Пацієнт, залишений без лікарського нагляду у небезпеці: випадковість чи сучасні тортури?

Ця історія трапилась на початку 2019 року. Жінка, назвемо її Ірина, пройшла планове флюорографічне обстеження, але на знімках неочікувано лікарі побачили дивні плями. Експрес-тест на туберкульоз виявився позитивним і вона була ушпиталена до спеціалізованого медичного закладу. Впродовж двох місяців вона отримувала там лікування. 

Одного разу Ірині поставили чергову крапельницю. Як тільки препарат почав надходити до організму, вона відчула печіння, запаморочення та загальне різке погіршення самопочуття. За протоколом, введення препарату потрібно негайно припинити і встановтити причини такої реакції організму. Однак, за словами Ірини, медсестра, що перебувала поруч, не зробила цього, адже лікуюча лікарка мала ось-ось прийти. Дзвінок лікуючій лікарці з вимогою терміново відреагувати на такі обставини також нічого не дав – та хоч і знаходилась в приміщенні лікарні, та час навідати хвору знайшла тільки за 40 хвилин, коли весь препарат вже було введено. 

З моменту інциденту (1 березня) і аж до 11 березня Ірина перебувала в тому ж відділенні, належної допомоги не отримувала і тільки коли ситуація стала критичною – була переведена до іншого закладу, де нарешті виправленням наслідків “лікування” зайнялись спеціалісти.

Результат (згідно виписки вже з іншої лікарні): “95 % шкіряного покрову уражено, тотальний набряк з великими дефектами у вигляді пухирів з прозорою рідиною, ці пухирі зливаються, місцями лопаються, причиняючи нестерпний біль та страждання хворій”. 

На відновлення було витрачено багато часу та літрів донорської крові, та, на щастя, наразі Ірина почувається добре.

Влітку 2019 року пані Ірина звернулась до приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) на базі “Правозахисної групи “Січ” (м. Дніпро) з проханням про допомогу. Пояснюючи своє обурення, жінка зауважила, що препарат, який їй ввели та який викликав бурхливу алергічну реакцію, не був зазначений в листку призначень та так і не з’явився в медичних документах. Назву вона запам’ятала, про що і дала свідчення під час проведення слідчих дій. Про алергічні реакції на деякі препарати вона також повідомляла лікарів, але належних тестів на безпечність перед введенням зроблено не було.

Адвокатка Марина Кіптіла, яка почала працювати із справою Ірини, пояснила ситуацію з точки зору прав людини: у даному випадку може йти мова про порушення одразу права на життя та права на здоров’я, що гарантуються статтею 2 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі – Конвенція) та статті 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, відповідно.

 Реалізація права на життя не можлива без реалізації права на здоров’я. При цьому, згідно зі сталою практикою Європейського суду з прав людини ( ЄСПЛ) та національних судів, це право вважається порушеним не тільки у разі позбавлення життя, але і при серйозних пошкодженнях організму людини, які не спричинили його смерть, але представляли серйозну загрозу його життю. Позитивним зобов’язанням держави є охорона життя  людини, особливо якщо пацієнт перебував під постійним та ефективним медичним контролем, і міру відповідальності медичного персоналу. 

На думку Марини, Ірина таки перебувала під медичним контролем. Однак, у зв’язку з неналежним наданням медичної допомоги, зокрема, під час введення крапельниці, було уражено 95 % шкіряного покрову, тобто існувала реальна загроза її життю. Адвокатка вважає, що у даному випадку держава не виконала своїх позитивних зобов’язань щодо охорони життя людини.

Крім того, у рішенні ЄСПЛ у справі “Бендерський проти України” суд покликається на свою практику, згідно з якою фізична цілісність особи безперечно випливає з поняття “особисте життя” у сенсі п. 1 ст. 8 (ст. рішення “X. та Y. проти Нідерландів” від 26.03.1985 р., а також “Костелло-Робертс проти Об’єднаного Королівства” від 25.03.1993 р.) {8}. Отже, будь-яке спричинення шкоди лікарями, навіть найменше, фізичній цілісності особи тягне за собою втручання у право на повагу до приватного життя.

Тож завдяки долученню до справи  “Правозахисної групи “Січ” 02.01.2020 року слідчим внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 135 Кримінального кодексу України (завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан).

Однак, не можна говорити про те, що досудове розслідування є ефективним з огляду на те, що двічі слідчим виносились постанови про закриття кримінального провадження, які були скасовані слідчим суддею у тому числі з підстав того, що досудове розслідування проведено неповно, слідчий не здійснив всіх слідчих та процесуальних дій необхідних для притягнення винних осіб до відповідальності.

 Наразі триває досудове розслідування. В подальшому, у разі якщо не вдасться домогтися справедливості на національному рівні, планується підготовка скарги до ЄСПЛ про порушення ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) та статті 3 Конвенції (заборона тортур).

У такому разі Марина Кіптіла оцінює шанси на успіх як високі, адже вже є подібна практика ЄСПЛ. Щодо стверджуваного порушення статті 13 Конвенції вона наводить приклад справи “Аксой проти Туреччини” (1996 рік). Європейський суд з прав людини визнав порушення статті 13 саме в цьому контексті, зазначивши: Поняття “ефективний засіб правового захисту” охоплює, окрім виплати компенсації, також ефективне розслідування, яке повинне відтворити справжній стан речей, а також покарати осіб, які понесуть за це відповідальність.

Щодо порушення статті 3 Конвенції ситуація наступна: оскільки ураження 95 % шкіряного покрову спричинило заявниці сильні страждання, а отже може бути розцінене як тортури. При цьому, у справі “А. Б. проти Росії”, № 1439/06, § 114 ЄСПЛ зазначив, що цивільна лікарня є публічною інституцією. Дії та бездіяльність її медичного персоналу, таким чином, здатні спричинити відповідальність держави-відповідача за Конвенцією за статтею 3 Конвенції.