Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну»

Оксана Покальчук має більш ніж десятирічний досвід роботи у сферах адвокатури і юриспруденції. На бакалавраті та магістерці навчалася в Академії адвокатури України. З 2015 року Оксана Покальчук займає посаду виконавчої директорки Amnesty International Україна. Перш ніж посісти позицію директорки, очолювала напрям «Освіта з прав людини» Amnesty International в Україні, працювала у Європейському суді з прав людини, юристкою в ЛГБТ-організації «Інсайт» та займалася приватною юридичною практикою.

Авторка статті «Реалізація права на сім’ю в Україні: погляд за межі видимої норми» у рамках дослідження «ЛГБТ-сім’ї в Україні: соціальні практики та законодавче регулювання» (2012).

Героїня інтерв’ю, серед яких – із Іриною Виртосу для Центру інформації про права людини: «Українські воїни мого дитинства вийшли би на Марш Рівності» (6 вересня 2017 року).

– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

– Я завжди мріяла змінювати світ на краще, бути здатною зробити щось справді вагоме для того, щоб в Україні було більше доброти, людяності та інтелігентності. До правозахисної сфери я прийшла у 2008 році, коли дізналася про існування громадської організації «Інсайт».

Тоді я вперше почула, хто такі «Л», «Г», «Б», і насамперед «Т» – трансгендерні люди. На той час я уже багато років працювала юристкою у бізнесі, але мої уявлення про права людини обмежувалися  навчальним курсом університету і стосувалися хіба що права на життя та заборони тортур.

Я бачила нерівність і несправедливість, які панували (і панують) в Україні, але не розуміла проблему глибше. На той час мені здавалось, що кожне з порушень прав людини, які я зустрічала, було поодиноким випадком і виключенням із правил. Саме так нас вчили в університеті – ми дивилися на проблему дуже вузько.

Я відчувала, що насправді все набагато складніше, але потрібно було глибше зануритися в проблематику, щоб на власні очі побачити системність – у безкарності правоохоронців, вибірковості правосуддя, дискримінаційних практиках та багатьох інших негативних явищах.

У ГО «Інсайт» я знайшла необхідну літературу, зустріла людей, які змогли мені пояснити численні нюанси, і почала практикувати як юристка, захищаючи права ЛГБТ-людей. Особливо мене цікавила ситуація з правами трансгендерних людей. Я багато вчилася, розвивала свої знання та навички, у теорії та на практиці, паралельно продовжуючи працювати у бізнесі. І чим далі, тим більше я відчувала обурення, розуміючи, наскільки жахливе ставлення до, зокрема, трансгендерних та ЛГБ-людей в Україні. Я дуже хотіла це змінити і робила все, що могла на той час.

Згодом, у 2012 році, я поїхала працювати до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), де змогла побачити в дії, як відбувається захист прав людини на міжнародному рівні та розширити горизонти своїх знань.

У 2015 році я повернулася до України і почала працювати у Amnesty International, де я працюю і досі. Amnesty International – це міжнародна організація, які захищає права людини у широкому контексті. Тобто, ми працюємо водночас з різними темами, і мені це дуже подобається.

За останні 10 років я мала можливість отримати знання, досвід та компетенції у різних сферах, і це стало надзвичайно корисним для моєї роботи тут, оскільки вранці ми можемо працювати над справою незаконно ув’язнених кримських татар, по обіді готувати заяву щодо гомофобного чи трансфобного нападу, а увечері проводити публічну акцію на захист свободи слова або проти тортур. Таке різноманіття тем дає можливість бачити картину порушень прав людини ширше.

– Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

– Я закінчила Академію адвокатури України, де нам викладали дуже короткий та поверховий курс з прав людини. Починаючи з 2008 року, я брала участь у великій кількості правозахисних зустрічей, конференцій, форумів, які дають можливість не тільки отримати знання, але і обмінятися досвідом, встановити важливі зв’язки із захисниками прав людини з різних країн світу.

Також мені дуже допоміг фемінізм: книги, зустрічі, розмови з подругами. Щоб краще зрозуміти проблему дискримінації жінок в Україні і світі, я мала відрефлексувати власну мізогінію, усвідомити, що наші уявлення про гендерні ролі сформувалися під впливом виховання, і це ніби невидимі окуляри, крізь які ми дивимося на світ, не помічаючи несправедливість, унормовуючи насильство.

Корисною для мене була кількарічна програма «Lawyers on the margins» – юристи і юристки  з усього світу зустрічаються раз на рік та розповідають про свої досягнення та втрати. Це додавало глобальності моєму світобаченню і уявленню про себе, світ і світові практики.

Проте, найважливішою для мене була самоосвіта. Я дуже багато читала та вчилася сама, бо тренінгів і курсів з прав людини було дуже мало на той час, і більшість із тоді існуючих були досить поверховими.

– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

– Amnesty International в Україні працює з дуже різними темами.  Наші головні теми у 2018 році – це Крим, ратифікація Україною Стамбульської конвенції (Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству) та включення до шкільної програми курсу з прав людини.

Проте, крім цього є величезна кількість реактивної роботи. Зокрема, ми стежимо за судовими справами Революції Гідності, реагуємо на випадки гомофобного і трансфобного насильства, прояви расизму чи антисемітизму, на утиски свободи слова в Україні, внесення змін до законів та інших нормативних актів – наприклад, до закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» (1997) тощо.

Окрім того, щороку напередодні Міжнародного дня прав людини (10 грудня) ми проводимо велику акцію «Марафон написання листів». Щороку за допомогою Марафону звільняють несправедливо засуджених, змінюють репресивні закони та допомагають жертвам порушень прав людини не здаватись. Зокрема, ми підписуємо петиції, пишемо на email, постимо у Facebook та Twitter, надсилаємо фотографії та листівки. Приємно, що за останні роки значно більше міст, організацій та волонтерок і волонтерів з різних куточків України доєдналися до цієї глобальної події, яка проходить по всьому світу.

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

– Так, звісно, ми працюємо з темою прав жінок. Зокрема, ми закликаємо Україну ратифікувати Стамбульську Конвенцію та проводимо різні заходи, спрямовані на поширення обізнаності про домашнє насильство: що це таке, як його розпізнати і як йому протидіяти.

Наприклад, у нас була акція (он-лайн і оф-лайн) «Конвенція у подарунок». Також ми мали Тренінги для тренерів, у яких питання домашнього насильства було включене у програму.

– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– Для мене таким успіхом була просто неймовірна консолідація та ефективна робота правозахисних організацій під час Революції Гідності, на початку збройного конфлікту на Сході і анексії Криму. Це був надскладний час, проте правозахисна спільнота доклала неймовірних зусиль, щоб вивести порушення прав людини на міжнародний рівень, зафіксувати, а іноді й зупинити їх.

Безпечне проведення КиївПрайду – це однозначно один із найбільших успіхів.

Окремо я б виділила створення та діяльність в Україні потужного волонтерського руху.

– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

– Однією з найболючіших проблем є штучний поділ суспільства на «своїх» і «чужих», сумнозвісне «іншування».

Також, широко розповсюджена дегуманізація певних груп, яка живиться безкарністю за злочини проти представниць та представників цих груп, популізмом і втомою людей від засилля неправдивої інформації.

Прагнення знайти «швидкі і прості» рішення складних та неоднозначних питань часто призводить до викривлених уявлень, дискримінації та насильства.

– На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

– На мою думку, недостатньо. І досі, навіть серед правозахисників побутує переконання, що є «важливі» і «першорядні» проблеми, а є «неважливі», «другорядні», «жіночі» питання.

Мізогінний дискурс поступово зникає, але надміру повільно. На жаль, я все ще чую подібну риторику, коли правозахисні організації пояснюють, чому вони не займаються гендерними питаннями.

– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

– Потрібна ратифікація Україною Стамбульської Конвенції, а також ефективна робота правозахисних організацій, місцевої влади, правоохоронних та судових органів для досягнення змін у поведінці і подолання безкарності кривдників, безпорадності і беззахисності постраждалих.

Такі зміни неможливі без широкого інформування про гендерне та домашнє насильство у навчальних закладах, починаючи з садочка та школи, зрозумілою дітям і молодим людям мовою. Люди змалечку мають знати, що є насильством, і куди можна звернутися за допомогою, якщо хтось його чинить з дитиною або у її родині. Якщо цього не робити, у довгостроковій перспективі наші зусилля будуть марними.

– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

– Мене надихає усвідомлення, що ми крок за кроком змінюємо на краще життя багатьох людей, і що без нас ці зміни були б неможливі.

Спілкувалась Тамара Марценюк