Олександр Павліченко: “Нас підтримують, тому що ми захищаємо цінності, які є визнаними в цивілізованому світі”

Пройшло вже 100 днів з початку повномасштабного вторгнення армії РФ. Про те, чи вплинули ці трагічні події на дії влади та як змінилася ситуація із забезпеченням прав людини в Україні, ми спілкуємося із виконавчим директором Української Гельсінської спілки з прав людини Олександром Павліченком.

Пане Олександре, для будь-якого суспільства війна неминуче призводить до запровадження обмежень, у багатьох сферах життя. Вже минув 100-й день повномасштабної російсько-української війни. Які, на Вашу думку, дії влади покращують/погіршують ситуацію із забезпеченням прав людини в таких умовах?

По-перше, війна ламає правила, по-друге, вона встановлює жорсткі обмеження, по-третє, з’являється велика кількість людей зі зброєю. Четверте – питання мобілізаційного плану: у нас воєнний стан, норми цивільного життя розглядаються через призму їх доцільності дотримання, перестали працювати в нормальному режимі органи досудового розслідування. Можу привести конкретні приклади. Фактично був заборонений доступ адвокатів в місцях несвободи в умовах воєнного стану. Це була фактично свавільна заборона, був якийсь внутрішній наказ, за яким просто не пускали адвокатів. Практично всі судові процеси були зупинені. 

Суттєвим обмеженням прав став перетин кордону чоловіками віком до 60 років.  Мобілізаційні вимоги повинні забезпечувати появу чоловіків, які зобов’язані виконати свій військовий обов’язок, до призовних пунктів. Однак у ситуації, коли потрібні були документальні підтвердження можливих причин звільнення від мобілізації, такі документи не могли бути представлені при перетині кордону в силу різних причин – знищених під час обстрілів документів, неможливості їх отримання під час активних бойових дій, раптової зміни статусу особи – коли в результаті загибелі одного з подружжя інший ставав єдиним опікуном неповнолітньої дитини, що знов-таки не могло бути підтверджено документально – свідоцтво про смерть вбитим під час евакуації видати не було кому і як… 

Водночас до лав ЗСУ мобілізували осіб, статус яких передбачав звільнення від мобілізації через стан здоров’я, необхідність опікуватись іншими членами родини… Кілька тижнів тому були такі протести серед рекрутованих до військової служби через те, що  вони були фактично з порушеннями залучені до проходження служби в  Збройних силах України, і через це мотивація служби в ЗСУ в них є набагато нижчою, коли мають місце такі порушення.

Я ще казав про порушення, пов’язані з елементами розправи з опозиційними політичними опонентами, коли вони відбуваються поза правовим полем. Одна справа, коли це справді ворог, який працює на  опозиційну платформу, але зараз це відбувається фактично без якогось ґрунтовного пояснення, просто телеканали були виключені з кабельних мереж, у тому числі два телеканали, які належать Петру Порошенку. Вони були виключені через свою опозиційність і через те, що не хвалять президента. Зараз будь-яка ознака опозиційності розцінюється як шкідлива. Відповідно, незаконним рішенням це все вимикається.

Як, на Вашу думку проявило себе громадянське суспільство в Україні?

Дуже яскраво продемонструвало себе громадянське суспільство, яке стало важливим елементом опору російській агресії. І це суспільство, і свободи, які були досягнуті, свобода зібрань, свобода слова –  це якраз і стало фактором цементування громадянського суспільства. Виступи в Херсоні, коли беззбройні люди йшли на озброєних російських військових і на танки – це було показником того, що люди готові були жертвувати здоров’ям і життям через свою незгоду з цією окупацією. Це були не поодинокі пікети, а  масові демонстрації, до того ж регулярні. Не організовані “згори” і штучно. Це не була масовка – це була самоорганізація суспільства. Так само самоорганізація суспільства виявилась у волонтерському русі, коли волонтери евакуювали людей з місця ведення бойових дій, доставляли захисне спорядження, гуманітарні вантажі. Це ще раз показує наскільки важливо мати ефективне і дієве громадянське суспільство, в основі якого покладені фундаментальні цінності, зокрема й свобода мирних зібрань як одна з цінностей демократичного світу, свобода вираження поглядів. Коли відбувається замах на ці цінності, це стає зазіханням на саме громадянське суспільство.

Те саме можна сказати і про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини?

Питання з Офісом Уповноваженого з прав людини і те, в який спосіб вирішене це питання – це яскравий показник того, що влада керується політичними переконаннями, коли є просто потреба позбавити особу мандату, навіть якщо немає достатніх правових підстав для цього, якщо людина на цій позиції просто не подобається, якщо вона щось не те говорить, не там їздила і т.д. “Нам це не подобається, значить нам треба її зняти і поставити того, хто подобається”. І це порушує питання про розуміння, чим є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, чим є цей інститут, для чого і як функціонує.

Питання про те, щоб “зняти Денисову”, спроби та намагання зробити це відбувалися неодноразово. “Слуги народу” хотіли її зняти ще до війни, навіть називали деякі кандидатури, говорили, як це хочуть зробити. І зараз з’явилась така можливість, тому вони повернулись до вирішення цього питання.  Підставою для такого рішення називають, серед іншого, те, що нібито вона оприлюднювала  некоректну чи неперевірену інформацію з описом фактів, отриманих через гарячу лінію Уповноваженого. Я не кажу, що інформація поширювалася коректно, що це було правильно. Ні. Але наскільки це є підставою для того, щоб знімати Уповноваженого і ставити когось іншого?

Чи вважаєте Ви запроваджені владою обмеження пропорційними, чи то пак, виправданими?

Складно сказати, які обмеження будуть справді пропорційними, оскільки результату завершення війни ще немає. Сказати, що є виправданим так само важко.  Рішення приймалися через ультимативну вимогу оголошення воєнного стану. Мобілізація відбувалася навіть з більшим ефектом, ніж це очікувалось, тому що не було нестачі в тих, хто готовий був стати до лав і відвоювати незалежність і боронити Україну. Від 24 лютого ми знаємо, що стояли черги у воєнкомати, на всіх бажаючих не вистачало амуніції, зброї, кількість добровольців перевершувала кількість підготовлених резервних місць в ЗСУ. Це стало проблемою, тому що Україна не підготувалася до війни, про що варто було подумати  заздалегідь і мати належні запаси зброї, амуніції, спорядження, медикаментів, щоб бути ефективними, бути більш готовим до ведення таких оборонних дій. 

Олександре, чи є за ці 100 днів, що вже фактично минули, кроки, які очікувало громадянське суспільство, але влада їх так і не зробила?

Суспільство очікує завжди на ефективне врегулювання проблем. Під час таких гострих ситуацій проблем лише більшає, це і питання безпеки, реєстрації, соціальної чи іншої підтримки.    

Я б звернув увагу на питання відсутності амністії, про яку активно говорили в минулому 2021 році, і яку очікували засуджені, проголошуючи бажання стати на захист України. Це й питання залишених на окупованій території установ виконання покарань, разом із засудженими… Це ті питання, де влада була не готова приймати якісь рішення для вирішення ситуації. 

 Фактично з самого початку повномасштабного вторгнення УГСПЛ разом з іншими партнерами документує злочини армії рф по всій країні…

Ми можемо говорити про те, що, в принципі, завдання стоїть максимально детально зафіксувати весь масив порушень, що  надасть можливість їх розслідування і максимального  притягнення до відповідальності винних. Слід документувати все, що може слугувати юридичним доказом. Таким чином формується доказова база вчинених порушень. В цьому є, власне, задача документування: переписати юридично доказовою мовою інформацію про вчинене порушення. І ми говоримо, що йдеться не про звичайні катування чи вбивства, а про воєнні злочини, які вчиняються проти цивільного населення.

Статистика з трагічними цифрами загиблих, поранених, зниклих безвісті знаходить конкретизацію і підтвердження в конкретних задокументованих матеріалах, з деталями про місце, час, обставини вчинення даного злочину.  Це трагічна сторінка агресії Росії проти України, яка знищила тисячі людських життів і поламала сотні тисяч людських доль.

Що відбувається далі з отриманими даними?

Цю інформацію ми збираємо в базу даних і вона потрапляє до рук окремих юристів, адвокатів. Але це окремі підготовлені справи, більшість інформації збирається для максимально повного відтворення картини вчинених злочинів.

Наскільки я розумію, ці документальні факти потім можуть бути використані у міжнародних інстанціях?

Можливо, окремі кейси стануть доказовою базою, фактом доказу в міжнародних інстанціях. В таких міжнародних інстанціях, як Міжнародний кримінальний суд, наприклад. Одним із критеріїв доведення факту вчинення воєнних злочинів є їх поширеність і системність. Це є більш ніж очевидно, коли йде мова про руйнування цивільної інфраструктури. Це те, що Росія зараз чинить системно, і це має достатньо підтверджень. 

Окремим критерієм є масштабність злочинів, і очевидно, що умисні обстріли цивільної інфраструктури відбуваються повсемісно. 

Олександре, чи використовує Україна всі існуючі механізми для притягнення росії до відповідальності за вчинені злочини?

На сьогоднішній день цих механізмів не так багато є, це по-перше. По-друге, вони не можуть зупинити агресивні дії, як ми бачимо, чи хоч якимось чином вплинути на агресора, зупинити активність бойових дій. Не існує судового чи якось іншого механізму, крім того, щоб мати достатньо зброї, щоб чинити опір і нищити агресора. 

Третє, це намагання співпрацювати з міжнародними судовими інстанціями:  Міжнародним кримінальним судом, Європейським судом з прав людини, але є очевидним, що російська влада не реагує ні на які рішення міжнародних інстанцій… 

Тоді, вочевидь, є питання ефективності перелічених Вами механізмів?

Для того, щоб притягнути злочинця до відповідальності, треба його спіймати, як це було у випадку з Шишимаріним, якого захопили в полон, встановивши, що він вчинив ще й вбивство цивільної особи. Після цього з’являється  можливість  притягнути до відповідальності. В інших ситуаціях поки що не існує реальної  можливості притягнути до відповідальності, але будемо сподіватися що вона з’являтиметься.

А як Ви оціните намагання влади інтегрувати у національне правове поле норми міжнародного права?

Ми не імплементували Римський статут і не імплементували до національного законодавства норми міжнародного гуманітарного міжнародного кримінального права. Це виклик, який має бути вирішений, і це питання не зняте з порядку денного. 

Стаття 438 ККУ є недосконалою і тому настільки нечасто вона застосовується. 

Які найболючіші питання зараз постають у сфері захисту прав людини у майбутньому?

Зараз громадянське суспільство активно шукає підтримки для того, щоб продовжувати волонтерську діяльність, забезпечувати документування. 

Зараз питання прав людини і захист основоположних свобод вирішується передовсім на воєнному фронті. І це питання корелює з оцінкою України зарубіжними партнерами як ціннісного партнера. Так, якщо ми будемо нехтувати правами, застосовувати, наприклад, катування до військовополонених, знищувати незалежність таких інституцій, як Уповноважений з прав людини, це виливатиметься в зменшення довіри до України, і питання надання того ж озброєння можуть стати більш проблематичними…

Ми не маємо права припускатись таких помилок, і мовчати, коли влада умисно чинить такі дії, як переслідування опозиції, невиправдане обмеження прав, прийняття свавільних рішень – це матиме негативні наслідки, що , безперечно, корелюватиме з очікуваною підтримкою.