Воєнний конфлікт між Росією й Грузією продемонстрував, що войовнича риторика з боку Росії аж ніяк не обмежується риторикою. Дедалі частіше чуємо, наче нічого неочікуваного не було, що росіяни все заздалегідь планували й вправно провокували грузин. Як би там не було, як би ми не оцінювали дії грузинської сторони, неприхована розгубленість і розпачливе відчуття повної безпорадності, коли російські війська вторглися на територію суверенної держави, здається, довго не забудуться.

Це відчуття особливо гостре для всіх тих, чиї країни межують із Росією  тим паче, що через історичні обставини в них проживають чималі групи етнічних росіян, іноді з громадянством РФ. Про це вже говорили багато, і все немовби ясно.

Не обов’язково ясно лише те, що може здаватися очевидним пересічній людині, зокрема, в Україні. Згідно з різними опитуваннями, що проводилися  минулого тижня, найбільший відсоток телеглядачів в Києві повторили оцінку подій, подану всіма російськими телеканалами. Проте на різних сайтах, більшість висловила підтримку Грузії.  За результатами дослідження, яке провела “Pro.mova”, «російські ресурси становлять більше половини тих джерел, з яких використовували інформацію щодо ситуації в Грузії найбільш відвідувані українські Інтернет-медіа».  Подібні опитування мало що доводять і невідомо, наскільки вони коректні. З іншому боку, такі результати наштовхують на деякі невтішні, але на інтуїтивному рівні ймовірні, висновки щодо впливу телебачення.

Російські телеканали, які дедалі більше нагадують радянські, дивляться в усьому пост-совєтському просторі. Не важко зрозуміти, чому – вони крупніше, мають більше можливостей, передають новини швидше, та й з мовою без проблем. Коротше – значно менше роботи. Можна копі-пейстом, або перекласти за пару хвилин. Через усе це українські агентства зазвичай беруть свої «новини» у російських агентств чи телекомпаній.

Є, звичайно, й англомовні джерела – БіБіСі, CNN, Євроньюз, наприклад. Але число людей, навіть серед журналістів, які настільки добре володіють мовою, не так велике. Та й не факт, що всі вважають це важливим.

А важливо воно є, хоча ніяк не стверджую, що у західних ЗМІ з інформацією все гаразд. У ті перші дні буквально всі ЗМІ слухняно повторювали цифри, які російські «офіційні особи» брали невідомо звідки, але цілком зрозуміло, з якою метою.

Вражає різниця між випусками новин західних ЗМІ й російських та грузинських джерел. Чи показували американські провінційні телеканали тільки офіційну позицію щодо війни в Іраку, не знаю. На національному рівні й в Англії, яка також була воюючою стороною в тій війні, однобокість і відверта пропаганда, що озвучують російські та грузинські ЗМІ, були б немислимі.

Зрозуміло, що неможливо репрезентувати всі погляди. Але, по-перше, кожний, що чуємо, подається як погляд одної людини або представника однієї зі сторін. Диктор часто переказує чиюсь позицію, але від себе нічого, жодних оціночних суджень не додає. Всі фрази на кшталт «за словами», «як вважає …», можливо, захаращують речення й виключають багато з тих сенсаційних заголовків, якими кишать й українські ЗМІ, зате вони надають глядачам (або читачам) одну неоціненну можливість. Вони дозволяють нам самим визначати, чия позиція заслуговує на довіру, а чия не витримує критики. А щодо критики, додаємо, що копі-пейст не обов’язково входить до обов’язків журналістів, але без уміння ставити влучні питання, що це за робота?!

Здається, все зводиться до одного: чи вважаємо, що можна «довіряти» аудиторії, покладатися на спроможність людей відрізняти правду від неправди?  Скажу чесно, що жодного оптимізму я не відчуваю, але жодної альтернативи я теж не бачу. Радянська влада нав’язувала свою «правду» й розправлялась із тими, хто її не визнавав. Можу назвати позиції, які я вважаю «правильними» й які варто лобіювати. Якщо скажу, що їх можна нав’язувати так же, як у свій час радянський Головліт, неминуче з’являться «дисиденти». Чи не краще довіритися аудиторії?

Треба бути реалістами. Є певні глядачі, що вмикають саме той телеканал, який підтвердить звиклі для них думки й не буде їх бентежити. Таких людей завжди багато, й які би ми не наводили інші аргументи, альтернативні думки – ніякого ефекту не буде: просто переключаться на інший канал.

Більше непокоїть те, що вони прекрасно знають (та й ми всі знаємо), на які канали можна переключатися, які газети можна читати, щоб не чути або читати неприємних поглядів. Але є й величезна кількість людей, що не знають апріорі, хто прав, хто ні, хто відновлює конституційний порядок, а хто, навпаки, вторгається на чужу територію, хто захищає людей, відстоює демократію, чиїсь права, а хто цинічно маніпулює глибоко чужими їм цінностями.

Чи спробуємо їх перетягти в «свій» табір? Або просто подавати їм те, що ми вважаємо правильним? Можна, звичайно, й далі так робити. Але ті з іншими поглядами, зазвичай, мають потужний арсенал, й не обов’язково тільки зі звичайною зброєю. В будь-якому разі, я не впевнена, що можна вийти переможцями в інформаційній війні, якщо станемо застосувати ті ж самі засоби. Якщо чуєш приблизно ті самі штампи, гасла, звинувачення з обох сторін, довіряєш або першому джерелу, з яким стикаєшся,  або тому, хто з якихось скоріше суб’єктивних  причин більше подобається.

А навики критичного мислення не так складно розвивати. Жодного квантового стрибка немає – можна діяти строго у відповідності із кодексом професійної етики, й різниця вже справді кинеться в очі. Чи зможемо ми всіх переконати, хто злодій, та хто герой?  Не зможемо. Втім, навіть ті, хто впевнений, що має в своєму розпорядженні таку безцінну інформацію, теж не зможуть.  Але коли один канал або ж газета не вдається до крику й звинувачень, не замовчує необхідну інформацію, а неупереджено дає всім слово, тоді як інший представляє вправно підібрані моменти й дає шанс висловитися тільки «своїм», то рішення, хто більше заслуговує на довіру, здається очевидним.

Галя Койнаш

Харківська правозахисна група