Заява Віктора Ющенка про стеження за ним в період перебування в Криму в рамках агітаційної кампанії в черговий раз засвідчила, що представники державних органів влади і сьогодні не відмовилися від практики таємного стеження за політичними діячами без вагомих на те причин. Більше того, вони вважають факт втручання у приватне життя „нормальним” явищем.

Як відомо, 10 серпня в Криму депутатами, що супроводжували Віктора Ющенка в Криму, була помічена машина, яка стежила за кандидатом у Президенти. Міліція, що прибула на місце події, виявила у людини, затриманої на місці стеження, мікрофон направленої дії, підслуховуючи апарати, фото- та відеотехніку. У машині зовнішнього спостереження було знайдено матеріали про стеження за Ющенком, різноманітне обладнання для стеження, 12 різних номерів для машини, офіційне завдання МВС України на стеження і перевірку. Окрім того, за повідомленням, опублікованим на сайті „Нашої України”, в інших документах, знайдених у цій самій машині, йшлося про ще одного кандидата у Президенти України Наталію Вітренко.

„Факт відеоспостереження за Віктором Ющенком є елементом політичного тиску на кандидата в Президенти України”, – заявив Микола Катеринчук під час прес-конференції „Вибори Президента-2004”. Крім того, посилаючись на відповідні статті Конституції, керівник юридичного департаменту Центрального штабу Ющенка назвав дії державних органів незаконними.

Натомість, Степан Гавриш заявив журналістам, що органи МВС завжди ведуть як відкрите, так і приховане спостереження за публічними особами і це є нормальним явищем. А робиться це, за його словами для того, щоб максимально забезпечити їхню безпеку.

Цей випадок таємного стеження, на жаль, є не поодиноким. За останні роки можна нарахувати чимало оприлюднених фактів стеження чи прослуховування, які так чи інакше стосуються лідера опозиції Віктора Ющенка.

Нещодавно начальник відділу інформаційно-аналітичної роботи управління оперативної служби при УМВС України в Чернігівській області, підполковник Сергій Кордик повідомив такі факти. За його словами у травні цього року до таємних служб в усній формі надійшла вказівка перевірити тих, хто має такі ж прізвища, як і лідери опозиції, на „предмет можливої спорідненості з ними”. У Чернігівській області, за словами Кордика таки знайшли Ющенка, ретельно перевірили і повідомили у відповідні органи, що чернігівський Ющенко „ не є сином народного депутата України, голови блоку „Наша Україна” Ющенка Віктора Андрійовича. Дітьми останнього є…”. Якщо факт стеження за самим Віктором Андрійовичем представники влади ще можуть пояснити його публічним життям і кандидатурою у Президенти України, то як пояснити втручання в особисте життя зовсім сторонніх людей.

У березні цього року періодичні видання повідомляли про прослуховування мобільних телефонів українського депутата Давида Жванія з блоку „Наша Україна”, російського політика Рибкіна та Бориса Березовського. Як повідомляла NovayaGazeta.ru, СБУ була передана інформація про те, що „Жванія – злочинець, тому що діючи за попередньою змовою з Борисом Березовським, брав участь у викраденні людини (Рибкіна), незаконному його утриманні…”. Сам Рибкін, коментуючи ситуацію зазначив: “Якщо це справа Служби безпеки, то як вони можуть відповідно до закону діяти таким чином? Якщо це діяла служба іноземної держави на території України – тим гірше, і вже зовсім гірко, якщо виступає з такими „прослушками” кримінальне злочинне угрупування”.

Як не дивно, але навіть прослуховування іноземних громадян на території України теж стосуються Ющенка. Таким іноземцем, що постраждав від подібних дій спецслужб, став Президент Грузії Михаїл Саакашвілі. Його розмова з у ресторані, під час візиту в Україну, де він нібито назвав Ющенка ідіотом і сказав, що зустрічається з ним на прохання американців, набула широкого розголосу і стала ще одним доказом того, що прослуховування телефонних розмов на території України мають систематичний характер.

До цих фактів можна додати ще оприлюднення незаконного прослуховування розмов Віктора Ющенка і Олександра Омельченка, виявлення обладнання для прослуховування в офісах народних депутатів Володимира Сівковича та Віктора Мусіяки, де певний час розташовувався штаб „Нашої України”. Побачили світ через ЗМІ і роздруківки телефонних розмов з кабінету губернатора Сумської області Володимира Щербаня (який входив у блок Віктора Ющенка) . Окрім того, за повідомленням вже згаданого вище Сергія Кордика, на окремих народних депутатів голів обласних організацій опозиційних партій, керівника обласного представництва „Оболонь” та багатьох інших без жодних санкцій вже сформовані і передані до Києва цілі досьє.

Ці численні факти порушення прав людини дають підстави стверджувати, що Закон у нашій державі ще й досі не має ніякої сили. А закиди про чітку регламентацію діяльності спецслужб видаються абсолютно безпідставними.

Можна нагадати, що відомі записи майора Мельниченка також виникли на тлі прослуховування Президента. Можна згадати і про стеження за журналістом Г. Гонгадзе перед тим, як він зник…

За логікою МВС та СБУ всі ці дії робляться виключно заради безпеки цих громадян. Нічого, що  вони не скоїли ніякого злочину та не погоджувалися на таке стеження за собою.

Проблема ускладнюється повною відсутністю гарантій збереження інформації, отриманої спецслужбами в результаті стеження. Законодавство щодо захисту персональної інформації практично відсутнє. А право кожного на доступ до інформації у державних органах про себе влада просто не визнає.

Усі ці проблеми виникають більшою мірою через ще радянське законодавство, яким визначається порядок стеження за людиною, в тому числі й прослуховування. У розвинутих країнах західної демократії давно зрозуміли небезпеку такої безконтрольності правоохоронних органів і тому встановили чіткі процедури проведення таких дій:

1) чіткі підстави їхнього використання, зазвичай, вчинення злочину;

2) повідомлення особи після завершення стеження за нею, тобто кожна особа повинна рано чи пізно дізнатися про факт стеження за нею та має право оскаржити законність таких дій у суді;

3) існує незалежний державний орган, який слідкує за дотриманням прав людини при цих процедурах, часто такі функції виконує омбудсман;

4) публікується щорічний звіт спецслужб та МВС, в якому обов’язково вказуються конкретні дані про кількість та тривалість прослуховування осіб та інші, пов’язані з цим дані;

5) дані стеження суворо охороняються і знищуються після закриття кримінальної справи.

В Україні не виконується жоден із зазначених вище пунктів і народні депутати самі влаштували собі таку пастку, не бажаючи приймати нове законодавство для захисту своєї приватності та обмеження прав спецслужб.

А доти, доки такого законодавства немає, за всіма, кому потрібно, будуть стежити, використовуючи всі можливі засоби. Будуть це робити часто, так би мовити, законно, але в повній суперечності з принципом верховенства права та нормами Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Олена Голюк,

Володимир Яворський

РУПОР