Післявоєнна історична пам’ять: як судові процеси впливатимуть на неї?

УГСПЛ представляє матеріал з серії публікацій по елементах перехідного правосуддя від випускників освітніх курсів Української Гельсінської спілки з прав людини: «Люстрація, амністія, прощення, історична пам’ять».

Станом на середину лютого близько 18% територій України перебували під російською окупацією. Деякі з них не контролюються українською владою вже 9 років. Увесь цей час там продовжують проживати громадяни України. Вони не покинули окуповані території з різних причин. Що буде з цими людьми після деокупації? 

Наслідки війни суспільство відчуватиме на десятиріччя вперед, формуючи свою історичну пам’ять. Спираючись на світовий досвід країн, які перебували у воєнних конфліктах,  Україна на шляху відновлення миру у державі має впроваджувати правосуддя перехідного періоду. Суддя Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області Ольга Шевченко проаналізувала, як в такому випадку правосуддя впливатиме на формування історичної памʼяті. 

Історична пам’ять

Під правосуддям перехідного періоду розуміють комплекс заходів, які мають на меті допомогти суспільству зрозуміти минуле, притягнути до відповідальності винних у правопорушеннях, відшкодувати шкоду, заподіяну потерпілим, і вжити заходів для запобігання повторенню минулого. Із запропонованого визначення можемо зробити висновок про те що правосуддя перехідного періоду безпосередньо повʼязано з минулим, історією, а отже, так чи інакше, впливає на формування історичної памʼяті. 

Наведу одне з визначень поняття історичної памʼяті. Історична памʼять – одна з форм колективної памʼяті, сукупність процесів і результат сприйняття, збереження, відтворення та забування соціокультурними групами соціального культурно-історичного досвіду.  

Початок вивчення «колективної пам’яті» пов’язують з ім’ям французького соціолога М. Альбвакса (Гальбвакса), який почав розглядати пам’ять як колективний феномен і представив концепцію «Соціальні рамки пам’яті».

М. Альбвакс своєю концепцією підтверджує, що з одного боку, соціальне середовище обмежує і впорядковує спогади в просторі та часі, служить джерелом цих спогадів, з іншого – лише тому, що пам’ять опирається на соціальний контекст, вона здатна витримати випробування часом. Більше того, автор вважав, що без систематичної підтримки з боку колективу індивідуальні спогади зникають. Вчений наголосив, що носієм колективної пам’яті є група, обмежена в просторі й часі. Прикладами таких груп є сім’я, церква, суспільство загалом. Ще одна важлива теза М. Альбвакса полягає в тому, що пам’ять постійно актуалізується, орієнтуючись на інтереси відповідних соціальних спільнот, тому зміст спогадів про минуле постійно переглядається. 

Суди, поряд з парламентом, урядом, головою держави,  відносять до одного із субʼєктів політичного впливу на формування історичної памʼяті.  При цьому, звертає на себе увагу те, що дійсно історія знаходиться «затиснутою» між політикою і правом.  

Водночас, слід зауважити та погодитись з міркуваннями  істориків про те, що історія не може бути обʼєктом юрисдикції. У вільній державі, ані парламент, ані інший юридичний авторитет не має права визначати, що в історії є правдою. 

Продовжуючи, наведу думку О. Павліченко, виконавчого директора Української Гельсінської спілки з прав людини, яку він озвучив на конференції, присвяченій темі розвитку перехідного правосуддя в контексті врегулювання конфлікту у східній Україні: «Правосуддя не обов’язково означає правду. Здатність судів визначати правду обмежена їхньою структурою, складом, рамками їхньої юрисдикції та іншими процедуральними факторами, що з’явилися внаслідок політичного компромісу. Завданням правосуддя є установлення відповідальності, а не відновлення повної картини того, що відбувалося». 

З наведеного можна зробити висновок, перефразуючи відому тезу: «закони роблять історію», що судові рішення так чи інакше роблять історію і, як наслідок, формують історичну памʼять народу, нації, врешті, держави. 

А тому, пропоную розглянути деякі аспекти впливу правосуддя на формування історичної памʼяті. 

Співпраця з ворогом задля виживання

На сьогодні, на жаль, деякі території України окуповані. Там залишились проживати громадяни України. Вони не покинули своє місце проживання з різних причин. Хтось не бажав залишати свою домівку, у когось так склалися сімейні обставини, а є й такі, що свідомо обирають жити «під владою ворога». 

Тому нині надзвичайно актуальним є питання правового визначення колабораційної діяльності та відповідальності за неї. Зокрема, Українська Гельсінська спілка присвятила цьому питанню цілий цикл семінарів. Проте, мені хотілось би зупинитися на питанні «що буде після того як Україна поверне ці території?» Що буде з цими людьми, коли відновиться мир?

Цілком очевидно, що частина населення України, яка опинилася на тимчасово окупованих територіях сприймає події, що розгорнулися в України по-різному. Хтось потрапив під вплив пропаганди РФ, комусь взагалі байдуже, хтось, залишаючись вірним своїм переконанням, змушений переховуватись,  в очікуванні повернення цих територій під контроль української влади. 

Згадуючи, для порівняння події Другої світової війни, наведу міркування зі статті доктора історичних наук, професора О. Є. Лисенка: «Аби вижити, мешканці окупованих територій змушені були братися за будь-яку роботу, однак співпраця з ворогом на «Великій землі» набувала обрисів кримінального злочину. При цьому грань між свідомою, ідейною колаборацією та працею задля фізичного виживання є надзвичайно тонкою. Виконання одних і тих самих функцій трактувати можна по-різному, залежно від багатьох субʼєктивних чинників». Як в роки німецької окупації так і зараз «гріхи» таких колаборантів ситуативні, часто визначені звичкою лояльності до будь-якої влади, іноді людським хибами: заздрістю, ненавистю, а часом, виправдані націленістю на власне виживання та виживання власних дітей.

Безумовно, люди, що залишились на окупованих територіях в більшості вже зазнали важких випробувань: розлука з рідними, моральні травми тощо. Але й на батьківщині, після повернення окупованих територій, їх може очікувати принизлива процедура «фільтрації», та не виключено, тавро людей «другого сорту». 

Українські суди вже почали розглядати кримінальні справи щодо осіб, які обвинувачуються у колабораційний діяльності. Отже, через правосуддя фактично можна сформувати цілу спільноту «поганих своїх». Наявність такої широкої спільноти «внутрішніх ворогів» неодмінно може вплинути на формування історичної памʼяті, адже очевидно, що такі співгромадяни в переважній більшості мають кардинально інші,  від загально сформованих, погляди на події, що розгорнулися в України, свою діяльність під час окупації та ставлення до ворога, якого деякі з них ворогом не вважали.

Тому, на моє переконання, національні суди під час розгляду таких категорій справ, мають обовʼязково враховувати  складність, багатоплановість та мінливість ситуації, в якій опинились люди за час окупації. Адже, репресії щодо тих, хто залишився на окупованих територіях, які можуть захлиснути українське суспільство, не всюди і не завжди, будуть підтримані свідками та учасниками подій, що дійсно мали місце на територіях, тимчасово непідконтрольних українській владі. 

Історичний досвід

Згадаймо, як по закінченню Другої світової війни громадяни, які виїхали за кордон, або залишились на окупованих територіях, ще тривалий час знаходились під пильним контролем влади. Під час прийому на роботу, на навчання, поїздки за кордон, зміни місця проживання потрібно було заповнювати певні документи, у котрих необхідно було свідчити стосовно власної участі (чи найближчих родичів) у війні,  зокрема факти біографії про проживання на окупованих територіях.  Ці питання зберігалися в анкетах відділі кадрів до 1956 року, а для вступу у вищий навчальний заклад чи виїзд за кордон – до кінця 1980-х років.

Україна, на шляху від радянського минулого до цивілізованого майбутнього, не може допустити, щоб велика частина її громадян, які опинилися на окупованих територіях, будуть змушені приховувати факти зі свого «підозрілого» минулого, що безумовно принижує їхній соціальний статус.

Тому на українському правосудді лежить надскладна задача – не допустити виправдання тих, хто дійсно перейшов на бік ворога, діяв умисно на шкоду національним інтересам, та, в той же час, не допустити формування в суспільстві полярних груп: «наші-вороги», «герої-зрадники». Такі процеси не сприяють обʼєднанню української нації, яка проходить складний процес свого творення.

Український етнополітолог, дослідник політичної історії України, доктор історичних наук, професор Лариса Нагорна, зауважувала: «Строкатий і неоднозначний світовий досвід переконує: консолідація громадян навколо інтерпретацій минулого ймовірна лише у стабільних соціумах з односпрямованими ціннісними настановами. У розколотих, поляризованих суспільствах простір історичної памʼяті – суцільна зона імпровізацій і повʼязаних із ними конфліктів». 

Отже, подолання цього дуалізму історичної памʼяті має стати предметом державної політики. Адже в ст. 11 Конституції України наголошується на тому, що «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури». Вочевидь, українська система правосуддя, як одна з гілок влади, не може бути осторонь цих процесів.

Зупинимось на іншому аспекті ролі правосуддя як одного з чинників формування історичної памʼяті. 

Повномасштабна війна в Україні триває вже другий рік і за цей час кількість жертв серед цивільного населення рахується вже десятками тисяч. Так, станом на березень 2023 року  Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ) зафіксувало 21 965 жертв серед цивільного населення в Україні. Підтверджена кількість загиблих перевищила вісім тисяч. 

Російські військові вчиняли та продовжують вчиняти воєнні злочини, рахунок яких вже також йде на тисячі. Станом на березень 2023 року з початку повномасштабного вторгнення РФ в Україні зафіксовано понад 72 тисячі таких злочинів, скоєних російськими військовими. Про це під час круглого столу заявив представник департаменту нагляду за розслідуванням злочинів, скоєних в умовах збройного конфлікту ОГП Микола Говоруха.

Запит на справедливість, відновлення історичної справедливості в українському суспільстві – величезний. І наразі він дорівнює покаранню всіх причетних до масових вбивств, катувань та інших насильницьких злочинів. 

В українських судах вже тривають судові процеси щодо російських воєнних злочинців. Проте, вже є очевидним, що далеко не всі військові, що вчиняли воєнні злочини понесуть покарання та взагалі постануть перед судом. Мова йде про так звану «приховану амністію». Для прикладу, десятки випадків, коли російським воєнним  злочинцям вдається уникнути покарання через те, що їх передають на обмін з українськими військовополоненими.

І, як це не прикро, такі злочинці та їхні злочини з часом будуть забуватися. Від проблеми забуття протягується ланцюжок і до вкрай важливих практичних проблем вини, прощення й амністії. А ці питання неможливо розглядати без правосуддя. 

Чи можливе прощення воєнних злочинців? 

Амністія є контроверсійною і важливою темою в міжнародному кримінальному праві. За своєю природою вона ретроактивно захищає винних у певних злочинах від судового переслідування або гарантує, що винні отримають пом’якшене покарання. Дехто вважає, що амністія є цінним інструментом, оскільки вона заохочує людей чесно говорити і визнавати свої минулі злодіяння. Інші ж вважають, що амністія не повинна бути доступною, оскільки вона дозволяє людям уникнути покарання і не допомагає розірвати цикли насильства.

Отже, не виключено, що після перемоги Україну також очікують важкі, болючі процеси прощення воєнних злочинців. 

Звернемось до історії. Багато німців, які вчиняли злочини або уможливлювали кримінальну політику, просто продовжували виконувати свої професійні обов’язки та, серед іншого, навіть отримували державні пенсії. Серед них були засуджені за масові вбивства, наприклад, медсестри, які робили смертельні уколи в межах нацистської програми евтаназії T4. Багато з цих процесів не завершилися та були зупинені через бажання надати пріоритет забезпеченню майбутньої політичної та економічної стабільності Європи. У міру наростання напруженості часів Холодної війни популярність судових процесів у Німеччині та інших країнах знизилася, а покарання багатьом винним було зменшено.  

Слід констатувати, що з тими, хто приймав активну участь у масових вбивствах людей в тій чи іншій формі категорія «прощення» несумісна. У випадку злочинів проти людяності будь-які форми відшкодування та юридичного покарання видаються  неадекватними.  

В цьому випадку завданням правосуддя є вжиття заходів спрямованих на запобігання повторення звірств, сприяння зціленню суспільства та притягнення винних до відповідальності. І такі процеси не обмежуються лише національними судами, а стосуються всіх компетентних міжнародних судових інституцій. 

В свою чергу, такі судові процеси повинні не тільки служити, але й формуватися відповідно до потреб і перспектив потерпілих і постраждалих; окрім цього, вони  не повинні  і не  можуть відбуватися без них. Проте надто часто судові процеси виключають або відсторонюють участь потерпілих і постраждалих. 

Пабло де Грайфф, спеціальний доповідач з питань сприяння встановленню істини, правосуддя, відшкодування шкоди та гарантіям неповторення Генасамблеї ООН, зауважив на тому, що групи потерпілих можуть відігравати важливу роль як у просуванні перехідного правосуддя, так і у сприянні встановлення або відновлення верховенства права. 

Cлід констатувати, що більшість потерпілих ніколи не побачить, як до відповідальності притягають безпосереднього виконавця злочину проти них, ніколи не отримають індивідуальної компенсації, а також, можливо, ніколи не дізнаються про долю своїх близьких, зниклих безвісти. Саме тому цінність багатьох правових процесів полягає більше у самому визнанні, що потерпілим було завдано шкоди, ніж у таких окремих наслідках. При цьому держава має зобов’язання забезпечити, щоб усі особи, які перебувають в межах її юрисдикції, мали доступ до ефективного засобу правового захисту та відшкодування шкоди за грубі порушення прав людини та серйозні порушення міжнародного гуманітарного права. 

Воєнні злочини та українські військові 

Окремо варто зупинитись ще на одній контроверсійний темі, яку зараз не прийнято обговорювати, але до якої, я переконана, українське суспільство та правосуддя ще прийде. Це питання вчинення воєнних злочинів українськими військовими. Очевидно, що під час війни такі випадки можливі, і відомості про них вже просочуються через деякі повідомлення від потерпілих та свідків таких подій. 

Один із авторитетних членів Чилійської національної комісії зі встановлення правди й примирення, що займалася розслідуванням порушень прав людини в період правління А. Піночета наголосив: «Суспільство не може просто стерти главу зі своєї історії, не може заперечувати факти свого минулого, якими б суперечливими не були можливі тлумачення цих фактів». У такому випадку порожнину, що створилася, неодмінно заповнить або брехня, або ж плутані версії того, що відбулося». 

Оксана Забужко констатує: «Історія писана далеко не тотожна історії дійсній». Тому цікавим є, як національні суди будуть «писати» цю частину історії війни в Україні. 

Згадаймо лише, що українське правосуддя вже стикалося зі схожими викликами. Всім відома справа бійців батальйону «Торнадо» , які були засуджені за вчинення різної тяжкості злочинів під час антитерористичної операції на Сході України в 2014 році. 

В будь-яком у випадку такі судові процеси мають ґрунтуватися на повазі прав кожної людини, включаючи обвинувачених, незалежно від того, наскільки тяжкий злочин вони вчинили. Якщо осіб, яких підозрюють у вчиненні злочину, не судитимуть у незалежних, неупереджених і компетентних судах і відповідно до міжнародних стандартів справедливості, це може підірвати правосуддя для потерпілих, оскільки процес втратить довіру та законність як на внутрішньому, так і на міжнародному рівні. 

Отже, наведені приклади яскраво демонструють, що правосуддя не стоїть осторонь від формування історичної памʼяті. Відомо ж, що «історію роблять кровʼю, а пишуть чорнилами».

Судові процеси та рішення, залученість у них потерпілих, покарання та прощення винних – все це безумовно впливає на сприйняття подій, що відбувалися у минулому, як безпосередньо свідками подій так і прийдешніми поколіннями. Адже, очевидно, що у випадку масових амністій, звільнень від кримінальної відповідальності, відсутності відшкодувань завданої шкоди потерпілим, у жертв та свідків цих злочинів, може сформуватися відчуття несправедливості. І велика частина суспільства, або ж навіть держава залишитись в стані жертви, переможеної та мало не дощенту зруйнованої країни.
І навпаки. Якщо випадки притягнення до відповідальності, відбуття реального покарання, в тому числі вищого військового керівництва РФ, та хоча б часткового відшкодування шкоди потерпілим, будуть переважати, у суспільства складеться відчуття справедливості та героїзму.  

На завершення, хочу навести цитату сучасного польського історика Єжи Єдліцького, яка, на мою думку, відображає роль правосуддя у формуванні історичної памʼяті: «Ми відповідаємо не за минуле, якого не повернути. Ми відповідаємо за те, що робимо сьогодні з нашим минулим, як узгоджуємо в ньому славу та сором, як самі собі про це минуле оповідаємо та які робимо з цього висновки». 

Читайте також

Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram юридичний | Telegram з анонсами подій | Twitter | Youtube

Матеріал підготовлено за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка впроваджується УГСПЛ.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ.