Олександр Павліченко: “Україна повинна мати свою потужну стратегію розвитку, яка передбачатиме вектор напрямку руху”
24 серпня, на телеканалі “Київ” в рамках програми “КиївTalk” відбулося обговорення теми “Чого досягла Україна за 30 років незалежності. Шанси, здобутки та втрати”, в якому взяв участь виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко. Пропонуємо вашій увазі головні тези обговорення за його участю.
Олеся Турчин (ведуча): Я зустріла таку думку, що в період якраз 1990, 1991, 1992 років в нас більшість суспільства і взагалі от це здобуття незалежності – це було як, знаєте, як людина, яка вийшла з в’язниці та не усвідомлює, в якій реальності вона опинилася, і знаєте як в цьому старому фільму згадують, що зараз от обід і макарони дають на обід. Чи було так?
Олександр Павліченко: Ви абсолютно слушно зауважили, що справді була ситуація зміни, фактично, парадигми суспільства, суспільства, яке було контрольоване тотально і спецслужбами, і комуністичною партією – була така надбудова, яка все контролювала зверху донизу, і в якийсь момент оцей контроль було просто знято. Але треба було розуміти, що всі ті, хто здійснював цей контроль, залишились. Україна, на відміну від більшості держав, не відбула люстрації, і весь той управлінський апарат, який був до певної міри навіть репресивним, продовжував залишатись, тому що не було на той час ефективної заміни. Не було процесів, які це передбачали. І вхід в політику великої нової групи, передовсім ліберально-демократичного спрямування, тих, хто був ще вчорашнім дисидентом, тих, хто відстоював нові ліберальні цінності, вони тільки почали створювати передумови для того, щоб можна було на нових цінностях вибудовувати перехід від старих цінностей.
Чому зараз відбувається ностальгія за яскравими спогадами «солодкої» совєтської дійсності? Тому, що згадується виключно якесь позитивне, гарне, але не згадується негативне. Дуже багато відбувалося тотального контролю.
Олеся Турчин (ведуча): Цей контроль, до якого так звикли, і, власне, незалежність, і потреба розпоряджатися, приймати рішення, брати відповідальність за своє життя, як у нас це зіграло? І знову ж таки, чи цей тотальний контроль спричинив те, що є інфантильність в суспільстві, тому що от чекають, що за нас хтось щось вирішить?
Олександр Павліченко: Суспільство, яке було побудоване в Радянському Союзі, було контрольоване і воно було патерналістичним, тобто обмежувало багатьох у всьому і казало, що ось тобі дається паєчка, на яку потрібно жити. Вона може бути кращою, більшою, якщо хтось гарніше себе поводить, або вищу посаду займає, або звичайну, як для всіх. І от оцей патерналізм так само зіграв свою негативну роль, у непідготовленості суспільства до ініціативності, самостійності й вмінні відстоювати свої права, розуміти свої права, що не держава тобі повністю забезпечує, гарантує ці права, а саме ти повинен стояти, відстоювати свої права, але розуміючи і усвідомлюючи їх.
Це у нас відбулося за оці 30 років і відбувається. Я не скажу, що воно на 100% реалізовано. Але ось конкретний приклад: у 1995 році Україна вступила у Раду Європи, – я якраз почав працювати в цій організації, – і проводили на Хрещатику інтерв’ювання осіб: виходили й просто перехожих запитували, що вони знають про Раду Європи, про Європейську конвенцію. З десяти жодної навіть приблизно вірної відповіді. Запитайте зараз про це і ви побачите, наскільки змінилось навіть усвідомлення отаких-от, здавалось би, простих речей.
Я вважаю, що в нас було два ключових моменти: 2004-2005 роки, і 2013-2014 роки в історії України. Ці події не дали Україні зісковзнути в гірше, ніж вона отримала від цих подій. Це був шанс, досить серйозно використаний державою. Тому не варто говорити про те, що вони були невдалі. Це були етапи дуже потужного, зламного росту, там де Україна доводила свою державність і державницьку зрілість. Ще один такий конкретний приклад: я працював в Міністерстві закордонних справ України, у 1992-1993 роках. І от коли Україна почала розбудовувати свої інструменти та інститути державності, МЗС зразка 1990-1991 року – це була “попередка”. Тобто це не був реальний орган за радянських часів, але треба було розбудовувати, так само стосувалося і більшості державних інструментів.
Україну, якщо ми говоримо про зовнішню політику, завжди критикували. Я пам’ятаю 90-ті роки, коли говорили “а як Україна висловлюється щодо тієї чи іншої проблеми?” А якщо Україна боялася сказати своє слово, вона не знала, яким чином сприймуть, тому що вона ще йшла в фарватері російської політики. При цьому, відхід був досить болісний. Ось такий конкретний приклад: Ви знаєте про трагедію в Сребрениці, про геноцид? В українському дискурсі вона була замовчувана в ті часи тому, що ми йшли в руслі російської пропаганди й політики. Це відкрилося уже починаючи з 2000-х років, уже після того, як це відбулося.
Україна відбулася і відбувається. Я думаю, що Україна повинна мати свою потужну стратегію розвитку, яка передбачатиме вектор напрямку руху. Ось, було сказано про те, що ми повинні чітко визначитись, куди йдемо. Ми йдемо в Європейський Союз. Ми йдемо за якимись цінностями. Що і коли для цього треба зробити, до якого часу? Так як, наприклад, подолання безвізового режиму вимагало конкретну програму, яка чітко відпрацьовувалася, завершилась безвізовим режимом для України. Разом з тим це супроводжувалося цілою низкою змін на національному законодавчому і правозастосовчому рівнях – отакі процеси мають існувати.
Згоден, що ми повинні долати ті негаразди, якими відзначається Україна на сьогоднішній день: корупція, слабка система судового захисту. В нас, фактично, не працюють суди, як інструмент забезпечення порушених прав. Це має вирішувати практично всі проблеми, пов’язані з недотриманням прав тимчасово переміщених осіб, питаннями захисту всіх вразливих верств, тощо.