Мешканка Маріуполя: «Я наливала собакам горілку, щоб у них не зупинилися серця»

Валерія Камінська — бізнесвумен із Маріуполя, яка в середині квітня виїхала з міста і через РФ та країни ЄС дісталася Львова. Вона розповідає моторошні історії про катування, життя під обстрілами, пригадує свій діалог із молодим чеченцем, під час якого він розплакався.

Інтерв’ю підготували Володимир Носков та Денис Волоха. Джерело: сайт ХПГ 

 — Пані Валеріє, чому ви вчергове переказуєте вашу історію?

— Напевно для того, щоб люди не забули, що це таке. Я розумію тих людей, які відмовляються [розповідати свої історії]. Тому що кожен раз, коли приходять спогади, настає тиждень безсонних ночей. Черговий страх, як і будь-яка негативна ситуація в житті кожної людини, не приносить радість. Радість оздоровлює нас, а горе нас просто вбиває. Напевно, нікому це там не давалось легко. Кожен мав свій особистий досвід пережитого, свою паніку, свій страх. А страх був, напевно, кожної секунди твого життя, коли ти знаходився там.

 — Цей страх — він ще залишається всередині?

— Так. Я зараз розумію дуже добре страх своїх близьких, які чекали і знаходились у невідомості. Страх невідомості. Це дуже страшно. Так само я зараз чудово розумію, що у мене там, наприклад, залишились тварини: дві собаки, я собачниця по натурі. Я шукаю шляхи їх вивезти, перевезти. Для мене це великий і страшний вибір. Я засмучуюсь, коли про це говорю (стримує сльози, — ред).

Ви знаєте, у тому адреналіні, у якому ти перебуваєш там, ти ніби мобілізований: ти викладаєш всі свої ресурси. Я вам скажу більше: скільки я з людьми там розмовляла, майже ніхто там не хворів, абсолютно ніхто не хворів, тому що ти знаходишся постійно в стресовій ситуації, ти як робот.

На мені була велика відповідальність: у мене мама хвора, тварини. Тобто ти постійно працюєш, як добувач.

 — Давайте, пані Валеріє, спробуємо зафіксувати, яким вам буде згадуватись Маріуполь на 22-ге лютого, 23-ге лютого. Маріуполь вашої зони комфорту.

— Я жила в Лівобережному районі Маріуполя. Буквально дві хвилини до Морського бульвару і 5 хвилин спускалась до моря. Я ж собачниця — із собаками на море:кожен ранок, спокійно. Неважливо, зима чи літо. Слава Богу, у мене свій бізнес, і не потрібно було поспішати: у мене своє ліцензоване агентство, це праця за кордоном, туризм.

 — А саме для вас війна коли почалася?

— Спочатку прийшла мить здивування. Тобто не було ще такої паніки і страху. Була своя тактика війни, яку не я, звісно, придумала. І звісно — не ненька Україна. Знаєте, там все наростало. Три дні ще було світло, вода. На п’ятий день пішли диверсанти. Це полягало в тому, що чоловіки й жінки в чорному одязі ходили з такою «дурою», яка поміщалася в пакет. Вони просто підходили до наших магазинів, до наших аптек, ця «дура» вистрілювала у двері/ролети, вони заходили. брали горілку і все, що їм потрібно. Грабували. А потім заходили наші і дограбовували. Уже коли був відкритий магазин, заходили цивільні люди, які жили у кварталі.

Я їх не засуджую нікого, тому що їсти/пити потрібно було людям. Але після цього вони йшли повз людей, які готували на вулиці, і казали: «Мир вам, називайте нас миротворцями».

 — А як люди реагували на такі звернення?

— Я весь час хотіла поговорити з ними, тому що мене цікавив їхній мозок. Що ж вони мені запропонують — який мир? За що їх миротворцями називати? За те, що вони розбомбили мій магазин? За те, що я залишилась без ліків, без хліба, без масла, без сиру і ковбаси? Мені цей мир особисто не потрібен.

Я не знаю, як реагували інші люди, але це все відбувалося на моїх очах. Тому що у мене тварини, я гуляла з ними по кварталу. Мені здається, там прокачані мізки у всіх цих людей, і вони вважають, що вони мене рятують. Я тільки не можу зрозуміти, від чого вони мене рятують. Тому що мені довелося повертатися через Росію, не було можливості через Україну, відрізане все було. Я поверталась через Росію і розмовляла делікатно з усіма. Я жила в Москві у своєї двоюрідної сестри — слава Богу, у мене дуже дружня родина — потім Рига, потім Варшава, потім Львів. Так я вибиралась із Маріуполя.

 — Коли ви відчули, що відрізані від зовнішнього світу, від інформації?

— Буквально на третій день.

 — Як це відчувалося морально, психологічно?

— Ти потрапив у невідомість. Ти ніяк не реагуєш — так було зі мною. Ти не плачеш, не ридаєш. Ти якийсь заморожений всередині. І ти починаєш адаптуватися під ситуацію. У мене не було диких сліз, тому що я розуміла, що мене це не врятує. Але так, як я молилась там, я більше ніде не молилась.

Вони думали, парадним маршем заберуть місто і на тому все скінчиться. Але парадного маршу не вдалось.

Мені навіть не було сильно страшно. Можливо, моя віра рятувала, коли їздила «нічна варта» протягом тижня.

 — А що це таке?

— Це я сама собі придумала «нічну варту». Просто уявіть, по кварталу їздить танк і просто б’є, куди йому зручно, куди йому заманеться, рівно о 19:30. Це було десь через тиждень [після початку вторгнення].

Просто хлопці катались по кварталу, і куди голова танку розвертається — туди і б’ють.

Коли стріляли Гради з заводу, ти розумів, що це летить далі. Тобто воно обійде тебе. Уже розрізнаєш, яка зброя, ти як ельф: вуха виростають, і ти знаєш, далеко стріляють чи близько, який будинок. Ви уявляєте, у якій напрузі знаходиться людина постійно? Щоб прислуховуватись, який снаряд куди летить. І це все відбувається на твоїх очах.

 — А як ви переносили тишу?

— Дуже складно, тому що тиша більше напружувала, і ти постійно думаєш: «Ось. Зараз».

Тиша ще страшніша, ніж коли летять Гради. Ти розумієш: стріляють. Але коли приходить тиша, ти не знаєш наступного кроку, що летить наступне. Тому що постійно йдуть «зворотки».

 — Перебої з харчами, водою особисто для вас коли почалися?

— Я вважаю, що я дуже щаслива людина. Навіть там мені у всьому щастило. Якщо подивитись на іших людей, які просто пішли по воду до якихось криниць, і не повернулись, мені, слава Богу, одні сусіди залишили ключі [від квартири]. У них був запас води. Із квартири, яка почала горіти, я врятувала кішку Людочкину. Я люблю своїх сусідів, і, слава Богу, вони мене люблять. Завдяки цьому я якось рятувалась і виживала. Мені всі залишали свої ключі від своїх квартир, коли їхали. З продуктами. Я не голодувала.

Загорівся мій будинок, у нього влучили снаряди декілька разів. Ну якось це можна було все пережити. Але найстрашніше було навіть не снаряди від танків, а страшно було вночі. Це коли летить, я навіть не знаю, що це, я називала його «жужик». Уявіть, взагалі немає ні світла, ні звуку. Тиша, темрява, і летить така: «Ж-ж-ж…» І потім за цим звуком йде різкий викид, рівний. Ти розумієш, що це над головою. І довкола все горить синім полум’ям. Двері трясуться, вікна трясуться.

Я не знаю, що за зброя, я вам клянусь — я не знаю. Це дуже страшно. Дуже страшно, тому що це ніч. Літаки постійно летали вночі, тактика така. Це я вже потім мудра стала, розумна. З усіма спілкуєшся. Якщо снайпер сидить у будинку, то по цьому будинку буде летіти літак скидати бомбу.

 — Як далі розвивалися події?

— Усе ближче і ближче підходили до нас, у мій квартал. Тому що ми не могли вийти. Мама мене просила сходити в її квартиру. Її квартира від моєї квартири буквально в десяти хвилинах повільним кроком по бульвару. Одна зупинка автобусу, такий променад по Комсомольскому [Морському] бульвару.

Туди дійти було нереально, я боялась. Я перейшла з мамою, коли мій будинок загорівся, коли квартал моєї сестри двоюрідної згорів повністю. За одну ніч вигорів весь квартал, у мене вся рідня там жила, у нас дуже дружна родина. Тобто поруч жила двоюрідна сестра, буквально через алею її будинок. У її будинок теж влучив снаряд. Я не знаю, український чи російський, я не бачила своїми очима.

 — У повітрі постійно стояв гар?

— Так. Без цього ніяк. Постійно все чорне. Я не дуже цікавилася, куди влучали снаряди, люди ж по натурі допитливі.

 — Коли з’явилися на вулиці військові в російській формі?

— У російській формі на вулиці вони вже прийшли буквально через 1,5 місяця. А раніше їх не було. Тобто просто так не гуляли.

 — Вони контактували із мирним населенням?

— Ви не розумієте: на вулицю ти не міг вийти, на вулиці ти не погуляєш. У мене собаки у квартирі в туалет ходили.

 — Але є якісь життєві потреби.

— Які потреби? Люди, які намагались нам принести воду, вискакували через дві хвилини, тому що ти знаходишся на лінії вогню. Ти не можеш вийти приготувати навіть поїсти. Ти просто не можеш цього зробити. Люди готували в під’їзді.

Сестра двоюрідна, у якої згоріла квартира, вона із Сашею пішла на хлібозавод, це буквально 10 хвилин. Вони ходили 1,5-2 години. І ти сидиш чекаєш їх. І доки вони ходили і встигли забігти в під’їзд, вийшли 3 трупи поруч. Тобто контактувати з військовими — це було просто неможливо.

Зламувались чужі квартири, щоб знайти їжу, воду. Ось так це все вирішувалось. Хтось назве це мародерством. А я вважаю це нормальним. Можливо, хтось брав щось зайве, але шукали їжу, воду, зламували бойлери. Інакше не вирішувалось.

Дрова: всі повалені дерева, все зруйноване, ти просто встигав за дві хвилини схопити [дерев’яшку], щоб чашку води нагріти. А не зміг — ти її просто не п’єш. Все!

Місяць життя я не виходила нікуди. Все, що я могла, це перебіжками в під’їзді приготувати [їжу]. Ти просто знаходився в постійному стані жаху і адреналіну. У мене собаки на вулицю не виходили гуляти від страху. Собаки задихалися, ти їх відпоюєш. Валер’янка закінчилась — слава Богу, пляшку горілки хоча б купила.

Горілку з водою я наливала собакам, щоб серця їхні не зупинилися. Можете уявити, який у людини був страх.

Єдиний шлях — до Росії?

Один раз дійшла інформація про коридори, поїхали сусіди з першого поверху. Це буквально через півтора тижня від початку війни. Все, більше ніяких коридорів я не знаю.

Самостійно люди з нашого району через місяць почали йти, але в бік Росії і ДНР, у нас іншого шляху не було. Тому що ми відрізана територія: річкою і морем.

Наш берег відрізаний річкою і морем, підірвані всі мости. Тікати немає куди.

У тому кварталі, у якому я знаходилась, ми не могли вийти. Ми не отримували ніякої інформації. Люди просто кудись ішли. Спочатку йшли до лікарень — лікарні всі розбомблені. Люди в паніці, у шоці, знову кудись йшли. І коли постукали в будинок Олени, сказали: «Зараз будуть летіти літаки і зносити цей квартал», — ми теж пішли. Із візочком, з мамою з інвалідністю, з її ліками.

Ми вийшли: родина Олени, вона з чоловіком, ми взяли з собою жінку — вона інвалід дитинства, її сусідку, моя мама. Загалом 8 баб. От уявіть: 8 жінок, усі немолоді, кудись ідуть.

Армія «ДНР» і чеченці

Я стояла розмовляла з молодим чеченцем. Він стоїть зі сльозами на очах і каже мені: «А правда, що нас тваринами називають?» А я кажу: «А правда, що нас називають нациками і наркоманами?» Дитина стоїть і плаче. Каже: «Я прийшов сюди і я бачу, що те, що нам обіцяли, і те, що нам говорили і вкладали в наш мозок і в наше серце, — це все неправда».

Вони думали, що прийдуть, як професіонали, як футбольна команда на футбольну команду. Прийдуть і за три дні з чеченськими танцями, піснями підкорять місто. Їм віддадуть місто, вони наведуть лад, привезуть свої сім’ї, і ми всі будемо жити дружно, лагідно і ніжно. Не вийшло.

Я не знаю, хто вигадав взагалі слово «національність». У Бога немає національності. Є людина, а є людисько. І це проявляється не тільки в українській нації, це проявляється в кожній національності.

Просто є люди, а є, я не знаю навіть, як це можна назвати. Відверто кажучи, це навіть не людисько, навіть з тваринами порівнювати не хочу.

Тобто Шаміль, коли йшла ця вся бригада, каже: «У вас хліб є?» Я кажу: «Немає хліба». Людина дала хліб, їжу, воду.

 — Пані Валеріє, але з іншого боку — у кожної людини є вибір. Він міг щось собі заподіяти, здатися в полон.

— А він не здався в полон, він просто травмував себе і поїхав додому, сказав всій своїй рідні щоб сюди не їхали. А здаватися в полон — навіщо воно йому треба?

Його розвернули і через дві хвилини він каже: «Треба щось придумати». Кажу: «Шаміль, щось вигадуй, лише б не йти воювати».

Тепер поговоримо про зустріч із тими, хто представлявся «солдатами ДНР». Я їх називала «Ванька ДНР».

Ви знаєте, іноді мені здавалося, що вони просто радіють: «Ми ж так вісім років жили». Ось нас бомблять, у нас стріляють, у мене немає хати. А вони просто радіють, що у мене зараз немає хати.

«Ви ж тепер дончани. А що, ви телевізор не дивитесь?» У них якась гордість: «Я тебе рятую, ти тепер дончанка». А хто мене спитав, хочу я бути дончанкою, чи не хочу? А я так щаслива жити у цій сірій зоні без води, без їжі, і лазити під кулями. Велика радість!

 — А з їхнього боку були якісь образи, приниження?

Так. «Хто ви такі? Чого ви тут живете?»

Катування «деенерівцями»

Я вам розповім історію, яка зворушує до душі. Можете уявити ситуацію моєї подруги Лєни, із якою я жила, разом готувала їжу тощо. Поруч із нею жила донька її рідної сестри Оля. Вони довго чекали сестру — Іру. І коли Оля пішла зі своїм чоловіком шукати маму — був тільки зруйнований дім і біля нього стояв візок.

Через три дні зникає її чоловік. Уявляєте: Іри немає — рідної сестри, і зникає чоловік.

П’ять днів ми б’ємося з Лєною в пошуках її чоловіка, із яким вона живе 30 років. На п’ятий день він приходить і розповідає історію.

До цього Влад отримав досить серйозне поранення в бік. Він стояв і намагався розвести вогнище, перед ним закрилися металеві двері під’їзду, і він отримав осколки в живіт. У людини збоку дірка. Це було ще на початку, його примудрилася дочка відвезти в лікарню, перев’язати.

Його просто забрали під білі рученьки, тому що в нього дірку побачили, коли почали перевіряти. Він був на базі ДНР у піонерському таборі, де ми брали воду. Ми щодня там в усіх питали: «Ви не бачили такого ось?»

Його відвели в підвал, роздягли, розбули. Його щодня били, катували струмом. Накручували так, що він вимушений був говорити.

Він розповідав: «Я бачу: іскри йдуть, тіло ламає. І я розумію, що якщо я не скажу: ‘Слава Захарченку’, — через дві хвилини мене просто розірве на бублик тряпку».

Він людина невіруюча, але він сказав: «Я молився, щоб упав снаряд і розірвав мене разом із ними». Людина хотіла повіситись. Ви уявляєте, який страх у чоловіка?

Він був увесь побитий, зі зламаним ребром, із боком, який був розірваним. Він ще казав: «Зі мною ніжно поводились».

Був хлопець, якого затримали, бо ходив із телефоном, коли ні в кого не було зарядок. Йому просто відрубали палець, щоб не писав ним ‘Слава Україні’ у Фейсбуці.

Підвалів там було багато. І людей у них було багато.

«Ти йдеш по трупам»

Я жила в будинку своєї подруги Лєни. Ми з її чоловіком Владом двічі намагалися прибігти в свій квартал, щоб взяти якісь речі. І ти йдеш по трупам у повному сенсі цього слова. Я не утрирую: ти йдеш, лежать трупи. Неважливо, деенерівські, чи там молоді хлопці лежать — всі…

 — Тобто лежали і цивільні?

— Лежали всі: цивільні, деенерівці. Наших я не бачила. Наші, напевно, вже були ближче до Азовсталі зібрані. Як стадо, бідолашні… Я схиляюся перед нашими, перед їх професіоналізмом. Я не знаю, це навіть не герої…

Коли мені кажуть місцеві мешканці різні думки, що могли б здати місто і ми залишились би у своїх хатах і жили б спокійно, я вам скажу так: я схиляюся перед цими хлопцями, тому що вони оберігали моє минуле, моє життя, мій комфорт, мій спокій. І вони хотіли, щоб я жила так далі.

Але я нікому не нав’язувала свою думку, це марно. Кожна людина залишається завжди при своєму.

У Ростові я почула, як там таксист радіє, що завтра буде хімічна атака. Я кажу: «Ви взагалі розумієте, що таке хімічна атака? Це ж не на один Азов. Ти ж розумієш, що там стільки людей ваших. Яка радість?»

Клянуся, мені шкода донецьких мужиків. Їх просто як стадо — [відправляли] на забій. Чеченці, добрі чи погані, дідько з ними: їм наобіцяли і зарплату, і що дарують місто, і вони прийшли за три дні скорити Маріуполь. Вони одягнені, екіпіровані, взуті. Я все це розумію. Але коли прийшли деенерівські хлопці, яких просто з вантажівки вивантажили, і воно стоїть — дитина! Просто в шароварах, у якійсь фуфайці, з якоюсь кепочкою на голові. Ну що воно прийшло воювати? Я нічого не можу зрозуміти.

У них навіть цигарок не було. Кількість померлих там… Просто кожні 2-3 дні йшла ротація. Я могла стояти на балконі і бачити, як їдуть хлопці у цих вантажівках, танки по вулиці їдуть, зенітки. І як назад їде через день: вони не виїжджали, вони не виживали.

Багато хто ставить питання: «Правда чи брехня про крематорії?» Це правда. Я сама бачила цю машину. Вони «безвісти зниклі». Там, ДНР, Луганська область.

 — Скажіть, вони в крематорії закидали тільки деенерівців, чи наших також?

— Я не бачила, я просто бачила дим і машини. У нас кладовище просто за кожним будинком.

Доки я жила у себе в кварталі, переді мною був колишній дитячий садок, з якого зробили чудовий, відремонтований, красивий розділений центр для інвалідів і дітей-інвалідів. І навіть приїжджала дружина нашого Президента на відкриття цієї будівлі. Красивий, стильний, туї у дворі ростуть, квіточки. Все доглянуте, все красиве.

Коли гуляв чоловік із собачками, мабуть, влучив у нього снаряд. Три дні ніхто не міг до нього підійти, він лежав, собаки сиділи поряд. Ніхто не міг вийти його поховати, тому що нереально вийти: тебе вб’є, постійно летить, вибухи, снаряди, червоне все навкруги. Ти не можеш вийти поховати людину.

Трішки затихло. На п’ятий день, коли собаки стали їсти цей труп, вибігли чоловіки з якогось бомбосховища і просто його прикопали. У мене була похоронна лопата, яку знали всі. Весь квартал знав, що мене є похоронна лопата, вона в мене стояла в загальному коридорі, я її не забирала.

Спроби виїхати

Я ухвалила рішення [евакуюватися], як тільки дізналися, що люди проходили через Сопіне, через найближчий квартал. Я не могла раніше виїхати. Я бігала до всіх, до російських ЗМІ, московського телебачення, кажу: «Хлопці, мені потрібно спустити маму, вона пішки не дійде до точки, з якої вивозять людей». Мені потрібно було маму вивезти, у мене не було цілі самій їхати. Якщо б я була одна — мене б давно як вітром здуло.

Вони казали: «Це не в нашій компетенції». Я знаю, що були випадки, коли допомагали російські журналісти. Але мої, напевно, не захотіли. ДНР так само: «Допоможемо, врятуємо». Але мені ніхто не допоміг. Мені знову допоміг тільки Бог.

Хлопець приїхав провідати квартиру сусідню, він вже проходив фільтрацію, мав ці всі папірці, і міг кататися. І він так спустив нас із мамою. Ми виїхали 15 квітня.

 — Ви теж пройшли фільтраційні табори?

— Так.

 — Як це виглядає?

— Знаєте, мені, як пенсіонерці, це все жахливо. Коли я виїжджала через Росію, там є на даному етапі життя кордон ДНР і одразу кордон Росії. І на кордоні ДНР, оскільки в мене львівський паспорт і передостанній чоловік у мене з Івано-Франківська, мені почали ставити усілякі питання. «Де жила? Як ставишся? А навіщо? Чому?» Але я людина з почуттям гумору, і я їх посилала з гумором. Казала: «Раніше я була молода й красива, а зараз тільки красива».

«Зараз я перебуваю в більш депресивному стані, ніж я була там»

У тебе страх завтрашнього дня, ти знедолений. Ти не маєш нічого. Ти просто нічого не маєш. Я не молода дівчинка, розумієте? Люди, наприклад, 70 років — у них безвихідь, страх. І це не лише в мене страх.

Напевно, там був фізичний страх. Не було душевного страху: ти ніби тварина. Виявляється, ми там Covid-19 перехворіли всі. Але ти навіть не хворів. Тобто ти знаходишся постійно в адреналіновому стані.

Я знаю, що дівчата там і свідомість втрачали, і серцеві напади у багатьох були. Тобто у кожного своя психіка. Ти знаходишся, ніби після операції: коли навіть палець порізав, одразу болить і все. А потім він починає нити. І на цьому етапі життя, мені здається, отак душа болить і ниє. І кожна розмова — наче голки вставляєш. Ти в душевному страху. У духовному.

Матеріал підготувала Харківська правозахисна група у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).