15 травня відзначався Міжнародний день осіб, що відмовляються від військової служби. Верховна Рада України вчора прийняла поправки до Закону України „Про альтернативну (невійськову) службу”.

Відповідно до статті 35 Конституції України: „У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.”

Ця стаття логічно повинна доповнюватися статтею 24 Конституції України: „Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.”

Тому, відповідно до цих двох статей Конституції України, відмовитися від військової служби та отримати можливість проходити альтернативну службу повинно належати не тільки за релігійними, але й за іншими переконаннями, наприклад, пацифістськими. Проте українське законодавство, зокрема, закон про альтернативну службу передбачає лише право на її проходження тільки з релігійних переконань, що звужує конституційний обсяг прав громадян.

Рух за відмову від військової служби за іншими переконаннями дуже розвинутий у Росії, де багато людей не бажали воювати у Чечні та не хотіли проходити військову службу. Проте в Україні цей рух, на жаль, не розвивається.

Більше того, даний закон обмежує навіть право особи відмовитися від військової служби за релігійними переконаннями. Оскільки, по-перше, існує визначений Кабінетом Міністрів України перелік релігійних організацій, прихильники якої мають такі права. При чому тут релігійні організації не зрозуміло, бо виходить, що якщо ви сповідуєте релігію в Україні, що не зареєстрована в Україні, а закон про свободу віросповідання та релігійні організації це дозволяє, то ви вже не можете відмовитися від військової служби. Існування такого закритого переліку релігійних організацій та рівняння права людини зі структурною організацією релігії в країні є безумовним та неприпустимим порушенням конституційних прав громадян, особливо враховуючи факт, що членства в релігійних організаціях не існує.

Також, відповідно до поправок до цього закону, визначено, що „підставою для відмови громадянину в направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори є відсутність підтверджень щодо істинності релігійних переконань. Це положення не може не дивувати з багатьох міркувань: на яких правах чиновник і держава може оцінювати істинність релігійних переконань, за якими критеріями оцінюється вказана істинність і чи не призведе це до звичайної дискримінації за релігійними переконаннями. Все це приклади майбутніх порушень прав громадян.

Згідно цих поправок уточнено місця, де особи, що відмовляються від військової служби, можуть проходити альтернативну службу. Зокрема, тепер це державні підприємства, „діяльність яких, у першу чергу, пов’язана із соціальним захистом населення, охороною здоров’я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством”.

Також змінено терміни проходження альтернативної служби:

„Строк альтернативної служби у півтора раза перевищує строк військової служби, встановлений для солдатів і сержантів, які проходять строкову військову службу в Збройних Силах України та інших утворених відповідно до законів України військових формуваннях. Для осіб, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра, строк альтернативної служби у півтора раза перевищує строк військової служби, встановлений для осіб, які мають відповідний освітньо-кваліфікаційний рівень.”

Також слід констатувати, що рівень знань призовників про можливість проходження альтернативної служби є не високим. При цьому невчасне подання заяви про проходження альтернативної служби є підставою для відмови у її проходженні, що ускладнює ситуацію.

Як бачимо, ця сфера переповнена проблемами, що пов’язані з порушеннями прав і свобод призовників, що не бажають проходити військову службу. Хотілося би, щоби активність правозахисних організацій й надалі розвивалась у цьому напрямку.

Володимир Яворський,

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій