«Кури вижили, бо мовчали. А от папугу з’їли…» – історія окупації села Боромля
Боромля – невеличке, транзитне село на Сумщині, розташоване вздовж траси недалеко від обласного центру. Більше місяця в ньому «хазяйнували» російські військові. Авіа- та артобстріли, погрози та мародерство – місцеві мешканці розповіли документаторам Сумської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини, які фіксують воєнні злочини в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна», як поводили себе окупанти.
З першими пострілами в село зайшли росіяни
Пані Марія (ім’я змінено з метою безпеки) живе неподалік від перехрестя, де був один з блокпостів:
– Як тільки все почалось, 24 лютого вони (спочатку це були «донецькі») вже зранку опинились в Боромлі. Після того, як впали авіабомби (3 та 5 березня 2022 року – ред.), в селі з’явились росіяни, були різні: чеченці, буряти, руські. Розповзлися по селу, де що бачили, тягнули собі: каструлі, тачки, ганчірки, подушки, буржуйки та інший домашній мотлох, вивозили всю консервацію з погребів. Дорога пролягає поряд з нашим будинком, то їх звідси було видно: на перехресті був один з постів. Жили не в усіх хатах, обирали собі окремі: стукали і якщо ніхто не відповідав, то вибивали двері та заселялися. Жили ще в будинку культури, там влаштували собі цілу казарму, притягли ковдри, теплі речі, сколотили нари, ще жили в лікарні, в школі. В барі їсти собі варили.
– Коли жили у людей в хатах, оправлялися прям там, хоч і туалети у хатах є. Так ні – вони в одній кімнаті жили, а в іншій зробили собі місце для цих справ. Будинок культури весь загадили. Прибирати туди місцеві після того ходили – там страшне було: отут їдять, а тут оправляються. На стінах понамальовували своїми цим, ну… калом понаписували…
Пані Марія плаче, згадуючи події річної давнини і сама дивується своїй такій реакції. Продовжує розповідати:
– Тоді не плакала, чого це я зараз вирішила… До чоловіка на двір раз зайшло військових людей п’ятнадцять, сказали не боятися, мовляв: «Учєнія проводім, но єсли нам понадобится, то останемся и будем тут жить». Але не залишились, поїхали, і добре що тоді не зустріли українську армію, бо точно був би бій і невідомо, як би все склалося.
Буряти питали: «Це в вас село чи місто?»
Боромля, каже жінка, розташована так, що всі колони російські їхали транзитом, залишаючи поза собою бруд, пошкоджені дороги, розбиті хати та болючі спогади для місцевих мешканців:
– З Лебедина – їдуть, з Тростянця – їдуть, з Жигайлівки – їдуть, з Сум – їдуть, і це все через Боромлю. Отут, біля будинків на перехресті завжди зупинялися, танк становится та направляє своє дуло на будинки. Ми з донькою не витримали, перейшли жити до знайомих. В нашій хаті залишився мій чоловік, а по найближчих до дороги хатах з місцевих не було нікого – бо страшно. Тоді ніхто з місцевих мешканців на вулицю носа не показував. Біля школи неподалік йшов один чоловік, вони його побачили та почали стріляти з автоматів. Попали в будівлю школи, а він рачки-рачки, за школу заховався і потім зміг втекти. Набачились ми танків їхніх: були високі і низькі, і рябі, і чорні, і вишневі. Оце йдуть повільно, буква Z ця… Понаписували ці букви всюди де були, а ще слова «руський мір» та інші… Дуже дивувалися вони, що ніби село, а тут школа сучасна, усім обладнана, магазини різні, машин багато, асфальт є, світло, мотоблоки в кожному майже дворі, коли буряти були, то питали: «Це в вас село чи місто?».
Авіаудари по цивільних
«Коли був авіаобстріл 3 березня, то у людей де-не-де повипадали вікна та були пошкодені будинки», – говорить пані Марія. А 5 березня на світанку Боромля зазнала потужніших авіаударів. Тоді ворожий літак кружляв над селом: від скинутих снарядів постраждала центральна частина міста, магазини, цивільні підприємства, дитячий садок. Авіаудари наносились чітко по об’єктах цивільної та критичної інфраструктури бо українських військових в селі просто не було. Через облогу села та обстріли місцеві певний час вимушені були жити без продуктів та електроенергії.
– Коли впала бомба біля кафе «Клуб друзів», що на дорозі, у нас вікна вибило та стіни посходили з місця. У сусідів значно більші пошкодження: стінка стояла – винесло в іншу кімнату, котел вивернуло. Думаю, що магазини обабіч дороги затулили наші будинки, на себе взяли хвилю, – продовжує розповідь мешканка Боромлі.
– Коли російські військові зайняли село, то з продуктами були проблеми, з хлібом особливо. Млин був старий, ще з 19 століття, то місцеві хотіли там пекти хліб, поки не завозили до нас продукти. Але як бахнули бомбами, то вікна повилітали, ну і все, від ідеї відмовились. А потім жінка з чоловіком почали возити хліб. Я якось дві хлібинки в них взяла і ото ми цими двома хлібинками втрьох жили, доки хліб не скінчився. Але небезпечно так було їздити, їхню машину росіяни обстріляли (історія подружжя за посиланням – ред.). Хліб шукали і військові, то ще на початку березня «донецькі» приходили, пацанва мала, автомати теліпаються в районі колін, кажуть: «Хліба в вас нема? Ми вам щось своє принесем», але ми відмовлялися, не треба нам було від них нічого.
Шукали АТОвців і їжу
Місцеві намагалися не спілкуватися з окупантами. Але, за словами пані Марії, не всі, бо як кажуть люди, хтось же поздавав усіх «атовців» під список, адже вони їх шукали.
– Прийшли до нас двоє п’яних одного вечора. «Готові» зовсім. Ми дуже злякалися, бо жили в будинку одні жінки, а що їм в голову прийде… Все похолоділо аж. А вони такі вонючі, спиті, немиті, страшні. Витягли листочок та почали питати за людей з Боромлі. На листочку були написані прізвища людей і вказані їх рідня, аж до кумів. Шукали наших хлопців-військових та їхню рідню. Кажуть: «Де той атовець, а де цей?». Донька моя перелякалась, стоїть плаче, а я до них і так, і сяк, по-спокійному, намагалась якось відовлекти, кажу: «Та то молоді, ми вже старі, нікого не знаємо». Один з них каже: «Ми вас розуміємо добре, в нас теж матері є». А інший навпаки: «Та все ви знаєте, якісь ви неадекватні, ну подивитесь, ми вам дамо ввечері, побачите що буде через те, що не зізнаєтесь». І ввечері влаштували сильний обстріл, дуже бахкало, свистіло, ракети летіли. Дуже страшно було. Зараз думаю: як це ми вижили, мабуть то Бог нам пособив.
Один з сусідів не витримав напруження і як пішли вже росіяни, то повісився. Вони тільки як зайшли, видно було, що дуже переживає. А після цього йому погіршало і вже в червні він повісився.
– До жінок не лізли, такого, як в новинах передають про інші області, в нас не було. Або люди не кажуть. І ще кури сиділи в курнику… і мовчали два тижні. Чесне слово. Росіяни ходили вишукували собі, що поїсти, а кури наші вижили, бо притихли… У сусідів з’їли папугу. Суп зварили з маленького, хоча що там їсти. А Шарік (собака – ред.) на небо дивився ще місяці три. Через обстріли дуже лякався і потім все спостерігав чи не летить щось.
Звільнили Боромлю 26 березня 2022 року. Їхали росіяни вночі, тягнули все, що назбирали за цей місяць. Наостанок пострілів не влаштовували, бо дуже поспішали, адже вже вдень в населений пункт зайшли українські військові.
Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнного злочину Росії, розкажіть нам це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й ми з вами зв’яжемося. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі і покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, в рамках ініціативи Т4Р, задокументувано понад 33 тисячі воєнних злочинів Росії проти України. Всі дані документатори вносять в загальну базу, яка оновлюється щодня. Щоб дізнатись актуальні новини, підпишіться на телеграм-канал ініціативи https://t.me/T4Pua
Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим внаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо в 18 областях країни. Щоб дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.