Публікація

Право на батьківство в контексті використання репродуктивних технологій

Поруч з правом на сім’ю, яке є загальновизнаним і закріплене на міжнародному рівні, варто говорити також про окремий правовий інститут – право на батьківство, яке претендує на захист з боку держави і суспільства.

    Однак неможливо розглядати право на батьківство  лише в контексті сім’ї. На сучасному рівні розвитку суспільства та у зв’язку з новітніми досягненнями науки та медицини ми можемо говорити про нові горизонти у розумінні цього поняття.

    Варто зазначити, що в цій статті батьківство розуміється не як «соціально-правовий стан чоловіка, зареєстрованого батьком дитини», а право на батьківство розглядається у відношенні як батька, так і матері дитини.

    Право на батьківство можна розуміти як право стати батьками, і як право реалізовувати свої права як батька чи матері. В першому варіанті право на батьківство – це право бути батьком чи матір’ю. Воно випливає із самої суті людини, тому його можна вважати природним та невідчужуваним. Якщо брати за основу цю позицію, то з юридичної точки зору право на батьківство виникає з моменту народження, хоча зрозуміло, що особа не одразу може його реалізувати – оскільки це потребує достатнього рівня розвиту індивіда, статевої зрілості та репродуктивного здоров’я.

    Виникає питання – яким чином може реалізувати  своє право стати батьком (матір’ю) особа, яка в силу певних причин не може природним шляхом зачати і народити дитину? Існує два шляхи вирішення проблеми: за допомогою соціального батьківства або ж із використанням методів штучної репродукції людини.

    Зважаючи на те, що репродуктивні технології стають все більш розвиненими й ефективними, саме в цій сфері постає багато питань щодо правового регулювання, зокрема в контексті батьківських прав.

    У разі, якщо жінка, яка перебуває у шлюбі, народжує дитину із застосуванням методів репродуктивної медицини, батьком дитини записується її чоловік. На прикладі законодавства України це виглядає так: згідно частини першої статті 123 Сімейного кодексу «у разі народження дружиною дитини, зачатої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснених за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини». З цієї норми зрозуміло, що не має значення, чий генетичний матеріал використовується – цього подружжя чи чужорідний. Підтвердженням слугує також положення частини третьої цієї ж статті: «подружжя визнається батьками дитини, народженої дружиною після перенесення в її організм ембріона людини, зачатого її чоловіком та іншою жінкою в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій».

    Разом з тим, коли практика проведення відповідних  операцій лише впроваджувалася і  у більшості держав не було належного  правового регулювання, виникали питання  щодо батьківства чоловіка за умови, що донором був не він. В 1964 році Верховний суд Болгарії виніс рішення в цивільній справі про відмову від дитини, народженої в результаті штучного запліднення, яке відбувалося зі згоди чоловіка. В рішенні зазначалося, що чоловік, який дав згоду на штучне запліднення своєї дружини, в результаті якого була народжена дитина, не має права оспорювати батьківства. Згодом це рішення лягло в основу відповідної правової норми в законодавствах багатьох держав і згідно якої не допускається відмова від дитини за умови згоди чоловіка на штучне запліднення своєї дружини.

    Розглянута  проблематика стосувалася ситуації, коли штучне запліднення здійснювалося  сім’ями. Однак такі операції можуть здійснювати і незаміжні жінки. В такому випадку жінка одноособово приймає рішення про штучне запліднення, а народжена нею дитина прирівнюється до народженої поза шлюбом.

    Проте чи не найбільш проблемним в контексті  використання репродуктивних технологій як способу забезпечення права на батьківство є питання сурогатного материнства.

    Сурогатне материнство визначають як «метод лікування  безпліддя, один із методів лікування  допоміжних репродуктивних технологій, при якому ембріон, отриманий  від генетичних батьків, переноситься в порожнину матки іншої жінки».

    В наш час ставлення до такого явища неоднозначне: є країни, в яких сурогатне материнство заборонене. Так, наприклад, у Німеччині спроба імплантувати ембріон жінці, яка у наступному має намір відмовитися від своєї дитини, є злочином, відповідальність за який несе лікар, який здійснив операцію з пересадки ембріона. У Норвегії, Іспанії, Швейцарії дозволено лише некомерційне сурогатне материнство. У Канаді сурогатне материнство дозволене, але договір із сурогатною матір’ю не має юридичної сили, тобто жінка (сурогатна матір) може залишити народжену дитину собі».

    Схожа ситуація в Російській Федерації: згідно пункту другого частини 4 статті 51 Сімейного кодексу РФ: «особи, що перебувають у шлюбі між собою і дали згоду в письмовій формі на імплантацію ембріона іншій жінці з метою його виношування, можуть бути записані батьками дитини тільки зі згоди жінки, яка народила дитину (сурогатної матері)».

    В Україні законодавець стоїть на позиції захисту інтересів подружжя: згідно з частиною 2 статті 123 Сімейного кодексу України «У разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям в результаті допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя».

    Підставою для виникнення правовідносин сурогатного материнства є договір про сурогатне материнство. Відповідно, за умови відсутності в законодавстві країни заборонної норми щодо здійснення цієї процедури але й за відсутності законодавчої регламентації, слід виходити із умов договору. Проте тут практика також неоднозначна. Для прикладу, в США спершу вважалося, що перевагу має положення договору – обов’язок жінки передати дитину подружній парі. Проте зараз вже існують судові прецеденти, які можуть змінити ситуацію: розглядаючи справу про відмову однієї сурогатної матері віддати дитину подружжю-замовникам, суд визнав за нею право на побачення з дитиною.

    Отже, на сьогодні держави йдуть різними  шляхами при вирішенні питання  правового регулювання використання репродуктивних технологій. На міжнародному рівні також немає відповідних конвенційних норм, які б регулювали ці питання. І це зрозуміло, оскільки в подібних ситуаціях виникає багато не лише правових, але й морально-етичних запитань, які неможливо вирішити однозначно. Проте у всякому разі держави повинні стояти на захисті прав батьків та найкращих інтересів дітей.  

Фото з сайту: http://www.zdr.ru

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

УГСПЛ разом з БО «Легалайф-Україна» презентували дослідження «Вплив збройного конфлікту на Сході України на працівниць комерційного сексу» (фото)

23 січня 2020 року в приміщенні в ІА «Главком» відбулася Презентація дослідження УГСПЛ: «Вплив збройного конфлікту...

23 Січня 2020

УГСПЛ запрошує до участі та співпраці в проведенні конференції “Дискримінація вразливих груп населення в Україні: державна політика і громадська думка”

Шановні колеги! Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ) планує проведення публічного заходу на тему...

22 Січня 2020

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: