Публікація

Останнє слово засудженого до довічного ув’язнення Панасенка Володимира Івановича

26 жовтня 2006р. у місті Львові  було підірвано  автомобіль директора ринку “Шувар”, депутата міcької ради Р, який отримав легкі тілесні ушкодження.

В результаті інциденту загинула дівчинка, яка проходила повз автомобіль. 19 вересня 2008р. Апеляційний суд Львівської області засудив мене до довічного позбавлення волі за те, що я начебто організував злочинну групу для вбивства Р.

Коротко викладаючи суть справи, звертаю увагу на те, що основним і єдиним доказом моєї причетності до злочину суд наводить покази О. – посередника злочину, які дані ним виключно на досудовому слідстві (ДСС). Ці покази на ДСС були непослідовними та суперечливими. О. відразу ж після свого затримання вказав замовником злочину самого Р. Згодом О. змінює особу замовника ще двічі. І з часом указує уже на мене як на замовника злочину. Дивним є те, що суд взагалі взяв до уваги покази О., адже він упродовж багатьох років страждає хронічним алкоголізмом, розладами психіки та поведінки, що підтвердили чисельні експертизи. Натомість у вироку вказано, що О. давав покази будучи здоровим!

 Суд не взяв до уваги і той факт, що на першому ж судовому засідання О. відмовився від тих показів, які давав на ДСС стосовно мене. О. розповів, що я не мав жодного відношення до даного злочину, що покази він давав у хворобливому стані, під психологічним та фізичним тиском, під дією ліків, які йому вводились  для  лікування  хронічного  алкоголізму.  Протягом усього ДСС та судового слідства не добуто жодного доказу на підтвердження мого зв’язку з виконавцями злочину. Взагалі протягом двох років, ні слідство, ні у суді не здобуто доказів моєї вини. Десятки допитаних свідків у справі, як і сам потерпілий Р., категорично заявляли про те, що в мене з потерпілим були нормальні, робочі, довірливі, навіть дружні відносини. Адже ми з перших днів разом розбудовували ринок Шувар. У справі є безліч доказів, які натомість спростовують мою вину та беззаперечно вказують на мою невинуватість.

Моє останнє слово у судовому засіданні 17 вересня 2008 року. Це останнє засідання перед винесенням вироку.

Поважний суд! Ваша честь!

Хочу ще раз звернутися до всіх потерпілих, висловити  їм свої співчуття і завірити їх у тому, що я чистий перед Богом, перед людьми, перед усіма учасниками  судового процесу. Закінчилось судове слідство, дебати, досліджені всі факти, докази, покази свідків, я надіюсь, що всі  ви переконались в моїй непричетності до вибуху автомобіля. Я міг би ще довго розповідати про діяльність Р. і про свою діяльність. Я не хочу  висловлювати свої підозри, здогади, тому що факти говорять самі за себе. Я  надіюсь на справедливість суду, тому що від Вашого рішення зараз залежить все – буде винуватець відчувати за собою, хоча б якусь вину, чи  ні; чи буде бігати і розповідати всім, що наша Держава – це не Держава, що  тут усе вирішують тільки гроші і більше нічого.

Моє життя. якщо  потрібно  буде  так  Україні,  заберіть  його.  Дякую.

P.S. Моє життя Іменем України таки у мене забрали. Його не просто забрали, а вирвали – нагло, цинічно, беззастережно.

В Україні людина не має права на справедливий суд! Для України – життя людини – ніщо. Судді – це кати, які ганьблять нашу державу! Можливо не всі. Але, на жаль, моя доля звела мене саме з такими.

Ми засуджуємо часи сталінізму, нам розповідають про страшні розправи над невинними людьми, встановлюють невинним жертвам пам’ятники. Але про живих невинних жертв сучасності, яким ще можна допомогти, ніхто чомусь не говорить, насправді і допомогти ніхто не хоче.

Справа щодо вибуху на ТзОВ «Шувар» у місті Львові від початку до кінця пронизана підкупом, підлістю і брехнею. Кожен, прочитавши кримінальну справу, може переконатися особисто – ця справа – суцільна нагла фабрикація.

Мені страшно думати, що моя сім’я залишена напризволяще у країні, де панує беззаконня, де життя людини – ніщо. Страшно за дітей, за онуків. Страшно, що органи держави, які покликані стояти на стражі Закону, перші ж порушують його. Про яку демократію ми говоримо? Про яке верховенство права йде мова?

Я молю Бога лише про одне – щоб моя дружина, мої діти і внучка знайшли сили, мужність і головне можливість назавжди покинути цю забуту Богом державу, де іменем України чинять не правосуддя, а розправу. Я не причетний до вибуху. Мою вину суд навіть не намагався довести. Для українського правосуддя докази не потрібні. Мене засудили без доказів. Мене знищили, тому що комусь так було потрібно. Справжній убивця невинної дитини залишився непокараним. Не лише вбивця, але і наша держава поглумилася над світлою пам’яттю маленької дівчинки. Саме наша Держава вкотре ствердила впевненість убивць, що вони і надалі можуть запросто безкарно вбивати наших дітей.

Я прожив звичайне людське життя. Завжди дбав про родину, про близьких мені людей. Можливо, я помилявся у житті, але ж не помиляється  лише той, хто нічого не робить. У 50-річному віці, коли діти вже стали на ноги, підростали онуки, коли здавалось, що вже можна трішки пожити і для себе… я опинився у в’язниці серед ґвалтівників, серійних вбивць, людожерів та інших їм подібних відморозків. Справу, яку очевидно сфабрикував слідчий Львівської прокуратури Р. під керівництвом прокурора І., сфабрикували так, що задоволеними залишилися усі – і морально, і матеріально (про мільйонні винагороди від потерпілого оголошувалося у засобах масової інформації як на початку слідства, так і після закінчення). Мене нагло зробили замовником злочину, незважаючи на те, що все, що «зліпив» Р. проти мене на досудовому слідстві, в суді розвалилося. Звинувачення не мало ніякого підґрунтя. О., який мене оговорив, в суді заявив, що його змушували назвати мене замовником. Якби він цього не зробив, замовником був би він сам, і тоді  – довічне було б для нього гарантоване (так переконував його слідчий). Цілий рік продовжувалися судові засідання, на яких суддя відкрито нудьгував, час від часу слухав, але чув лише те, що йому потрібно було чути, щоб хоч якось «намалювати» мою винуватість. «Потерпілий» Р. і його дружина лізли зі шкіри, тільки щоб мене визнали винним. Адже уже тоді газети писали, що Р.- мільйонер став безроздільним власником, так як мене (бізнес партнера) засуджено.

Найжахливіше те, що загинула невинна дитина і ця страшна трагедія була використана лише для піару, для кар’єрного росту задіяних у слідстві, для того щоб на цілий світ заявити, що «вперше за історію незалежності розкрито замовне вбивство». На превеликий жаль, правда виявилась непотрібною навіть рідній мамі загиблої дівчинки.

Моє життя і все те хороше, що я зробив, виявилося нікому не потрібним. Мене використали, зрадили і забули.

Моя родина добивалася  справедливого розслідування, але  нас не хотіли чути.  Ми зверталися в Україні до кого тільки можна було звернутися. Нас деколи слухали, співчували і радили дочекатися судів, адже у слідство ніхто не мав повноважень втручатися. Дочекалися! Без єдиного доказу вини, посилаючись лише на необґрунтовані припущення, мене засудили на довічне ув’язнення.

Мені було відомо, що засідання Верховного Суду вже призначено, а мене до Києва не везли. Мені було відомо, що суд перенесли на пізніший термін і замінили призначеного суддю на іншого – вихідця зі Львова, який знається з головою Апеляційного суду Львівщини зі студентських років. Мені стало зрозуміло – моя доля вже визначена.

Я голодував у знак протесту проти прокурорсько-суддівського свавілля. Я твердо вирішив, що не буду жити, не буду відбувати покарання за чужі гріхи. Від відчаю я хотів померти. І навіть зараз я думаю – навіщо мені жити? Адже моє життя закінчене. Але я не боюсь, адже я буду жити у своїх дітях і онуках. Якщо не я, то мої діти будуть боротись за правду і справедливість, і я знаю, що правда рано чи пізно переможе. Хтось повинен продовжувати цю боротьбу. Тоді залишиться хоч невеличка надія на те, що наші нащадки будуть жити у країні, де правитиме верховенство права і справедливість, а не підлість, беззаконня і підкуп.

Після ухвали Верховного суду, як мені пояснили, ніхто мені вже не допоможе. І насправді, на всі мої звернення до Генпрокуратури, до Верховного суду – відписка одна й та сама – «вину доведено і провадження  по скаргам – закрито».

 Але ж  я не причетний до вбивства дитини!

 грудень  2009 р.  В.І.Панасенко

 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування