Публікація

Поза зоною чесності. Лист до головного редактора газети „Україна молода”

Шановний пане редакторе!
Як голова правозахисної організації «Донецький Меморіал» вдячний Вам за увагу до проблематики прав людини у діяльності кримінально-виконавчої системи країни. На жаль, цій темі приділяється вкрай мало уваги.
Натомість сфера кримінально-виконавчої системи дуже важлива для суспільства, В її установах утримується чимало осіб, які складають загрозу безпеці громадян, які порушують норми життя і справедливості.
Проте, майже ніколи не звертається увага на те, що всі ці особи, небезпечні для суспільства, рано чи пізно в суспільство повертаються.

И живуть серед нас. А повертаються з досвідом взаємовідносин та образу життя, який отримують в установах. І вони несуть ці «стандарти» до нас. До речі, як часто несуть ще й хвороби (туберкульоз, СНІД тощо). Саме з цих причин суспільство не може бути байдужим до того, що насправді відбувається за дротом. А з небайдужістю є проблеми.

Система дійсно закрита. І не стільки буквально – насправді, потрапити до колонії можуть і журналісти, як правило, виключно за умови написання гарної статті про систему, і громадські організації, особливо такі, які надають гуманітарну допомогу, проте ніяким чином не чіпають тему порушень прав людини.

Набагато складніше ситуація, коли мова заходить про ймовірні порушення закону адміністрацією установ, про недотримання прав людини. І будь-яка розумна (і чесна) людина зрозуміє, що будь-яка кількість відвідин установ представниками релігійних конфесій не може бути аргументом, який заперечує можливість порушень прав людини. Це просто різні речі.

У зв’язку з цим хотілося б прокоментувати деякі моменти публікації у Вашій газеті „Поза «зоною» досяжності” .Я буду говорити тільки про себе та свою організацію.
Момент перший. В публікації наголошується, що «ці люди», „ці правозахисники в лапках” не були в установах три роки.

Я останній раз відвідував установу 31 січня 2008 року, неодноразово бував у колоніях у 2007 році, а у 2006 році взагалі провів низку семінарів для персоналу СІЗО Донецької області. Я впевнений, що голова департаменту, стверджуючи, що його „звинувачують люди, які просто не відвідують колонії та СІЗО. Хоча можливості в них є”, не міг цього не знати. Але свідомо стверджував протилежне і про мене, і про моїх колег. В житті такі дії звуться просто – «збрехав». Іноді ще вживається слова „чорний піар”. Але, мабуть, йому так було потрібно. Я не дивуюсь, бо це вже далеко не вперше. Ось лише один приклад неправди, зафіксований письмово. У відповіді департаменту про події в Ізяславській колонії № 31 у січні 2007 року, де „ніби.. сталися жахливі побиття”, стверджувалося що „під час проведення загального обшуку… спецзасоби та заходи фізичного впливу до засуджених не застосовувалися”. Разом з тим, на наш запит Генеральна прокуратура України повідомила, що (цитата) „при проведенні обшуку, за вчинення фізичного опору, до 8 засуджених застосовано, в порядку ст. 106 КВК України, заходи фізичного впливу та спеціальні засоби (кийки, наручники)”.

Більше того, за результатами перевірки самим Департаментом подій в Ізяславській колонії, вжити заходи: „Наказом виконуючого обов’язки начальника Ізяславської виправної колонії № 31 від 22 січня 2007 року №24, а також наказом начальникам управління Департаменту в області від 24 січня 2007 року №4 притягнуто до дисциплінарної відповідальності 24 винних посадових особи, у тому числі 2 працівники попереджені про неповну службову відповідність, 2 працівникам оголошено суворі догани, 13 працівникам оголошено догани, відносно 2 працівників прийнято рішення про обмеження раніш накладеними стягненнями та 2 працівників не притягнуто до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з нетривалим часом перебування у займаних посадах.”

Можливо, для Вас ці слова не є „переконливими доказами таких «маски–шоу». Можу послатися на відповідь першого заступника Департаменту про те, що саме в Слов’яносербській колонії № 60 були застосовані спецзагони у рамках операції антитерористичної спрямованості. Можливо, п. Кощинець не „в курсі” такої відповіді заступника, бо, не соромлячись, стверджує: «Богу дякувати, жодного разу при мені його не застосовували проти засуджених”. При цьому питання акуратно переводиться з площини обговорення, чи виправдано застосовувалися ці загони (про що говорили я і мої колеги) на питання, чи взагалі потрібні такі загони (а це ми не обговорювали). Мабуть, автору статті, як і пану Кощинцю, такі „пересмикування” вкрай потрібні. Без них з аргументами важко

Момент наступний. Про кошти. Звісно, про всі я не можу сказати. Проте хочу відзначити, що, по-перше, отримувачем цих коштів і не мав бути виключно департамент, то ж не всі він й отримав.. По-друге, з тексту випливає, що вони ділись невідомо куди: коли журналісти поцікавилися, „куди поділися інші (кошти), пан Захаров неприємну тему різко змінив. Цікаво, чому?”

Дійсно „чому”? Та чи насправді була змінена тема? Чи це не була спроба перевести розмову з порушень прав людини на іншу тему: куди поділися гроші? Прийом знайомий. Хоча це питання, якщо це так важливо, можна було задати й після прес-конференції, наприклад, по телефону. Та чи були у автора публікації спроби з’ясувати це? Схоже, що ні. Мабуть, редакційне завдання цього не передбачало.

Натомість, я можу дещо повідомити Вам з цього питання. Так, наприклад, наша організація отримала від фонду «Відродження» грант на переклад українською та видання методичного посібника „Як змусити стандарти працювати». Це доволі якісне видання, яке до цього вийшло англійською, іспанською, німецькою, російською, грузинською та багатьма іншими мовами. Воно було видане накладом 1 тис. примірників – приблизно по п’ять на кожну установу. Цей посібник було передано до установ системи. То ж поборникам ефективного використання коштів варто спитати голову відомства, яким чином використовується зараз це видання, здійснене на кошти фонду „Відродження”.

Інший приклад. Наша організація отримувала два роки кошти на видання унікального видання – інформаційного бюлетеню АСПЕКТ. Це видання надсилалося до кожної установи системи. У мене є низка листів подяки від установ. Між тим, і ці кошти входять до тих, що „не потрапили до Департаменту”, а ділися, як натякає автор статті у Вашій газеті, «невідомо куди»,
Проте є ще один вартий уваги приклад використання коштів – це кошти, виділені Департаменту („пішли на Департамент”). Свого часу відомство отримало від фонду „Відродження” близько 20 тис. доларів на створення прес-служби за умови, що регулярно будуть проводитись прес-конференції, брифінги, видаватися прес-релізи. Департамент кошти отримав, апаратуру закупив, а умови отримання коштів досі залишаються не виконаними. Достатньо порахувати кількість прес-релізів, поширених Департаментом у 2006-2007 році.

Згідно інформації, наданої нам самим Департаментом, протягом 2004 року та першої половини 2005 року Департаментом було проведено 7 брифінгів та прес-конференцій, тобто приблизно по одній на квартал. Про прес-релізи й не згадується. Неабияка „активність” департаменту. То ж отримання Департаментом, а не кимось іншим, коштів, ще не є гарантією їх ефективного використання.
На чимало питань переконливо відповів у своєму листі до автора статті у Вашій газеті п. Беца, то мені не варто їх повторювати.

Нарешті, декілька слів про те, що стосується діяльності «Донецького Меморіалу» як організації, яка „захищає права злочинців, а безневинні політв’язні їм ні до чого». По-перше, наша організація захищає права людини, а злочинець – те ж людина. Як це може бути не дивно для п. Зайченко та автора публікації. І захищаються права таких людей не за злочини, які вони скоїли, а тому, що вони є люди. І тому, що вони є люди, навіть до них безпідставно і несправедливо ставитися не можна. В цьому сенсі п. Кощинець правий, що правозахисники захищають права „кріміналітету”. Так, але виключно тільки як людей. Ми не закликаємо до звільнення злочинців, якщо суд їм призначив покарання (що, до речі, як подейкують, роблять за хабарі деякі працівники системи), ми наполягаємо тільки на тому, щоб до них ставилися так, як того вимагає закон, а не лупцювали, коли заманеться (що іноді роблять працівники очолюваного п. Кощинцем відомства, на відміну від правозахисників). І якщо на одному боці люди, які скоїли злочини, відбувають покарання, але їх принижують, безпідставно лупцюють, поводяться несправедливо, а з іншого боку керівник системи, який перекручує факти, чіпляється за крісло, вдаючись до брехні, то я не на боці такого чильніка відомства. Такий керівник небезпечніше для суспільства, ніж хлопець, який потрапив на пару кроків за біку чи крадіжку

Що ж до „безневинних політв’язнів”, то завдяки зусиллям нашої організації в Донецьку у 2005 році встановлено пам’ятник жертвам репресій, встановлена меморіальна дошка, відкриття якої ми домагалися 14 років, видана низка брошур про репресії, надається допомога колишнім в’язням ГУЛАГу та їх дітям. По це та інше можна дізнатися, якщо є бажання. Якщо ж замість бажання є замовлення….. Тут справа інша. Бо ж закиди п.Зайченко можуть стосуватися не тільки знання відомостей щодо п.Шухевича, Наша організація не зробила дуже багато чого. Проте п. Зайченко не єдиний, хто докоряє нам тим, чого ми не зробили, і не бажає бачити те, що зроблено.

В цьому сюжеті надто показовими є й дії автора статті, який мав змогу зателефонувати мені, отримати або пояснення, або мою думку з приводу цього епізоду. Так зробив би будь-який журналіст, який не нехтує стандартами неупереджених ЗМІ. Це ж стосується факту «жодного за три роки відвідування установ»… тощо. Відсутність такого підходу часто має дуже прості підстави, зрозумілі будь-якій нормальній та неупередженій людині. Навіть без доказів..

Сподіваюсь, пане головний редактор, Ваша реакція на цей лист – якщо таке станеться – буде відповідати стандартам неупередженої та непродажної журналістики.

Олександр БУКАЛОВ, 17 березня 2008 р., Донецьк

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування