Публікація

Олексій Біда: «Документування воєнних злочинів – природній процес відновлення справедливості»

Координатор Центру документування Української Гельсінської спілки з прав людини про джерела інформації про воєнні злочини, співпрацю з Офісом генерального прокурора та своєчасність введення у законодавче поле терміну «колабораціонізм».

Центр документування УГСПЛ працює з 2015 року. З того часу відбулось кілька десятків польових місій у зону проведення Операції об’єднаних сил, опитано сотні постраждалих і свідків конфлікту на Донбасі, підготовлено кілька ґрунтовних звітів. А Олексій Біда не втомлюється переконувати: «Будь-який випадок та епізод цієї війни має бути задокументований, незважаючи на те, хто застосував зброю – представники незаконних збройних формувань чи Збройні сили України, аби потім об’єктивно відновити усі події».

 

Олексію, розкажіть, хто першим взявся документувати воєнні злочини після початку агресії РФ в Україні.

Громадські активісти. Приміром, представники «Восток SOS» не тільки допомагали виїжджати людям зі Сходу, винаймали житло для переселенців, а ще й шукали викрадених людей, а після їх звільнення – опитували. Цей процес не можна було назвати повноцінним документуванням, але волонтери вже складали списки постраждалих від конфлікту. Восени 2014 року про документування експерти заговорили більш-менш усвідомлено – «Центр громадянських свобод» спільно з «Східно-українським центром громадських ініціатив» влаштували перший тренінг, на який потрапив і я. Тоді говорили не лише про те, як документувати побачене, а і як опитувати людей. Після разом з колегами з IPHR (міжнародної неурядової правозахисної організації «Міжнародне партнерство з прав людини») поїхали на Донбас – до Маріуполя, де в результаті обстрілу житлового кварталу «Східний» 24 січня 2015 року загинуло 29 людей. На місці ми шукали залишки снарядів, вимірювали воронки, намагалися зрозуміти, під яким кутом і звідки прилетіло. На основі зібраних даних про близько 60 вирв вже можна було більш детально вираховувати місце запуску з реактивної системи залпового вогню «Град».

Наслідки обстрілу бойовиками самоназваної «ДНР» житлового мікрорайону Східний у Маріуполі, 24 січня 2015 року Фото: EPA/SERGEY VAGANOV

 

У Маріуполі опитували свідків обстрілу?

Майже ні, більше виконували роботи по вимірюванню. Але пройшли випробування й на психологічну стійкість – до нас підходило багато людей, деякі були дуже агресивно налаштовані, звинувачували Україну в обстрілах. Важко було не вестись на провокації, але треба було якось реагувати і згладжувати цей конфлікт. Тоді авторитетом для мене став Роман Авраменко, вважаю його навички взірцем для докуметатора. При роботі з людьми, по-перше, дуже важливо викликати довіру, аби тебе запустили до свого городу, у свій двір або до зруйнованої оселі. По-друге, не реагувати на можливі звинувачення. По-третє, з’ясувати, що зі сказаного – вигадки, а що справжні факти. Бувало людина розповідає: «Ось на цьому териконі стояв танк і стріляв по вулиці», коли запитуєш, чи бачила вона це на власні очі, відпадає: «Так, по телевізору».

 

Можете згадати поїздки на Донбас, коли особливо розуміли, як важливо документувати ті чи інші події?

Наприклад, відбувся мінометний обстріл одного невеличкого селища, яке знаходиться у 12 кілометрах від лінії розмежування. Дальність снарядів цього калібру – до 10 км. Тобто прилетіло з української території. Звісно, такі факти документувати комусь може видатися нецікавим, хоча легкі поранення отримали дві людини. Але для нас все важливо. Будь-який випадок та епізод має бути задокументований, незважаючи на те, хто застосував зброю – представники незаконних збройних формувань чи Збройні сили України. У міжнародному гуманітарному праві, яке визначає, що таке воєнний злочин, і яку відповідальність за це має нести людина, не розподіляють на озброєні сторони. Є розподіл на цивільних та військових, тобто ті озброєні групи, що контролюють певну територію і відповідають за те, що на ній відбувається. І найбільш важкими воєнними злочинами вважаються злочини проти мирного населення. Тому якою стороною цей воєнний злочин був скоєний, для нас не має значення. Навіть дії ЗСУ ми маємо документувати – заради не повторення у майбутньому. Українські військовослужбовці презентують державу Україна, і якщо деякі представники поводяться як бандитське угруповання, вони мають бути притягнуті до відповідальності.

 

Припускаю, за шість років Центр документування УГСПЛ зібрав великий обсяг інформації. Як ним можна користуватися?

Треба було починати збирати, аби не втрачати пам’ять про події. Тому важлива роль громадських організацій, які першими взялися за справу. Приблизно у 2017 році документуванням зайнялась військова прокуратура. І це був перший крок до того, аби держава повноцінно взяла на себе цей тягар – насправді, у громадських організацій немає необхідного ресурсу для всебічної роботи.

Зібрану інформацію можна використовувати в статистичних звітах. Наприклад, останнім часом багато хто почав замислюватись над тим, яка велика кількість людей зникла без вісті. Але аби говорити на цю тему, необхідно розділяти терміни – «зникли без вісті» та «насильницькі зникли». Без вісті може зникнути людина під час стихійного лиха, а насильницькі зниклою вважається та, яка щезла у результаті збройного конфлікту. Хоча у нашому Кримінальному кодексі про збройний конфлікт не йдеться, там формулювання «викрадення, вчинене представником держави, в тому числі іноземної, з подальшою відмовою визнати факт такого арешту, затримання, викрадення». І єдиного державного реєстру людей, які зникли саме у зв’язку з конфліктом в Україні, нема. Такі списки складають окремі громадські організації.

Окрім того, зібрані дані можуть використовуватися для притягнення до відповідальності винних осіб, визначення об’єму компенсації постраждалим від конфлікту – зокрема цивільному населенню за втрачене майно. А ще для аналізу системних та типових порушень. Різні країни звертали увагу на різні аспекти. Хтось – на релігійне переслідування, хтось – переслідування за національною ознакою. У контексті України можна говорити про політичне переслідування. Але в широкому сенсі, переслідуються не лише політичні діячі, а й люди з чіткою проукраїнською позицією. Якщо подивитися на осіб, яких передали українській стороні під час так званих обмінів полонених, то можна побачити, що більшість – цивільні, мешканці Луганської та Донецької області, які мали та висловлювали свою громадянську позицію – вели відповідні блоги, вдягали одяг з українськими символами. Це були приводи для затримання та звинувачення у «злочинах» проти «молодих республік». І в решті решт, матеріали документування потрібно використовувати для всебічного дослідження – від історичної ретроспективи причин, що спричинили війну до аналізу наслідків, з якими ми стикнемось у майбутньому.

Ви згадали, що прокуратура також долучилась до документування воєнних злочинів. Як наразі відбувається взаємодія?

За запитами державних органів ми надаємо інформацію. Якщо раніше наші юристи подавали позови від деяких постраждалих до Європейського суду з прав людини, то зараз у співпраці з Офісом генерального прокурора, департаментом миру, ми готуємо подання до Міжнародного кримінального суду. Ми та прокуратура збираємо інформацію, а потім разом формуємо позов.

 

Зважаючи на те, що УГСПЛ документує усі злочини для створення об’єктивної картини, як Вам здається, наскільки суспільство готове до сприйняття такої об’єктивної інформації?

Ми переконані: в подальшій перспективі важливо казати правду про конфлікт. Право на правду є невід’ємною частиною перехідного правосуддя, документування теж його невід’ємна частина. І саме правдиве висвітлення подій, а не маніпуляції, зокрема політичні, це одне з наших далекоглядних завдань. Закриваючи очі на окремі злочини, у подальшому ми стикнемось з неочікуваними наслідками.

 

Депутати підготували два законопроекти про колабораціонізм. Наскільки важливо ввести зараз цей термін у законодавче поле?

Варто розуміти, що таке колаборант і не видумувати якихось нових значень цього слова. Колаборант – це людина, яка підтримала окупацію своєї держави іншою державою. Інша справа, що питання окупації території України РФ ще не визначено. З Кримом простіше – Росія сама визнала, що вона окупувала територію, тож щодо колаборації на території півострову питань не виникає. З Донбасом – складніше. Росія не визнає окупацію частин Донецької та Луганської областей. Цей факт Україна зараз намагається доводити в міжнародних судах. Якщо вдасться, то ми зможемо говорити про колаборантів, які підтримали окупаційну владу у Донецьку та Луганську. Ні – Україна матиме проблеми, адже треба буде шукати правильні формулювання:  хто ці люди, які діють на Сході, – колаборанти, пособники терористичних угруповань чи державні зрадники.

 

Тобто виходить, що перш ніж ухвалювати закон, треба дочекатися, аби міжнародні інстанції кваліфікували конфлікт?

На мій погляд, так. Треба спочатку прокинутись, потім тапки взувати. Я би почав з Концепції перехідного правосуддя або законопроекту про перехідний період, який би взагалі ввів в нормотворчу базу терміни, які стосуються реагування на збройний конфлікт, його наслідки, а потім вже вводити інші закони, які б опиралися на цей закон як базовий. Але зараз ми поки не можемо говорити, що держава адекватно реагує на війну в Україні. Приміром, у Кримінальному кодексі України немає детально розписаних воєнних злочинів. В нас є одна стаття, яка вказує, що людину можна ув’язнити за воєнні злочини. Але пояснення, що таке воєнні злочини, які серед них легкі, середні, тяжкі, яка градація ступенів відповідальності, нема. На мій погляд, це якраз та проблема, яку потрібно вирішувати комплексно. І закон про перехідне правосуддя нам допоможе підійти до цієї проблеми саме так, а не вибірково.

 

Тобто нинішній підхід держави до воєнних злочинів створює певні труднощі, наприклад, в частині притягнення до відповідальності?

І кваліфікації. Виникають непорозуміння навіть у поліції та прокуратури. Знову звернемось до прикладу насильницьки зниклих. Якщо ми зараз зробимо запит до поліції щодо таких осіб у Луганській та Донецькій області, нам нададуть загальну статистику без розділення на підконтрольні та непідконтрольні території, без зазначення, чи зникла певна людина в наслідок дій незаконних збройних формувань, наших ЗСУ чи інших держслужбовців, діяльність яких зі збройним конфліктом не пов’язана.

 

Чому для України, на Вашу думку, важливо документування воєнних злочинів зараз, і чи легко це робити?

 

Що відбувається в ОРДЛО ми можемо знати лише з аналізу соціальних мереж та інформаційних ресурсів. І їх важливо моніторити. Це цінне джерело інформаціє, якого не було, приміром, під час конфліктів у Грузії та Молдові. Воно дозволяє формувати доказову базу про присутність Російської Федерації на тих територіях, не зважаючи на те, що вона не визнає її. Тому можна говорити, що процес документування набув якихось нових якостей. Звісно, що наші державні органи ще не адаптувались до цих доказів. Скажімо так, вони офіційно ще не можуть визнаватися доказами. Але це якраз може бути тим напрямком, який можна розвивати далі – стати в авангарді світової юриспруденції. Це важливо для розвитку взагалі міжнародного гуманітарного права як науки. Приміром, так можна вивчати діяльність найманців, яких Росія активно використовує в своїх проксі-війнах не лише на території України.

 

Чи відбувається документування по той бік лінії розмежування?

На жаль, у нас фізично немає доступу до тієї території. Але, як я сказав, важливо моніторити інформаційні ресурси тієї сторони. І ми вже маємо напрацювання у цій царині, тож коли отримаємо доступ, знаємо, куди поїдемо у першу чергу.

 

Мається на увазі, чи не надають Вам жителі нині непідконтрольних територій Донбасу інформацію про ситуацію, яка там склалась?

Ми у своїй практиці не можемо використовувати людський ресурс, адже несемо відповідальність за тих людей, вони – не витратний матеріал. Але, приміром, після звільнення заручники нам розповідають, свідками яких подій їм довелося бути, зокрема і воєнних злочинів. Цінно чути, що люди бачать власними очима – це геть інше, що транслюють деякі ЗМІ. У людей, які постраждали від конфлікту, виникає відчуття несправедливості, і бажання її відновити. Документування воєнних злочинів – це природній процес відновлення справедливості.

 

Матеріал підготовлений за підтримки програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Діяльність УГСПЛ зі створення національної моделі перехідного правосуддя впроваджується в рамках цієї програми.

У світі USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 3 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.

 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: