликає велике занепокоєння в Україні і в МОЗ України зокрема. В Україні з 1995 року спостерігається епідемія туберкульозу, яка невпинно прогресує і є однією з основних медико-соціальних проблем. Зафіксовано поширення усіх форм туберкульозу. Кількість хворих становить 1,4% чисельності населення країни. Нині туберкульоз в Україні призводить до найбільшої кількості смертельних випадків від інфекційної патології. За період з 1991 року, коли почало відмічатися поступове зростання захворюваності на туберкульоз, рівень смертності зріс у 2,7 рази і становить 22,6 на 100 тис. населення.

У державі відмічено поступове зростання захворюваності на туберкульоз – починаючи з 1991 року рівень захворюваності зріс у 2,4 рази. За 2004 рік рівень захворюваності зріс на 4,4% і дорівнює 80,9 на 100 тис. населення. Захворюваність на туберкульоз серед дітей у порівнянні з минулим роком зросла на 2,2% і становить 9,3 на 100 тис. дитячого населення. У 2004 році виявлено 38 403 нових випадки захворювання на туберкульоз. Найвищі показники захворюваності на всі форми туберкульозу залишаються в південно-східних регіонах України: Херсонській області – 166,2 на 100 тис. населення; Миколаївській – 114,9; Луганській – 112,4, Донецькій, Кіровоградській, Харківській та Одеській областях – перевищує 90 на 100 тис. населення.

Однією з проблем, яка перешкоджає ефективній боротьбі з туберкульозом, є відсутність єдиної системи обліку та звітності, яка б відповідала міжнародним стандартам. Але найсуттєвішою проблемою для медичних протитуберкульозних закладів є низький рівень оснащення.[8]

Важливо, що навіть прийняті владою програмні документи по боротьбі із цим захворюванням фактично не виконуються. Прикладом, цього є виконання „Національної програми боротьби із захворюванням  на туберкульоз на 2002-2005 роки”. За висновками Рахункової палати виконання цієї програми було зведено лише до закупівлі протитуберкульозних препаратів та діагностичних засобів, а не на лікування та профілактику захворювання. Більше того із семи заходів Національної програми, реалізацію яких передбачалося закінчити в 2002-2003 роках, шість не виконано. Зокрема, і досі не створено Реєстру хворих на туберкульоз; економічно обґрунтовані розрахунки на закупівлю протитуберкульозних препаратів у міністерстві відсутні; не здійснюється санітарна та соціальна профілактика туберкульозу, передбачена програмою; виробництво вітчизняної протитуберкульозної вакцини в умовах загрозливої епідемічної ситуації не налагоджено; обласні адміністрації фактично усунулись від реалізації галузевих і регіональних заходів, розроблених на виконання програми.[9]

Міністерство охорони здоров’я України зазначає, що для покращення ситуації з лікуванням туберкульозу потрібно працювати над новою Національною програмою щодо контролю туберкульозу в Україні на 2006-2010 роки: там необхідно урахувати усі проблеми та недоліки попереднього етапу та ті зміни в епідемічній ситуації, які сталися за останні роки. Уже сьогодні проект нової програми передбачає соціальну підтримку хворих на туберкульоз та медичних працівників протитуберкульозних закладів; удосконалення системи моніторингу та забезпечення наукового супроводу протитуберкульозних закладів; здійснення заходів щодо запобігання розповсюдженню ВІЛ-асоційованого туберкульозу тощо.

Великою проблемою для України залишається малюкова й дитяча смертність. Малюковою смертністю в Україні вважається смертність від народження до 1 року, а дитячою – до 18 років. Як констатував Віктор Весельський, перший заступник міністра охорони здоров’я України, показники смертності дітей та новонароджених продовжують повзти вгору.[10] Якщо у 2004 р. малюкова смертність в середньому по Україні становила 9,57 на сто тисяч народжених, то в 2005 році – уже 9,96. Не втішає факт зростання чисельності мертвонароджених в Україні. Так у 2004 р. з-поміж десять тисяч новонароджених мертвими народилися 4,6 немовлят, а цього року – 5,1.

З року в рік зростає й інший показник – смертності жінок під час пологів. Якщо минулого року він становив 14,2 на 1 млн. породіль, то в цьому році – уже 18,3. Цьогорічні показники кажуть і про те, що більше померло жительок міст, а селянок – менше, відповідно 31 та 26 жінок.

І це при цьому, що на охорону материнства та дитинства в Україні йдуть колосальні гроші. За словами Віктора Весельського, за останні 3 роки з державного бюджету на технічне оснащення галузі пішло 44 млн грн, а на закупівлю медикаментів і витратних матеріалів для мам та дітей – 192 млн грн.

Щодо сільської медицини, то, не зважаючи на певні зусилля держави на її розвиток, вона залишається в жалюгідному стані. Немає ні необхідної матеріально-технічної бази, ні професійних спеціалістів, ні доступних медикаментів. За інформацією Міністерства охорони здоров’я на сьогодні майже 300 сіл з населенням від 500 до 1000 людей в Україні взагалі не мають лікарень. За визнанням міністра охорони здоров’я Ю.Полярченко за останні 10 років нічого не робилося для сільських лікарів, тому сьогодні відчуваємо величезний дефіцит кваліфікованих кадрів у селі.[11]

Вивести сільську медицину з цього стану покликана підготовка Міністерством охорони здоров’я спеціалістів, розробку стандартів і протоколів надання допомоги і забезпечення обладнанням. Водночас для цього необхідно, щоб місцева влада створила усі необхідні соціально-побутові умови для того щоб лікарі працювали в нормальних приміщеннях, мали відповідне житло, комунальні та інші соціальні пільги.

Максим Щербатюк, Володимир Яворський, УГСПЛ

[1] Постанова Кабінету Міністрів № 733 від 25 травня 2006 р. „Про підсумки соціально-економічного розвитку України у І кварталі 2006 р”

[2] Всесвітня медична асамблея, Відень, 1988 року.

[3] В.Лехан, В.Глуховський, А.Гук „Доступність медичної допомоги в Україні” // Український журнал про права людини.- №2 (2) 2005 р.

[4] Постанова Кабінету Міністрів від 17 вересня 1996 р. N 1138 Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1138%2D96%2D%EF&p=1144071559836339

[5] Наказ № 360: Зауваження і пропозиції // Аптека № 37(508) від 26.09.2005 р.

[6] За оцінками Об’єднаної програми ООН з ВІЛ/СНІДу, http://www.unaids.org/.

[7] Документ ЮНЭЙДС/ВОЗ: Развитие эпидемии СПИДа: декабрь 2005 г. Восточная Европа и Центральная Азия

[8] М. Лістровий. Проблема туберкульозу в Україні // Медична газета „Здоров’я України”, http://www.health-ua.com/articles/1035.html

[9] Загроза національній безпеці., Прес-реліз Рахункової палати України по матеріалам аудиту використання коштів Державного бюджету України, виділених на виконання Національної програми боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002-2005 роки http://www.ac-rada.gov.ua/achamber/control/uk/publish/article/main?art_id=356930&cat_id=502

[10]В. Чорноморська. В Україні росте малюкова та дитяча смертність // Український медичний портал „Гіппократ” http://www.hippocrat.com.ua/publicism/death-rate/

[11] Министр здравоохранения убежден, что у сельской медицины есть будущее http://www.podrobnosti.ua/health/2006/01/21/279554.html