Публікація

Конституція високосного року

От і не вір після того в забобони! До високосного року в народі завжди ставилися з певною пересторогою: що ж то за рік такий, коли в ньому на один день більше ніж в звичайні роки. Не оминув високосний рік і українську правову систему.

Навряд чи буде помилкою стверджувати, що передумови конституційної реформи, над якою мудрують парламентарі, Президент та його адміністрація було закладено саме під час прийняття Конституції у 1996 році. Саме тоді було юридично закріплено і підкріплено існуючий баланс влади, який на той час склався в українській державі: президент, який має значні повноваження і фактично жодної (тим більше за умов відсутності закону «Про імпічмент») відповідальності, прем’єр-міністр, який виконує функції хлопчика для биття, офірного цапа і дворецького при Президенті, Верховна Рада, яка в силу нездоланних політичних суперечностей стала сприятливим полем для втілення принципу «розділяй і владарюй» та інших маніпулятивних технік, судова влада, незалежність і ефективність якої все ще викликає посмішки у громадян. Протягом свого існування Конституція, на жаль, не стала засобом, за допомогою якого можна було б формувати майбутнє українського суспільства, а радше виявилась як низка декларативних і напівдекларативних принципів і норм (навіть незважаючи на пряму дію Конституції) щодо становища громадянина та сукупність компромісних норм, які врегульовували діяльність органів державної влади (перш за все вищих). І одні, й другі потребували низки законів і підзаконних актів, які повинні були конкретизувати конкретні конституційні приписи. Частина з них «висить» і до сьогодні. Можна сказати, що для Конституції України фатальними стали брак демократичної традиції, відсутність конституційних звичаїв, визнаних більшістю політичних гравців, нерозвиненість громадянського суспільства та невисокий рівень правової свідомості багатьох посадовців.

Ще Конституція не встигла виявити повною мірою всі переваги і недоліки, як у 2000 році було зроблено спробу використати референдум для посилення повноважень Президента (що не дивно), якого, очевидно, не влаштовувало певне стримування з боку Верховної Ради, яке їй попри все вдалося закласти в Конституції. Наступний високосний рік розпочався під знаком розгляду Верховною Радою нових змін до Конституції. Напрошується висновок, що чергова спроба зміни Конституції свідчить про те, що цей баланс певною мірою незручний для намірів і інтересів певних політичних гравців, яким є що втрачати. Як не прикро, але здається, що конституційні зміни проводяться заради самих змін за принципом «хай гірше аби інше» за відсутності неупередженого комплексного аналізу наслідків цих змін. Найбільш характерним в цьому відношенні є реєстрація цілої низки законопроектів змін до Конституції, жоден з яких не гарантував того, що декларувалося – парламентської республіки, цілі, яка сама собою в сучасних українських умовах не має достатнього обґрунтування.

У цьому контексті не можна не пошкодувати про те, що вітчизняна юриспруденція вчергове ставиться на службу політики, а не стає «мистецтвом про добре і справедливе», яке повинно встановлювати рамки для політичної діяльності

Саме тут, у формуванні правової політики проявляється роль і значення дефініції права як напрямку правових перетворень. Насправді, якщо визначення права, як наказу влади в інтересах пануючого прошарку суспільства, і права, як міри справедливості, свободи, рівності призводить до побудови абсолютно відмінних правових систем, то очевидно, що від того, що саме буде в основі правової системи, залежатиме майбутній розвиток як українського права, зокрема, так і українського суспільства в цілому.

Конституція повинна визначати юридичні рамки функціонування суспільства протягом тривалого часу і слугувати інтересам цього суспільства, а не окремих суспільних груп. Стабільність Конституції є одним з наріжних каменів стабільності суспільних відносин. Конституційні зміни лише через вісім років після прийняття Конституції, як на мене, свідчитимуть як про непрофесіоналізм і некомпетентність творців Конституції, так і про бажання чинних політичних гравців закріпити новий розклад сил в політичному просторі на свою користь.

Слід зауважити поширене серед сучасних українських державних діячів ставлення до Конституції (так само як і до законів) не як до певної цінності, а як до інструменту, який може бути використано для досягнення конкретних політичних цілей, а в разі, коли певні правові норми суперечать цим цілям, ці норми може бути проігноровано або розтлумачено в необхідному напрямку. Як свідчать засоби масової інформації, в умах українських політиків все ще продовжує панувати переконання про право як засіб забезпечення власних інтересів. Саме тому не дивно, що як процес «всенародного обговорення» конституційних змін, який переважно відбувався організовано за вказівкою згори, а часто без розуміння його учасниками того, що саме обговорюється, так і процес обговорення у Верховній Раді законопроекту про зміни до Конституції зазнавали не лише аморального, а подекуди й незаконного втручання й тиску.

Як видається, в Україні питання конституційних змін повинно супроводжуватися не лише зміною тексту Конституції, а перш за все докорінною зміною підходу у сфері діяльності органів державної влади і їхніх посадових осіб. Зрозуміло, що закликати сучасних вітчизняних політиків дотримуватися норм моралі – марна справа, єдине на що ще залишається надія, це на те, що врешті решт в Україні стане вигідно грати за правилами «чесної гри».

Не можна не відзначити ще один ключовий момент. Одним з найважливіших питань функціонування системи джерел права є легітимність цих джерел. Як відомо, легітимність нормативно-правових актів значною мірою базується на принципі верховенства закону: підзаконні акти повинні відповідати закону, закон повинен відповідати в Конституції. Однак ця тріада має сенс лише тоді, коли сама Конституція є легітимною. В сучасних умовах це означає, що вона прийнята в певному процесуальному порядку, відповідає праву (загальним принципам права) або закріпляє в своєму тексті гарантовані принципи права. Саме тому питання про легітимність (відповідність процедурі таких змін) має суттєве значення для всієї правової системи, тоді як проведення конституційної реформи надавало неодноразову можливість поставити питання про легітимність її результату, і відповідно, легітимність повноважень влади, яка діятиме на основі цих змін.

Як зауважувалося раніше, в Україні положення Конституції фактично застосовуються лише тоді, коли вона обростає низкою інших правових актів. Більше того, для діяльності вищих посадових осіб української держави досить поширеним є ігнорування положень як Конституції, так і законів, жодної відповідальності за свої дії ці особи не несуть. Інакше кажучи, на ті правоположення, які є незручними в поточній політичній ситуації можна не звертати уваги. Такий стан речей не лише підважує легітимність всієї правової системи, робить її заручником політичного контексту, але й призводить до втрати Конституцією системного характеру. Виразним прикладом є відмова Президента підписувати закон, після того як Верховна Рада подолала його вето. Складається враження, що Конституція більше не працює як системний документ. Можна з впевненістю стверджувати, що проведення конституційних змін у вигляді одного з пропонованих законопроектів не лише не сприятиме подоланню конституційної кризи, а спричинить ще більшу невизначеність, як серед правників та державних службовців, так і серед звичайних громадян. Справа в тому, що кардинальні зміни в правовій системі потягнуть за собою певні наслідки, які стрясатимуть українську владу і, відповідно, українське суспільство, протягом найближчих 3-5 років. Адже відомо, що будь-які зміни в системі, навіть з найкращими намірами, призводять спершу до погіршення ефективності роботи системи. Гірше того, немає жодних гарантій, що новий склад парламенту чи новий Президент у наступний високосний рік не зробить спроби переписати Конституцію по-новому.

Очевидно, що, досить багато часу піде на з’ясування сакраментального питання «хто кого поважає», а в сукупності зі змінами виборчого законодавства, перерозподілом повноважень між законодавчою і виконавчою гілками влади, а також в самій виконавчій гілці влади (між президентом і прем’єр-міністром), послабленням судової гілки влади, накладаючись на сервільність засобів масової (дез)інформації з їхніми (не)новинами, слабкість громадянського суспільством і пошуки вітчизняної правової науки самої себе, потягне за собою нові політичні і юридичні війни «всіх проти всіх». Внаслідок цього країна, яка б мала зосередити свої зусилля на економічних реформах, в черговий раз вдивлятиметься в екрани телевізорів з намаганням знайти особу, як нестиме хоча б дрібку політичної відповідальності в умовах перманентної конституційної революції. Імовірно, слід додати, що незважаючи на те, що з моменту прийняття Конституції пройшло майже вісім років, низка її положень залишається голою декларацією, не підкріпленою відповідними законодавчими актами (незважаючи на те, що щорічно приймається більше двохсот законів). Навряд чи є сенс доводити, що такий стан речей не сприятиме подоланню правового нігілізму, а дасть новий поштовх нелегітимним діям. Перефразовуючи, можна буде сказати: „Якщо Конституція нелегітимна – все дозволено”.

Дочекаємося нового високосного року…

Руслан Тополевський, викладач кафедри теорії та історії держави та права Національного університету внутрішніх справ   

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування