Публікація

Невирішене питання десятиріччя

Чи є рабство в Україні?

Це щось з розряду дикунства. Такого просто не може бути, це нереально! Довічне позбавлення волі без вини – це гірше, ніж рабство. Раб може бути викуплений або звільнений. Довічно позбавлений волі в Україні приречений померти в тісній, смердючій, гидотній камері. Засуджені довічно, особливо ті, які пережили часи мораторію на застосування смертної кари, зазнали страшних мук і страждань. До звірів ставилися краще ніж до них. Кляп у рота, чорний мішок на голову, наручники, собаки, постійні щоденні побої і тортури, приниження людської гідності.

Чи може хтось собі уявити, що відчуває людина, приречена на довічне покарання без вини?! Чому в нашій країні, яка називає себе цивілізованою та розвинутою, має безвізовий режим з Європою і прагне стати членом Євросоюзу, це питання нікого не цікавить?!

На передодні новорічних свят

На передодні новорічних свят в усіх сферах і галузях людської діяльності підбивають підсумки роботи за рік – на що очікували й чого досягли. Ми звітуємо за десятиліття. І робимо чесну оцінку нашої роботи: результату ми не досягли. Зроблено багато, але, на жаль, марно!

Чому це так? Із чим пов’язано? Хто та що стоїть на заваді? І що ми робитимемо в цьому напрямку надалі?

Ми не можемо припинити цей проєкт, відмовитися від нього, бо за нами стоять людські долі.

Клавдія Данилівна Вовкодав, мати свавільно засудженого довічно Ігоря Вовкодава

 

Долі людей, скривджених владою, які втратили довіру й надію. Багато хто з них помер в очікуванні справедливості, як от Олександр РафальськийСтепан ЧернакАндрій СорокаВіктор Щетка. Багатьох ми навіть не знаємо і вже ніколи не дізнаємося їхніх жахливих історій. Мова йде про свавільно засуджених людей. Про них всі забули – і політики, і пересічні громадяни, – бо для політиків це питання не є актуальним і не принесе якихось політичних бонусів чи матеріальних статків, а пересічні люди або взагалі не знають про цю проблематику, або це питання для них малоцікаве, бо не стосується їх особисто. Як, скажімо, почувається пастор Ярослав Мисяк, свавільно засуджених до розстрілу, який вже 23 роки відбуває довічний термін без жодного шансу на перегляд вироку?

Велика увага суспільства певний час була прикута до свавільно ув’язнених українців у Росії та ОРДЛО. Проте навіть ця тема все менш і менш з’являється у публічній сфері. Інтерес людей зменшується, бо звільнення «бранців Кремля» залишається невирішеним, дієвих способів не знайдено, з’являються нові гострі виклики, такі як COVID-19, наслідки пандемії, карантинні обмеження та багато іншого.

Однак проблему свавільно засуджених неможливо перечекати, як COVID-19, вона сама не вирішиться. Для цього не потрібно підключати впливових міжнародних партнерів, нарощувати міжнародні санкції та шукати політичного міждержавного діалогу. Це вирішується запровадженням у законодавстві відповідних процедур, або – скажу ще простіше – наявністю відповідної політичної волі.

Країна, в якій свавільно засуджені довічно без права на перегляд вироку справедливим судом десятиліттями борються за свої права, не може називати себе цивілізованою та демократичною. Історії цих людей ми трьома мовами розповідаємо на сайті Боротьба за життя, щоб люди в цілому світі дізналися про цю проблему. Можливо, нашій владі стане соромно й вона зацікавиться захистом своїх громадян.

Десятирічне лобіювання

Десять років тому ми порушили питання реалізації права засуджених на справедливий суд. Прогалина в законодавстві з’явилася тоді, коли Верховний Суд України (ВСУ) був позбавлений права на перегляд остаточних кримінальних вироків за винятковими обставинами. В усьому світі, в кожній цивілізованій країні відбуваються перегляди судових рішень щодо засуджених навіть до найстрашніших видів покарань – із виправдувальними вироками. Бувають випадки, коли справедливі вироки лунають через двадцять, тридцять і навіть більше років. Тому що судді і правоохоронці – люди, і найдосконаліша правова система в світі може помилитися і на лаві підсудних може опинитися безневинна людина.

За десять років були розроблені та лобійовані три законопроєкти, які могли б виправити ситуацію.

Законопроект № 2108, який передбачав розширення повноважень Омбудсмена на польський зразок. Польський Омбудсмен має право звернутися до Високого суду з клопотанням про перегляд судового рішення, що викликає розумний сумнів щодо своєї справедливості. Але на стадії реєстрації зазначеного законопроєкту з’явилися обмеження – в один рік для засудженого і півтори роки для Омбудсмена – після набрання вироком законної сили для звернення до Суду, що фактично нівелювало саму ідею.

Наступною спробою був проєкт закону № 2033а, який передбачав перегляд судових рішень найбільш дискримінованих в’язнів – засуджених за КПК в редакції 1961 року. Але, ухвалений в першому читанні і за основу, так і залишився проєктом.

Зареєстрований вже в новому парламенті депутатом Сергієм Власенком Законопроєкт № 3078 передбачає перегляд вироків тільки засуджених довічно і тільки за КПК 1961 року – як перший крок до розбудови правової системи і реалізації права на правосудні рішення, ухвалення перших виправдувальних вироків. Проте законопроєкт з Комітету ВРУ з питань правоохоронної діяльності повернуто автору на доопрацювання.

На підтримку законодавчих ініціатив були створені безліч медіа продуктів, проведені величезна кількість вуличних акційпрес-конференцій і круглих столівфлешмобів, перформансів та інсталяцій. Ідею підтримали митці та науковці в рамках проекту «Довічно важливо» у вигляді «Пеніта опери» та науково-практичних конференцій у двох найбільш поважних вишах України, відбулися громадські слухання, в стінах парламенту презентовані фотовиставки. Були інші різноманітні заходи, аби тільки привернути увагу суспільства і достукатися до свідомості керманичів країни: так не має бути в цивілізованій країні – довічне позбавлення волі без шансів на перегляд вироку.

Політична воля від Генерального прокурора

Змінюється влада, Президент і парламент, змінюються Генеральні прокурори. А ситуація з виправленням судових помилок залишається на тому ж місці, як і десять років тому. Офіційні показники засвідчують менше за один відсоток виправдувальних вироків. І невже люди, які приходять до влади, не розуміють, що на місці свавільно засуджених завтра можуть опинитися вони самі?! Були вже і Юлія Тимошенко, і Юрій Луценко, що пережили на собі той тягар несправедливості і свавільного покарання. Невже це не є яскравим прикладом, що спонукав би до вирішення цієї проблеми, наслідком чого пролунали б перші виправдувальні вироки щодо свавільно засуджених?

Теперішній Генеральний прокурор України Ірина Венедиктова коли перебувала в статусі народного депутата навіть вийшла на акцію під стінами парламенту до родичів свавільно засуджених, запросила на робочу зустріч у Комітеті з питань правової політики. В наслідок цього депутатом Сергієм Власенком був зареєстрований Законопроєкт № 3078. А Венедиктова, ставши Генеральним прокурором, втратила інтерес до теми перегляду вироків свавільно засуджених.

Ірина Венедиктова

 

Питання актуальне і дуже просте: якби була політична воля, чи могла б Генеральна прокуратура ініціювати перегляди остаточних судових рішень свавільно засуджених без запровадження законодавчих змін?! Що треба зробити, щоб така політична воля з’явилася?!

Хотілося б запитати у пані Ірини Венедиктової в рамках цієї публікації: чи погодилась би вона як Генеральний прокурор України ініціювати перегляд вироків свавільно засуджених довічно, згаданих на нашому сайті «Боротьба за життя»?

Принаймні це був би перший крок до відновлення довіри суспільства до інституту прокуратури, прикладом того, що прокуратура, підтримуючи від імені Держави обвинувачення, якщо воно не витримує жодної критики з точки зору законності, обґрунтованості, дотримання матеріальних і процесуальних норм, в рамках чинного законодавства сприяє відновленню справедливості. Повністю логічно. Чекаємо політичної волі.

Покарані за злочини маніяків

Ми неодноразово наголошували на тому, що в нашій країні майже не існує виправдувальних судових рішень, а людина, яка опинилася – не залежно за яких обставин – під пильним оком правоохоронної та судової системи, отримує обвинувальний вердикт.

Анатолій Онопрієнко вважається одним із найжорстокіших українських серійних вбивць. З 1989 по 1996 роки він убив 52 людини, але слідчі вважали, що насправді жертв було набагато більше. «Пологівський маніяк» Сергій Ткач протягом 25 років вбивав в основному дівчаток від 9 до 17-ти років, душив їх і ґвалтував. Жертвами стали щонайменше 37 людей у Криму, Дніпропетровській, Харківській і Запорізькій областях. Після вироку вбивця написав ще близько 100 явок з повинною, частину з яких не змогли довести через закінчення терміну давності. Віктор Саєнко та Ігор Супрунюк у свої молоді літа (їм було по 20 років) у 2007-му в Дніпропетровській і Запорізькій областях жорстоко вбили як мінімум 21 людину. Руслан Хамаров, так званий «бердянський маніяк», з 2000-го по 2003-й убив як мінімум 11 жінок віком від 17 до 28 років. Серійний вбивця Юрій Кузьменко став відомий як «боярський маніяк» або «Елвіс», протягом дев’яти років полював на жінок у Києві та області. Його затримали тільки в 2009 році. Кузьменко звинуватили в 14 вбивствах, але сам він, за даними журналістів, зізнався в більш ніж 200 вбивствах. Точна кількість жертв невідома. Сергій Кравченко вчинив серію вбивств у Миколаївській області. Як свідчить адвокат Олег Веремієнко, саме за злочин, скоєний Кравченком, відбуває довічний термін покарання без шансу на перегляд вироку в суді його клієнт Микола Слівоцький.

 

«Пологівський маніяк» Сергій Ткач

Відомі десятки історій, коли безневинних людей звинувачували в убивствах, скоєних маніяками. Дехто не витримав катувань і вкоротив собі віку, хтось зізнався в тому, чого не робив. Яскравий приклад – історія Максима Дмитренка, який за вбивство, скоєне «пологівським маніяком» Ткачем, отримав 13 років позбавлення волі. Тільки завдяки зусиллям журналістів Максим Дмитренко був звільнений.

Що робити?

Ми пропонуємо декілька варіантів вирішення ситуації. Це будуть перші реальні кроки до відновлення довіри до правоохоронної і судової сфери, бо без цієї довіри не може бути повноцінного цивілізованого суспільства та державотворення.

Ми пропонуємо ухвалити перші в Україні виправдувальні судові вироки, які покладуть край епосі беззаконня і сваволі на державному рівні, і це мають бути конкретні історії і незаангажовані приклади. Ми віримо і переконані в тому, що Україна відбудеться як незалежна і цивілізована держава, де верховенство права не пустий звук, а діючий механізм. А без каяття від імені держави за минулі гріхи з реабілітацією жертв корумпованої кругової поруки це просто неможливо.

Як це зробити, ми порадилися з експертами і фахівцями в галузі права. Це може відбутися вже в цьому році. Ці пропозиції жодним чином не заважають одна одній, а навпаки доповнюють, сприяють вдосконаленню правосуддя.

Омбудсмен на захисті права на справедливий суд

Україна вважається парламентсько-президентською державою. Тобто парламент є головним органом державної влади. На сьогодні інститут омбудсмена[1] на національному, регіональному та місцевому рівнях існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися.

В Україні Уповноважений Верховної Ради з прав людини – представник цілого парламенту, тобто всіх 450 депутатів не залежно від політичної приналежності – стоїть на захисті конституційних прав і свобод, у тому числі і права на справедливий суд. Які інструменти має Омбудсмен як представник парламенту для захисту цього права? Ніяких, окрім публічних висловлювань і констатації порушень у рамках річного звіту і презентації його в парламенті.

На випадок, коли відбувається катування або жорстоке поводження в місяцях несвободи, існує ефективний інструмент реагування, який має назву Національний превентивний механізм по запобіганню катуванням «Омбудсмен + громадськість». Мобільна група представників Уповноваженого, до складу якої входять лікарі, журналісти, представники громадськості, здійснює візити без попереджень у будь-який час доби і будь-яке місце несвободи. Конфіденційно спілкується з жертвами катувань, отримує відповідний доступ до документації, медичних даних, фіксує ознаки тортур і передає відповідні акти реагування в компетентні органи, після чого відбувається розслідування, за якістю якого також спостерігає Омбудсмен, у разі потреби може оскаржити дії, бездіяльність посадових осіб, що проводять розслідування. На порушення ж права на справедливий суд Уповноважений на дієвий спосіб реагувати не може.

Яскравий тому приклад – справа Володимира Панасенка, коли Уповноважена Верховної Ради Ніна Карпачова провела власне розслідування і переконалася у невинуватості Панасенка, а вдіяти нічого не змогла. Численні виступи з трибуни парламенту з закликами до народних депутатів вплинути на цю ганебну несправедливість ні до чого не призвели. Володимир Панасенко продовжує відбувати незаслужене покарання. А от якби Уповноважений ВРУ з прав людини мав можливість звертатися до Верховного Суду з клопотанням про перегляд остаточного судового рішення в разі суттєвих порушень права на справедливий суд, ситуація була б зовсім іншою. Наразі найбільша кількість скарг до Омбудсмена від осіб, що перебувають в місцях позбавлення волі, надходить саме на порушення права на справедливий суд. І Омбудсмен у цій ситуації не має жодних інструментів захисту порушеного права.

Ми змушені чекати «пінка» від Європейського суду?

Суддя Верховного суду України Аркадій Бущенко, в минулому виконавчий директор УГСПЛ, адвокат, що виграв десятки справ у ЄСПЛ, у рамках Національної правозахисної НеКонференції 2020 поділився думками стосовно ситуації навколо відсутності в країні процедури виправлення судових помилок:

«Я переконаний в тому, що існує проблема, яка полягає в тому, що Верховний Суд нашим законом практично позбавлений можливості переглянути вироки навіть у тих випадках, коли ми бачимо, що відбулися очевидні помилки, скажімо певні порушення судового розгляду. Ми маємо чекати, вибачте за висловлювання, „пінка“ від Європейського суду для того, щоб запустити певні процедури. Це, на мій погляд жахлива ситуація, яка ставить під сумнів суверенність нашої судової системи, повністю залежної від того, що скажуть наші західні колеги в Страсбурзі.

Аркадій Бущенко

 

Як вийти з цієї ситуації?

І я вважаю, що тут дуже простий вихід і я вже багато разів на цьому наголошував, що треба повернути редакцію про перегляд вироків за виключними обставинами, те формулювання, яке існувало до 2010 року. Там було дуже коротке формулювання. Перегляд з підстав істотного порушення кримінально-процесуального закону, а також порушення процедури і неправильного застосування кримінального закону. Цього було достатньо для перегляду, в тому числі і після рішень Європейського суду, просто рішення Європейського суду мали додаткові підтвердження, що дійсно були певні порушення, процедурні правила.

І це не обмежує Верховний Суд у такому вигляді від самостійного виявлення і виправлення помилок, допущених у попередніх судових рішеннях. Це вимагає зробити копіпейст (копіювання) цієї статті і це вирішить проблему. Там процедура була недосконала, рідкі випадки були, коли переглядалися справи за цими виключними обставинами. Тому можна подумати про вдосконалення цієї процедури для того, щоб додати туди, скажімо, змагальності на стадії, коли вирішується питання про відкриття справи. Якщо ми повернемося до норм, які діяли до 2010 року, це зніме питання про неможливість ініціювати фактично процедуру перегляду після вичерпання апеляційної і касаційної інстанції. Тоді єдиний вихід іти до Європейського суду з прав людини для того, щоб він сказав нашому суду „будь ласка перегляньте…“, хоча ми самі можемо бачити, що ці рішення можемо переглянути і їх треба переглянути, але ми зв’язані нашим законодавцем і з якихось дивних міркувань обмежена компетенція вищої судової інстанції».

Про повернення Верховному Суду властивих йому повноважень ми наголошували ще в 2010 році і цитували голову ВСУ Василя Онопенка: «На мій погляд, це є першою ознакою того, що держава в особі уряду не збирається виконувати рішення Венеціанської комісії, яка рекомендувала повернути Верховному Суду його повноваження».

Перегляд за нововиявленими обставинами

У рамках чинного законодавства єдиний шлях на перегляд остаточних судових рішень – за нововиявленими обставинами. Але практика говорить про те, що цей порядок фактично не працює, адвокати роками безрезультатно шукають справедливості в судах при наявності нововиявлених обставин. Ми не знаємо жодного позитивного прикладу.

Адвокат засудженого довічно В’ячеслава Полішка Орест Шевчук поділився міркуваннями, чому справа Полішка за наявності алібі не переглядається судом:

«Найгірше питання це те, що апеляційний суд зараз при цій редакції процесуального кодексу є судом, який своє рішення переглядає в апеляційному порядку. Наразі справа знаходиться у Верховному Суді тому, що ані Лубенський районний, ані Полтавський апеляційний не захотіли відкривати провадження по справі. Це та проблема з якою стикається кожен, хто намагається переглянути рішення. При цьому звертаю увагу на те, що коли рішення має бути переглянуте і нібито не має порушень при розгляді справи, але є процесуальні порушення, то судді посилаються на те, що процесуальні порушення не мають значення, головне, що людина винна і засудили винну особу.

Орест Шевчук

 

В нас ситуація абсолютно протилежна. І Лубенський районний суд, і Полтавський апеляційний пишуть, що так, є докази, алібі, що людина під час скоєння злочину перебувала в іншому місці, але це не є підставою для перегляду за нововиявленими обставинами. Сподіваюсь, ми все ж таки зрушимо цю глибу з місця. Проте є ще одна проблема. Суддя який розглядав справу Полішка Касмінін Олександр Володимирович є суддею Конституційного Суду України, повноваження його спливають через два роки і якщо писати конституційну скаргу, то звичайно, якщо не до нього безпосередньо, то до його колег потрапити може ця скарга. А намір писати конституційну скаргу є з тієї підстави, що один і той самий суд не може бути і першою інстанцією, і апеляційною. В нас саме така ситуація. Рішення по справі ухвалив Полтавський апеляційний суд. У разі, якщо Лубенський районний суд призначив би до розгляду цю справу в порядку нововиявлених обставин, то полтавський апеляційний був би апеляційним судом у своїй же справі, чого в природі не може бути і проблема насправді є.

Олександр Касмінін

 

Ще є проблема, на яку хочу звернути увагу. Задеклароване право нібито на перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами. Зокрема. Але ця процедура не прописана. Її взагалі немає. Одна стаття, яка говорить, що при перегляді рішення суд керується нормами суду першої інстанції. Але це абсолютно інша стадія. Розгляд справи по суті і перегляд рішення – це абсолютно різні речі. І посилається до неіснуючих норм. Можливо, це створена перешкода для того, щоб неможливо було розгляд цієї справи реалізувати?!»

Помилування Президентом

Фактично на сьогодні для засуджених довічно єдиним шляхом до звільнення є клопотання про помилування до Президента через 20 років відбутого покарання і заміна довічного на певний строк, не менш ніж 25 років. Як працює інститут помилування Президентом і про інші питання, пов’язані з довічним покаранням, розповів Олександр Павліченко, виконавчий директор УГСПЛ, член комісії при Президентові України з питань помилування:

«У нас ще є категорія „довічників“, які були засуджені іменем України, але опинилися на непідконтрольній території. На мою думку, це питання потрібно було б підіймати і наголошувати на ньому постійно. Умови перебування „довічників“ у пенітенціарній системі підконтрольній Україні і непідконтрольній суттєво різняться. І от за рахунок цього, я думаю, ми могли б ставити питання про переведення їх на територію, підконтрольну Україні, і домагатися цього з більшим ефектом, ніж це робиться зараз.

Олександр Павліченко

 

І друге питання, про яке я хотів заявити, це про застосування процедури помилування, яка існує на сьогоднішній день. Юридично процедуру звернення до комісії з питань помилування, власне до Президента про помилування. На жаль, як член комісії, я мушу констатувати, що ми спробували активізувати роботу комісії з питань помилування, зокрема при розгляді справ засуджених до довічного позбавлення волі, і хочу сказати, що вперше було в цьому році 4 лютого ухвалене рішення про рекомендування до звільнення двох осіб. Власне, це не тільки рішення комісії, але до нього долучилися і Уповноважений Верховної Ради з прав людини, яка також висловлювала свої клопотання, і народні депутати, які так само були навіть фізично представлені під час розгляду. Ми напрацювали навіть такий алгоритм, що потрібно обов’язково зустрітися і провести очні бесіди з тими, про кого йдеться.

Щоб розуміли, на кожне засідання комісії надходить десятки таких звернень від осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Але 95–99 відсотків з них майже стовідсотково не доходять до розгляду з мотивацією, що тяжкість скоєного злочину не дозволяє розглядати це питання. Перепрошую, але тяжкість скоєного злочину не буде зазнавати змін ані через п’ять, ані через десять і більше років, тобто інші обставини фактично не враховуються. І треба говорити, окрім зміни вироку, про зміни умов тримання засуджених до довічного позбавлення волі, оскільки на сьогоднішній день ми маємо досить жорсткі умови, коли йдеться про камерне тримання виключно по двоє осіб в одній камері фактично в продовж 23 годин. Мушу сказати, що це психологічно важко. Навіть якщо поставити експеримент і людей закрити на 20 років у такому вузькому просторі, це не може не справити відповідний психологічний вплив, особа не може не зазнавати психологічного тиску, психологічних змін. Це є теж проблеми, які потрібно піднімати одночасно і всі разом.

Хочу сказати як член комісії з питань помилування. Ми повинні переглянути і регламент роботи комісії, і, власне, мати, чого не вистачає, політичну волю вищого керівництва держави, яке вирішує, чи підтримувати чи не підтримувати рекомендоване рішення. І оце, як на мене, було б одним з дієвих механізмів. Тому що як, для прикладу, такий інформаційний постулат: були помилувані особи, які абсолютно не заслуговували, в результаті взаємного звільнення. Наприклад, жодним чином не можна було милувати вбивць українських солдатів. Дехто був засуджений, а щодо декого навіть вирок не вступив у законну силу, які були передані до Російської Федерації. І тут би я ставив питання: „А де співмірність тому злочинові, який вчинили ці агресори, до тих злочинів, які навіть не були належним чином доведені в судовому порядку?» Це і справа Володимира Панасенка, з якою я стикався ще коли працював в офісі Омбудсмена. І на сьогодні не існує реальної юридичних механізмів, які б дозволили здійснити належним чином перегляд справи, оскільки це тягне за собою правові наслідки стосовно тих осіб, які ухвалювали, як ми вважаємо, неправові судові рішення і брали участь в усіх етапах цього розслідування і відповідних судових ухвалах.

Це проблема, яку Україна має вирішити на політичному рівні. Вона повинна собі сказати десь в якійсь момент, що стоп, давайте ми розглянемо ці ситуації, коли є підстави для перегляду. Так, їх не існує на сьогоднішній день у чисто виписаній юридичній процедурі, але це можуть бути, скажімо, екстрапроцедурні, ухвалені політично і судово закріплені рішення, які б могли дозволити здійснити в судовому порядку перегляд цих рішень. Тут ми не ламаємо правову систему, і я погоджуюсь, що має існувати принцип правової визначеності питання. Треба тримати на політичному рівні і клопотати, щоб було на політичному рівні ухвалене рішення щодо: 1. Питання помилування осіб такої категорії; 2. Можливості перегляду судом. Комісія також може клопотати про зміни судових рішень у вигляді довічно на певний строк. Тема складна, тема непроста але вона постійно повинна бути на порядку денному, і я б закликав, щоб ця тема була якісним чином артикульована до тих, хто приймає рішення. І, власне, на сьогоднішній день ми маємо політично слабку волю. Оце основна проблема в ухваленні таких рішень. Це корелює з тим, що немає закону про амністію від 2016 року».

Думки експертів

Перед тим, як підсумувати, ми зібрали різноманітні думки по темі.

Олена Сапожнікова, адвокат Олексндра Рафальського, який загинув в Лук’янівському СІЗО 20 жовтня 2016 року:

«Дуже важко говорити про це питання, тому що я вступила в справу, коли Олександр Рафальський був ще живий, і вже минуло чотири роки з того часу, як його немає. Звичайно, мені вірилося, що я реально зможу допомогти Тамарі Михайлівні Рафальській, Олександру Рафальському, і він зможе довести, що він невинуватий. Як показали ці всі роки, що навіть коли не має трупа, тіла не має померлої особи, людину можна звинуватити за вбивство і засудити довічно. Це яскравий приклад, справа Олександра Рафальського. Там була група осіб, на думку обвинувачення, і з тієї групи осіб на сьогоднішній день живий лише один В’ячеслав Барановський. Трьох вже немає серед живих. Вони померли в стінах несвободи за незрозумілих обставин. Викликає питання не тільки смерть Олександра Рафальського, а й смерть Харченка й Чернака, які, зокрема, намагалися дати свідчення, а один і надав мені через іншого адвоката, ми думали викликати їх свідками в суд для того, щоб надали вони в живу. І за незрозумілих обставин, чомусь після того, як ці люди вирішили свідчити, вони помирають. У когось серце слабке, У когось ще щось…

Олена Сапожнікова (фото: Олена Білозерська)

 

Олександра Рафальського привезли в Київ і він свідчив проти представників правоохоронних органів, і в 2016 році у нас відбувались слідчі дії, відбувалося відтворення обставин і місця події по факту катувань, бо навіть працівники пенітенціарної системи, начальники колонії і СІЗО вірили в те, що Олександр Рафальський невинуватий і його не потрібно боятися. Але коли ми отримали всі медичні дані по справі, це було в 2015 році, і пішли з цим медичним висновком експертів, великим і ґрунтовним, до суду стосовно перегляду за нововиявленими обставинами, тому що там були саме такі обставини, бо вони підпадали під цю категорію і не були відомі суду під час ухвалення вироку. Рік тому суди відмовили по першій інстанції і по сьогоднішній день справа перебуває на апеляційному розгляді, тепер вже касаційному, і засідання призначене на 12 січня 2021 року в Верховному Суді України.

Маючи очевидні нестиковки в справі, чи відсутність будь яких доказів того, що ці вбивства були скоєні Олександром Рафальським, суди ігнорують це і зазначають лише те, що все було досліджено, причому не один раз, судом першої інстанції, апеляційним і касаційним судами, що вирок набрав законної сили і таке інше. Тобто вони навіть не хочуть замислюватися над тим, що могла статися помилка і Олександр Рафальський був, не побоюсь цього сказати, фактично закатований. На сьогоднішній день відбувається розслідування причин смерті Олександра Рафальського, але є підозрілим, що саме в той день, коли в СІЗО прийшли представники Моніторингової Місії ООН, саме в той день у Олександра з серцем сталися якісь незрозумілі речі. Ніхто не може нічого конкретного сказати, тільки те, що раптом зупинилось серце і він помирає. Чому, коли його привезли в Київ з Вінниці на слідчі дії, його не стає в живих? Питань безліч. Мені здається, що система пручається, і, звичайно, страшно взяти на себе відповідальність і сказати, що колись десятками людей були підписані сотні документів, у яких все обґрунтовувалося, підв’язувалося, підлаштовувалося саме для того, щоб потім цих невинуватих осіб можливо було кинути за ґрати і отримати премії і підвищення. Слідчий В. В. Карман, який вигадував все по справі Рафальскького, після цього пішов на значне підвищення. І коли я бачила його очі під час того, як відбувалася очна ставка, де сидів Олександр Рафальський і цей колишній слідчий Карман… Я не знаю, але мені не потрібно ще якихось доказів чи додаткових експертиз, я бачила, що ця людина знає значно більше, ніж говорить, що він боїться, що він переляканий. Я бачила, що він не хотів, щоб це відбувалося. Нас було декілька адвокатів, один адвокат опитав цього Кармана, потім почав інший. Я шкодую, що не встигли завершити цю слідчу дію , оскільки саме в той день, коли я мала брати участь, Олександр Рафальський помирає і наша слідча дія припиняється. Чи це співпадіння, збіг – не знаю. В мене залишилася лише купа питань. Зараз ця справа розглядається в Європейському суді з прав людини на стадії комунікації, вже Уряд надав відповідь, ми надали відповідь і в очікуванні на судове рішення».

Тетяна Панасенко, адвокат, донька свавільно засудженого Володимира Панасенка:

«Ця тема не цікава для широкого загалу, тому що не має політичних бонусів, політичного піару, тут потрібно зіштовхнутися з протистоянням суддівського корпусу, прокурорського, тих які досі залишаються на посадах. Справи у Верховному Суді, розгляд будь якої – це лотерея. І якщо вам повезло з колегією і там є „свіжа кров“, наприклад, ті судді, які були колишніми адвокатами або правозахисниками, то можна сподіватися що справді буде верховенство права, справедливість і тому подібне, але не завжди це є так.

Тетяна Панасенко

 

Тому те, що відбулася зміна у Верховносу Суді – то є дуже добре, але не все до кінця рівно та райдужно. Адже ми ніколи не зможемо побудувати цього райдужного щасливого майбутнього на цьому гнилому минулому. Якщо на сьогоднішній день є ці люди засуджені, коли є судова помилка, коли були припущені порушення норм матеріального і процесуального права. Це однозначно повинно бути виправлено. Ми бачимо, що на сьогоднішній день багато є інформації, скільки людей виправдовують і переглядають справи в тих саме Сполучених Штатах Америки. Це люди, які відбувають по двадцять, тридцять, подекуди і сорок років покарання. І все ж таки ця правова система знаходить в собі сили, знаходить в собі оце розуміння, що потрібно випускати тих людей, які є незаконно засуджені, які є помилково засуджені, які є невинними і відбували покарання за чужі злочини.

Нам потрібна консолідована позиція депутатів, які мають розуміти, що це для них також є великий плюс, тому що ці люди, які знаходяться в місцях несвободи, особливо засуджені до довічного позбавлення волі – їх просто ніхто не рахує за людей. І я вам скажу, що я, як монітор національного превентивного механізму, теж відвідую місця несвободи і бачу багатьох довічників. Але скажу вам, що не всі вони говорять, що вони не винні, це не так. Багато є з них таких, що визнають свою вину, і багато з них сподіваються на цей законопроєкт, на заміну довічного на певний строк. Вони готові визнати свою вину. Вони її визнають і вони просто хочуть зміну. Але є та категорія людей, яка стоїть на тому, що вони хочуть отримання в цій державі верховенство права і справедливість. Це їхня позиція, за яку вони готові боротися, але десять років часу, повірте, це дуже і дуже довго».

Олексій Гнатенко, адвокат Рашитбека Ісакова:

«За цей рік дещо змінилося в цій справі. Ми пройшли дві інстанції – це перша інстанція і апеляція, що трохи додало нам якоїсь впевненості, можливо, світло в кінці тунелю по аналогу справи Петухов проти України № 2. Для того, щоб скористуватися цим кейсом, і пройшли дві інстанції. І що я помітив, що я побачив… Що суди, вони якось однаково бачать цю проблему і це говорить про те, що це взагалі системне бачення суддівське цієї ситуації, цієї проблеми „довічників“. Перша теза, яку судді завжди в мотивувальній частині підтверджують, що КПК не передбачена заміна або зменшення покарання для тих, хто засуджений довічно. Зрозуміло чому вони так говорять – тому що дійсно в КПК така норма відсутня, але в нас є купа прикладів, у тому числі і рішення по справі Петухов проти України № 2, де відсутність перспективи звільнення від довічного покарання є порушенням статті 3 Конвенції[2].

Олексій Гнатенко

 

Друга теза, яка звучить з вуст суддів, це те, що існує альтернативний інститут звільнення від довічного – це Президентське помилування, а відповідно не може бути порушення статті 3 Конвенції через те, що ми не скористались цим інститутом помилування. При тому судді категорично відмовляються аналізувати дійсний стан цієї справи і не досліджують, чи дійсно перебування особи вже майже двадцять років якимось чином вплинуло на його особистість, чи може бути заміна довічного позбавлення волі на більш м’яке покарання з можливістю 20 або 25 років ув’язнення».

Роман Куйбіда, експерт Центру політико-правових реформ:

«На жаль, це питання далеко не те, на якому політики можуть здобути собі бонуси. А вони дуже часто розглядають будь яку законодавчу ініціативу з точки зору, чи отримають вони від того якусь славу, чи зможуть вони записати собі це в свій політичний актив. На жаль, цією темою переймається невелика кількість правозахисників, родичі таких людей, які свавільно засуджені, хоча насправді це – питання справедливого суду. У нас політики часто піднімають питання судової реформи, при цьому забувають про жертв системи правосуддя. Тих процедур, які застосовувалися – незаконних процедур, свавільних процедур, які допускало попереднє і законодавство, і практика. Законодавство, я маю на увазі, умовно допускало, тобто тут більше питань до практики – як це законодавство втілювалося в життя.

Роман Куйбіда

 

Мені здається, що правозахисникам зараз потрібно змінювати тактику. Якщо раніше ми концентрувалися на одному законопроєкті і пробували всіляко допомогти, щоб він знайшов підтримку в парламенті, максимум, що вдавалося досягати – це прийняття законопроєкту в першому читанні, але на жаль „віз і далі там“. Тому тут потрібно думати про різні механізми, які могли б дати результат. Для мене байдуже, який механізм буде застосовано, якщо він призведе до справедливого результату. Чим більше механізмів ми зможемо запропонувати у вигляді законодавчих ініціатив, тим більше шансів може бути, що хоча б один з цих механізмів зможе дійсно спрацювати. Думаю, що варто було б іти ось цим шляхом. Так само не треба виключати механізм помилування, можливо, зміну процедури розгляду питання про помилування. Я розумію, що помилування для багатьох пов’язане з визнанням того вироку, який винесено щодо особи, але як на мене, це є дійсно шанс вийти з місць позбавлення волі для того, щоб надалі займатися захистом свого чесного імені за тими процедурами, які можуть з’явитися трохи пізніше.

Мені здається, що якщо ми розширимо фронт робіт, можливо, ми отримаємо трохи більше шансів для того, щоб зрушити той камінь, який стоїть на тому ж самому місці, коли багато років тому зацікавилися цією тематикою. І чим більше ми з нею працювали, тим більше ми отримували переконливих аргументів щодо актуальності питання засуджених, які сидять за чужі злочини».

Олег Левицький, адвокат УГСПЛ:

«Ця проблема для мене розширюється до якоїсь абсолютної проблеми. Я не знаю жодної проблеми, пов’язаної з правами людини, яку можна було б порівняти, поставити поряд із проблемою довічно засуджених, які не мають права на перегляд своїх вироків. Бачите, не має навіть такого права, мене багато років обривали на якихось спільних майданчиках, зустрічах з колегами. Мене просто обривали і казали, що немає такого права не бути засудженим без вини. І це правда, ми не знайдемо його в підручниках, у Пактах, у Конвенціях, нам не розкажуть про нього на лекціях. Скажуть, що є право на справедливий суд, законний вирок і право на перегляд вироку. Але право на перегляд вироку з обставиною щодо такої кількості умов, що далеко не кожен може ним скористатись. Якщо ти вчасно не зміг його оскаржити свій, неважливо який, вирок чи не захотів скористатися апеляційною процедурою, скажімо, перебував у депресії, в апатії. Або все ж таки скористався і зміг порушити провадження, але судді, які переглядали, були неадекватні, недоброчесні чи елементарно в когось з них болів зуб, гризли думки всілякі різні роїлися і не давали можливості зосередитися. То є кінець і більше твій вирок не буде переглянутий ніколи. Навіть якщо йдеться про цілком свавільний вирок щодо геть невинуватої особи.

Олег Левицький

 

І цей факт переконливо випливає з матеріалів кримінальної справи. І кожен може взяти матеріали справи і побачити, що перед нами невинувата людина і цьому нещасному ніхто і ніколи не зможе допомогти. Чому? Тому що не має права не бути засудженим без вини, а отже не має і обов’язку з боку держави звільнити таку особу, по суті це одне й те ж саме. Бо раз не має обов’язку переглядати свавільні вироки, то у правовій системі України хтось – законодавці вирішили, що не треба зберігати процедуру перегляду судової помилки, від чого не застрахована жодна правова система. Я вважаю, що не має більшої шкоди правам людини, ніж засудження людини без вини.

Кожний такий випадок – це формене зло і купа брутальних різноманітніших порушень прав людини. Із суворістю покарання, зрозуміло, що це зло збільшується і множиться. Засудження невинуватого до довічного позбавлення волі для мене особисто – це абсолютне зло і всі можливі порушення прав людини водночас. Знаю найжахливішу справу із всіх справ, хоча знаю декілька справ, де є високий ступень переконань, що є судова помилка і притягнення людини без вини з засудженням до довічного позбавленням волі. Найбільша справа з цього розряду – це справа Володимира Панасенка. Я багато років говорю про Панасенка на всіх майданчиках, тому просто повірте, що на лаві підсудних стовідсотково невинна людина. І ця людина не може підняти питання про перегляд свого вироку, хоча це елементарна справа. Будь яка людина, навіть без юридичної освіти, може прочитати матеріали цієї справи і переконатися, що це невинна людина. Тільки немає суду, немає права на перегляд свавільного вироку, немає обов’язку держави виправити судову помилку, якої припустилися судові органи. І це насправді жахлива якась реальність, яка обов’язково має бути виправлена.

Абсолютно скрізь у світі упродовж всієї історії людства (я не беру періоди смут, якихось персональних диктатур, якоїсь сваволі, а більш-менш нормальні умови функціонування суспільства, навіть без розвинутого, писаного права) соціальний порядок і фундаментальні права і засади, як відомо були, і є, і залишається здоровий глузд, справедливість, добросовісність, які змушували будь-якого суверена, будь-якого урядовця, будь-якого суддю реагувати в кожному випадку, коли ставало відомо про помилкове засудження невинуватого. І так було і в Україні, і це тривало до 2001 року, ми мали радянський інститут так званого наглядового провадження. Ми до 17 травня 2001 року мали в старому КПК можливість переглядати будь-які вироки не залежно від часу їх постановлення. До речі, Російська Федерація зберегла цей інститут наглядового провадження у своєму кримінальному процесі до сьогоднішнього дня. І в Росії кожен засуджений до позбавлення волі, не тільки довічно, а кожен засуджений взагалі з обвинувальним вироком має право звернутися до Верховного Суду Росії без обмеження жодними строками і сказати, що „я засуджений без вини, будь ласка, перегляньте мій вирок!“».

Тетяна Козаченко, адвокат:

«Я зіткнулася з проблемами, які мене безпосередньо чіпають як адвоката і правозахисника, тому що безневинно засуджені – це реальна трагедія, коли людина не має можливості вийти на волю і бути вільним. І багато стандартів, з якими я стикнулася, вони не сумісні взагалі з правом, тому що, якщо навіть брати можливість перегляду рішення там, де вичерпані механізми, залишається тільки інститут нововиявлених обставин, який насправді суди ігнорують у різний спосіб, вони самоусуваються від розгляду питань, які є некомфортними.

Тетяна Козаченко

 

І те, що на сьогоднішній момент та сама 461 стаття КПК передбачає, що термін звернення до суду може бути до трьох місяців, а ті, хто перебувають у місцях позбавлення волі, вони вже не мають адвокатів, не мають можливості звернутися за допомогою, враховуючи навіть сучасні питання карантину, вони реально обмежені у часі. Суди це плідно використовують і відмовляють у розгляді за нововиявленими обставинами тільки за строком. Людина, яка засуджена на довічно, не може бути обмежена трьохмісячним терміном звернення до суду, тим паче коли на це є підстави. Тому в цій частині – це настільки розбалансований механізм, який ніхто не аналізує і не намагається впорядкувати. І я повністю погоджуюся з цією бідою, що на сьогоднішній момент ми не маємо ані правової системи, ані стабільної ситуації, в рамках якої можливо в плідному режимі поліпшувати законодавство. Це не на часі саме для депутатів, вони не те що освіти в цій частині не мають, вони не отримують від цього політичні бонуси. Тому без вжиття будь яких інструментів, які допоможуть впоратися з цією ситуацією чисто правовим шляхом і популяризацією, ми не доб’ємося. Треба плідно працювати з парламентарями і популяризувати конкретно ці історії свавільно засуджених».

Підсумовуємо, у який спосіб можуть бути переглянуті вироки свавільно засуджених:

1. Розширення повноважень Уповноваженого Верховної Ради з прав людини;

2. Повернення Верховному Суду права на перегляд судових рішень за винятковими обставинами;

3. Ініціатива з боку Генерального прокурора про перегляд вироків свавільно засуджених;

4. Вдосконалення перегляду вироків за нововиявленими обставинами;

5. Вдосконалення Положення про помилування Президентом;

6. Повернення до кримінально-процесуального закону наглядового провадження.

Але найголовніше – має бути політична воля!

З Новим роком!

З Новим роком!


[1] Від шведського ombudsman – «представник»; гендерно нейтральне англ. Ombudsperson.

[2] Заборона катування – стаття 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

 

Автор статті: Андрій Діденко.
Джерело: http://khpg.org/1608808737

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Підходи, які застосовувалися до законодавчого регулювання захисту персональних даних та доступу до інформації потребують суттєвих змін

29 листопада 2021 року відбулася експертна дискусія: “Захист персональних даних в Україні: проблеми законодавчого регулювання”....

02 Грудня 2021

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: