Публікація

Перший урок для школярів про права людини та Конституцію

Міністерство освіти та науки України випустило Рекомендації щодо проведення у вищих навчальних закладах першої лекції „Конституція України: гарант захисту прав людини”, що в багатьох школах стане першим уроком школярів.

У 2006/2007 навчальному році перша лекція на тему: “Конституція України: забезпечення прав людини” проводиться з метою виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 3 червня 2006 р. № 311-р “Про затвердження плану заходів з підготовки та відзначення 10 річниці Конституції України”.

У навчально-методичних рекомендаціях висвітлені актуальні проблеми конституційного будівництва в Україні. До проведення першої лекції необхідно також використати матеріали про державні та громадські святкування, присвячені 15-й річниці незалежності України, наголошуючи, що Україна як держава виникла в результаті консолідації всього народу, здійснення мрій багатьох поколінь українців.

Цікаво, що по при назву, в тексті лекції практично не йдеться про права людини, а значний обсяг лекції є швидше патріотично-виховним, ніж змістовним. Так експлуатує МОН тему прав людини.

Повний текст Рекомендації та Плану лекції у форматі MSWORD: doc-file (231.424 kb)

 

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

1. 10-річчя конституційного будівництва в Україні

1.1. Конституція Пилипа Орлика (1710) — перший конституційний акт в Європі

1.2. Конституція України — Основний закон України

1.3. Законодавчо-нормативне забезпечення освітянської галузі

1.4. Професійне й моральне становлення молоді. Єдність прав і обов’язків українського студентства

1.5. Органи студентського самоврядування в інституціях вищої освіти

2. 15 років демократії незалежної України

2.1. Активізація суспільно-політичного життя та зміцнення самостійного державного ладу

2.2. Зміст трансформаційних процесів в українському суспільстві

2.3. Головні засади соціально-гуманітарної політики

2.4. Освіта й наука — дієві чинники утвердження інноваційної моделі розвитку України

Література

1. 10-РІЧЧЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО БУДІВНИЦТВА В УКРАЇНІ

1.1. Конституція Пилипа Орлика (1710) — перший конституційний акт України

Визначною подією нинішнього року є десятиріччя прийняття Конституції України. З її прийняттям розпочався надзвичайно важливий етап утвердження української державності.

Україна має власне джерело, з якого належить черпати основні ідеї правової держави. Цим джерелом є Конституція Гетьмана Пилипа Орлика, яку слід оцінювати не лише як значне юридичне досягнення, а і як доказ зрілості української політичної думки того часу. Конституція Пилипа Орлика 1710 р., написана майже за 80 років до Конституції США, мала такі демократичні основи, як визначальні засади існування тодішньої козацької держави: розподіл влади, приватна власність і незалежний судовий трибунал. Без перебільшення можна сказати, що Джеймс Медісон, автор Конституції США, скористався пізніше тими самими принципами демократії, що й Пилип Орлик.

Історична довідка. Пилип Орлик (1672—1742) — виходець з родини чесько-литовсько-польського походження. Навчався у Віленській єзуїтській колегії та Києво-Могилянській Академії. Працював писарем у канцелярії Київського митрополита. Пізніше займав різні посади в Генеральній військовій канцелярії.

Ставши генеральним писарем Лівобережної України — Гетьманщини, Орлик підтримує Мазепу в його намаганні створити широку спілку західноєвропейських держав і Швеції з метою здобуття незалежності України. Після поразки в Полтавській битві (1709) та смерті Мазепи Орлик став гетьманом Війська Запорізького (1710—1742). Протягом наступних років намагався зробити Україну вільною і незалежною.

Пилип Орлик — головний автор укладеної між ним та козацькою старшиною угоди під назвою “Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького”, що є першим конституційним актом України. Регулювалися не лише взаємини між українськими станами, а й визначалися внутрішній устрій і зовнішні відносини козацької держави. Головні положення передбачали збереження православ’я як державної релігії та утворення самостійної церкви, проголошення станової виборної конституційної монархії, встановлення колегіальної форми правління та виборність усієї державної адміністрації. Конституція П. Орлика стала невичерпним джерелом для подальших прагнень українців сформувати власну державу.

Під час перебування у політичній еміграції (1714—1742) Пилип Орлик мав неодноразові зустрічі з багатьма європейськими монархами, метою яких було укладання договорів задля відновлення самостійної Української держави.

Гетьман П. Орлик був надзвичайно освіченою людиною — знав десять мов, мав величезну, як на той час, бібліотеку. Є автором багатьох маніфестів, серед них — “Покірний меморіал Запорізького Війська”, “Вивід прав України”, “Маніфест до європейських урядів”, та численних мемуарів.

“Пакти й Конституція законів і вольностей Війська Запорозького” складаються з преамбули та 16 параграфів. У них сформульовані головні принципи побудови незалежної держави: поділ влади, суверенність, демократизм, соціальність, законність, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, правова культура.

У тексті цього правового документа відображено дух нації, її демократичний менталітет. Ця традиційна миролюбна політика Української держави чітко зафіксована у ст. 18 нинішньої Конституції України: “зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства та загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”.

Особливе місце в Конституції П. Орлика посідає визначення демократичних засад управління та діяльності органів державної влади, у якому категорично забороняється узурпація влади. Порушення цього принципу, як зазначено в документі, спричиняє виникнення численних безпорядків, порушення законів і вольностей, громадські утиски, насильницьке розміщення військових постоїв тощо. Усі важливі державні справи гетьман має попередньо узгоджувати, “на власний розсуд нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися”. Отже, вже в ті далекі часи було зрозуміло, до чого призводить узурпація влади одними руками. Зважаючи на досвід минулого, у ст. 5 Конституції України зазначено: “Ніхто не може узурпувати державну владу”.

Демократичність української державності, що формувався в середині XVII ст., виражалася в перекладенні владних повноважень на ради козацьких низів. Усі старшини, починаючи від сотників і завершуючи гетьманом, вибиралися і були підзвітні козацтву, їх влада була обмежена часом, тобто вони вибиралися на певний термін.

У Конституції П. Орлика чітко визначалася й організація третьої влади — судової. “Винуватців (злочину) не повинен карати сам Ясновельможний Гетьман зі власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення — і умисне, і випадкове — має підлягати (розгляду) Генерального суду, який повинен винести рішення не поблажливе і лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкорятися, як переможений законом”.

Закладена в Конституції П. Орлика ідея поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову знайшла своє втілення і в Конституції України. Кожна гілка влади повинна не тільки виконувати свої повноваження, а уважно спостерігати за діями інших гілок влади, а за необхідності — стримувати їх від спроб перебирання на себе, узурпації чиїхось повноважень. Тому єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України; органами державної виконавчої влади — Кабінет Міністрів, центральні та місцеві органи державної виконавчої влади; органами судової влади — Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.

У Конституції П. Орлика визначається рівність всіх перед законом: “якщо хтось із Старшини, Полковників, генеральних радників, знатних козаків та інших урядників учинить злочин, буде відповідати по всій суворості діючого закону”.

Популярні нині ідеї про необхідність існування та розвитку інституту місцевого самоврядування теж одержали правову оцінку ще в Конституції П. Орлика, в добу феодалізму. Важливою є і проголошена соціальна спрямованість документа. Встановлено й оголошено непорушним, що “вдови козаків, їхні дружини та діти-сироти, козацькі господарства і господарства жінок, чоловіки яких на війні або на якихось військових службах, не притягатимуться до жодних обов’язкових для простого люду загальних повинностей і не будуть обтяжені оплатою податків”.

Надзвичайно актуальним на сьогодні є засудження в Конституції таких негативних явищ як підкуп і протекціонізм: “Ясновельможний Гетьман повинен заборонити ці зловживання, що так поширилися, й, уникаючи їх, сам гідного наслідування прикладом викорінюючи”.

У підсумку слід сказати, що Конституцію Пилипа Орлика не можна вважати конституцією в сучасному розумінні цього слова. Проте її вплив на законотворчу діяльність в Україні важко переоцінити. І хоча вона й не набула сили закону, але стала унікальним історичним документом, цінним здобутком політичної правової думки України. Політико-правові ідеї, викладені в Конституції Пилипа Орлика, мали значний вплив на подальший розвиток української суспільно-політичної думки.

Наприкінці XIX — початку XX ст. виникають перші політичні організації з проукраїнськими програмами, зокрема масонського типу. Найбільшу масонську ложу “Любов до істини” заснували у XIX ст. в Полтаві, до неї входив Іван Котляревський. Головним об’єктом прагнень і метою діяльності членів цих організацій ставилося формування майбутньої долі України. Проте намагання виокремити Україну зі складу Російської імперії не знайшло широкої підтримки.

Важливу роль у розвитку української суспільно-політичної думки відіграло Кирило-Мефодієвське товариство (1846—1847). Його учасники розробили модель суспільства, яке мало базуватися на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Основні документи кирило-мефодіївців ґрунтувалися на ідеї про необхідність створення союзу слов’янських народів. Усі ці акти були популістсько-декларативні і не мають конституційного характеру. Один із членів товариства, 20-річний студент юридичного факультету Київського університету Георгій Андрузький, розробив “Начерки Конституції Республіки”. Особлива увага в “Начерках…” приділена питанням самоврядування. У документі визначено особливості функціонування общини за правилами суспільного життя, описано механізм діяльності округу, області, штату. Державі належало об’єднати 7 автономних штатів зі своїми президентами. Знаменно, що до складу слов’янської конфедерації не мала входити Росія, що не характерно для української суспільно-політичної думки даного періоду. Після розгрому товариства, на засланні, Андрузький продовжував працювати — писав публіцистичні статті, вірші. Під час одного з обшуків у нього виявлено кілька зошитів, а в одному з них такий запис: “Щоб створити Україну, необхідно зруйнувати Росію, а вона зміцнювалася віками…”

На українській політико-правовій платформі ґрунтувалися праці Михайла Драгоманова, що створив концепцію суспільства, в основі якого лежала ідея асоціації гармонійно розвинених особистостей. Шлях до цього ідеалу — федералізм з максимальною децентралізацією та самоврядуванням громад й областей. На його думку, забезпечення громадянських прав і самоврядування створить передумови для політичного, економічного, культурного розвитку та звільнення українського народу.

Спадкоємцем політико-правових концепцій кирило-мефодіївців, Михайла Драгоманова став Михайло Грушевський. У травні 1905 р. у статті “Конституційне питання і українство в Росії” він виклав проект майбутнього конституційного ладу в Російській імперії, яка для кращого розуміння в Росії згодом була перекладена російською мовою. Конституційний проект Михайла Грушевського ґрунтується на двох основних принципах: репрезентаційний уряд і національно-територіальна децентралізація. Проте умови Російської імперії не дозволили втілити в життя ці конструктивні пропозиції Грушевського.

Особливості конституційного устрою Української держави були зумовлені попередніми етапами національного відродження та політичними процесами того часу. Зі створення Центральної Ради (17 березня 1917 р.) почалася розбудова інститутів державності в Україні. Першим актом законодавчого характеру був І Універсал, який проголосив необхідність вироблення власних законів і самостійного порядкування на своїх землях. Це викликало стурбованість Тимчасового уряду, тому до Києва 17 липня 1917 р. прибула делегація на чолі з Олександром Керенським. Результатом зустрічі стало прийняття II Універсалу, де зазначалося, що Україна визнає Всеросійські Установчі збори, які мають схвалити автономію України. Тимчасовий уряд видав “Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату”, яка значно обмежила права української автономії. Її слід розглядати як конституційний закон, що репрезентував на той час діяльність вищих органів влади України.

Після жовтневого перевороту в Петрограді, що ліквідував Тимчасовий уряд, втратила свою чинність його “Інструкція”. Перед керівництвом Центральної Ради постала проблема: або визнати петроградський уряд народних комісарів, або далі, вже самостійно, управляти своєю державою. Українська демократія обрала другий шлях.

Відокремлення від Росії законодавчо зафіксував III Універсал, проголошений 20 листопада 1917 р., що став першим актом конституційного характеру Української держави. Ним було передбачено широку програму політичних і соціально-економічних перетворень. Проголошено демократичні принципи: свободу слова, друку, віросповідання, зборів; недоторканість особи. Відмінено смертну кару. Заявлялося про скасування приватної власності на землю, яка ставала власністю всього народу і надавалася без викупу. Впроваджувався 8-годинний робочий день, право робітничого контролю в промисловості.

Виникла потреба у прискоренні створення власної Конституції.

Подальший перебіг подій, зокрема загроза більшовицької окупації та необхідність мати статус незалежної держави на мирних переговорах у Бресті, зумовив прийняття 22 січня 1918 р. ІV Універсалу, яким проголошувалася самостійність і незалежність України і який став законодавчою основою нової держави. Прийняття Конституції відкладалося на пізніше. Лише в квітні 1918 р. на останньому засіданні Центральної Ради було заслухано і ухвалено проект Конституції або “Статуту про державний устрій, права і вольності УНР”. Проте часу на проголошення Основного закону України не вистачило, він не набрав правової чинності, але відіграв роль важливого історико-правового документа доби Української держави 1917—1918 років.

Радянська влада, що запанувала на українських землях, мала на меті юридично підтвердити своє визнання державної незалежності України. Проект першої Конституції Української СРР був розроблений Центральним Виконавчим Комітетом і Радою Народних Комісарів України та схвалений ЦК Компартії України. В основу проекту Конституції УСРР було покладено Конституцію РСФРР. III Всеукраїнський з’їзд Рад 10 березня 1919 р. прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки, а остаточну її редакцію — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет 14 березня 1919 р. Проте цей Основний закон, як і Конституція РСФРР, ґрунтувався на марксистсько-ленінському вченні про диктатуру пролетаріату, тому виявився більше політичним, ніж правовим документом.

У зв’язку з утворенням СРСР і прийняттям у січні 1924 р. першої Конституції Радянського Союзу були внесені відповідні зміни до Конституції УСРР.

Зміна політичних орієнтирів Комуністичної партії отримала відповідне правове забезпечення. Прийняття програмної тези про перемогу соціалізму в Країні Рад стало передумовою нового Основного закону. За Конституцією СРСР 1936 р. ХІ V Всеукраїнський з’їзд Рад відразу затвердив Конституцію УРСР.

Четверту Конституцію УРСР прийнято 20 червня 1978 р. позачерговою VII сесією Верховної Ради республіки. Її текст розробила комісія на чолі з В.В. Щербицьким відповідно до Конституції СРСР 1977 р., яка відобразила побудову в СРСР розвинутого соціалістичного суспільства і стала політико-правовою основою конституцій всіх соціалістичних республік.

Усі чотири Конституції Радянської України були документами політичними, бо спершу розроблялося їх ідеологічне підґрунтя партійними органами. Зважаючи на це, вказані конституційні акти з великим застереженням можна віднести до групи основних законів держави. Хоч Українська РСР майже 70 років мала юридично закріплений в Основному Законі статус держави і належні для цього атрибути (герб, прапор, столиця, гімн), насправді перебувала у стані державного безправ’я. Право виходу із Союзу, передбачене Конституцією СРСР, було нічим іншим, як політичною облудою, і жодними правовими нормами не підкріплювалося. УРСР фактично була позбавлена можливостей для реалізації конституційного права самостійно керувати економікою. Основні її галузі підпорядковувалися союзним чи союзно-республіканським органам. Роль Верховної Ради УРСР у державотворчих процесах була мінімальною. Своєю абсолютною владою Компартія України перебирала на себе визначені Конституцією функції вищого державного органу влади, нівелюючи тим самим деклароване народовладдя.

У посттоталітарному суспільстві основний державотворчий процес проходить в Україні з урахуванням раніше набутого історичного досвіду і традицій.

У прийнятій 28 червня 1996 р. Конституції незалежної Української держави зазначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною і правовою республікою, а носієм і єдиним джерелом влади в країні є народ. Наголошується, що право змінювати конституційний лад в Україні належить винятково народові і не може бути прерогативою держави, її органів або посадових осіб.

Прийняття нової Конституції України було центральною політичною подією за усі п’ять років існування української державності. За своєю історичною значущістю вона може бути прирівняна лише до всеукраїнського референдуму 1991 р., на якому народ України проголосував за державну незалежність. Саме після прийняття власної Конституції Україна стала у світі легітимною державою.

1.2. Конституція України — Основний закон України

Конституція України — Основний закон України — проголошує, що кожна людина має право на вільний розвиток як особистість, якщо при цьому не порушуються права й воля інших людей, і обов’язки перед суспільством. За логікою цієї норми Конституції, вільний розвиток кожної дієздатної особистості не можна розглядати поза її соціалізацією, основним механізмом якої є її активна участь в розбудові суспільства і забезпеченні його благополуччя.

Головним інструментом такої соціалізації є освіта та праця, право на які декларується Конституцією України та забезпечується державними інститутами.

У ст. 43 і 53 Конституції України наголошується:

“Кожний має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку вільно обирає і на яку він вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії й роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів у відповідності до суспільних потреб”.

Кожен має право на освіту. Загальна середня освіта є обов’язковою.

Держава забезпечує “доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти різних форм навчання; надання державних стипендій і пільг учням і студентам”

Громадяни мають право на безкоштовне здобуття вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Особлива увага звертається на забезпечення конституційного права громадян України на безкоштовну загальну середню освіту у всіх державних навчальних закладах, незалежно від статі, раси, національності, соціального й майнового стану, фаху, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров’я, місця проживання й інших характеристик.

Правовою основою формування державної політики в галузі забезпечення прав національних меншостей на середню освіту є Декларація про державний суверенітет України, Конституція України, Закони України “Про національні меншості в Україні”, “Про мови”, “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов національних меншостей”, інші нормативні акти України.

Національне законодавство і практика регулювання етнонаціональних процесів у сфері середньої освіти формується нашою державою згідно з міжнароднимм нормами і рекомендаціями, викладеними у Загальній декларації прав людини, Дакарських рамкових діях, Рамковій конвенції про захист національних меншостей, Європейській хартії регіональних мов національних меншостей, Гаазьких рекомендаціях з прав національних меншостей на освіту й інші документи.

Таким чином, народ України у своїй Конституції однозначно закріплює єдності прав і обов’язків громадян України на працю й освіту як основних джерел забезпечення всіх інших прав і волевиявлень людини та гідних умов життя, що є фундаментом розвитку й зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.

1.3. Законодавчо-нормативне забезпечення освітянської галузі

Законодавство України про вищу освіту базується на Конституції України, і його предметом є регулювання суспільних відносин у сфері навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян України.

Законодавство про вищу освіту складається з :

— законів України “Про освіту”, “Про вищу освіту”, “Про наукову і науково-технічну діяльність”;

— указів Президента України від 12 вересня 1995 р. № 832 “Про Основні напрями реформування вищої освіти в Україні”, від 23 січня 1996 р. № 77/96 “Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів”, від 8 лютого 2001 р. № 78/2001 “Про програму роботи з обдарованою молоддю на 2001—2005 роки”, від 17 лютого 2004 р. № 199/2004 “Про заходи щодо вдосконалення системи вищої освіти”;

— Постанов Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р. № 896 “Про Державну національну програму “Освіта (Україна XXI століття)”, від 12 листопада 1997 р. № 1260 “Про документи про освіту та вчені звання”, від 24 травня 1997 р. № 507 “Про перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями”, від 20 січня 1998 р. № 65 “Про затвердження Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)”, від 7 серпня 1998 р. № 1247 “Про розроблення державних стандартів вищої освіти”.

Якщо міжнародними договорами України, чинність яких на території України ухвалена Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством про вищу освіту, то застосовуються правила міжнародних договорів.

Система освіти України повною мірою забезпечує можливості громадянам щодо реалізації їхніх прав на освіту і є сукупністю взаємодіючих документів, що встановлює визначені норми і положення стосовно: реалізації освітнього процесу; навчальних закладів; інших юридичних осіб, які надають освітні послуги; органів, що здійснюють керування у сфері освіти, підвідомчих їм наукових, проектних, виробничих, клінічних, медико-профілактичних, культурно-освітніх організацій і установ, які забезпечують функціонування та розвиток системи освіти.

Основним документом, який регламентує функціонування системи освіти, є Закон України “Про освіту”. Закон встановлює, що освіта в Україні є основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Освіта в Україні ґрунтується на принципах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями та народами.

Відповідно до Конституції закон установлює, що громадяни України мають право на безкоштовну освіту у всіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, фаху, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров’я, місця проживання й інших обставин.

Це право забезпечується:

— розгалуженою мережею навчальних закладів державної й інших форм власності, наукових установ, установ післядипломної освіти;

— відкритим характером навчальних закладів, створенням умов для обрання профілю навчання і виховання з урахуванням здібностей, інтересів громадянина;

— різними формами навчання — очною, вечірньою, заочною, екстернатною, а також педагогічним патронажем.

Держава здійснює соціальний захист вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів й інших осіб незалежно від форм їхнього навчання і типів тих навчальних закладів, де вони навчаються, сприяє одержанню освіти вдома.

Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.

Державна політика у сфері освіти визначається Верховною Радою України відповідно до Конституції України і здійснюється органами виконавчої державної влади й органами місцевого самоврядування.

Зрозуміло, що забезпечення права громадян на освіту неможливе без державного контролю за діяльністю навчальних закладів незалежно від форм власності, який здійснюється центральними (Міністерство освіти і науки України, міністерства, яким підпорядковані вищі навчальні заклади), місцевими органами управління освітою і Державною інспекцією навчальних закладів при Міністерстві освіти і науки України для забезпечення реалізації єдиної державної політики у сфері освіти.

Одними з основних принципів освіти в Україні є:

— доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, наданих державою;

— рівність умов для кожної людини щодо повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку.

Отже, система освіти України покликана забезпечити громадянам реалізацію їхнього права на освіту і таким чином, сприяти реалізації їхніх прав на кваліфіковану працю.

Система освіти в Україні має складну структуру, до якої входять дошкільна, загальна середня, позашкільна, професійно-технічна, вища, післядипломна освіта, аспірантура, докторантура, самоосвіта. Наявність такої багаторівневої схеми має принципове значення, оскільки гарантує особистості вільний вибір і дає можливість одержання освіти відповідно до розумових і професійних здібностей. Такі можливості додатково розширюють право громадян обирати форму одержання освіти: очну, вечірню, заочну, екстернатну, дистанційну.

Основними завданнями законодавства України про вищу освіту є забезпечення права на безкоштовне одержання вищої освіти громадянами України в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі в рамках стандартів вищої освіти, якщо визначений освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше. Громадяни також вільні у виборі форми одержання вищої освіти, вищого навчального закладу, напряму підготовки й спеціальності.

Зазначені гарантії поширюються також на громадян України, які втратили за станом здоров’я можливість виконувати службові і посадові обов’язки за отриманою раніше кваліфікацією.

Мета і пріоритетні напрями розвитку освіти на Україні, у тому числі професійно-технічної, її інноваційний розвиток, рівний доступ і соціальні гарантії учасникам навчального процесу визначені Указом Президента України від 17 квітня 2002 р. № 347/2002 “Про Національну доктрину розвитку освіти”.

Зі здобуттям незалежності Україна набула можливості поглиблення міжнародного співробітництва, покликаного забезпечити інтеграцію національної освіти в міжнародний освітній простір. Держава сприяє такому співробітництву в галузі освіти і здійснює заходи щодо розвитку та зміцнення взаємовигідного міжнародного співробітництва в рамках дво- і багатосторонніх міжнародних договорів та угод.

Законодавство України забезпечує право громадян на одержання освіти в інших країнах світу. Автономія вищих навчальних закладів дає змогу розробляти й реалізовувати програми взаємообміну та стажування студентів і викладачів в інших вищих навчальних закладах України й світу. Міністерство освіти і науки України за допомогою системи грантів здійснює підтримку українських студентів для їх навчання у закордонних вищих навчальних закладах.

Якщо на кінець 1999 р. співробітництво в галузі освіти здійснювалося із 46 країнами світу, то на сьогодні підписано 82 міжурядових і 56 міжвідомчих угод про співробітництво в галузі освіти і науки з 70 країнами світу.

Міністерство освіти і науки України та його навчальні заклади здійснюють співробітництво з Європейським Союзом у рамках програми транс’європейського співробітництва в галузі вищої освіти — Tempus (Tасіs), і на двосторонній основі з — країнами — членами ЄС, їх центральними державними органами управління освітою та навчальними закладами.

В основу розвитку освіти в Україні, вибору його пріоритетів покладено методологічні документи, резолюції і рекомендації ЮНЕСКО з питань освіти. Зокрема, це “Рекомендації щодо освіти на принципах міжнародного взаєморозуміння, співробітництва, миру й освіти в галузі прав людини і основних свобод особи” (Париж, 1974), “Всесвітня програма дій у галузі освіти з прав людини і демократії” (Монреаль, 1993), “Декларація і Програма дій Всесвітньої конференції ООН із питань прав людини” (Відень, 1993), “Декларація Міністрів освіти” (прийнята на 44-й сесії Міжнародної конференції з питань освіти, Женева, 1994), “Інтегровані рамки дій у галузі освіти на принципах миру, прав людини і демократії” (схвалені і прийняті на 28-й сесії Генеральної конференції, Париж, 1995), “Декларація принципів толерантності” (Париж, 1995), “Декларація і Стратегія дій Всесвітньої конференції з питань прав жінок” (Беджинг, 1995) й ін.

У рамках програми Tempus за участю Міністерства освіти і науки України, Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Рейнсько-Вестфальського технічного університету (Аахен, Німеччина) й Імперського коледжу (Лондон, Велика Британія) розпочата діяльність Інноваційного центру з міжнародних освітніх програм “ІНКОС”, що може стати однієї зі складових процесу реформування системи вищої освіти в Україні шляхом залучення українських вищих навчальних закладів до позабюджетних джерел фінансування (насамперед, закордонних і міжнародних фондів), їхньої участі в міжнародних освітніх програмах, установлення прямих взаємовигідних контактів із закордонними партнерами. У рамках згаданих вище угод 50 вищих навчальних закладів України здійснюють співробітництво з 61 вищим навчальним закладом Німеччини.

У 1998 р. підписані угоди між Союзом ректорів вищих навчальних закладів України і Конференцією ректорів і президентів вищих навчальних закладів Німеччини про академічне співробітництво між вищими навчальними закладами України і ФРН.

Національні критерії оцінювання якості та відповідності іноземних освітніх кваліфікацій, отриманих у різних регіонах світу, ґрунтуються на положеннях Лісабонської конвенції.

Освіта в Україні регламентується стандартами освіти (освітніми стандартами) , що є складовою системи освіти України. Стандарти освіти в Україні — це сукупність норм і положень, які визначають:

зміст освіти — зумовлену цілями розвитку і потребами суспільства систему знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і цивільних якостей, що може бути сформована в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку науки, техніки, технологій, культури і мистецтва;

зміст навчання — структуру, зміст і обсяг навчальної інформації, засвоєння якої забезпечує можливість одержання освіти та визначеної кваліфікації особою;

нормативний термін навчання — термін навчання за визначеною формою, необхідний для засвоєння особою змісту навчання;

засоби діагностики якості освіти — стандартизовані методики, призначені для кількісного та якісного оцінювання досягнутого особою рівня знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і громадянських якостей.

Стандарти освіти є важливим елементом будь-якої національної системи освіти, тип якої визначається політичними, соціально-економічними умовами, традиціями визначеної країни тощо. У свою чергу тип системи освіти впливає на функції, вид і структуру освітніх стандартів. Проте, на основі загальних підходів до стандартизації стандарти компетенції розробляються і затверджуються на рівні держави, галузі або організації.

Тому, залежно від рівня органа чи організації, що затверджує стандарт, розрізняють державні, галузеві стандарти освіти й стандарти освіти навчальних закладів .

В Україні державні стандарти освіти — сукупність взаємодіючих документів, що встановлюють визначені норми і положення щодо реалізації освітнього процесу в Україні, у тому числі й права на освіту, зокрема вищу.

Окремо розглянемо систему стандартизації вищої освіти. Відповідно до чинного законодавства, державний стандарт вищої освіти є складовою системи стандартів вищої освіти і містить: перелік професійних кваліфікацій та перелік напрямів і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах.

Галузеві стандарти вищої освіти також є складовою системи стандартів вищої освіти України. Вони містять: освітньо-кваліфікаційні характеристики випускників вищих навчальних закладів , освітньо-професійні програми підготовки й засоби діагностики якості вищої освіти .

Освітньо-кваліфікаційна характеристика є компетентнісною моделлю випускника вищого навчального закладу (майбутнього фахівця), що визначає місце фахівця в структурі галузей економіки держави, вимоги до його компетентності, інших соціально важливих якостей і, головне, відображає мету вищої освіти та професійної підготовки у формі системи умінь, які використовуються під час вирішення визначених завдань у майбутній діяльності.

Освітньо-професійна програма підготовки — модель підготовки випускника вищого навчального закладу (майбутнього фахівця), яка формується на підставі освітньо-кваліфікаційної характеристики. У ній встановлюються вимоги до змісту, обсягу й рівня освіти і професійної підготовки фахівця у формі системи модулів змісту навчання й нормативного терміну навчання .

Для визначення відповідності освітніх послуг вимогам стандартів вищої освіти під час акредитації напрямів і спеціальностей, атестації та професійної сертифікації випускників вищого навчального закладу застосовують засоби діагностики якості вищої освіти. Якість вищої освіти — сукупність якостей, які формуються у випускника в результаті реалізації вищим навчальним закладом освітньо-професійної програми підготовки й відображають його професійну компетентність, ціннісні орієнтації, соціальну спрямованість, що впливає на здатність задовольняти як особисті духовні і матеріальні потреби, так і потреби суспільства.

Стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів — складова системи стандартів вищої освіти України, що розробляється і затверджується самим вищим навчальним закладом. Вона містить: варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик, освітньо-професійних програм, засобів діагностики якості вищої освіти; навчальні плани й програми навчальних дисциплін .

Можна зробити висновок, що законодавче нормативне забезпечення освітянської галузі в Україні добре структуроване та досить змістовне, спрямоване на досягнення кращих результатів у вихованні та інтелектуальному розвитку молоді — майбутніх фахівців.

1.4. Професійне й моральне становлення молоді. Єдність прав та обов’язків українського студентства

Тепер доцільно порушити питання про взаємозв’язок конституційних прав й обов’язків, відповідальності молодої людини за навчання та подальшу діяльність за фахом. Як зазначалося, головними інструментами соціалізації особистості є освіта і праця, право на які декларується у Конституції України і забезпечується державними інститутами.

Зауважимо, що права кожної особистості на освіту і працю не можна розглядати окремо від обов’язків перед суспільством.

У ст. 43 Конституції України проголошено:

“Кожний має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно вибирає і на яку він вільно погоджується.

Держава створює умови для повної реалізації громадянами права на працю, гарантує рівні можливості при виборі професії і фаху (спеціальності), реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб”.

В Україні концептуальні основи й державні пріоритети розвитку освіти розглядаються насамперед з погляду ролі й місця особи в забезпеченні життєдіяльності суспільства, безпосереднього взаємозв’язку освіти зі сферою праці. Ведеться системна робота:

— зі створення умов для визначення проблем у сфері освіти, зважаючи на розвиток країни та її регіонів, відповідно до політичного бачення і прийняття рішень на державному рівні;

— проблемами освіти, що виникають на ринку праці;

— наданням системі освіти більшої гнучкості й ширших можливостей одержання громадянами професійної підготовки.

На відміну від різноманіття структур і форм національних систем освіти, структури і форми систем праці більшості країн світу здебільшого відповідають вимогам Міжнародної стандартної класифікації професій (ISCO-88). Відповідно до неї професійна кваліфікація — це здатність працівника виконувати конкретні завдання й обов’язки на визначеній посаді.

Підготовка фахівців в Україні здійснюється в рамках двоступеневої системи вищої освіти. Для кожного ступеня визначені академічна та професійна кваліфікації, що здобуваються громадянами одночасно під час освоєння відповідної освітньо-професійної програми визначеного освітнього й освітньо-кваліфікаційного рівнів. Їхнє набуття підтверджується документом, що є одночасно сертифікатом і, у більшості випадків, ліцензією. При цьому термін кваліфікація використовують винятково в значенні, яке застосовують у системі праці.

Професійну вищу освіту в Україні спрямовано на підготовку громадян до виконання обов’язків і завдань (зокрема професійних) визначеної первинної посади, тобто такої, що потребує досвіду професійної діяльності. Академічна кваліфікація випускників дозволяє їм у майбутньому робити кар’єру за обраним фахом за допомогою надбаного обсягу та рівня знань і умінь, а також здобутого практичного досвіду — набутих компетентностей .

У системі професійної освіти України первинні посади для кожної кваліфікації визначаються, переважно, за одним з основних нормативно-правових документів у сфері праці і соціального захисту — Довідником кваліфікаційних характеристик професій працівників. У ньому наведено кваліфікаційні характеристики посад, тобто переліки завдань і обов’язків, які мають виконувати працівники, вимоги до їх професійних знань, освітнього й освітньо-кваліфікаційного рівнів. На підставі кваліфікаційних характеристик (тобто вимог ринку праці) і вимог суспільства до соціально важливих рис і якостей випускника вищого навчального закладу формується компетентнісна модель фахівця у вигляді складової стандарту вищої освіти — освітньо-кваліфікаційної характеристики , що є переліком основних компетентностей випускника.

Таким чином, в Україні реалізація права на одержання вищої та середньої спеціальної освіти тісно пов’язана з правом на одержання професійної кваліфікації, тобто, в тих випадках, коли йдеться про право на одержання освіти, мається на увазі і право на професійну освіту, і право на професію.

Основною інституцією в системі вищої освіти України є вищий навчальний заклад — освітній, освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує згідно з наданою ліцензією освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо-кваліфікаційними рівнями, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку осіб за їх покликанням, інтересами, здібностями і нормативними вимогами в галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-технічну діяльність. Законами України “Про вищу освіту” і “Про наукову і науково-технічну діяльність” вищі навчальні заклади III—IV рівнів акредитації за статусом прирівняні до наукових установ Національної академії наук України.

Основною метою діяльності вищого навчального закладу є забезпечення умов, необхідних для отримання особою вищої освіти, підготовка фахівців відповідно до потреб України.

Головними завданнями вищого навчального закладу є :

— здійснення освітньої діяльності за певним напрямом, яка забезпечує підготовку фахівців відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів і відповідає стандартам вищої освіти;

— здійснення наукової і науково-технічної (для вищих навчальних закладів III і IV рівнів акредитації), творчої, мистецької, культурно-виховної, спортивної та оздоровчої діяльності;

— забезпечення виконання державного замовлення й угод на підготовку фахівців з вищою освітою;

— здійснення підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів та їх атестація в акредитованих вищих навчальних закладах III і IV рівнів акредитації;

— вивчення попиту на окремі спеціальності на ринку праці та сприяння працевлаштуванню випускників;

— забезпечення культурного й духовного розвитку особистості, виховання осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, в дусі українського патріотизму й поваги до Конституції України;

— підвищення освітньо-культурного рівня громадян.

Громадяни України, а також особи, які не мають громадянства, мають право: навчатися за будь-яким напрямом підготовки та за будь-якою спеціальністю певного освітньо-кваліфікаційного рівня, що зазначені в Постанові Кабінету Міністрів України від 24 травня 1997 р. № 507 “Про перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями”.

Прийом на навчання до вищих навчальних закладів здійснюється за кошти державного бюджету чи фізичних, або юридичних осіб винятково на конкурсних засадах, умови яких визначаються правилами прийому до конкретного вищого навчального закладу, формуються з урахуванням вимог типових правил, затверджених Міністерством освіти і науки України.

Особи, які вступають на навчання за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста, повинні мати освітній рівень повної загальної середньої освіти. В результаті навчання вони здобувають неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Особам, які завершили навчання в акредитованому вищому професійному училищі, центрі професійно-технічної освіти, може присвоюватись освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста за відповідною спеціальністю, з якої також здійснюється підготовка робітників високого рівня кваліфікації.

Особи, які мають базову загальну середню освіту, можуть одночасно навчатися за освітньо-професійною програмою підготовки молодшого спеціаліста і здобувати повну загальну середню освіту.

Особи, які вступають за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра, повинні мати освітній рівень повної загальної середньої освіти. В результаті навчання вони здобувають базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об’єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, передбачені для первинних посад у певному різновиді економічної діяльності.

Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра може здійснюватися на основі освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.

Особи, які в період навчання за освітньо-професійною програмою підготовки бакалавра у вищих навчальних закладах II — IV рівнів акредитації припинили подальше навчання, мають право за індивідуальною програмою здобути освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста за однією зі спеціальностей, відповідних напряму підготовки бакалавра, у тому самому або іншому акредитованому вищому навчальному закладі.

Особи, які вступають за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста, повинні мати освітній рівень бакалавра. В результаті навчання вони здобувають повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань і обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Особи, які вступають за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра, повинні мати освітній рівень бакалавра. В результаті навчання вони здобувають повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань і обов’язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня магістра може здійснюватися на основі освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста.

Особи, які в період навчання за освітньо-професійною програмою підготовки магістра припинили подальше навчання, мають право за індивідуальною програмою здобути освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста за такою самою або подібною спеціальністю у тому самому або іншому акредитованому вищому навчальному закладі.

Вступники мають право :

Ознайомитися з ліцензією на певну освітню діяльність вищого навчального закладу , оскільки освітня діяльність на території України здійснюється вищими навчальними закладами на підставі ліцензій, які видаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В ліцензії зазначаються назва напряму, термін дії ліцензії, а також юридична адреса вищого навчального закладу, його відокремлені структурні підрозділи (філії) та їхні юридичні адреси.

Ознайомитися з галузевим стандартом вищої освіти за певним напрямом підготовки або спеціальністю , затвердженим Міністерством освіти і науки України.

Ознайомитися з навчальним планом, затвердженим ректором (директором) вищого навчального закладу та погодженим з Міністерством освіти і науки України .

Ознайомитися з затвердженими ректором (директором) вищого навчального закладу програмами навчальних дисциплін, зазначеними у навчальному плані .

Ознайомитися зі списками викладацького або науково-викладацького складу вищого навчального закладу, залученого до викладання навчальних дисциплін, зазначених у навчальному плані .

Ознайомитися зі зразком диплома відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр) та зразком додатка до диплома , вигляд яких встановлено Постановою Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1997 р. № 1260 “Про документи про освіту та вчені звання”. У дипломах будь-якого освітньо-кваліфікаційного рівня обов’язково має бути зазначені напрям підготовки, спеціальність та одна професійна кваліфікація з переліку професійних кваліфікації, що наданий в основному документі системи праці та соціального захисту — Національному класифікаторі України “Класифікатор професій ДК 003:2005”.

Після закінчення навчання за освітньо-професійною програмою певного освітньо-кваліфікаційного рівня за результатами державної атестації отримати диплом державного зразка про вищу освіту та додаток до диплома із зазначеними в них напрямом підготовки, спеціальністю та професійною кваліфікацією; особа обов’язково відраховується із вищого навчального закладу наказом ректора (директора).

У дипломах про вищу освіту освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра та додатка до диплома допускається зазначення лише напряму підготовки та професійної кваліфікації.

На вимогу випускника може також видаватися додаток до диплома європейського зразка.

Особи під час навчання у вищих навчальних закладах мають право :

— на вибір форми навчання;

— безпечні й нешкідливі умови навчання, праці та побуту;

— трудову діяльність у позанавчальний час;

— додаткову оплачувану відпустку у зв’язку з навчанням за основним місцем роботи, скорочений робочий час й інші пільги, передбачені законодавством для осіб, які поєднують роботу з навчанням;

— користування навчальною, науковою, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою вищого навчального закладу;

— участь у науково-дослідних, дослідно-конструкторських роботах, конференціях, симпозіумах, виставках, конкурсах; представлення своїх робіт для публікацій;

— участь в обговоренні та вирішенні питань удосконалення навчально-виховного процесу, науково-дослідної роботи; призначення стипендій, організації дозвілля, побуту, оздоровлення;

— надання пропозицій щодо умов і розмірів плати за навчання;

— участь в об’єднаннях громадян;

— обрання навчальних дисциплін за спеціальністю в межах, передбачених освітньо-професійною програмою підготовки та навчальним планом;

— участь у формуванні індивідуального навчального плану;

— моральне та (або) матеріальне заохочення за успіхи у навчанні й активну участь у науково-дослідній роботі;

— захист від будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного насильства;

— безкоштовне користування у вищих навчальних закладах бібліотеками, інформаційними фондами, послугами навчальних, наукових, медичних й інших підрозділів вищого навчального закладу;

— канікулярну відпустку тривалістю не менше, ніж вісім календарних тижнів.

Студенти вищих навчальних закладів, які навчаються за денною (очною) формою навчання, мають право на пільговий проїзд у транспорті, а також на забезпечення гуртожитком у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Студенти вищих навчальних закладів мають право на отримання стипендій, призначених юридичними та фізичними особами, які направили їх на навчання, а також інших стипендій відповідно до законодавства.

Після отримання диплома відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня особа має право :

1. Після закінчення навчання за освітньо-професійною програмою певного освітньо-кваліфікаційного рівня за результатами державної атестації випускник вищого навчального закладу отримує відповідний диплом про вищу освіту і відраховується з вищого навчального закладу наказом ректора (директора). Після цього громадяни України набувають право на працевлаштування за професією (кваліфікацією), зазначеною у дипломі про вищу освіту відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня.

2. Випускники вищого навчального закладу, які отримали неповну вищу освіту (молодший спеціаліст) мають право на конкурсних засадах без будь-яких обмежень й умов, які порушують права особи на одержання вищої освіти, закріплених в Конституції та законодавстві України, вступити до будь-якого вищого навчального закладу на навчання за освітньо-професійною програмою бакалавра будь-якого напряму підготовки. Під час конкурсного відбору до уваги беруться лише результати навчання за нормативною частиною відповідного галузевого стандарту вищої освіти.

Якщо спеціальність, за якою випускник отримав диплом молодшого спеціаліста, належить до того самого напряму підготовки, на навчання за яким особа вступила, навчання може здійснюватися за індивідуальним навчальним планом, у якому враховані результати навчання за змістовими частинами галузевого стандарту вищої освіти спеціальності освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста, які збігаються зі змістовими частинами галузевого стандарту вищої освіти відповідного напряму підготовки, в тому числі і результати навчання за змістовими частинами галузевих стандартів вищої освіти підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів молодшого спеціаліста та бакалавра щодо гуманітарної, соціально-економічної й екологічної освіти й освіти з безпеки життя і діяльності людини, охорони праці, затверджені Міністерством освіти і науки України й надані в інструктивному листі від 19 червня 2002 р. № 1/9-307.

Якщо спеціальність, за якою випускник отримав диплом молодшого спеціаліста, належить до іншого напряму підготовки, на навчання за яким поступила особа, в індивідуальному навчальному плані враховуються тільки результати навчання за змістовими частинами галузевих стандартів вищої освіти підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів молодшого спеціаліста та бакалавра щодо гуманітарної, соціально-економічної та екологічної освіти й освіти з безпеки життя та діяльності людини, й охорони праці.

3. Випускники вищого навчального закладу, які отримали базову вищу освіту (бакалавр), мають право на конкурсних засадах без будь-яких обмежень та умов, які порушують права особи на одержання вищої освіти, закріплених в Конституції та законодавстві України, та відповідно до принципів Болонського процесу, вступити до будь-якого вищого навчального закладу на навчання за будь-якою освітньо-професійною програмою спеціаліста або магістра того самого напряму підготовки. Під час конкурсного відбору до уваги беруться лише результати навчання за нормативною частиною відповідного галузевого стандарту вищої освіти.

Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, зобов’язані :

— додержуватися законів, статуту та правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу;

— виконувати графік навчально-виховного процесу та навчальний план.

1.5. Органи студентського самоврядування в інституціях вищої освіти

Українське законодавство забезпечує обов’язкову участь студентів у прийнятті рішень на всіх рівнях у системі вищої освіти, яка має здійснюватися за допомогою функціонування обраних студентами представницьких органів, які мають назву “органи студентського самоврядування”.

Студентські представницькі органи, згідно із Законом України “Про вищу освіту”, обов’язково створюються на рівні академічної групи, факультету, гуртожитку, вищого навчального закладу в цілому. Залежно від контингенту студентів, типу та специфіки вищого навчального закладу, такі органи за бажанням студентів можуть створюватися також на рівні курсу, спеціальності, студентського містечка, структурних підрозділів вищого навчального закладу. Таким чином, система студентського представництва має гнучку розгалужену структуру, що забезпечує її зв’язок з кожним студентом.

До компетенції органів студентського самоврядування належить представництво інтересів студентів з питань змісту й організації навчання, гарантування можливостей здійснення наукової та творчої діяльності, умов проживання в гуртожитках, соціального забезпечення студентів.

Керівники студентських представницьких органів вищих навчальних закладів входять до складу вчених рад закладу, керівники студентських представницьких органів факультетів — до вчених рад відповідних факультетів.

Міністерство освіти і науки України систематично співпрацює з національним студентським союзом України — Українською асоціацією студентського самоврядування (УАСС), що на добровільних засадах об’єднує органи студентського самоврядування вищих навчальних закладів усіх регіонів України. Ця співпраця полягає у періодичному взаємних консультацій, конференцій та семінарів, залученні представників УАСС до підготовки проектів нормативних актів з питань вищої освіти та соціального забезпечення студентів.

За результатами двох конференцій, проведених УАСС за участю Міністерства освіти і науки України у листопаді 2002 р. в Києві та в червні 2003 р. у Львові, до Верховної Ради України було внесено проект закону про часткові зміни до Закону України “Про вищу освіту”, який зміцнює юридичне становище студентських і представницьких органів, наділяє їх більш ширшими та юридично краще захищеними правами, а також підвищує кількість представників студентства в усіх органах управління вищих навчальних закладів.

У підготовці цього законопроекту значну допомогу надали представники ESIB — Національних студентських союзів у Європі, а також членських організацій ESIB, студентських союзів Австрії, Угорщини та Словаччини.

Крім того, в Україні створена Всеукраїнська студентська рада при Президентові України, яка розглядає актуальні проблеми студентського життя.

Серед асоціацій (спілок) студентів визначають:

— молодіжні фахові об’єднання, організації за інтересами;

— молодіжні релігійні організації;

— студентські профспілкові організації;

— благодійні фонди для молоді та молодіжні благодійні фонди;

— національні молодіжні організації;

— студентський рух;

— громадсько-політичні організації молоді;

— молодіжні партії, філії молодіжних партій.

Законодавчою базою діяльності молодіжних організацій є прийнятий у 1998 р. Закон України “Про молодіжні та дитячі громадські організації”, який окреслює особливості організаційних засад їхнього утворення та діяльності, а також державні гарантії забезпечення їх діяльності.

Співпрацю адміністрацій вищих навчальних закладів управління освітою та молодіжних громадських організацій слід зарахувати до чинників, які найбільше впливають на формування і здійснення державної молодіжної політики.

Упродовж останніх років частка молодіжних і студентських об’єднань продовжує збільшуватися, підвищується їх активність, дієвість, авторитет серед молоді.

Студентська молодь входить в об’єднання та організації за інтересами; благодійні фонди; громадсько-політичні організації молоді. Окремо діють студентські об’єднання та рухи (парламенти, ради тощо), а також студентська спілка України.

У співпраці органів освіти й молодіжних організацій окреслилися і добре себе зарекомендували форми роботи, які розширюють можливості використання організаційного потенціалу студентських об’єднань, зокрема такі, як:

— сприяння створенню координаційних структур у вищих навчальних закладах з метою узгодження студентського руху, концентрації зусиль на здійснення державної молодіжної політики;

— сприяння навчанню лідерів й активістів студентського руху;

— зустрічі керівників органів освіти з представниками молодіжних організацій;

— включення представників студентських організацій до складу дорадчих органів у вищих навчальних закладах й інші.

Підтримка студентських молодіжних організацій — одне з основних завдань, вирішення якого позитивно вплине на формування й ефективність продовження державної молодіжної політики.

2. 15 РОКІВ ДЕМОКРАТІЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

2.1. Активізація суспільно-політичного життя та зміцнення самостійності державного ладу

Незалежність України проголошена 24 серпня 1991 р. “Актом про державний суверенітет”. На загальнонаціональному референдумі 1 грудня 1991 р. цей документ був схвалений переважною більшістю громадян України.

Лише після здобуття незалежності в Україні розпочався процес державотворення, зміцнення демократичних засад, посилення ролі ринкової економіки та пошуку шляхів до європейської інтеграції, якісно нового рівня міждержавних відносин.

Україна нині вступила в новий етап утвердження незалежності — етап конструктивних реформ, поглиблення трансформацій в усіх сферах суспільно-політичного життя: економіки й політики, науки й культури, освіти й виховання. Головною складовою цих подій були процеси політичного становлення держави й утвердження демократії.

Формування міцної політичної системи за час української державності відбувалося й відбувається за умов громадянського миру, без застосування силових методів розв’язання актуальних питань. Декларовані зміни сталися за 15 років нашої історії здійснювалися здебільшого саме завдяки збереженню суспільної злагоди та засад майбутнього цивілізованого розвитку.

Це переконливо свідчить про великі внутрішні потенції нашого народу у демократичному державотворенні, про наше спільне відчуття політичної відповідальності за долю держави про зростання кількості та активності впливових політичних сил в українському суспільстві.

Найбільш переконливо позиція українського народу засвідчилася в період президентських виборів (жовтень — грудень 2004 р.) та парламентських виборів у березні 2006 р., коли цей політичний курс був підтриманий переважною більшістю наших громадян.

Активна внутрішня і зовнішня політика України останніх років отримала міжнародну підтримку ООН, Європейського Союзу та значної більшості провідних держав світу. Уряди цих країн позитивно оцінили орієнтацію незалежної України на побудову гуманістичного суспільства, рівність у розвитку усіх секторів економіки, створення кожному громадянину гідних умов для вільної економічної діяльності, вибору ідеологічних, інтелектуальних, етичних, релігійних засад самоутвердження та розвитку в межах своєї держави або співдружності держав.

Зростанню політичної й інтелектуальної культури у вищій школі сприяли загальнонаціональні документи: “Втілення у національну практику України рішень Всесвітньої конференції з вищої освіти” (1998), “Національна програма розвитку політичної культури громадян України” (2000), “Національна програма правової освіти населення України” (2001), Указ Президента України “Про заходи щодо вдосконалення системи вищої освіти України” (2004) й ін.

Шлях, який Україна пройшла за 15 років, значний. Людина у нашій країні має право на свободу зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, яке про­голошено в Конституції України. Тепер кожен громадянин або суспільно-політична організація можуть подати заявку в місцевий орган влади на проведення таких заходів.

Отже, українське суспільство яскраво демонструє значущість можливостей для кожної людини обирати свої життєві стратегії, рівень гнучкості та мобільності соціальної поведінки, право на особистісне вдосконалення шляхом освіченості, професіоналізму, різносторонності, компетентності, комунікабельності тощо.

2.2. Зміст трансформаційних процесів в українському суспільстві

На початку XXI ст. наукова й суспільна думка в Україні, як і у всьому світі, прагне осмислити та узагаль­нити здобутки минулого, зрозуміти, на яких стартових рубежах ми опинилися перед подальшим рухом вперед.

XX ст. увійшло в історію людства важливими досягненнями. Накопичено нові знання щодо природи атома й атомної енергії, як наслідок, ство­рено могутні генерувальні реактори та системи енергопостачання; освоєно принципово нові покоління двигунів для аерокосмічної техніки й технологій, лазерні системи різного призначення.

Докорінно змінено погляди на новітні засоби комунікації. Вперше людина вийшла у космос, ство­рила космічну станцію, полетіла на Місяць, готує експедиції на інші пла­нети. Водночас саме розширення знань про атомну енергетику підвело людст­во до вкрай небезпечної межі — створення засобів масового знищен­ня людей. Руйнівна потужність зброї набуває щораз більших масштабів і спрямована у різних напрямках — від надзвичайної сили вибухових засобів до хімічної, біологічної, біофізичної, біохімічної зброї. Ство­рено й засоби точної їх доставки й ураження заздалегідь визначених цілей. Такі, на жаль, реальні вияви суперечностей і протистоянь у людському суспільстві, коли будь-який, навіть незначний, конфлікт приховує небезпечну загрозу. Виникла глобальна проблема забезпечення технологічної безпеки, а також припинення проектування, створення й розповсюдження си­стем масового ураження. Без цього неможливо усунути загрозу існування планети в майбутньому.

Все-таки здобутки прогресу, спрямовані на добро, нині домінують. Потреби суспільства в тенденції його розвитку зумовлюють усе більше прогресивних зрушень. У підсумку людство стає ба­гатшим духовно, загалом, прогрес за умов відтворювальних процесів перемагає регрес. Очікуються якісно нові науково-технологічні й суспільно-гуманітарні прориви у сфері знань, формуванні досконаліших форм суспільного та господарського устрою і, від­повідно, зростання рівня і стандартів життя людини.

Фундаментальні відкриття у фізичних, хімічних і біологічних науках забезпе­чили синтез багатьох нових сполук, одержання матеріальних ресурсів з наперед визначеними властивостями, особливо полімерних матеріалів різ­номанітного призначення.

Українськими вченими досліджено механізми біохімічних і біофізичних, біомолекулярних і біогенних процесів, що відбуваються в живих орга­нізмах. Найбільшим досягненням учених є розшифрування формули геному живих істот, особливе значення має пізнання системи геному людини, яка перебуває на найвищому щаблі еволюційного розвитку.

Значними є досягнення українських вчених у царині інформатики й обчислювальної техніки, їх не лише використовують у центральних ланках локальних і державних систем управління науково-технологічними, госпо­дарськими, ринковими, політичними, економічними та соціальними про­цесами, а і як головний засіб міжнародного, всесвітнього та загальнопланетарного спілкування.

Істотними є наукові здобутки у сфері вивчення глибинних шарів надр землі й океанів для віднайдення нових джерел та родовищ. Важливі результати одержано у пізнання законів і принципів життєдіяльності людського суспільства, підви­щенні рівнів життя й здоров’я людини та забезпечення її довголіття.

Наукове осмислення історичної минувшини України на основі достовірних фактів, прогнозні оцінки й розрахунки за сучасними методами моделюван­ня дають змогу скласти обґрунтовану програму віддаленого майбутньо­го та здійснити короткострокове планування. Лише в органічному їх поєднанні можливе точне наукове передбачення шляхів соціально-економічного та нау­ково-технологічного прогресу з визначенням необхідних для цього внутріш­ніх і зовнішніх джерел інвестування. Для створення чіткої картини майбутніх процесів у план включаються прогнози розвитку банківсько-фінансових систем і фондових ринків та їх відповідне ресурсне забезпечення. Це стосується прогнозів і планів, моделювання роз­витку глобальної та локальної новітніх систем ринкового господарювання на відповідних територіях, у межах як національних кордонів окремих країн, так і їх інтегрованих об’єд­нань.

З двох протилежних тенденцій — інтеграції та дезінтеграції, що протидіють одна одній, у сучасному світі нині переважає інтеграційна. Саме це збільшує економічну могут­ність інтегрованих угрупувань країн, змінюють їхні оцінки за узагальнювальними критеріями: а) приросту ВВП; б) приросту НД; в) прирос­ту сукупного чистого доходу (ЧД: прибуток + рента) — не лише у валових об­сягах кожного із зазначених показників, а й у розрахунку на душу населення, на одиницю витраченого сукупного капіталу та на одиницю сукупних ресур­сів, що функціонують у загальному відтворювальному кругообороті.

Економічна інтеграція окремих країн, у тому числі України, та їх груп за модельними розрахунками забезпечує річний приріст вирішальних оціночних показників у обсязі близько 20 %. Це дає підстави для закликів до світового співтовариства до глобальної інтеграції країн, незалежно від досягнутого ними соціально-еко­номічного та науково-технологічного рівня. У зв’язку з цим поширюються погляди про перехід людства до якісно нового етапу функціонування всієї системи міжнародного управління й регулювання, про заміну діючих, застарілих на думку при­хильників глобалізації, інститутів ООН, з розгалуженим чиновницьким апаратом та структурами. Бо вони пригнічують розвиток демократії, прагнуть підпорядкувати біль­шість країн зі слабкою економікою сильнішим, сучасніше організованим.

Противники глобалізму категорично заперечують зазначений висновок. Вони небезпідставно вважають, що вирівнювання темпів і обсягів економічного та наукового зростання між групою країн-лідерів світового прогресу й групою країн-аутсайдерів не відбувається і не відбудеться. Більше того, вже тепер із групи останніх виокремилася досить велика підгрупа, яка ніколи не зможе наздогнати першу. Вирівнювання соціально-економічних і науково-техноло­гічних ступенів розвитку передових і менш успішних країн є безпідставною мрією ок­ремих фантастів чи прожектерів. Навпаки, аналіз фактичного стану світової економіки лише за останні п’ять років (2001—2005) свідчить про те, що загальні темпи економічного зростання мають тенденцію до зниження навіть в державах з розвинутою економікою.

2.3. Головні засади соціально-гуманітарної політики

Декларацією про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. Україну проголошено соціальною державою, в якій людину, її життя та здо­ров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнано найвищими соціа­льними цінностями. Держава створена для людини, а не навпаки — такий зміст багатьох норм Конституції України, які визначають загальнодержавну політику в со­ціальній сфері, забезпечують соціальну спрямованість економіки. Зокрема, ст. 1 Конституції України проголошує: “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава”. Ст. 13 Конституції України встановлює: “…Держава забезпечує.. соціальну спрямованість економіки”.

Важливою ознакою держави із соціальною спрямованістю є не лише врахування, а й сприян­ня задоволенню інтересів усіх соціальних груп і прошарків населення, зміцнення на цій основі злагоди та єдності народу. Захищаючи принципи соціальної справедливості, Конституція гарантує рівні умови для розвитку кожної особистості, можливості реалізації нею своїх здібностей заради власної та суспільної користі. Держава із соціальним спрямуванням прагне встановити співробітництва між різними частинами суспільства та покладає численні со­ціально-економічні обов’язки не тільки на себе, а й на підприємців, органи місцевого самоврядування. Створюються соціальні служби, які загалом фор­мують систему соціального захисту громадян.

Так ст. 46 Конституції України визначено: “Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безро­біття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом”.

Це право забезпечується загальнообов’язковим державним соціальним стра­хуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і ор­ганізацій, а також бюджетних та інших державних, комунальних, приватних закладів для підтримки непрацездатних.

Реалізація та фінансування цих конституційних норм здійснюються шляхом формування певної соціальної політики держави й покладаються переважно на державне забезпе­чення. Водночас запровадження економічних реформ, свобода підприємниц­тва, вільний вибір виду зайнятості, лібералізація цін, регулювання оплати праці через тарифні угоди зумовили необхідність вироблення відповідного механізму реалізації державної соціальної політики, який би давав змогу ефек­тивно охопити всіх її суб’єктів.

Концепція соціального забезпечення населення України була схвалена постановою Верховної Ради України ще у грудні 1993 р. В ній передбачалося, що на соціальне забезпечення мають право громадяни, які працюють за наймом, члени їхніх сімей і непрацездатні особи. Громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, а також підприємці, особи, що займаються творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери мають право лише на ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь.

Зусилля всіх попередніх урядів переважно були спрямовані на зупинення економічного спаду й недопущення зниження рівня життя населення, але вони не принесли швидкого результату, хоча й спостерігалися незначні зрушення в загальноекономічній ситуації. Факторами дестабілізації за­лишалися спад виробництва, дефіцит бюджету, низький життєвий рівень пе­реважної більшості населення, зростання безробіття (зокрема й прихованого), напружена демографічна ситуація.

Для створення конкретних механізмів реалізації принципів соціальної орієнтації економіки, підвищення ефективності соціальної політики на основі раціонального використання наявних фінансових і матеріальних ре­сурсів (2004). Президент України видав Указ “Про основні напрями соціальної політики на 2005—2010 роки”. Ці принципи стали складовою частиною ідеології розбудови держави, посилення соціальної спрямова­ності економіки й наближення національного законодавства до міжнарод­них стандартів, передбачених Європейською соціальною хартією.

Необхідною передумовою проведення ефективної соціальної політики була запланована структурна перебудова всього народногосподарського комп­лексу, а не тільки окремих його галузей і підприємств. Потрібно було також розв’язати проблему розроблення економічних і правових заходів для по­силення мотивації праці та створення передумов для зупинення спаду ре­альних доходів населення, нормалізації співвідношень мінімальних обсягів заробітної плати, пенсій, стипендій та соціальних виплат, запро­вадження механізму індексації грошових доходів населення за умов зростан­ня споживчих цін.

Президент України у своєму щорічному посланні до Верховної Ради в лютому 2004 р. “Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та со­ціальної політики на 2004—2010 рр.” знову підкреслив необхідність істотного посилення соціальної спрямованості ринкових реформ. Водночас наголошу­валося, що така соціальна спрямованість економічної політики є не тактичним ходом, а головною метою реформування економіки. Основні цілі соціальної політики в цьому посланні сформульовані так:

— забезпечити за п’ять років зростання реальних доходів населен­ня в 1,3—1,4 раза;

— створити в Україні мільйон нових робочих місць;

— підвищити мінімальний рівень трудових пенсій до межі прожиткового мінімуму.

На основі цього послання урядом було розроблено програму “Реформи заради добробуту”, за основну мету якої ставилися сприяння економічному зростанню та формування потужної соціальної політики. Кабінет Міністрів України запропонував но­вий підхід до розв’язання нагальних економічних проблем, який базується на розширенні економічних свобод громадян і суб’єктів під­приємницької діяльності та економічній самостійності регіонів. Демо­кратичні свободи й ініціатива громадян — такий шлях держави до сталого економічного розвитку й дійової соціальної політики.

Насамперед ставилося за мету реформування системи оплати праці й здій­снення на цій основі політики, яка гарантувала б зростання платоспроможного попиту населення та вартості робочої сили, утвердження сучасних мотиваційних механізмів високопродуктивної праці, стимулюван­ня розвитку й зміцнення позицій національного ринку. Реалізуючи програму, Кабінет Міністрів України за дорученням Президента України створив Концепцію подальшого реформування оплати праці. Концепція, зокрема, ви­значала напрями та механізми підвищення заробітної плати, відновлення основних її функцій. Цим документом передбачалися заходи, спрямовані на зростання заробітної плати, підвищення її купівельної спроможності, стиму­лювання розвитку вітчизняного виробництва та мотивацію до праці. Визна­чено також заходи щодо посилення захисту прав працівників на своєчасне отримання заробітної плати, вдосконалення державного та колективно-до­говірного регулювання оплати праці.

До нових напрямів соціально-гуманітарної політики належить її формування на основі соціальних стандартів. Досі законодавчо визначено один з головних соціальних нормативів — прожитковий мінімум. Саме катего­рія прожиткового мінімуму потрібна для визначення та гарантування права людини на достатній життєвий рівень, як це передбачено Конституцією Украї­ни. На основі цього нормативу має реформуватися чинна нормативно-правова база державних соціальних стандартів та соціального захисту населення України.

Оскільки поняття “соціальне” в широкому розумінні характеризує все те, що стосується життєдіяльності людського суспільства, то, відповідно, всі проблеми, які виникають у сфері суспільних відносин, можна вважати соціальними, як і політику держави, спрямовану на зміну цих відносин.

Таким чином, у роки незалежності держава визначила такі основні сфери соціальної політики, які мають бути поліпшені:

— доходи та рівень життя населення;

— зайнятість населення та стан ринку праці;

— організація й оплата праці;

— охорона праці;

— загальнообов’язкове державне соціальне страхування;

— житлове забезпечення громадян тощо.

На сучасному етапі можна виділити такі складові системи соціального захисту:

— система соціального страхування, пов’язана з трудовою діяльністю (пен­сії, допомога у випадку тимчасової непрацездатності й безробіття, одноразові грошові виплати) та соціальні пенсії;

— система допомоги сім’ям з дітьми;

— адресні соціальні допомоги малозабезпеченим верствам населення;

— житлові субсидії;

— компенсації та пільги громадянам, які потерпіли від техногенно-екологічних і природних катастроф.

Водночас не варто перебільшувати роль держави у реалізації со­ціальної політики, вона не абсолютна. Необґрунтоване сподівання на її необмежені можливості здійснення соціального захисту неминуче гальму­ють потенціал людини та суспільства у регуляції ситуації. Належить усвідомлювати, що держава має бути надійним партнером суспільства, який у свою чергу, відповідає перед громадянами як партнерами за ре­зультати своєї діяльності.

2.4. Освіта і наука — дієві чинники утвердження інноваційної моделі розвитку України

З історії розвитку різних держав відомо, що освіта і наука були важливими чинниками їх розбу­дови. Ця ідея нині до­сить приваблива, саме тому наукові знання істотно впливають не лише на інноваційний процес виробницт­ва, але й на всі інші сфери суспільного життя, а отже, і на формування особистості.

В Україні останнім часом відбулися важливі зміни в економічній, культурній і полі­тичній сферах, які стосуються освіти й науки і є невід’ємними складовими суспільного життя.

Проблема освіти і науки виходить на передній план у зв’язку з формуванням но­вого типу суспільних відносин — інформаційних, вони є основою базових галузей народного господарства України. Актуальною проблемою подальшого розвитку освіти і науки в Україні є їх вплив на формування інтелектуальних ресурсів української нації.

Сучасний стан і рівень розвитку освіти і науки в Україні можна оцінити як задовільний. Але процес глоба­лізації, прагнення України вступити досягти Європейського Союзу, до визнання рів­нів кваліфікації (дипломів) українських спеціалістів у світовому просторі при невід­повідності рівня суспільної свідомості українців рівню громадян розвинених країн — все це спонукає до роздумів, пошуків шляхів і засобів трансформації сучасної освіти і, як результат — до відкриття нових підходів до розбудови громадянського суспільс­тва, що відповідає вимогам нашої Конституції.

Освіта і наука в Україні має ґрунтуватися не тільки на традиційних (знання, вміння, навички) засадах, але на нових, запропонованих ЮНЕСКО: “вчитися знати, вчитися робити, вчитися бути, вчитися співіснувати”.

Поліпшення рівня якості та змісту освіти й науки можливо досягти шляхом приєднання України до Болонського процесу. Саме рейтингова система оцінювання діяльності вищих навчальних закладів інформуватиме суспільство про стан вищої освіти, динаміку їх розвитку. Це й стане важливим кроком на шляху до реалізації стра­тегічного курсу України щодо приєднання до Європейського Союзу.

Стратегія і тактика державного управління України розроблені для вирішення проблем трансформації освіти і науки, суспільства загалом.

Нині в Україні зміцнюється ідея про те, що досягнення нашою державою політичної, економічної та соціаль­ної конкурентоспроможності може стати єднальною метою для жителів усіх регіонів, Сходу і Заходу, незалежно від їхньої етнічної, релігійної чи мовної належності.

Україна живе у глобалізованому світі, вона не може бути ізольованою від нього. Українська нація, яка має тисячолітньою історією, багаті культуру, звичаї і традиції, формально здобула статус державної нації. Перебуваючи упродовж століть нацією залежною і бездержавною, українці не з могли виплекати власну національну еліту, яка б мобілізувала народ на реалізацію української національної ідеї.

Нині, окрім традиційних, етнокультурних характеристик, українська нація має виховати в собі активні політичні й духовно-вольові якості, які б сприяли її процвітанню в майбутньому.

За визначенням теоретиків української державності, зокрема Д. Донцова, українська ідея розумілася як ідея побудови незалежної соборної Української держави. Ця визначальна ідея, яку кращі представники нашого народу пронесли крізь віки, відстоювали її у важкій боротьбі за свою свободу, є важливою складовою національних самосвідомості і людської гідності.

Національна ідея — це комплекс про­блем теоретичного, світоглядного і практичного значення, найвищим виявом яко­го є розуміння основної політичної мети — створення національної держави та всебічний її розвиток. Національна ідея найчастіше асоціюється з національними інтересами, цінностями та самобутністю. Вона задек­ларована в гімнах більшості розвинених держав світу і є стрижнем їх національної культури.

Лише високий рівень освіти, науки й культури, са­мосвідомості української нації нададуть можливості будувати по-новому відносини зі світовим співтовариством, Європою зокрема, повністю реалізувати ідеї державотворчості, забезпечити верховенство права.

 

Література

1. Актуальні проблеми трансформації соціогуманітарної освіти. — К., 2004.

2. Вища освіта і Болонський процес. — Т., 2004.

3. Вища освіта в Україні / За ред. В.Г. Кременя, С.М. Ніколаєнка. — К., 2005.

4. Вища освіта і наука — найважливіші сфери відповідальності громадянського суспільства та основа інноваційного розвитку. — К., 2005.

5. Доповідь Міністра освіти і науки С.М. Ніколаєнка на підсумковій колегії Міністерства освіти і науки України “Підвищення ефективності вищої освіти — визначальний чинник зростання соціально-економічного потенціалу держави” (23 лютого 2006 року, м. Київ) // Освіта України. — 2006. — № 19. — 10 березня.

6. Делор Ж. Освіта для майбуття // Кур’єр ЮНЕСКО. — 1996. — Червень. — С. 6.

7. Конституція України. — К.: Парламентське вид-во, 1999. — 22 с.

8. Кресін О. Конституція Пилипа Орлика // Політологічні читання. —1995. — Ч. 3. — С. 258—261.

9. Лукашевич О.А., Манжул К.В. “Конституція” Пилипа Орлика —історико-правова пам’ятка Х VIII ст. — Х.: Основа, 1996.

10. Народжені Україною. — К., 2002. — Т. 2. — С. 274.

11. Ніколаєнко С.М. Стратегія розвитку освіти в Україні. Початок ХХІ століття. — К.: Знання. — 2006.

12. Соціогуманітарні проблеми людини // Вісник НАН України. — 2005. — № 1.

13. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004—2010 роки). Шляхом європейської інтеграції. — К., 2004.

14. ХХІ століття: світ між минулим та майбутнім. — К., 2004.

15. Пакти й Конституції законів та вольностей війська Запорозького / Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. — К., 1999.

16. Футей Б. Становлення правової держави в Україні: 1991—2005. — К.: Юрінком Інтер, 2005.

17. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: проблеми самоорганізації.— К.: Промінь, 2003.

18. Чорноморденко І.В. Освіта і наука в Україні: проблема трансформації. // Філософія науки, техніки та архітектури: Постмодерний проект: Монографія / За ред. д-ра філос. наук В.А. Рижка. — К.: КНУБА, 2002. — С. 74.

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування