Те, що в країні відбуваються дивні речі, здається, мало кого вже дивує. Політичні переслідування, корупція, погляд на державний бюджет як власний карман, кумівство та родинні клани у верхівці державного управління, неграмотність та непрофесійність можновладців таємність прийняття рішень, нехтування Конституцією та законами. Це не тільки не повний перелік, але так, тільки початок. Але навіть вже з таким набором далеко від демократії.

 

            Разом з тим кінця і краю віддалення країни та держави від демократичних цінностей та ідеалів не видно. Про Кодекси і законодавчі ініціативи написано немало. Але хто міг би подумати, що своїми нормотворчими знахідками відрізниться окрім Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів ще й Міністерство закордонних справ України, яке має вести нас великими та швидкими кроками до євроінтеграції, верховенства права, демократії та прав людини.

            І відрізниться тим, що видало 30 грудня 2010 року наказ № 330, підписаний Міністром К.Грищенко, яким обмежить доступ громадян до адмінбудівель Міністерства.

 

            Поясню, про що мова.

 

25 січня мала зустріч в МЗС України, до участі в якої були запрошені предстаниці різних жіночих організацій. Обговорювалася участь України в роботі міжнародних
структур з питань гендерної рівності, в тому числі початок роботи  новоствореної структури в ООН яка називається “ООН – жінки”.

            І на вході до МЗС у мене вимагали віддати комп’ютер, дисковий накопичувач і інше «комунікаційне обладнання».

 

На моє запитання до працівників Управління державної охорони, на основі чого вони формулюють таку вимогу вони показали мені на картинку, яка висіла над рамкою –  де перекреслені фото, камера та комп’ютер.

 

Не складно зрозуміти, що такого пояснення мені було недостатньо. Після декількох повторних запитань вони дали наступну відповідь – на основі інструкції.

На прохання надати інструкцію для ознайомлення – відмовили.

 

На запитання, ким і коли затверджена інструкція – сказали, що наказом. На цьому з хлопцями спілкування закінчилося, вони покликали на підмогу свого начальника – начальника відділу УДО Мартинайтуса Ігора Сергійовича.

 

Від нього я дізналася, що наказ є, але він із грифом ДСК.

 

Прийшлося пояснювати, що я хочу ознайомитися якщо не з усім документом (з усім так і не вдалося, бо читала я його з рук Ігоря Сергійовича), але при наймі з тією частиною, яка стосується прав громадян – тобто відвідувачів, а точніше їх обмежень.

 

Пояснювати, що жодний документ, який стосується прав громадян, відповідно до Конституції України та закону «Про інформацію» не може бути секретним або з грифом ДСК.

 

На жаль, назву документу прочитати не вдалося. Але вдалося прочитати декілька пунктів.

 

Наприклад, відповідно до п.9.5 цього наказу “Забороняється використовувати в приміщенні адміністративної будівлі особистих персональних комп’ютерів, інших засобів та приладів обробки інформації, програмного забезпечення та комунікаційного обладнання” (цитую по власному запису).

 

Відповідно до п. 9.9. цього наказу не допускаються до будівлі МЗС особи з персональними компютерами (типу “ноутбук”), а також в стані алкогольного та
наркотичного спяніння. Це не в одному реченні, але в одному пункту і в такому порядку. Цікаво, а з комп’ютером типу «нетбук» – можна увійти?

 

Але відвідувачі цього ніде не прочитають. Таких наполегливих було небагато. А з нашими правами нас ніхто не знайомить. Виписки з наказу. Та й не може бути, поки він містить гриф ДСК.

 

Пояснення були надані охоронцями, виходячи з режиму захисту державної таємниці і інформації. Але яке я маю відношення до неї? Хіба захиститься держава, якщо буде на наші ж податки обмежувати наші права у своїх власних інтересах?

 

            Шкода,  що останній приклад Тунісу не є повчальним для влади в нашій державі.  Ну а поки відвідувачі покірно дістають свої речі і віддають у відкриті ящики для зберігання, які нічим іншим не гарантують захист їх власності, окрім пильного ока охоронців. А Україна замість перетворення у державу з розвинутими інформаційними технологіями наполегливо тягнеться сьогоднішнім керівництвом у середньовічне майбутнє.

На свій захист, як особи, яка наводить положення документу із грифом ДСК, процитую статтю 57 багаторазово зґвалтованої Конституції України: «Кожному гарантується  право  знати  свої  права  і обов’язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до  відома  населення  у  порядку, встановленому законом, є нечинними».

Тож питання Костянтину Грищенку – чи є чинним підписаний Вами наказ № 330 від 30 грудня 2010 року?

П.С. А на нараду я все таки потрапила із своїм комп’ютером!