Публікація

Право на батьківство в рішеннях Європейського суду з прав людини

Право на батьківство – це природне, невід’ємне право особи (чоловіка або жінки) стати батьком (матір’ю) дитини та володіти правами й обов’язками щодо неї. Разом з тим це право часто потребує захисту, в тому числі судового. На сьогодні одним із найефективніших способів захисту прав людини є звернення до Європейського суду з прав людини.

    Проте варто зазначити, що коли ми говоримо про захист права на батьківство в Європейському суді з прав людини, слід виходити із гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав та основоположних свобод права на повагу до приватного та сімейного життя. В статті проаналізовано рішення, які не лише стосуються захисту права на повагу до сімейного життя, але й опосередковано впливають на реалізацію особами їхніх батьківських прав.

    Сьогодні  з прийняттям важливих конвенцій  з прав людини немає проблем, пов’язаних з тим, народжена дитина в шлюбі чи ні, однак ще до 1970-х років у Європі поширеними були порушення прав на цьому ґрунті. З огляду на це цікаво дослідити розуміння права на материнство за матеріалами справи «Маркс проти Бельгії» (1979). Згідно обставин справи Александра Маркс є дочкою Паули Маркс, незаміжньої жінки. Відповідно до Бельгійського законодавства, щодо дітей народжених у шлюбі материнство автоматично реєструється (за фактом народження). Однак у випадку пані Маркс, дитина якої була народжена поза шлюбом, від матері вимагалася заява про визнання, котру слід подавати в орган реєстрації цивільного стану. Однак такий акт був лише декларативним і не створював достатніх доказів материнства. Відповідно, заявниця, отримавши таке визнання, через рік після народження доньки розпочала процедуру усиновлення (при цьому варто зазначити, що Цивільний кодекс Бельгії також суттєво обмежував спадкові та деякі інші майнові права дитини, народженої поза шлюбом). Заявниці Маркс стверджували, що така система реєстрації порушує їхні права, передбачені статтею 8 Конвенції, взятої окремо та в поєднанні зі статтею 14. В своєму рішенні Суд зазначив, що «коли держава в рамках своєї внутрішньої правової системи визначає режим деяких сімейних стосунків, то повинна продумано діяти так, щоб зацікавлені особи могли вести нормальне сімейне життя». На думку Суду, декларована у статті 8 необхідність поваги до сімейного життя передбачає зокрема наявність у внутрішньому законодавстві правових гарантій, які робили б можливою інтеграцію дитини в сім’ю з моменту народження. Крім того Суд  вважає, що якщо метою держави є створення умов для нормального розвитку сімейних стосунків між незаміжньою матір’ю та її дитиною, то держава не повинна допускати жодної дискримінації за ознакою народження. Це є вимогою статті 14 в поєднанні зі статтею 8 Конвенції.

    Як  бачимо, зі зміною ставлення до багатьох суспільних інститутів еволюціонує також їхнє правове регулювання. В багатьох рішеннях Суду за статтею 8 Конвенції піднімаються такі суспільно важливі питання, як батьківські права транссексуалів, гомосексуалістів. В цій проблематиці знаковою є справа «Х, Y, Z проти Сполученого королівства». Згідно обставин, перший заявник, Х, є транссексуалом (за природою – жінка), живе в тривалому постійному зв’язку з жінкою Y, яка в 1992 році народила Z, який був зачатий шляхом штучного запліднення донорською спермою за згодою лікарського комітету з питань етики. Однак виявилося, що тільки біологічний батько може бути зареєстрованим як батько дитини. Органи реєстрації відмовили Х в проханні бути записаним батьком Z. В своєму рішенні Суд зазначив, що держава «мала підстави бути обережною в оновленні права, оскільки не виключалося, що такі зміни могли мати небажані або непередбачувані наслідки для дітей, які перебувають у такому ж становищі, як Z». Крім того, право могло стати відкритим  для його критики як нестабільного, якщо б транссексуалу, який за природою є жінкою, була надана можливість стати «батьком» згідно з правом і при цьому бути трактованим в інших юридичних діях як жінка, мати можливість укласти шлюб з мужчиною. Суд вважає, що стаття 8 Конвенції не містить обов’язку для держави-відповідача офіційно визнати батьком дитини особу, яка не є біологічним батьком. Той факт, що право Сполученого Королівства не дозволяє визнання сімейних стосунків між X і Z, не складає порушення статті 8.

    Якщо  звернутися до прав гомосексуалістів, зокрема дискусійного питання щодо їхньої можливості усиновлювати дітей, то слід розглянути справу E.B. проти Франції (2008). Заявниця, вчителька, з 1990 року перебувала у стабільних стосунках із жінкою, психологом. В 1998 році звернулася до відповідного державного органу за дозволом усиновити дитину, а саме її цікавила можливість міжнародного усиновлення (в Азії, Південній Америці та Мадагаскарі). В заяві Е.В. посилалася на свою сексуальну орієнтацію та стосунки з жінкою. Дозволу на усиновлення вона не отримала, у зв’язку з чим вважає, що зазнала дискримінаційного поводження, яке базувалося на її сексуальній орієнтації, а також втручання в її право на повагу до приватного життя. На думку заявниці, було порушено статтю 14 разом зі статтею 8 Конвенції. Уряд, заперечуючи це, зазначив, що відмова в дозволі на усиновлення була продиктована інтересами дитини і базувалася на двох підставах: нестачі батьківської уваги та суперечливому ставленні до усиновлення партнерки заявниці. В контексті статті 14 Суд нагадав, що різне ставлення є дискримінаційним, якщо воно не є об’єктивно виправданим, тобто не має законної мети чи коли існує непропорційність застосованих заходів та мети, яка переслідується. Також суд вважає, якщо сексуальна орієнтація є спірним питанням, то вона потребує особливо переконливих та вагомих причин для виправдання різниці в ставленні. Суд звернув увагу, що французьке законодавство передбачало можливість усиновлення дітей неодруженими особами, таким чином відкриваючи можливість усиновлення для неодружених гомосексуалістів, і, відповідно, визнав порушення статті 14 у зв’язку зі статтею 8.

    Однак проблема існує не лише в аспекті  права гомосексуалістів «стати батьками»  та ідентифікації їхнього батьківства, але також торкається можливості реалізовувати батьківські права щодо власної, генетично спорідненої, дитини. Так, у справі «Сальгуейро да Сільва проти Португалії» (1999). Суд визнав порушення статті 8 разом зі статтею 14 Конвенції. Відповідно до обставин справи, дружина заявника, всупереч домовленості між ними під час розлучення, не дозволяла йому зустрічатися з їхньою дочкою. Заявник звернувся до Лісабонського шлюбно-сімейного суду, який надав йому право опіки над дитиною. До 1995 року дочка проживала разом із заявником, коли, за його словами, колишня дружина викрала її. В результаті апеляційного провадження у справі щодо визначення опікуна дитини опіка була передана матері, однак заявнику гарантувалося право на систематичні зустрічі з дочкою. Серед аргументів на користь зміни опікуна дитини Лісабонський апеляційний суд послався на гомосексуальну орієнтацію заявника, його проживання з іншим чоловіком та безпосередній інтерес дитини. На думку Суду, аргументи, наведені внутрішнім судом, свідчать про те, що сексуальна орієнтація заявника при прийнятті рішення про позбавлення його опікунських прав мала вирішальне значення.

    Поряд із проблематикою права на батьківство  в аспекті права «стати батьками»  постає питання, чи може особа відмовитися  від реалізації такого права і  чи можна змусити її до відтворення. В цьому аспекті широкого суспільного обговорення набула проблематика абортів.

    Зокрема, цікавим з правової точки зору є питання пропорційності інтересів  батька та матері під час прийняття  рішення про штучне переривання  вагітності. Репрезентативною в цьому аспекті є справа «Босо проти Італії» (2000). Згідно з фактами, дружина заявника вирішила перервати вагітність, незважаючи на заперечення чоловіка. Заявник скаржиться на порушення своїх прав як потенційного батька і права ненародженої дитини на життя. Він незадоволений тим, що дозвіл переривання вагітності надає матері право вирішувати чи робити аборт і не враховує жодних заперечень з боку батька. Окрім цього заявник стверджував, що надання жінці можливості здійснити аборт перешкоджає батькові створити сім’ю. Суд в своєму рішенні зазначив, що право на приватне життя батька не може тлумачитися так широко, щоб містити право консультуватися з приводу аборту, який має намір зробити жінка. Суд також зазначив, що аборт у даній справі був проведений відповідно до законодавства Італії і мав на меті захист здоров’я матері. Втручання в право згідно зі статтею 8 Конвенції виправдане, оскільки було необхідне для захисту прав іншої особи.

    В контексті абортів варто також  звернути увагу на таку проблему: в  осіб є незаперечне право стати батьками, але чи передбачає наявність цього права можливість відмовитися від його реалізації? Яскравим прикладом може слугувати відома справа «Тисьонц проти Польщі» (2007). Заявниця страждала на важку форму міопії. В 2000 році вона завагітніла (на той момент в неї вже було двоє дітей, яких вона виховувала сама). Троє офтальмологів, які обстежували жінку, дійшли висновку про серйозний ризик для її зору у зв’язку з вагітністю. Крім того, лікар загальної практики видав їй сертифікат, в якому було зазначено про проблеми, які спричиняють ризик в цій ситуації: зір, а також те, що два попередні рази вона народжувала з допомогою кесерового розтину. Заявниця звернулася до гінекологічного й акушерського відділення публічного госпіталю у Варшаві з метою здійснити штучне переривання вагітності, однак лікар, який її обстежив, не знайшов достатніх підстав для здійснення терапевтичного аборту. Отже, заявниця не змогла перервати вагітність і в листопаді 2000 року народила свою третю дитину за допомогою кесерового розтину. Як наслідок, її зір зовсім зіпсувався, було діагностовано кровотечу сітківки. Далі заявниця подала скаргу на дії лікаря, який не дозволив проведення аборту, з вимогою притягнути його до кримінальної відповідальності. Однак прокуратура не вбачала зв’язку між рішенням лікаря та погіршенням стану пацієнтки. На думку Суду, польським законодавством не передбачено ефективного механізму, здатного забезпечити належні умови проведення аборту. Він створив для заявниці ситуацію тривалої невизначеності. В результаті їй було завдано страждань та болю, адже вона припускала можливість негативних наслідків від вагітності та пологів для її здоров’я. Суд вважає, що було порушено статтю 8 Конвенції.

    В наш час великого поширення набуває використання репродуктивних технологій. Разом з тим, законодавство держав інколи не дає можливості зацікавленим особам скористатися таким способом лікування безпліддя, а отже не створює належних умов для забезпечення права на батьківство. Показовою тут є справа «S. H та інші проти Австрії» (2010). Четверо заявників – це дві подружні пари, в кожної з яких виникли проблеми щодо штучного запліднення. В першого подружжя (перший та другий заявник) склалася ситуація, коли можна було використати яйцеклітину дружини і сперму донора (з метою, що народжена дитина буде спорідненою з одним із батьків), але разом з тим в силу захворювання цієї жінки можливо було провести лише in vitro запліднення, проте згідно з чинним законодавством можливо було провести лише in vivo запліднення донорською спермою. В другої пари була протилежна ситуація – організм жінки не виробляв яйцеклітин і потрібно було проводити імплантацію ембріона, зачатого від сперми її чоловіка та донорської яйцеклітини. Однак за законодавством Австрії таку процедуру здійснити було неможливо. Заявники скаржилися на порушення статті 8 разом зі статтею 14 Конвенції, оскільки, незважаючи на важливість права на створення сім’ї та права на відтворення, держава не встановила належних умов для його регулювання. На думку заявників, система, визначена законодавством, була непослідовною та нелогічною, оскільки штучне запліднення не було заборонено загалом, але були зроблені винятки щодо деяких його специфічних способів. Суд зазначив, що порушення статті 14 Конвенції означає різне ставлення до осіб у схожих між собою ситуаціях. Таке різне ставлення є дискримінаційним, якщо воно не є об’єктивно виправданим, тобто не має законної мети чи коли існує непропорційність застосованих заходів та мети, яка переслідується. Суд вважає, що в обох випадках було наявне порушення статті 14 у зв’язку зі статтею 8, оскільки різниця у правовому регулюванні була необґрунтованою та непропорційною.

    Щодо  пропорційності інтересів потенційних батька, матері та ненародженої дитини, варто проаналізувати справу «Еванс проти Сполученого Королівства» (2007). Заявниця – пані Еванс, та її партнер розпочали лікування безпліддя. В процесі огляду виявилося, що у заявниці передраковий стан яєчників. Їй було запропоновано провести запліднення in vitro перед їх хірургічним видаленням. Пані Еванс та її партнер підписали інформовану згоду про те, що дають згоду на запліднення та про те, що кожен з них має право відкликати свою згоду до моменту імплантації ембріона. Згодом було створено шість ембріонів, після чого заявниці було проведено операцію із видалення яєчників. Проте невдовзі стосунки заявниці та її партнера були розірвані і останній відкликав свою згоду на продовження зберігання ембріонів. Заявниця розпочала судовий процес з метою відновити згоду на зберігання зародків. На думку пані Еванс, вимога згоди батька на зберігання та імплантацію запліднених яйцеклітин порушувала її права згідно зі статтями 8 та 14 Конвенції, а також право ембріона на життя відповідно до статті 2. Суд зауважив, що питання моменту виникнення життя належить до сфери регулювання держави. Згідно законодавства Сполученого королівства ембріон не має належних прав та інтересів і не може претендувати на право на життя відповідно до статті 2 Конвенції. Суд також зазначив, що на міжнародному рівні немає одностайності в питанні правового регулювання штучного запліднення та використання ембріонів. На думку Суду, межі оцінки, надані державі, повинні бути настільки широкими, щоб охоплювати як її рішення втручатися в цю сферу, так і в разі такого втручання встановити детальне регулювання цих питань для досягнення балансу приватних та публічних інтересів. Суд дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 та 14 Конвенції.

    Крім  описаних, у сфері батьківських прав виникають й інші проблеми, зокрема: чи повинна держава, котра гарантує своїм громадянам право на сім’ю створювати необхідні умови для його реалізації. З приводу цього слід звернутися до проблематики, що піднімається у справі «Валла та Валлова проти Чеської республіки» (2006). За обставинами справи, у вересні 2000 року за зверненням департаменту соціального захисту місцевий суд ухвалив рішення про встановлення нагляду за сім’єю заявників, у яких п’ятеро дітей і які, на думку працівників департаменту, неналежним чином облаштували свій побут. Згодом з причини того, що заявники не змогли знайти нормального житла та з огляду на потреби дітей, їх було відібрано у заявників і поміщено до відповідних дитячих установ. Пізніше було скасовано опіку над найстаршим сином у зв’язку з досягненням ним довголіття, двох молодших дітей усиновило подружжя. Потім двох старших дітей було повернуто заявникам за умови перебування підлітків під наглядом школи (на той час заявникам вдалося винаймати квартиру, пан Валла впродовж кількох місяців працював, дружина отримувала пенсію по інвалідності). Заявники скаржилися на те, що їх розлучили з дітьми, а державні органи не зарадили в такій ситуації. На думку Суду, проблема полягала в тому, що органи влади застосовували надто обмежені заходи для вирішення ситуації: було застосовано вкрай суворий захід – розлучення дітей з батьками, до якого можна вдаватися у виняткових випадках. Суд вказав, що органам влади слід було знайти м’якші заходи, а саме: можна було влаштувати відстеження побутових умов сім’ї Валла, соціальні працівники могли надавати конкретні поради щодо того, яким чином заявники можуть поліпшити свої житлові умови. Суд вважає недостатніми підстави, якими керувалися національні суди, ухвалюючи рішення про поміщення дітей до соціальних установ, крім того державні органи не вживали заходів для того щоб пришвидшити повернення дітей у сім’ю. Тому Суд вважає, що було наявне порушення статті 8 Конвенції

    Підсумовуючи, можна зробити висновок, що хоч Конвенція про захист права та основоположних свобод не містить норми, котра б прямо передбачала право на батьківство, в багатьох рішеннях за статтею 8 розглядається дотична до нього проблематика, а саме пропорційність інтересів батька та матері при вирішенні питання про народження дитини, проблема дискримінації осіб за ознакою сексуальної орієнтації, участі держави в реалізації особами свого права на батьківство та ін.. Рішення Євросуду з подібних питань часто є результатом компромісу, викликають резонанс у суспільстві, провокують дискусії серед науковців. Однак, виходячи із практики, що складається, можна окреслити перспективи розвитку інституту права на батьківство.

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування