Публікація

Костянтин Рєуцький: Поразка суспільства у битві за мораль

Закон України «Про захист суспільної моралі» був прийнятий у 2003 році. Батьками законопроекту прийнято вважати відомих моральних авторитетів – київського мера Леоніда Черновецького та колишнього генпрокурора Геннадія Васильєва. Законопроект одразу ж привернув увагу експертів Ради Європи, як такий, що не відповідає критеріям якості законодавства та закладає підвалини для системних порушень свободи вираження поглядів. Тодішня українська влада не мала звичаю дослухатися до рекомендацій європейської спільноти, і, попри намагання Комітету Верховної Ради зі свободи слова привести цей документ у відповідність зі стандартами, закон був прийнятий у третьому читанні у ще гіршій редакції. Прийняття цього закону викликало щире здивування в Європі – на думку низки експертів, законодавчого акту такої низької якості немає ніде на всьому пострадянському просторі.

 

В останні дні президентства Леоніда Кучми прем’єр-міністр Віктор Янукович підписав постанову про створення Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Вона почала діяти ще у 2005 році, але ще три роки інформацію про її діяльність можна було знайти  хіба що в аналітичних матеріалах правозахисних організацій, які протидіяли державному наступу на свободу слова.  Лише у 2008 році, коли Комісію очолив відомий державний та політичний діяч Василь Костицький, який за роки незалежності України зробив вагомі внески майже в усі сфери суспільного життя – від екології та розвитку села до іпотеки та космічного права – діяльність НЕК стає підкреслено публічною. З цього часу починається водночас кумедна й драматична історія державного «піару на моралі» та спротиву громадянського суспільства спробам держави встановити панування у сфері інформаційного обміну та художнього самовираження.

 

Оцінюючи перебіг суспільної дискусії навколо проблеми державного регулювання суспільної моралі, можна зробити висновок, що мало хто з «пересічних українців» знайомий з нормативно-правовою базою в цій сфері та  розуміє повноваження та механізм діяльності Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Більшість з нас вибирає вірити гаслам і не дає собі раду зазирнути за вивіску з багатообіцяючим написом «Захист суспільної моралі».

 

Незрозуміла діяльність НЕК обростає вигадками та міфами, багато з яких, схоже, інспіруються самими представниками Комісії. Спробуємо розглянути деякі з них:

 

Міф 1:  «НЕК нічого не забороняє, а лише робить висновки та надає рекомендації».

Не було жодного публічного заходу за участю представників НЕК, де б не лунала ця магічна формула. З формальної точки зору так і є. Проте, розуміють весь цинізм цього твердження лише ті, хто протягом останніх трьох років стежив за роботою НЕК та її наслідками. За даними правозахисних організацій, Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі за весь час свого існування видано понад 20000 висновків, за результатами яких відкрито понад 300 кримінальних справ.

 

Комісією визнаний порнографічним і через це вилучений з продажу тираж роману Олеся Ульяненка «Жінка його мрії». Рішеннями НЕК фактично припинено національну рекламну кампанію проти ВІЛ/СНІД, визнано «непристойними» рекламні ролики, постери та низку об’єктів зовнішньої реклами, зупинено прокат художніх фільмів «Хостел-2», «Пила-6», «72 метри», «Бруно», однієї з серій анімаційного серіалу «Південний парк» та телевізійного серіалу «Щасливі разом», зупинено ротацію кліпів «Мумітроль» гурту Скрябін, «Ти і я» Наталі Ляцької, показ телевізійних шоу «Речовий доказ», «Свідок», «Леся+Рома», «Comedy Club» та мультсеріалу «Сімпсони». НЕК визнала незаконним зміст журналу «Афіша», здійснювала тиск на журнали «XXL», «Мaxim», «Ego», «Фокус», газету «Метро».

 

 Непоодинокі випадки, коли після оприлюднення рішень НЕК видавці були змушені вилучати з продажу вже надруковані тиражі газет і журналів. Комісія вимагала від посольства Російської Федерації втручання в контент соціальної мережі «ВКонтакті». На підставі висновків НЕК, міліцією, службою безпеки України та прокуратурою було вчинено тиск та відкрито низку кримінальних справ проти кінопрокатників, книготорговців, власників медіа, інтернет-ресурсів,  хост-операторів та просто користувачів Інтернет. Можна стверджувати, що НЕК є ключовою ланкою механізму прихованої цензури – рішення Комісії фактично є дозволом на вчинення репресивних дій для прокуратури, СБУ та міліції. Стверджувати непричетність експертів НЕК до заборон та переслідувань, це все одно, що доводити непричетність до вбивств «єретиків» середньовічних ієрархів церкви, які, не катуючи підозрюваних власноруч, благословили на це інквізиторів.

 

Міф 2: «Закон «Про захист суспільної моралі»  захищає права, які закріплені у міжнародних документах у сфері прав людини».

У жодному основоположному міжнародному документі з прав людини не міститься прав, до яких у публічній дискусії апелюють представники НЕК – «права на інформаційний простір, вільний від проявів насильства та жорстокості» або «права на безпечний інформаційний простір». Звичайно, ніхто не може заборонити державі розширювати на національному рівні обсяг прав, гарантованих її громадянам, брати на себе нові зобов’язання в цій сфері. Проте неможна вводити суспільство в оману, стверджуючи, що це є нормою міжнародного права. Як неможна і шляхом вигадування нових «прав» прикривати наступ на базові права людини. Отже, подібні твердження представників Комісії є нічим іншим як маніпулюванням суспільною думкою та зловживанням правом.

 

Міф 3: «Інституції, подібні до НЕК, існують у всіх демократичних країнах».

Це неправда. У більшості європейських країн працюють органи за завданнями та обсягом повноважень подібні до українського Державного Комітету з питань телебачення та радіомовлення або Державної Комісії з кінематографії – саме вони й регулюють обіг аудіо-візуальної і друкованої продукції та медіа-контент. З чим непогано здатні впоратися й зазначені українські інституції (з цим, до речі, іноді мимоволі погоджуються навіть представники Нацкомморалі). Але в жодній європейській країні не існує структури, подібної до НЕК, яка дублює функції багатьох інших державних органів і за рахунок платників податків займається виробництвом популістських політичних декларацій.

 

Міф 4: «Проти закону «Про захист суспільної моралі» та діяльності НЕК протестують лише неосвічені, нерозумні люди, або агенти компаній-виробників алкоголю, тютюну та незаконного інформаційного контенту».

Цей аргумент з’явився в риториці державних захисників моралі відносно недавно. Аргумент вкрай недолугий, адже будь хто, маючи мінімальні навички користування пошуковими сервісами в Інтернеті, може переконатись у тому, що історія протестів проти існування цього закону почалася ще до його прийняття – у квітні 2003 року, коли Головне науково-експертне управління Верховної Ради зробило висновок, що пропонований законопроект суперечить 15 статті Конституції України, яка забороняє цензуру, та 54 статті Основного Закону, яка гарантує свободу літературної та художньої творчості.

 

Тоді ж і експерти Ради Європи заявили, що проект закону несе в собі загрозу непропорційного втручання держави у свободу вираження думок. Європейські структури виступали з критикою вже діючого закону й пізніше, у 2004 році, проте не були почуті тодішньою владою. У 2008 році, коли Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі розгорнула свою активну безглузду діяльність, протестувати почали вже й представники творчої інтелігенції, видавничої й журналістської спільнот та інших соціальних груп, які відчули загрозу посилення державного тиску на свободу вираження поглядів.

 

У період з 2008 по 2011 рік у 16 містах України пройшло близько 30 публічних акцій проти існування закону «Про захист суспільної моралі» та НЕК. За різними даними в них взяло участь понад 1000 осіб. За три роки було ініційовано щонайменш 7 колективних звернень до керівництва країни з вимогами ліквідувати НЕК, загальна кількість підписантів яких склала понад 5 тисяч осіб. Недоцільність існування НЕК наголошувалася під час низки публічних дискусій за участю відомих суспільних та культурних діячів.

 

У 2009 році Національна експертна комісія здобула від українських правозахисників антипремію «Будяк року» в номінації «За обмеження свободи вираження поглядів». Два роки поспіль у країні проводилися конкурси анекдотів, що висміювали діяльність НЕК. Низка визнаних українських письменників, протестуючи проти втручання НЕК у свободу творчого самовираження, видала збірку творів «Аморалка». Проти існування НЕК послідовно виступали такі впливові медійні організації, як Національна спілка журналістів України, Українська асоціація видавців періодичної преси, Індустріальний телевізійний комітет, Незалежна асоціація мовників, Інтернет асоціація України таУкраїнська асоціація видавців періодичної преси. З критикою закону та діяльності Комісії виступали такі впливові правозахисні організації, як Українська гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Інститут «Республіка», МГО «М’АРТ», Вінницька правозахисна група, Інститут Медіа Права, Інститут Масової Інформації, Центр «Соціальна дія», Східноукраїнський центр громадських ініціатив, Правозахисний центр «Поступ», Центр «Наш світ», ГО «Інсайт» та інші.  До ініційованої українськими письменниками акції «АнтиНЕК: ні цензурі!» долучилися відомі мистецькі організації: Мережа книгарень «Є», Художня студія «Антресоля», Науково-дослідницький центр візуальної культури НАУКМА, Агенція подій «АртПоле».Проти тиску НЕК на засоби масової інформації публічно виступала Комісія з журналістської етики.  

 

З вимогою ліквідації НЕК до президента зверталися члениГромадської ради при парламентському Комітеті з питань свободи слова та інформації.Рішення НЕК оскаржують у судах – найбільш гучними судовими справами стали позови ТОВ «Фрі Медіа Україна» та письменника Олеся Ульяненка, з яким керівництво Комісії було змушене заключити мирову угоду. Про намір оскаржувати в суді дії НЕК заявляло керівництво MTV-Україна, для якого представники Комісії вимагали кримінального переслідування. Різними депутатськими групами було підготовлено два законопроекти, які мали на меті скасування закону та ліквідацію НЕК. Один з них був прийнятий більшістю депутатів у першому читанні, але саботований у другому після зустрічі президента із представниками Ради Українських Християнських Церков. З різкою критикою закону та діяльності Комісії виступали такі відомі експерти у сфері прав людини, як Дірк Ворхоф, Євген Захаров, Аркадій Бущенко, Володимир Яворський, Тарас Шевченко, відомі українські письменники Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Ірена Карпа, Андрій Кокотюха, Андрій Бондар, Андрій Курков (який вийшов зі складу Комісії на знак протесту проти її діяльності) та багато інших. Складно навіть підрахувати точну кількість критичних публікацій у центральних та регіональних ЗМІ, присвячених діяльності НЕК, але за найбільш скромними підрахунками, їхня кількість перевалила за п’ять сотень. Здавалося б, таке неприйняття, така масовість та послідовність протестів мали б змусити уряд замислитися та переглянути концепцію регулювання суспільної моралі. Але влада обирає ігнорувати вимоги суспільства, поширюючи чутки про дурість та заангажованість тих, хто голосно ставить їй незручні запитання. 

 

Міф 5: «НЕК піклується про наших дітей, захищаючи їх від негативного інформаційного впливу».

Нам вперто нав’язують думку, що НЕК захищає наших дітей від потоку бруду, який руйнує їхню психіку. Але чи можна досягти цієї мети, продукуючи вичурні маніфести та складаючи списки «нерекомендованих» сайтів? І взагалі, що може захистити дитину від негативного впливу надійніше за батьківський контроль та піклування? Жодна державна структура не піклується про дітей так, як це роблять батьки. Стверджую це як людина, яка з 2000 року працює з дітьми, які пройшли через горнило державної системи опіки. Якщо держава щиро хоче діяти в якнайкращих інтересах дитини, вона має делегувати родині більшість повноважень із виховання та опіки і створити сприятливі умови для реалізації батьками цих обов’язків.

 

Міф 6: «Рішення НЕК виважені та справедливі, бо в Комісії працюють найкращі експерти, які є визнаними авторитетами в різних сферах суспільного життя».

НЕК складається з апарату, в якому постійно працює 90 осіб (саме вони «з’їдають» близько 4 мільйонів бюджетних коштів щороку), та, власне, з Комісії, до якої на громадських засадах входить 29 експертів. Хто ці люди і чому саме вони вирішують долі митців, видавців і журналістів,  зрозуміти  доволі важко – призначення членів Комісії відбувається вкрай непрозоро. Незрозуміла ані процедура подання, ані критерії оцінки кандидатур (навіть призначення голови Комісії відбувалося із порушеннями процедури, передбаченої законом).  Наша колежанка, яка зараз є експертом Комісії, зізналася, що одного разу просто отримала запрошення увійти до складу НЕК. Але найцікавіше інше – щороку НЕК ухвалює близько 10 тисяч рішень, абсолютна більшість з яких приймається клерками, які  працюють у її апараті. Лише поодинокі питання розглядаються на засіданнях НЕК, які проводяться, в середньому, не частіше одного разу на місяць (до того ж логіку винесення питань на розгляд Комісії зрозуміти доволі важко). Зіставивши статистику, можна стверджувати, що експертні засідання відіграють виключно «декоративну» роль, створюючи ілюзію публічності діяльності НЕК, і жодним чином не впливають на загальну динаміку роботи цієї загадкової структури.

 

Міф 7: «НЕК – прозора та відкрита для контролю з боку громадськості державна структура».

Чинний голова Комісії, пан Василь Костицький неодноразово публічно висловлювався про відкритість НЕК і бажання співпрацювати з журналістами. Проте журналісти в більшості випадків не потрапляють на засідання цього органу не через власне небажання, а через відсутність інформації про проведення цих засідань та незрозумілу процедуру акредитації. Але навіть потрапивши на засідання Комісії, журналісти не мають доступу до більшості її документів – насамперед, до проектів рішень НЕК. Виконавчий директор Української гельсінської спілки – організації, яка з 2006 року здійснює моніторинг діяльності Національної експертної комісії, – стверджує, що рішення НЕК недоступні для громадськості (навіть ті, які розміщені на сайті, опубліковані не в повному обсязі), і є маса зауважень щодо процедури розгляду питань (зокрема, на засідання в більшості випадків не запрошують людину, чий твір розглядається). Крім того, НЕК, порушуючи закон, не відповідає на інформаційні звернення громадян. Навіть інформацію про обсяги бюджетного фінансування Комісії отримати з першоджерела не є можливим.  Замість відповіді по суті запиту чиновники НЕК надсилають запитувачам описи своїх успіхів, копіюючи їх з оприлюднених у пресі звітів.

 

Перелік міфів можна було би продовжувати, але формат цієї публікації не дозволить розглянути їх усі. Проте в цьому немає й необхідності. Наявної інформації достатньо, щоб зробити висновок: держава не тільки вкрай неякісно виконує те, з чим суспільство впорається без її участі, а ще й вимагає за це плату, несумірну якості наданих послуг – щорічно на діяльність НЕК витрачається сума від 4 до 5 мільйонів гривень, яку керівництво цієї структури вважає вчетверо меншою за потрібну. Більш того, я візьму на себе сміливість стверджувати, що діяльність НЕК, за великим рахунком, взагалі не має нічого спільного із захистом суспільної моралі – це у чистому вигляді політичний популізм, оплачуваний з наших кишень.

 

Але більше занепокоєння викликає не стільки матеріальна сторона проблеми, скільки сама філософія державного регулювання суспільної моралі в Україні. Пропонована нам концепція такого регулювання є вкрай недемократичною, такою, що стимулює патерналізм та залежність від влади. Поки у суспільній свідомості закріплені стереотипи на кшталт «нашим людям неможна давати волю – вони повбивають один одного», ми приречені обирати лише між різними ступенями авторитаризму і ні на крок не наблизимось до реальної демократії. Це і є головною поразкою українського суспільства.

 

Регулювання суспільної моралі, безумовно, потрібне. Але при цьому роль держави має бути зведена до освіти та просвітництва, замість сьогоднішніх заборон та репресій. У цьому процесі влада має бути не поліцаєм, а наставником. Не бити по руках, а подавати гарний приклад. Не забороняти, а просвіщати. «Бути партнером, а не цензором ЗМІ, радити та консультувати журналістів та видавців» – так, як і обіцяли нам ті, хто вдихнув у НЕК життя. Але така модель може бути реалізованою лише у суспільстві вільно мислячих та відповідальних людей.

 

 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування