Помер Євген Концевич, «символ і легенда покоління шістдесятників»

Євген Концевич, «символ і легенда покоління шістдесятників», полишив нас об 11-й годині, дня 21, місяця липня, року Божого 2010.

Поховаємо його опівдні 22 липня на Смолянському цвинтарі, біля батька. На Другий Шевченківський провулок, 12, де він жив, їхати єдиним у Житомирі трамваєм до зупинки «Вулиця Шевченка».

КОНЦЕВИЧ ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ народився 5 червня 1935 року в с. Млинище Житомирського р-ну Житомирської обл.

Рятуючись від голоду, в 1947 році родина Концевичів перебралася в Житомир. Батько, завісивши вікна, таємно підробляв на швейній машинці, за що його переслідували як “приватного підприємця” — син запам’ятав обшук 1949 року. На собі відчув і презирство “городських” російськомовних ровесників до своєї “сільської” мови. Це і був ґрунт для формування національної свідомости.

1952 року 9-класник Євген, пірнувши в річку, зламав хребет. З тих пір (58 років!) він не ходив, інвалід першої групи. Ціною неймовірних зусиль юнак тримався за життя і знайшов у ньому своє місце.

Він не мріяв стати письменником. Але доля звела його з Васильком Хомичевським — сином блискучого перекладача античної літератури Бориса Тена, з братами Валерієм і Анатолієм Шевчуками, — і перед ним відкрився неозорий світ словесности. Євген пробує писати. Його оповідання публікувалися в ґазеті “Літературна Україна”, у журналах “Вітчизна”, “Дніпро”, “Україна” та ін.

1963-65 навчався на заочному відділенні Житомирського педінституту. Після виходу в 1964 збірки оповідань “Дві криниці” прийнятий до Спілки письменників України.

Місцеві партчиновники хотіли було створити з Концевича такого собі місцевого “Павку Корчагіна”. До нього почали ходити піонери й пенсіонери. Сама секретар обкому КПУ з ідеології О.Чорнобривцева аґітувала його вступати в партію. Він відмовився, бо жива його душа тягнулася до людей іншого спрямування.

До Житомира, на Другий Шевченківський провулок, 12, приїздили люди, яких пізніше назвали шістдесятниками. На його 30-річчя, 5 червня 1965, приїхали Алла Горська, Іван, Леоніда та Надія Світличні, Євген Сверстюк, Вячеслав Чорновіл, Микола Плахотнюк, Ірина Жиленко, Михайло Гуць, Галина Возна-Кушнір, Вікторія Цимбал, Борис Мамайсур. Розмовляли, співали, жартували. Євген був щасливий. Колишній сусід Оксентій Мельничук, який вибивався в номенклатуру, приніс показати альбом, у якому Концевич після від’їзду друзів виявив підслушку і знешкодив її — КГБ вже готувався до серпневих арештів шістдесятників. Нагрянув обшук… Сам начальник обласного КГБ полковник І.І.Юдін з групою своїх підлеглих вимагав видати підслушку і зберігати таємницю, умовляв Концевича працювати на їхню установу. Він рішуче відмовився — і ганебна історія стала відомою всій дисидентській Україні. Про неї розповідали закордонні радіостанції. Той же Юдін запропонував Концевичу виступити в пресі проти зарубіжних публікацій про “подарунок” на день народження. Він знову відкинув пропозицію… Через 7 років майор КГБ Медвецький цинічно повчав на допиті: “Ви, Євгене Васильовичу, свій життєвий хребет зламали не тоді, коли стрибнули з кручі в річку, а тоді, коли не послухалися доброї поради Івана Івановича і не допомогли нам”.

18 квітня 1972 року в Концевича знову був обшук у зв’язку з новою хвилею арештів шістдесятників: вилучили 17 документів самвидаву, багато рукописів, листів, друкарську машинку та інше. “Якби той лежачий труп устав, він усе одно не ходив би. Він у нас сидів би…”, — відверто сказав один житомирський кагебіст.

Житомирська письменницька організація на чолі з Володимиром Канівцем двічі намагалася виключити Євгена Концевича з членів Спілки письменників, але партійні боси згори осмикнули: “Не робіть із нього великомученика”. Концевича перестали публікувати. Він був щільно обставлений стукачами.

Обструкція тривала до середини 80-х. 1985 вийшла друга збірка оповідань Євгена Концевича “Ідучи вулицею”. Виходили книги перекладів з польської та російської мов.

Є.Концевич з оптимізмом вітав національне відродження кінця 80-х — початку 90-х. Будучи поза політичними організаціями, він, то більше, мав великий вплив на національно-культурне, літературне, політичне життя в Житомирі, на духовне відродження України. Він користувався величезною повагою і любов’ю в колах української інтеліґенції.

„Євген Концевич — людина величезної притягальної сили”. (В.Чорновіл).

„У нашому нестабільному, усе більш несправжньому світі, є маленький справжній острівець, який тримається загадковою силою”. (Є.Сверстюк).

„Євген Концевич свого роду символ і легенда для цього покоління — покоління шістдесятників. Це дивовижна людина, яка завжди всіх надихала, не його треба було підтримувати, як здавалося б, — він усіх підтримував і підживлював енергією…” (І.Дзюба).

„Він тримається так, ніби нема в нього ніякої біди і хвороби, а просто в нього така манера — приймати гостей лежачи”. (В.Шевчук).

Концевич — лауреат Всеукраїнської премії в галузі літератури й мистецтв імені Івана Огієнка (1999). Член Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, заступник головного редактора журналу „Косень”.

Указом Президента України від 26.11.2005 Є.Концевич нагороджений орденом „За мужність” ІІІ ступеня.

Бібліоґрафія:

І.

Дві криниці. Новели. – К.: Молодь, 1964. – 84 с.

Йдучи вулицею. Оповідання. – К.: Радянський письменник, 1985. – 160 с.

Дві криниці. Новели. – К.: Дніпро, 1990.

Таємна зброя Валерія Шевчука // Голос громадянина, № 13. – 1990. – Серпень.

Чому вона мовчить? Голубко моя сиза // Вечеря на дванадцять персон: Житомирська прозова школа / Упоряд., передм., літ. ред. В.Даниленка. – К.: Генеза, 1997. – С. 97-116.

Тутешня кава. Статті, есеї, спогади, теревені, хармани, світлини. – Житомир: Бібліотека журналу «Авжеж!», – 2000. – 240 с.

Вона йшла усміхнена… Новели. Оповідання. Етюди. – Житомир: ПМ М.Г.Косенко. – 2002. – 216 с.

Голубко моя сиза. – К.: Неопалима купина. – 2003. – 64 с.

Мамо!.. Мамочко!!. Прокинься!!!. Літературно-мистецьке видання новели Євгена Концевича «Чому вона мовчить” (12-ма мовами). Худ. Микола Соболівський. – Житомир: Метелик. – 2004. – 56 с.

ІІ.

Н.Світлична. “Подарунок” на іменини // Вільне слово (Житомир), № 20 (28). – 1991, 1 червня.

Протокол обшуку (18 квітня 1972 року) // Віче (Житомир), № 18, 1991. – Жовтень.

В.Овсієнко. Подарунок на іменини // Самостійна Україна, Ч. 25 (126). – 1994. – 2 липня.

Юнак із вогненної печі. Записав В.Овсієнко. // Самостійна Україна, № 24 (171). – 1995. – 3 липня.

Жиленко І. Homo feriens // Сучасність. – 1997. – Ч.10. – С. 53, 63; 1998 – Ч.9. – С. 37-40, 44, 48-49; Ч. 10. – С. 44-45, 48; 1999. – Ч.2. – С. 53, 55, 60-61; Ч. 12. – С. 129, 147.

Божко С. Ноїв ковчег зупинився в Житомирі // Золоті ворота. – 1998. – Вип.. 5. – С. 82-92.

Шевчук В. Прозаїки шістдесятих та сімдесятих сьогодні і вчора // Кур’єр Кривбасу. – 1999. – Ч. 118. – С. 6-7.

Білоус П.А. Він випромінює світло…// Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2000. – Ч.5. – С. 174.

Савенець А. Біля рідних джерел: Творчий портрет Є.В.Концевича // Поліський дивосвіт. Література рідного краю: Житомирщина. – Част. І. – Житомир, 2000. – С. 458-461.

Лєцкін М. «Я живий на всі 200 відсотків…» // Дивослово. – 2001. – Ч. 6 (532). – С. 23-25.

В.Овсієнко. Прямостояння, або У Євгена Концевича така манера: приймати гостей лежачи // Дзеркало тижня. – 2002.– № 27 (402). – 20 липня. Також: В.Овсієнко // Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 83-89.

Роман Корогодський. Рекорд світлоносності // Українська мова та література. – 2002, № 40. – С. 37-41.

Валерій Шевчук. На березі часу… – К., Темпора, 2002. – С. 103-117.

В.Овсієнко, Є.Концевич [Біоґрафічна довідка]. – Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина ІІ. – 517–1020 с.; Див. с. 319-323.

Вічний воїн життя. – Україна молода, № 114. – 2008. – 21 червня.

Довідку розіслав 21.07.2010 р. Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.

Див. на сайті Харківської правозахисної групи http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху).