Права людини в роботі фотографа

У сучасному світі більшість засобів масової інформації використовують фотографії більш чи менш знаменитих людей. Все більше розвивається жанр таблоїдних видань, де фотографії відіграють ключову роль.

У роботі фотографа проявляються два фундаментальних права людини: право на свободу вираження своїх поглядів через фотографування та розповсюдження цих фотографій (фотограф) і права на повагу до приватного та сімейного життя (людина, яку фотографують і за якою стежать). Який справедливий баланс між цими правами повинна встановити держава в демократичному суспільстві?

Враховуючи фундаментальну роль свободи ЗМІ в демократичному суспільстві, контрольна функція преси (т. зв. «сторожового пса») не може інтерпретуватися вузько. Тому свобода вираження поглядів, яка захищається статтею 10 Європейської Конвенції з прав людини, не обмежується лише словесною формою вираження, а також повною мірою розповсюджується і на фотографії. Очевидно, що фотографії, як жоден інший матеріал, часто можуть надавати дуже інтимну інформацію про людину. При цьому, очевидно, що такі фотографії також можуть ображати або шокувати суспільство. А головною функцією ЗМІ залишається розповсюдження ідей та інформації, які забезпечують суспільний (публічний) інтерес.

З іншого боку, ця свобода вираження обмежена повагою до репутації та прав інших людей: наскільки людина може бути захищеною від постійного стеження та від публікації фотографій з буденного життя, а також як це, постійно відчувати себе під спостереженням? Фотографії, які розміщуються в таблоїдах, – часто продукт певного тиску на людину, а іноді й переслідування, що очевидно є втручанням в сферу приватного життя.

Не легко і насправді в повному об`ємі не можливо, провести чітку межу, яка б забезпечувала справедливий баланс між цими правами, що підтверджує і практика Європейського суду з прав людини. Хоча в декількох рішеннях Європейських суд розробив певні критерії для вирішення подібних конфліктів. Це не просто теоретична проблема – вона, по суті, стосується практичних питань: чи можна робити такі фотографії та чи можна вільно поширювати їх без згоди людини.

При розгляді кожної справи, Європейський суд проводить триступінчатий тест: чи є обмеження права на особисте життя, передбачене законом; чи має це обмеження легітимну мету і чи є таке обмеження необхідним в демократичному суспільстві. Попередньо, на стадії прийнятності, Європейський суд оцінює, чи розповсюджуються оцінювані дії на сферу права на особисте життя і чи використані всі ефективні національні засоби захисту.

Концепція права на особисте життя, передбачена статтею 8 Європейської Конвенції з прав людини, повною мірою розповсюджується на фотографії людини.

Крім того, ця концепція включає фізичну і психологічну недоторканність людини, а також свободу без втручання інших розвивати свої відносини з іншими людьми. Тому навіть спілкування в публічному місці може бути включене в поняття приватного життя. Визначення межі сфери приватного життя у свою чергу визначає межі захисту державою цієї сфери.

Виходячи з практики Європейського суду, держава має певні позитивні зобов’язання щодо захисту приватного життя, а людина має законний інтерес очікувати від держави вживання певних заходів для захисту від посягань на приватне життя. Наприклад, держава може прийняти певне законодавство, що обмежує втручання інших осіб у приватне життя.

Цей стандарт повною мірою прийнятний і до ситуації роботи фотографа. Наприклад, людина має право контролю над фотографуванням себе, яке реалізується через публікацію таких фотографій тільки з відома цієї людини. Тому держава повинна дати чітке визначення сфери захисту приватного життя, в даному випадку, людина повинна чітко розуміти за яких умов її можуть фотографувати, а фотограф повинен розуміти, коли можна робити фотографії без згоди людини.

Також, держава, в контексті позитивних зобов’язань, зобов’язана надати доступні правові засоби захисту від втручання третіх осіб в особисте життя . Наприклад, людина повинна мати право ініціювати цивільний позов або мати можливість ініціювати розслідування по факту втручання в його приватне життя, наприклад, при стеженні за ним, зокрема, у випадках фотографування з прихованих місць, непомітно від людини і без її згоди.

При чому критерії для захисту приватного життя від дій держави і приватних осіб, по суті, однакові.

Хоча, аналізуючи практику Європейського суду, стає зрозумілим, що суд так і не встановив чітких стандартів позитивних зобов’язань держави. На практиці дуже складно визначити чи є існуючі позитивні зобов’язання достатніми для поваги особистого життя, чи можуть вони призвести до отримання адекватної компенсації та ефективного захисту порушеного права.

У справі Граф Спенсер і Графиня Спенсер проти Великобританії Європейська комісія визнала заяви неприйнятними, оскільки заявники не використали всіх ефективних національних засобів захисту. Граф Спенсер, який був братом принцеси Діани, та його колишня дружина Графиня Спенсер звинувачували державу в невиконанні позитивних зобов’язань, передбачених статтею 8 Конвенції, через відсутність захисту приватності в національному законодавстві. Іншими словами, він стверджував про відсутність ефективних національних засобів захисту. У цій справі багато таблоїдних видань надрукували статті разом з фотографіями про госпіталізацію Графині Спенсер через проблеми з травленням, а потім через алкоголізм. Фотографії були зроблені без її згоди і розповсюдженні також без її згоди. Європейська комісія ухвалила, що заявники не довели, що існуючі засоби захисту є не суттєвими або неефективними за даних обставин справин. При цьому, Комісія вказала, що заявники не показали того рівня невизначеності при оцінці існуючих засобів захисту, що також доводить їх ефективність.

Раніше в справі Вінер проти Великобританії Європейська комісія зазначила, що відсутність засобів захисту від всіх порушень приватності не може сама по собі вказувати на порушення позитивних зобов’язань держави. У цій справі заявник не мав ніяких засобів захисту від розповсюдження правдивої конфіденційної інформації про нього, оскільки Комісія вирішила, що такий засіб не входить до позитивних зобов’язаннь держави. Такий підхід був аргументований тим, що у даному випадку приватність обмежується через інше право (свободи вираження), а не через відсутність позитивних зобов’язань держави щодо захисту приватності від третіх осіб. Комісія також взяла до уваги, що приватність не була абсолютно не захищеною, оскільки були засоби захисту від розповсюдження неправдивої інформації. Але такий казуїстичний підхід не дав відповіді на питання чи буде порушенням взагалі відсутність будь-яких засобів захисту. Також відповіді немає і на випадки, коли така інформація отримується нав’язливим способом, наприклад, у випадку фотографа, коли він стежить за людиною або втручається на територію проживання. У останньому випадку обмеження свободи вираження поглядів не можуть застосовуватися.

. Визначаючи правомірність обмеження права на особисте життя, Європейський суд в першу чергу оцінює законодавство країни при оцінці відповідності обмеження права «відповідно до закону». При цьому, крім загальних критеріїв «доступності» та «правової визначеності» правового регулювання, Європейський суд оцінює наявність вищевикладених позитивних зобов’язань держави. Окремо відзначимо, що ці позитивні зобов’язання мають бути сформульовані з достатньою чіткістю, яка дозволяє двом сторонам правових відносин передбачати свою поведінку і здійснювати свої дії, не порушуючи прав інших. Хоча зовні, цей критерій досить простий, досягти його не легко, особливо за наявності чисельних оцінювальних категорій в судовій практиці Європейського суду і традиційною позитивістською системою права в пострадянських країнах.

Далі, Європейський суд оцінює легітимність мети обмеження права на приватність і наскільки таке обмеження необхідне в демократичному суспільстві.

З огляду на роль ЗМІ в демократичному суспільстві, Європейський суд з прав людини, визначає, що конфлікт між свободою слова і правом на приватне життя при фотографуванні людини і розповсюдженні цих фотографій залежить від суспільного (публічного) інтересу в кожному конфлікті.

Іншими словами, якщо суспільний інтерес в таких фотографіях суттєвий, межа між цими правами проходить на стороні свободи слова, яка матиме перевагу над захистом приватного життя. А відповідно, такі фотографії можна робити і поширювати без згоди людини.

Якщо ж такого суспільного інтересу немає або він незначний, тоді право на особисте життя переважатиме, що на практичному рівні означатиме, що без згоди людини неможливо стежити за ним, робити фотографії та згодом їх розповсюджувати.

Але як визначити, що таке суспільний інтерес у даному контексті? Практикою Європейського суду з прав людини вироблено декілька критеріїв, які роз`яснюють це питання.

Наскільки ті або інші фотографії відіграють ту чи іншу роль в дебатах з суспільного питання або в політичній дискусії? Іншими словами, наскільки важлива дискусія з цього питання в демократичному суспільстві і чи є інформація, яку додадуть ці фотографії, настільки важливою для суспільства?

Відповіді на ці питання також дають відповідь і на питання про реальну суспільну потребу в такій інформації, що вказує на необхідність втручання в право на приватність. Тобто це не повинно підмінятися ствердженням «хотілося б знати», а саме повинно вказати на «реальну потребу» в такій інформації. Це також означає, що в інший спосіб, як обмеження прав людини, цю інформацію отримати не можливо (принцип пропорційності) або не можливо застосувати інші менш вразливі засоби (принцип субсидіарності). Хоча, найчастіше в практиці Європейського суду, в контексті права на приватне життя, вирішується питання тільки пропорційності, а деякі дослідники прямо говорять про те, що поняття «необхідності в демократичному суспільстві» при обмеженні права на приватне життя значно ширше, ніж свободи вираження.

Так, у справі Принцеса Кароліна фон Ганновер проти Німеччини Європейський суд визнав порушенням права на приватне життя фотографування і розповсюдження її фотографій в різних таблоїдних німецьких виданнях. Не дивлячись на те, що Принцеса є публічною фігурою, Європейський суд встановив, що публікації різноманітних фотографій з її повсякденного життя взагалі не зробили ніякого внеску в суспільну дискусію. Ці фотографії жодним чином не стосувалися її публічних функцій, а просто розповідали про її приватне життя. Суд також відхилив аргумент про важливість комерційної мети для ЗМІ при розповсюдженні цих фотографій, оскільки він не може бути належною підставою для обмеження права на приватність. Окрім цього, суд підтвердив, що навіть у публічних місцях публічна фігура може розраховувати на приватність певного рівня.

Таким чином, важлива публічність мети, тобто фотографії, зроблені в приватних інтересах, матимуть меншу цінність для суспільства або взагалі можуть такої не мати, що визначає домінування права на приватне життя.

Також важливо, розглянути цілі використання фотографій: знову ж, чи будуть фотографії широко опубліковані та стануть відомі громадськості або зберігатимуться для дуже обмеженої кількості осіб. Розповсюдження фотографій для громадськості вже говорить про те, що фотограф розуміє під цією фотографією якийсь суспільний інтерес. Якщо ж, йдеться про обмежене використання, то і мови не може бути про суспільну дискусію як таку.

У справі Фрідел Європейська комісія визначила, що не було втручання у «внутрішній простір» приватного життя заявника, коли фотограф робив загальні фотографії публічної демонстрації, не роблячи ніяких спроб ідентифікувати людей на цих фотографіях.

Аналогічно, в справі Лупкер , Комісія окремо вказала, що поліція використовувала фотографії лише з метою ідентифікації злочинця, і не було ніяких фактів, які б говорили про те, що ці фотографії будуть потім доступні для громадськості.

З іншого боку не так важливо, в якому місці зроблені фотографії, оскільки будь-яка людина навіть в публічному місці має право розраховувати на певний рівень приватності. Інша справа, що об’єктивно рівень такої приватності буде нижчим, ніж коли б людина знаходилась дома. Наприклад, в справі Халфорд проти Великобританії Європейський суд, застосовуючи цей тест, визначив, що дзвінок із публічного місця (роботи) несе в собі очікування певного рівня приватності. Також, аналогічно можна говорити про очікування певного рівня приватності і в публічному місці у разі, коли вас хтось фотографує непомітно від вас.

У іншій справі, Пек проти Великобританії, Європейський суд визначив серйозне втручання в приватне життя при фотографуванні і розповсюдженні фотографій, зроблених за допомогою загальної системи відеоспостереження. Людина була на публічній вулиці, але не маючи на меті брати участь у будь-якому публічному заході, і вона не була публічною фігурою. Події розортались пізно вночі, а заявник був з ножем та в депресії пробував покінчити життя самогубством. Пізніше це відео і фотографії потрапили в ЗМІ, обличчя людини не було приховане і багато хто зміг її впізнати. При цьому людина не здійснила ніякого правопорушення і ніколи не була звинувачена за ці дії. Європейський суд встановив порушення статті 8 у цій справі, оскільки при розповсюдженні відео та фотографій не було приховане обличчя заявника, а тим самим був порушений баланс між свободою слова на користь громадськості по запобіганню злочинів та правом людини на приватне життя. По суті, навіть, коли ЗМІ не ідентифікували цієї людини самостійно, вони дали таку можливість всьому оточенню цієї людини, а, при цьому, в розкритті цієї інформації не було ніякої суспільної користі, було порушено право на приватне життя заявника.

Важливо хто саме зображений на цій фотографії. Очевидно, що суспільний інтерес до людини, яка виконує публічні функції («публічна людина»), наприклад, до політика набагато вищий і потреба суспільства знати про цю людину більше очевидна для демократичного суспільства. Але і цей критерій не є абсолютним. Кожна навіть публічна людина має право на повагу свого приватного життя і не можна інтерпретувати свободу вираження поглядів як «необхідність знати абсолютно все про публічних людей».

Наприклад, в деяких рішеннях Європейський суд прямо визначав, що публікація певних фотографій з єдиною метою задовольнити цікавість читача про приватне життя якоїсь людини не вносить до суспільної дискусії нічого цінного навіть, якщо людина на фотографії відома . Тому, за таких умов, свобода вираження інтерпретуватиметься вужче.

Таким чином, при визначенні балансу між свободою слова і правом на приватне життя суд, відповідно до практики Європейського суду, повинен досліджувати за яких обставин, та з якою метою робилися або розповсюджувалися фотографії людини, особа цієї людини, а також значення інформації, яку має ця фотографія для суспільства. Отримавши відповіді на ці питання, суд зможе визначити цей баланс та встановити можливість порушення прав людини. Хоча варто зазначити, що достатньо чітких критеріїв судом визначити поки не вдалося і в його справах переважає казуїстичний підхід.

Автор: Володимир Яворський

Фото з сайту www.post-art.ru