Верховний суд України виніс ухвалу, якою визнав, що усталена адміністративна практика органів державної влади щодо відмови у задоволенні заяв про відмову від призначення ідентифікаційного номера через релігійні переконання не відповідає українському законодавству.

Отже, суд роз’яснив, чому особа може в будь-який момент відмовитися від ідентифікаційного номеру через релігійні переконання. Наводимо витяг з даної ухвали.

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ

УХВАЛА

від 5 листопада 2003 року

(Витяг)

У травні 2002 року Б. звернулась до суду зі скаргою, в якій просила визнати бездіяльність посадових осіб державної податкової інспекції у м. Ялта неправомірною, оскільки ними порушуються її права, передбачені частиною 2 статті 1 Закону України від 22 грудня 1994 року, із змінами, внесеними 16 липня 1999 року, “Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів” (далі – Закон), на відмову через релігійні переконання від примусово присвоєного їй ідентифікаційного номера, виключення із Державного реєстру фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів та внесення у паспорт спеціальної відмітки про наявність у неї права здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера. Заявниця зазначала, що посадові особи державної податкової інспекції відмовляють їй у внесенні спеціальної відмітки у паспорт, оскільки конкретний механізм реалізації цієї статті відсутній.

Рішенням Ялтинського міського суду від 3 грудня 2002 року, залишеним без зміни ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 17 лютого 2003 року, у задоволенні скарги відмовлено.

У касаційній скарзі Б. просила скасувати постановлені судові рішення та задовольнити її вимоги, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні скарги, суди першої та апеляційної інстанції встановили, що частиною 2 статті 1 Закону передбачено право осіб через свої релігійні переконання відмовитися від прийняття ідентифікаційного номера, офіційно повідомити про це відповідні державні органи та сплачувати обов’язкові платежі за раніше встановленою формою обліку, про що отримати спеціальну відмітку у паспорті. Оскільки на сьогодні чіткий механізм реалізації вказаного Закону в частині внесення відповідних відміток у паспорти громадян відсутній, тому відмова посадових осіб державної податкової інспекції зробити це є правомірною.

Проте з таким висновком погодитися не можна.

Згідно зі статтею 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки й збори у порядку та розмірах, установлених законом.

Функції по контролю за дотриманням податкового законодавства, а також обліку платників податків – фізичних осіб покладено на державні податкові органи.

Відповідно до частини 2 статті 1 Закону України від 22 грудня 1994 року, із змінами, внесеними 16 липня 1999 року, “Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів”, для осіб, які через свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомляють про це відповідні державні податкові органи, зберігаються раніше встановлені форми обліку платників податків та інших обов’язкових платежів.

Таким чином, названим Законом передбачено, що вказаний платник податків вправі виконати конституційний обов’язок сплати податків і інших обов’язкових платежів, обравши альтернативну форму обліку, тобто без присвоєння ідентифікаційного номера. Тому відмова посадових осіб державної податкової інспекції прийняти Б. на альтернативну форму обліку фізичних осіб – платників податків є неправомірною.

Цим же Законом встановлено, що у паспортах зазначених осіб робиться спеціальна відмітка про наявність у них права здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера.

Доводи суб’єкта оскарження про відсутність конкретного механізму внесення таких відміток не можуть бути підставою для невиконання посадовими особами державної податкової інспекції вимог Закону.

Оскільки обставини справи встановлені судом повно й правильно, але неправильно застосовано матеріальний закон, то, керуючись ст. 340 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Б. задовольнила, рішення Ялтинського міського суду від 3 грудня 2002 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 17 лютого 2003 року скасувала, постановила нове рішення, яким бездіяльність посадових осіб державної податкової інспекції у м. Ялті Автономної Республіки Крим визнала неправомірною та зобов’язала їх внести у її паспорт спеціальну відмітку про наявність у неї права здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера.