Публікація

Побічна дія

Звикле визначення демократії, як влади більшості, поняття, що нав’язувала нам десятиліттями радянська влада по своїй суті є глибоко ущербним. Справжня демократія – це не суспільство, у якому меншість є підлеглою до більшості, а, навпаки, – суспільство здатне враховувати думки меншості, поважати й задовольняти їхні потреби. Усіх без винятку членів конструктивної меншості, чи то національні, чи політичні або релігійні. Про права й свободи останніх я й хотів би сьогодні поговорити.

Багато хто з нас дивується, коли мова заходить про проблеми пов’язані з порушенням свободи совісті й віросповідання в Україні. Ця тема настільки загнана під спуд, що більшість із нас не тільки не ставляться до цієї проблеми серйозно, але й, найчастіше, взагалі відмовляються визнавати її існування. Або ж усе зводиться до протистояння між московським і київським патріархатами православної церкви. Це дійсно серйозний конфлікт, який за роки обріс багатьма політичними спекуляціями, на тлі якого всі інші аспекти цієї проблеми пропонується вважати несуттєвими. І навіть може бути, що це робиться навмисно, щоб відволікти нашу увагу від того, що дійсно небезпечно для всього українського суспільства. Мова йде про все більш тісний (хоча й поки негласному) об’єднанні влади із православною церквою.

Розумію, наскільки важко буде підняти цю тему в нашому, м’яко кажучи, не занадто демократичному суспільстві. Мало хто з редакторів насмілиться опублікувати присвячений їй матеріал у своєму виданні. Особливо зараз, у рік обрання нової влади, коли кожна з політичних сил, що є суперниками, прагне заручитися підтримкою православної більшості. Але, так чи інакше, зробити це необхідно.

Імовірно, для багатьох православних буде дивно довідатися, що послідовники інших, менш масових конфесій мають із ними рівні права. Православне духівництво, заявляючи про свої навчання як про споконвіку українську релігію (стаючи, таким чином, ще й під прапори відродження культурних традицій), відкрито претендує на якусь «духовну монополію». Зайве казати, що це само по собі антидемократично, але ця тенденція тим більше небезпечна, що, просуваючи свій «бренд» на український духовний ринок, «більшість» безсоромно використовує адмінресурс. Не малі політики й чиновники різних рівнів, у свою чергу, ще більш безсоромно, на шкоду релігійним меншостям, лобіюють інформаційні, майнові й фінансові інтереси «більшості» в обмін на його електоральну підтримку. Монополізація духовної влади, за цим сценарієм, буде сприяти подальшій монополізації влади соціальної. Це не є чимось новим, подібна духовна монополія в Російській імперії протягом багатьох століть, поряд з поліцією й армією служила інструментом придушення мас. Схема виглядає по-домашньому звично, і тому сьогодні відродження цієї тенденції не викликає в гноблених масах ні тіні тривоги. Але будь-яка монополія збиткова, насамперед, тому, що порушує природну саморегуляцію будь то фінансових, або соціальних відносин. І цим самим не тільки ущемляє права більш слабких учасників цих відносин, дозволяючи монополістам диктувати їм свою волю, але й завжди є причиною масштабних соціальних потрясінь у майбутньому. Саме щоб уникнути подібних потрясінь у цивілізованих країнах і прийняті антимонопольні законодавства й забезпечені права всіх суб’єктів суспільства. Така ж рівноправність гарантована нашим законодавством всім легальним учасникам українського «духовного ринку». Але давайте подивимося, наскільки надійні ці гарантії.

Наприклад, земельне питання. Будь-яка легальна конфесія, як ми знаємо, має право взяти у держави в безоплатне користування земельну ділянку для будівлі на ньому своїх культових споруд. Але огляньтеся навколо й подивится, скільком конфесіям вдається реалізувати це право. Однієї? Або двом? Але ж напевно в кожному обласному центрі їх зареєстровано не менше ста! Земельне питання – це найбільш яскравий, але далеко не єдиний приклад «дотримання» свобод релігійних меншостей. Практично для всіх «сторонніх» конфесій обмежений доступ до засобів масової інформації. Спробуйте опублікувати інформацію про будь-яку «нетрадиційну» релігійну організацію в провінційній пресі. Яким би цікавим не було повідомлення, вам навряд чи це вдасться. Вашій статті не найдеться місця в газетах, де рясніють фотографії православних ієрархів, що цілуються із главами адміністрацій, заголовками типу «Чи стануть політика й релігія сестрами?» і постійними рубриками начебто «Як правильно молитися». Схоже, стануть, але «сестри» це, не зовсім точно. Скоріше вони стануть чоловіками. Хоча не зовсім зрозуміло хто буде відігравати активну роль у їхніх відносинах. Або ж вони обидві будуть активні, а пасивну роль знову зіграємо багатостраждальні ми, їм відданий народ? Відомі випадки, коли «нетрадиційно орієнтованим» конфесіям негласно лагодилися перешкоди в проведенні масових заходів. Керівники державних культурних установ відмовляють їм у наданні приміщення, посилаючись на щільний графік, але іноді після приватно зізнаються, що щира причина відмови – можливе невдоволення православних священиків і безпосереднього керівництва. Інформація, що називається, з перших вуст. Мені довелось брати участь як інтерв’юер у соціологічному дослідженні, присвяченому цій темі, що проводились Радою Українських Правозахисних Організацій (РУПОР). Я цілком одержав огляд того, наскільки складна ця тема. Незважаючи на достаток порушень, про які говорять представники релігійних організацій, лише деякі з них готові відкрито заявляти про це. Деякі готові протестувати проти дискримінації. Це пояснюється й певними моральними переконаннями, і страхом перед репресивними заходами з боку «більшості». Схоже, що багато конфесій готові поступитися частиною своїх прав щоб уникнути можливого конфлікту із православними. У кожному разі «більшість» й, що обслуговують його інтереси, чиновники не гребують використовувати ці мотиви для ще більшого дистанціювання нетрадиційних конфесій від суспільства.

Чи можна в даній ситуації говорити про рівноправний доступ до матеріальних й інформаційних ресурсів для всіх релігійних організацій? Але ж ця рівноправність гарантована Конституцією. І, схоже, чим глибше провінція, тим консервативніше громада й грубіше порушення.

Їх можна умовно розділити на кілька категорій. Представники конфесій, які в нас прийнято називати «нетрадиційними», часто говорять про приховану протидію чиновників у земельних питаннях, у питаннях реєстрації релігійних організацій, внесення змін у їхні статути, у видачі дозволів на публічні богослужіння або інші масові заходи. Керівник однієї з луганських протестантських місій розповідав, наприклад, як службовець виконкому, замість того, щоб дати консультацію про порядок подачі документів на землекористування, зі зворушливою безпосередністю поцікавився, чи є в місії дозвіл на будівництво свого храму від московського патріархату. І був зовсім переконаний, що такий дозвіл дійсно є необхідним. Те, що шокує європейців, для нас норма. А що? Ми ж відроджуємо традиції! Однак цікаво, відтворення традиційного кріпосного права вже є або тільки буде включено в Генеральний План Культурного Відродження? Як атеїст, що підходить до даної проблеми без зайвого тремтіння, знаходжу, що православна традиція сьогодні реформується як інструмент маніпулювання масами, як інструмент придушення інакомислення. Зараз дуже багато хто з держслужбовців, причому найчастіше навіть не по вказівці зверху, а – що не менш небезпечно – по «велінню серця», при прийнятті рішень діють із огляданням не на закон, а на думку місцевих патріархів. З кожним роком ця думка все важіше, все безперечніше. І саме за нею нівелюється відношення до інших духовних традицій. Не можна не визнати, що деякі релігійні організації виразно деструктивні, і ми маємо право відгородити себе від їхнього впливу. Але прийняття таких рішень аж ніяк не в компетенції ні православної, ні якої-небудь іншої церкви. Це прерогатива держави.

Саме використання терміна «нетрадиційні» стосовно релігійних організацій я вважаю не етичним по визначенню. Створюється враження, що цей уже досить заполітизований термін вводиться в ужиток навмисно, щоб дистанціювати від суспільства небажаних конкурентів. Так само й з терміном «секта». Обоє ці ярлики сміливо пускаються в хід, коли владі або політикам необхідно очорнити ту або іншу організацію. Напевно для представників багатьох конфесій така класифікація є принизливою. І нам варто бути більш уважними до релігійних почуттів наших співгромадян й, принаймні, в офіційних документах відмовитися від уживання цих термінів.

Ще одне. Використання релігійної символіки в кабінетах чиновників. Спірне питання. Наскільки етично стосовно нас атеїстам і послідовників інших релігійних традицій така кількість православних символів в офіційних приймальнях.  Чи не є це ще одним елементом якогось владного корпоративного стилю. Безумовно, кожний з нас має право обирати релігію й пропагувати свої релігійні погляди. Але наскільки це доречно на робочому місці, в установі, що представляє влада світська, закон. Це наводить на думку, що нерідко наші звернення розглядаються не з погляду закону, а згідно особистих міркувань того або іншого чиновника про «богоугодність» або «не-богоугодність» розглянутого прохання. Це половина біди. Добре, якщо це тільки ікони. Такого роду естетика зрозуміла. Але коли іноземець, що відвідав, приміром, луганський міськвиконком, бачить на стінах кабінетів закопчені свічками мудрі хрести, у нього напевно напрошуються паралелі з якими-небудь шаманськими ритуалами. Навряд чи це корисно для іміджу виконавчої влади й держави в цілому.

Я глибоко поважаю й саме це повчання, і людей, що його сповідають. Але мені незрозумілі претензії православного духівництва на виняткову роль в українському суспільстві, на абсолютне духовне панування. Якщо ми не зупинимо цей процес – повільного, але неухильного злиття влади й церкви – то один раз всі наші вистраждані конституційні свободи можуть бути скасовані. Через усе тієї ж «небогоугодність». І оновлена влада не стане силитись пояснити значення цієї сакральної формули.

Навряд чи влада стане захищати конституційні права меншості, якщо більшість проголосує проти них. Конституція й демократія номінальні. Влада зараз необхідна обов’язкова для всіх, формотворна ідеологія (при чому найкраще, якщо маси самі визнають її обов’язковість), і до участі в цьому тендері допущені, по суті, тільки православні. У деяких регіонах домінує київський, у деяких московський патріархат, але в будь-якому випадку, ідеологічна ніша зарезервована за православними. І поки всі заклики до духовного примирення, що виходять від влади, носять скоріше декларативний характер. У той час, як влада організовує гучні передвиборні марші єднання всіх релігій, глибинка стає все більш нетерпимою до неправославних громад. З мовчазної згоди все тієї ж влади.

Ми пам’ятаємо, що політики не зацікавлені в наших свободах. Вони так само добре розуміють, що самостійними, вільнодумними людьми маніпулювати набагато важче, ніж одностайною пасивною чередою. Нинішня влада виховує в нас саме пасивність, намагається формувати закрите, повне умовностей суспільство, готове прийняти як керівництво до дії будь-яке, навіть найабсурдніше твердження авторитетного лідера. Це не складно, адже ми навіть і не намагаємося їм протистояти. У нашій культурній традиції прийнято бути бидлом.

Так гинули всі демократії, починаючи з античної римської й закінчуючи нинішньої російської, за якої усе виразніше проступає силует прийдешньої диктатури. У масах послідовно формується єдина невблаганна думка, що придушує собою всі інші. І не терпить заперечень «народна воля», уміло керована зверху, розтрощує будь-яке інакомислення. Немає нічого страшніше такої єдності. Єдності вузьколобих, морально слабких індивідів, що виправдують свою підлість своєю масовістю. Саме ця єдність звела на престол Сталіна й убила мільйони ні в чому не винних. Саме така єдність завжди вигідна й тим, хто вже панує, і тим, хто тільки прагне до влади. Створене на цій основі суспільство ніколи не визнає цінності особистості, не буде поважати її волю й зважати на її права, навіть невід’ємними, такими як право на життя. Демократія – це баланс, що врівноважує полярні думки, подібна до балансу екологічного, від якого залежить існування людини як виду. Повна єдність у суспільстві можна створити тільки штучно. Тільки неправдою або насильством.

Ще раз повторюю, що нічого не маю проти православного християнства, як релігійної доктрини. Нічого не маю проти православних громад, як способу співіснування. Але я рішуче проти нав’язування нам православних цінностей, без пропозиції будь-яких альтернатив. Вони далеко не абсолютні й не можуть бути обов’язковими для всіх. Наприклад, ксенофобія й сексизм православних громад – це те, що важко прийняти сучасному європейцеві. Це трохи несучасно й, на мій погляд, трохи віддає похмурим середньовіччям. Це саме ті тенденції, які сучасне суспільство намагається всіма силами нейтралізувати. Я виступаю проти штучно формованої єдності, завжди занадто чреватого диктатурою. І не важливо, на якій ідеології воно базується.

Дивитися на цю проблему потрібно холодним поглядом хірурга. І в жодному разі не з погляду симпатій або антипатій до тих або інших конфесій. Тільки через призму закону. Тоді ми побачимо наскільки численними є порушення.

Практично у всіх ліків є побічна дія. І виробників фармакологічної продукції зобов’язують попереджати про побічні дії препаратів. Було б добре, якби й автори довгострокових державних програм могли пророкувати так само і їхні негативні наслідки, і мали сміливість попереджати нас про їхню побічну дію. Нехай би й дрібним шрифтом. Хоча б на звороті гасел. Адже найчастіше ця побічна дія зводить нанівець весь позитивний ефект від їхнього впровадження.

Така сьогоднішня ситуація з дотриманням прав релігійних організацій, з тією самою горезвісною «Свободою совісті й віросповідання», одним з наріжних каменів нашої Конституції – чи не самої зробленої європейської конституції (як гордо заявляють незмінно оптимістичні провладні аналітики). Комусь така точка зору може здатися упередженої, але я маю на це право. Вона аж ніяк не довільна, це результат вивчення й аналізу ситуації. Але поки це все-таки моя особиста думка. І я буду щасливий, якщо результати дослідження проблеми конфесіональної дискримінації переконають мене у зворотньому. В жодному випадку, як атеїст і як громадянин я маю право протистояти будь-яким спробам нав’язати мені погляди, що не відповідають і моїй сформованій ціннісній системі, і прийнятим в усьому цивілізованому світі принципам волі й взаємоповаги. Будучи супротивником будь-якої уніфікації, я хочу жити у відкритому, динамічному суспільстві й прикладу всі зусилля для того, щоб зробити його таким.

Костянтин Реуцький

РУПОР

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування