Публікація

Парламент обмежив право на доступ до інформації, на свободу вираження поглядів і розширив повноваження Служби безпеки України

Верховна Рада України 11 травня прийняла в новій редакції законопроект №2663 “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” з урахуванням пропозицій Президента України , яким значно обмежується право на доступ до інформації та свобода вираження поглядів.

Раніше цей Закон був прийнятий 9 липня 2003 року, але Президент скористався правом вето. Пропозиції Президента України до проекту закону були суто технічними і стосувалися лише питань дублювання положень інших нормативних актів і неправильної нумерації статей. Тому, фактично, зараз депутати прийняли майже той самий законопроект, зміни торкнулися тільки визначення конфіденційної інформації, що є власністю держави.

Співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров так коментує прийняття цього закону:

„Зміни, внесені до Закону про пресу, суттєво звужують обсяг конституційного права на інформацію (а це вже порушення ст. 64 Конституції, яка забороняє обмеження конституційних прав і свобод, крім випадків, передбачених Конституцією). А саме: частина перша ст. 2 Закону „Про інформацію” „Свобода діяльності друкованих ЗМІ” тепер проголошує „право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих ЗМІ”. Аналогічно звужене головне право журналіста – на інформацію: тепер журналіст має «право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації» (п.1 частини другої статті 26).”

Отже, тепер не дозволяється одержувати, використовувати, поширювати та зберігати інформацію з обмеженим доступом, тобто, за статтею 30 Закону «Про інформацію», конфіденційну або таємну інформацію. Відповідно до ст. 30 Закону «Про інформацію» до категорії таємної належить інформація, яка становить «державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі». Визначення державної таємниці та режим доступу до інформації, що являє собою державну таємницю, встановлюється Законом України «Про державну таємницю». Що ж стосується «іншої передбаченої законом таємниці», то тут ситуація виглядає більш незрозумілою. Порядок віднесення інформації до категорії таємної, згідно із ст. 30 Закону «Про інформацію» визначається відповідними органами при дотриманні вимог Закону «Про інформацію». Оскільки ст. 21 цього закону передбачає, що джерела і порядок одержання, використання, поширення та зберігання офіційної інформації державних органів всіх рівнів визначаються законодавчими актами про ці органи, цілком природно очікувати, що це повинно бути відображено у відповідних законах. Але у жодному законі визначення інших видів таємної інформації, якою володіють державні органи, немає.

У другій частині статті 30 дано визначення конфіденційної інформації – це «відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Зауважимо, що, хоча прямо це й не сказане, власниками конфіденційної інформації можуть бути тільки фізичні або недержавні юридичні особи, оскільки, згідно із статтею 19 Конституції, «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», тобто не можуть поширювати інформацію «за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Отже, не можна вважати, що друга частина статті 30 дає визначення «конфіденційної інформації, що є власністю держави». Чи не саме це мав на увазі Президент, коли дав зауваження (п.6): “Дати визначення конфіденційної інформації, що є власністю держави”? На нашу думку, прийнята редакція Закону фактично не врахувала це зауваження, і якщо Президент буде послідовним, він знову скористається правом вето щодо цього Закону.

Дійсно, вказана колізія введеними у Законі №2663 частинами 3 та 4 статті 30. Частина 3 стверджує, що інформації, яка є “власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ – надано статус конфіденційної”. Позбавленим логіки і взагалі дивним виглядає обмеження доступу до інформації з “метою її збереження”. Лишається незрозумілим, відповідно до якого закону цей статус надається. Що ж стосується частини 4, де перелічені відомості, якім не може бути наданий такий статус (він майже дослівно повторює перелік інформації, яка не може бути визнана державною таємницею), то можна сміливо прогнозувати, що в даному випадку ці обмеження працювати не будуть: саме державні службовці, а не закон, будуть вирішувати, обмежувати доступ до інформації з цих причин, чи ні.

„Дане в Законі “негативне” визначення конфіденційної інформації , що є власністю держави, могло б працювати, якщо б було передбачене створення “Зводу відомостей, які становлять конфіденційну інформацію, що є власністю держави”, як це було зроблено з відомостями, що становлять державну таємницю. Тоді було б подолано вказану суперечність, коли одні і ті ж відомості “за бажанням” одного відомства можуть поширюватися, а іншого – засекречувати ся,” – зазначив Євген Захаров.

Проте прийнятий Закон створення такого ”Зводу” не передбачає. А згідно п.2 чинної Постанови № 1813 від 27 листопада 1998 р. «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави» центральні і місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування повинні були у шестимісячний термін розробити і ввести в дію переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави. Цій інформації надається гриф ДСК. Адже мало не кожне відомство може мати подібний перелік. Хто конкретно, і виходячи з яких критеріїв має вирішує, які саме відомості є конфіденційними, Інструкція не визначає. Також невідомо, чи були такі переліки створені, і незрозуміло, чи будуть вони доступні для широкого загалу. Практика ж звернень з інформаційними запитами показує, що відмови в наданні інформації з посиланням на те, що запитуваним відомостям наданий гриф ДСК, є дуже частими.

Зрештою, з подібних констатацій можна зробити лише один висновок, а саме, що рішення про те, яку інформацію треба захищати, держслужбовці хочуть приймати виключно на свій розсуд. Закон № 2663 покликаний закріпити та охороняти це бажання.

Тепер журналіст, отримавши будь-яку інформацію, не може бути впевнений, що вона є відкритою, і повинен, строго кажучи, отримати дозвіл на її публікацію у відповідного органа державної влади, у власності, користуванні чи розпорядженні якого повинна бути ця інформація, оскільки він не може знати чи належить ця інформація до конфіденційної. А це означає введення цензури, яка заборонена статтею 15 Конституції України.

А з іншої сторони означає ситуацію, коли журналіст не може наперед передбачити свою неправомірну поведінку, бо фактично значний обсяг інформації може вважатися конфіденційною. Тому ситуація, що склалася, є неприпустимою.

Декілька місяців назад з’явилися матеріали у пресі, що стосувалися оприлюднення утаємничених владою правових документів: щодо Адміністрації Президента, підвищення пенсій певним особам тощо. За прийнятим законом, публікація таких документів, навіть при їхній суспільній важливості, є неможливою, бо тягне за собою відповідні санкції.

Другий блок змін до законодавства дає відповідь на старе питання, яке має свою історію: хто має право на організацію прослуховування (воно розуміється в широкому змісті: не тільки як прослуховування телефонних розмов, а як будь-який контроль комунікацій)? Зміни до законодавчих актів, передбачені Законом № 2663, закріплюють монополію СБУ на таємне прослуховування: Встановлюється адміністративна відповідальність не тільки за порушення законодавства, що регулює розроблення, виготовлення і торгівлю спеціальними технічними засобами для зняття інформації з каналів зв’язку, іншими засобами негласного отримання інформації, а й за незаконне придбання або зберігання таких спеціальних технічних засобів (ст.195-5 КОАП). При цьому розмір штрафу дуже великий.

Закон № 2663 містить ще одну дуже суттєву зміну до статті 11 Закону „Про захист інформації в автоматизованих системах”. В її формулюванні „Вимоги і правила щодо захисту інформації, яка є власністю держави, або інформації, захист якої гарантується державою, встановлюються державним органом, уповноваженим Кабінетом Міністрів України. Ці ж вимоги і правила є обов’язковими для власників АС, де така інформація обробляється, і мають рекомендаційний характер для інших суб’єктів права власності на інформацію” слова „мають рекомендаційний характер” виключені.

Отже, недержавні власники автоматизованих систем мають захищати інформацію в своїх АС виключно за принципами і правилами, встановленими тою ж СБУ?! Таким чином, СБУ хоче контролювати не тільки всі операції в державній і недержавній сфері, пов’язані із зняттям інформації з каналів зв’язку, а й захист інформації в усіх автоматизованих системах, державних і недержавних. Але ж це порушує третю частину статті 30 чинного Закону 2Про інформацію”, згідно з якою особи, які володіють інформацією, одержаною на власні кошти, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту! Крім того, таке жорстке одержавлення захисту інформації в автоматизованих системах створює великі можливості для зловживань.

Закон № 2663 суттєво розширює повноваження СБУ. Змінена підслідність по справах про злочини, передбачені статтею 359 ККУ (незаконне використання технічних засобів негласного одержання інформації): досудове слідство передане від органів прокуратури до органів СБУ. До компетенції СБУ віднесене провадження у справах про адміністративні правопорушення законодавства про державну таємницю або здійснення незаконного доступу до інформації в автоматизованих системах, придбання або зберігання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації. Тобто органи СБУ отримали право на адміністративне затримання осіб, які вчинили ці адміністративні правопорушення, особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів, що є знаряддям або безпосереднім об’єктом цих правопорушень та інші передбачені законом заходи забезпечення адміністративного провадження. Хто ж може бути правопорушником? Насамперед, журналісти, професійним обов’язком яких є інформування суспільства.

Отже, можна чекати, що прийнятий Закон знову, як і в липні 2003 року, стане об’єктом нищівної критики української і міжнародної громадськості.

Примітно, що за цей законопроект проголосували як опозиція так і провладні народні депутати: 30 народних депутатів з „Нашої України”, 27 – з СДПУ (О), 55 – з КПУ, 15 з СПУ, 60 – з „Регіонів України”, 29 – з „Трудової України”, що красномовно показую невелику відстань у певних поглядах цих політичних угруповань.

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування