Конституційна реформа і громадянське суспільство: реформа, як ідея фікс?

У нинішній потужній психологічній кампанії тиску влади на опозицію та суспільство не бракує гарячих фраз про повернення України в Європу, пов’язуючи це повернення напряму з пропонованою конституційною реформою. Виходить так, що реальність нашого вступу до об’єднаної Європи різко зросте з прийняттям пропонованих до діючої конституції змін. Навіть сама затіяна владою реформа вже трактується як повернення України в Європу, мовляв, майже скрізь у Європі панує парламентська чи парламентсько-президентська форма правління. Але що означають ці розмови про Європу, якщо вони завжди зрівноважуються розмовами про доцільність і вигідність для України спільного азіопського майбутнього (принаймні – економічного) з ретельним униканням теми сучасного громадянського суспільства в Європі? Виходить так: якщо на думку нинішнього начальства громадянське суспільство в Україні не потрібне, то по що згадувати про його існування в тій Європі, до якої нас має наближати конституційна реформа?

Якщо дивитися відсторонено на цей процес засмічення та забруднення довкілля неймовірною кількістю варіантів конституційної реформи, то важко позбутися враження подібності цієї реформаційної активності влади з “паперовою метушнею” довкола діючої конституції на поведінку тубільських вождів під час війни Америки з Японією на одному з островів у Тихому океані, які, прагнучи досягнути американського рівня життя, вирішили імітувати поведінку американців на авіабазі та з усіх сил носитися сюди-туди з купою різних паперів у руках, – проте американський рівень життя не наставав. Різниця лише в тому, що причину американського добробуту однаково вбачали в паперах і вожді, і загал. Нинішні українські вожді, звісно, розуміють, що пропоновані ними зміни до їхньої конституції, попри зовнішню деяку схожість з європейськими моделями, не наблизять нас до Європи, проте не перестають переконувати у цьому довірливий загал.

Безпрецедентна кампанія інформаційного задурманювання українського загалу скерована на те, щоб замість розв’язання реальної політичної проблеми дієвого розширення сфери свободи і зменшення втручання влади у суспільство, за допомогою конституційних змін підмінити розширенням своєї сваволі, досягнувши якщо не увічнення нинішньої влади, то, бодай, максимального зміцнення ще хоча б на одну каденцію, – а там, мовляв, ще щось придумаємо…

Саме через цю кризу довіри народу до влади влада, підмінюючи політичну реформу конституційною, і вирішила все робити “задом на перед”: не з’ясувавши заздалегідь за допомогою відвертої загальнонаціональної політичної дискусії технологію та черговість усунення конкретних перешкод на шляху розвитку суспільства, навіть чи не смертельно боячись самої ідеї проведення такої дискусії, вирішила одноосібно на свій смак і розрахунок нав’язувати політичну реформу через наче б то апріорі вигідні не їй, а суспільству, зміни до конституції.

Звичайно, чинна нині конституція створювалася, попри всі запевнення у відданості інтересам народу, як конституція владно-провладна. Для суспільства вона є переважно паперовою, як і колись радянська. Скидається на те, що ще більш паперовою щодо захисту прав людини та інтересів громадянського суспільства вона залишиться за будь-яких вчинених владою “конституційних змін”, отже, буде однозначним відходом назад, відходом у наше минуле. Для мене особисто таким сигналом є набуття чинності поруч із цивільним кодексом ще й господарського кодексу – наче б то для регулювання відносин між суб’єктами господарювання з державною формою власності, проте вже перші місяці засвітили можливість його використання для обмеження сфери свободи бізнесу і використання ручного керування економікою та владних повноважень для фінансування своїх державно-олігархічних структур через механізм інфляції і обдирання найбідніших.

Недемократична влада завжди, коли говорить про інтереси народу, насправді має на увазі лише свої особисті інтереси та інтереси влади як такої в якості реального механізму такого забезпечення. Проте, скільки б вона не хизувалася своєю небаченою силою, якщо не хоче повного зовнішнього ототожнення себе з окупаційною, потребує моральної підтримки народу. Традиційно така підтримка колись імітувалася за допомогою урочистого надання владою права якомусь робітникові виступати на підтримку влади від усіх робітників, якомусь колгоспникові – на таку ж підтримку від імені всіх селян, якомусь студентові – від імені всієї молоді, тощо. Тепер часи не ті, то нині доводиться імітувати підтримку потрібних владі змін до конституції (хоч яких саме – ніхто не може сказати досі) за допомогою терміново створених так званих громадянських форумів – винаходу влади в якості слухняних, бутафорних, чи потьомкінських, замінників громадянського суспільства – звісно, очевидне марнування часу надто слухняних і дуже залежних від влади чиновників, яких зганяли на такі форуми, до уваги не береться, бо оплачуються з бюджету. Чистоти справжнього винаходу тут нема, бо так само, за радянського часу, виганяли представників народу на вулиці, щоб вони з ентузіазмом зустрічали високого закордонного гостя. Не хочеться, дуже не хочеться, щоб Україна, – попри грандіозні затрати бюджетних коштів, енергії українського владного істеблішменту на самовідтворення і зміцнення себе за допомогою паперової активності в обхід чітким демократичним процедурам, – не виявилася черговий раз посміховиськом, повіривши запевненням влади, що саме такий варіант досягнення європейської мрії “задом наперед” є єдино можливим для нас.

Якось навіть незручно нагадувати елементарне, що якщо якісь два суспільства і справді мають тотожні системи цінностей, але у них панують різні етичні системи, то вони будуть дуже суттєво відрізнятися між собою. Рівень розвитку (і омріяне нами благополуччя) є похідними не від формального проголошення тих цінностей, а від можливості реалізації їх суспільством за допомогою етичної системи, тобто набору чітких правил переходу від елементарних цінностей до регулятивних суспільних комплексів. Невміння розрізняти такі два фундаментальні поняття, як систему цінностей і етичну систему, не може не викликати смутку.

Тому і хочу привернути увагу до узагальнюючої праці – “Алгебра совісті” – відомого психолога Володимира Лефевра, який, досліджуючи моральну свідомість людини, встановив, що її структура універсальна і жорстко не залежить від конкретної культури. З того, що моральна свідомість має один ступінь свободи, випливає автоматично існування двох типів моралі, в залежності від оцінки можливості поєднання добра і зла: таке поєднання є або добром, або – злом. Відповідно і конфронтацію добра і зла можна оцінити лише: або як зло, або як добро. Якщо етична система чи етична філософія базується на принципі – “компроміс між добром і злом є – злом”, – за Лефевром – це перша етична система, а якщо на принципі – “компроміс між добром і злом є – добром”, то – друга етична система. Перша етична система присутня у західній культурі. Другу – зазвичай пов’язують з комуністичною ідеологією та фашизмом, хоч притаманна вона і екстремістським релігійним філософіям.

Не секрет, що, не вельми заклопотані точністю суджень, люди ще недавно ототожнювали головні формули етичної системи, які містив “Моральний кодекс будівника комунізму”, з християнськими. Ігноруючи те, що в основі християнства лежать закони Мойсея з Декалогом Заборон: “не убий”, “не укради” тощо, що веде до негативної оцінки етичного компромісу і позитивної оцінки етичної конфронтації (іншими словами – безкомпромісність в етичних оцінках і компроміс у людських взаєминах). Моральний кодекс будівника комунізму замість етичних заборон містить декларацію добра і заклики до людини бути “чесною, правдивою, морально чистою, простою та скромною” з одночасною вимогою бути “непримиренним до ворогів”. Такі формули ведуть до етичного компромісу, оскільки зло не заборонено і може використовуватися, якщо треба, для “торжества добра”. Очевидне звернення нової (старої) номенклатурної влади до зовнішнього підкреслення ознак своєї релігійності не може змінити її практичної відданості другій етичній системі, бо вона ніколи не була в симпатиках щодо справді християнської етики, все життя воювала з нею, опосередковано про це свідчить і нинішня її запекла боротьба з ненависною опозицією за збереження самої природи зверхньої, антидемократичної, непідконтрольної і непідзвітної народові своєї влади.

Лефевр зазначає, що відмінності між західним та пострадянськими суспільствами є дуже глибокими, бо зачіпають фундаментальні структури, пов’язані з категоріями добра і зла. У відчай впадати не слід, бо вся дохристиянська Європа належала до другої етичної системи, з іншого боку, відомо, що дореволюційна Російська імперія послуговувалася офіційно нормативною першою етичною системою, попри наявність навіть дуже великих “пережитків язичництва” з безумовно другою етичною системою, яку сповідував і злочинний світ, і люмпен-пролетаріат.

Окремої репліки заслуговує цитата з 36 сторінки згаданої Лефеврової книжки “Алгебра совісти”: “Ми доводимо, що другосистемне суспільство не має процедур розв’язання конфлікту. Конфлікт закінчується або перемогою одної із сторін, або його припиняє зверхня інстанція. Якщо такої інстанції нема, навіть незначне протиріччя здатне безмежно розростися, призводячи до соціальних катастроф, у яких гинуть тисячі людей”. Конституція 1996 року в ролі миротворчого зверхника, потрібного у другій етичній системі, передбачала владного президента, а як мали б вирішуватися неминучі конфлікти на думку ініціаторів скасування такої посади чи зведення її до чисто лялькового характеру? Просто жах, що досі ніхто собі такого запитання не ставить. Чи, може, чудово розуміє все, і чинить так свідомо? За панування у нас другої етичної системи запровадження конституційної моделі з першої етичної системи, означатиме – як мінімум – цілковите зняття гальм з процесу згубної регіоналізації (згадаймо, як було з обмеженнями конституційних повноважень Горбачова!), а отже, загальний параліч і повний крах загальнодержавної влади, як такої. Цього прагне не опозиція, а нинішня більшовицька влада. Якась зовнішня оболонка тої квазі-держави “парламентська чи парламентсько-президентська Україна” може якийсь час ще існувати, як відоме СНД, об’єднуючи систему регіональних та внутрішніх політичних міні-державок (хоч економічно вони можуть бути і не “міні”). Тут президент як гарант цілісності – і справді зайвий. Чи усвідомлюють це моральні політики, від Мороза почавши, підпираючи собою більшовицьку реформу конституції? Легковажні запевнення, що, мовляв, після схвалення обчикрижених на вимогу більшовиків конституційних поправок, їх ще можна буде відновити (наче більшовики домоглися зняття поправок опозиції, – зокрема щодо офіційного права громадських організацій контролювати виборчий процес, – перед голосування виборчого закону, для того, щоб повернути ці поправки опісля!), не можуть вважатися переконливими, вони просто смішні, бо, навіть якщо і повірити більшовикам, що “кидка не буде”, то не буде його переважно у чомусь дрібному, а не принципово важливому для влади, з іншого боку – усе, що приймається у рамках другої етичної системи, мало піддається демократичним новаціям.

Звичайно, жодна сучасна культура не є настільки гомогенною, щоб породжувати індивідів лише одного типу. Навіть більше, кожне сучасне суспільство є ареною боротьби між двома етичними системами. Проте факт домінування відповідної етичної системи у кожному суспільстві неважко з’ясувати, так само, як і виявити наявність у кожній культурі окремих субкультур, що належать до іншої етичної системи. Разом з домінуючою етичною філософією визначається і домінуючий нормативний характер індивіда, як продукту специфічного виховання та освіти. Я не стверджую, що особисто самому Морозу чи будь-якому іншому моральному політикові є чужою перша етична система, а лише застерігаю від божевільних кроків, бо в Україні на загал панівною залишається друга етична система.

Хіба ми вже забули про своє традиційне лихо: говорити – одне, а виявляється, мати на увазі зовсім інше? Маємо майже суцільні смислові розходження в політичному лексиконі, що не може не ускладнювати взаємну комунікацію. Вживаємо однакові слова, але вкладаємо в них зовсім різний зміст. Це було б лише пів-біди, бо зміст при бажанні можна уточнити в ході діалогу. А як бути з нами, коли ми свідомо зловживаємо тим різним змістом для своїх махінацій та маніпуляцій при розмові з верхнього поверху вниз із довірливими людьми? Хіба не звідси ж, не все з тої ж другої етичної системи, і пошесть та любов привладних осіб до цинічних грубих “кидків” навіть своїх економічних чи політичних партнерів як “довірливих простачків”? Конституційна реформа – це дуже серйозно, щоб її доручати здійснювати отак небачено хворобливо-гарячково та у спосіб такий дилетантськи безвідповідальний за допомогою темних закулісних торгів з повним ігноруванням думки громадянського суспільства. Більшовицька влада вважає, що для України громадянське суспільство – зайве, надумане, чуже… Так, якщо виходити з вузько комуністичного досвіду. Ні, якщо виходити із світового демократичного. А нинішня вимушена імітація владою потьомкінського громадянського суспільства у вигляді громадянських форумів – з “нашого недемократичного досвіду”.

Завдання українського суспільства заради наближення до Європи зовсім не у підтримці нинішніх владних та провладних паперових активностей щодо конституції, а у вимогах вироблення чіткої процедури для рішучого і реального переходу на домінування в Україні першої етичної системи. Що категорійно відповідає термінові Всеволода Речицького про “етику відкритості” щодо взаємин між громадянським суспільством і демократичною владою у сфері інформації. Звісно, більшовицька влада сповідувати “етику відкритості” не буде, не може, бо здавен сповідує “етику закритості” і прагне в ній залишатися, ще й нас залишити..

Україна досі не має незалежного суду, і не матиме ніколи за нашого легковажного ставлення до громадянського суспільства. Моральним політикам краще було б зосередити свою увагу не на насильному, всупереч думці громадянського суспільства, внесенні аж занадто сумнівних змін (це – максимально м’яке визначення) до конституції, а на запровадженні у дію спочатку найелементарнішого: хоча б незалежної судової системи. Мабуть, усіх тих політиків влаштовує відсутність незалежного суду. Іншого висновку зробити неможливо: бо нормальний, у європейському розумінні, сучасний суд Україна таки могла б мати навіть при застосуванні половини енергії українського політикуму, що пішов на конструювання нинішніх змін до конституції, не зосереджуючись уперто на цій ідеї фікс, бо вона, ця енергія, у найкращому випадку все одно піде у свисток.

Не схоже, що Україна остаточно змирилася з нав’язуваною їй нинішньою владою роллю приреченого на зникнення як окремий квант людства. Якщо не змирилася, то давайте являти світові більше доказів такого, доказів існування прагнення відродити і осучаснити своє громадянське суспільство.

Не хочу банальних нагадувань, але маємо твердо засвоїти азбучну істину, що існування опозиції, послідовне протистояння між владою та громадянським суспільством, зважаючи на їх різну природу, – річ нормальна. Я б сказав – обов’язкова. І лише суспільство, а не влада, має сформулювати актуальні національні завдання в якості консенсусу за допомогою виборчого змагання претендентів на його виконання на найближчу каденцію демократично обраної влади.

Гостроту протистояння суспільства і влади, яке виявилося ще в процесі минулих президентських виборів, породжує лише зухвальство влади, коли вона не хоче обтяжувати себе надто цивілізованою моделлю взаємин, як нині, прагнучи мало не середньовічними засобами взагалі знищити громадянське суспільство у самому зародку, а опозицію загнати в рамки “одобрямсу” владних рішень, поза якими опозиція автоматично стає ворогом № 1, Коли влада, не соромлячись, вдається до різних інсинуацій, всіляко насаджуючи в суспільстві за допомогою адмінресурсу конфронтацію за національним, регіональним чи будь яким іншим принципом, тобто свідомо діючи проти інтересів громадянського суспільства. Маємо усвідомити, що за чітко сформульованих громадянським суспільством звинувачень такі дії влади підпадають під неминучі міжнародні санкції. Світ бачить, і ми бачимо, як нинішня влада під прикриттям риторики про демократизацію і “розбудову демократичної держави” намагається реалізувати абсурдний постулат, що буцімто справжня демократія в Україні – це та, що є сьогодні, тобто більшовицька, і вона потребує захисту від агресивної опозиційної меншості. Наче й не було уроків Французької революції про те, що необмежена нічим парламентська більшість за першим же поворотом неминуче перетворюється на ворога свободи, занурюючи все суспільство у задушливу яму “тоталітарної” чи “керованої демократії” .

Влада говорить про створення ринкової економіки і вимагає визнати це як факт із відповідними наслідками у правах на світових ринках від надання такого статусу, а насправді маємо феномен придушення та удушення більшовиками спроб суспільства створити справді сучасну європейську ринкову економіку, а не латиноамериканську підробку.

Навіть апріорі приймаючи наявність у необільшовиків як групи, чи хоча б у найморальніших її окремих персон, щирого побажання народові реалізувати свої прагнення якогось поступу, все ж маємо чітко усвідомити, що нічого доброго з тих “добрих зусиль та намірів” вийти не може в принципі, бо в їхню природу покладено не свободу того народу, а монопольне тоталітарне право влади практично свавільно діяти з народом наче б то в інтересах того народу, що є аномальним, і це автоматично запускає у суспільстві механізм руйнування, розкладу. Тиском знизу на “начальство” за допомогою громадянського самоуправління можна мінімізувати шкоду нинішніх процесів розподілу сфер впливу між окремими кланами, поступово замінюючи загальнодержавні прокланові програми розвитку місцевими. Проте проект закону про місцеве самоврядування вже багато років гуляє по коридорах “збільшовиченої влади”. І в цьому одностайні всі більшовики: як у тісних рамках нового більшовизму, так і ті, що опинилися за тими владними рамками, у вчорашній опозиції.

Наше суспільство, лише дієво організувавшись як самозмінюване, відкрите, у якому панівною буде друга етична система, зможе створити ефективний заслон перед звихненням на новому більшовизмі, який нині уявнює несправедливі корпоративні зазіхання на права інших. Нашою ахіллесовою п’ятою завжди була відсутність чітких процедур, нерозуміння потреби їх наявності у якості ЗАКОНУ. На цьому слід зосередити свою стратегічну увагу. А на сьогодні – добитися прозорої невідворотної демократичної ротації влади, як ліків від жахливої корупції та інших притаманних кожній владі неминучих вад і гарантії подальшого демократичного розвитку громадянського суспільства як такого, його цивілізаційного поступу. Європейського поступу.

Прикро, що знов і знов доводиться нагадувати про лікнепівську істину, що будь-які політичні реформи з ігноруванням громадянського суспільства приречені від самого початку стати антидемократичними. Нас досі годують “більшовицькими переконаннями” – навпаки, що буцімто для переходу до демократії треба спочатку підвищити життєвий рівень і модернізувати виробництво, словом – знову, як завжди – задом наперед, не думаю, що забуваючи, а свідомо ігноруючи загальновідоме – що саме демократія є умовою економічного розвитку, а не навпаки.

Попри пропагандистський пресинг з конституційною реформою, не слід забувати, що більшовицька чи збільшовичена влада насправді ніколи не керувалася, і не керується сьогодні, писаними законами (згадаймо цинічні вислови з приводу “найдемократичнішої брєжнєвської конституції “, що, буцімто вона написана для негрів у Африці, “а не для советских людей”). Телефонне право, неписані правила та сигнали (“єсть такое мнение”) – досі є справжніми регуляторами “просто реального” панування, а щоденна практика здійснення влади завжди поза межами права, звітності та відповідальності.

Нинішня влада взялася перетворювати “аномальне” – за висловом Ревеля – суспільство, щодо якого вона монопольно і безконтрольно володіла не лише природними функціями дотримання порядку, але й функціями розвитку, зокрема виробництва і розподілу, на наче б то нормальне. Проте насправді все робить, аби підвладне суспільство плавно, на налигачі, перевести з вигодою для себе у “інше аномальне”, залишаючи за собою деякі дуже важливі непритаманні державі функції. Як у Латинській Америці, наприклад, де так звані “політікос” здійснюють повну владу над економічною діяльністю, замасковуючи своє грабіжництво за допомогою цілої системи дезінформації та фіктивної демократії.

Це маловтішна реальність: узаконено приватну власність із начебто ринком, тобто начебто приватного капіталіста, але дуже залежного від держави, яка, проте, “захищає його від іноземної та вітчизняної конкуренції”. Можливість приватного збагачення виникає не через господарський хист та спритність, а через спритність налагодження зв’язків з владою, його близькості до влади. Ревель вважає, що ця згубна модель отруїла Латинську Америку. У суспільствах цього типу надзвичайне багатство і надзвичайна бідність поруч, значно більшою мірою аніж у справжній ринковій економіці, де існує чітка тенденція поступового перетворення більшості населення на середній клас. За існування системи привілеїв і вигідних посад у структурах державної бюрократії та співіснування із приватними націоналізованих фірм, що фінансуються насправді інфляцією, тобто нашими з вами грішми, звільнення від такої системи проходить дуже болісно, вважає Ревель, бо тут влада управляє країною, як своєю власністю. А “своя власність” – і для необільшовиків не порожній звук! Саме тому і прагнуть зберегти у своїх руках монополію на те “усвоювання” власності. Виходить, що і чужої.

Не забудьмо відповісти собі і на таке запитання: хто були учасники конституційного процесу в Україні 1996 року? Чи мало якийсь стосунок до нього громадянське суспільство? За потреби спільно подолати тоталітарну спадщину – його просто було усунуто від цього процесу з одночасним зігноруванням його інтелектуальних здобутків і пропозицій на цій ниві (маю на увазі хоча б модельний проект конституції авторства Всеволода Речицького на замовлення Українсько-Американського бюро захисту прав людини). Хоч конституція як така є правом цивільним, а не державним, проте творцями нині діючої конституції є фактично державні функціонери, що на відміну від творців Конституції УНР у жодному разі, – скільки б не заявляли про свою відданість захистові інтересів народу, – не сповідували пріоритету свободи над впорядкованістю. Вони категорично відкинули пропозицію зафіксувати свободу в якості найвищої соціальної цінності, бо мислили її як “батьківський дарунок влади” народові, проте не забули внести до тексту багато конституційних обмежень, завдяки яким за певних обставин ставало можливим зовсім паралізувати життя громадянського суспільства в Україні. За логікою цивілізаційного поступу можна б сподіватися, що сьогодні ці функціонери, як творці внесення змін до тої суто чиновницької конституції, прагнуть зробити якісь справді демократичні новації щодо прав громадян коштом звуження сваволі чиновників, але де там: пропоновані зміни перетворять конституцію на ще придатнішу для “більшовицького” маніпулювання. Вона неминуче стане насправді ще менш демократичною, ніж досі діюча. Окрім того, не забуваймо головного – її дотримання. За наявності не­з­мінюваності нинішнього режиму взагалі не має значення конституція, бо події минулих майже восьми років її “дії” це переконливо засвідчили: для її обходу при бажанні завжди можна розробити відповідну політтехнологічну схему в рамках другої етичної системи.

Ця ситуація мимоволі вичавлює з очей кожного громадянина, небайдужого до долі України як цивілізованої держави, гірку сльозу розпачу від жалюгідного стану нашої політичної та правової свідомості.

Але авторів, штовхачів та продавців свого голосу для конституційних змін це зовсім не бентежить.

Усі ми вийшли із “збільшовиченої ери”: і нова більшовицька влада, що пам’ятає ще минулий владний щодо решти суспільства комфорт, і загал суспільства, що хоч і був поза тим комфортом, але менталітетно змирився з усім, повіривши владі, що це неуникненне майбутнє всього людства. Звичайно, праглося більш людяного і вірилося, що таке настане. Проте не настало, а за справді серйозних спроб розпочати рух у тому напрямі настав повний крах усієї, здавалося, вічної суспільно-політичної системи. Лише побачивши, чого досягнув наче б то історією та нами приречений на загибель світ за умов свободи та відкритого демократичного розвитку, остаточно усвідомили, що рухалися хибним шляхом, агресивно протиставляючи себе решті світу. На наших очах закінчувалася “збільшовичена ера”. Здавалося, що більшовизм остаточно одійшов у минуле. Проте виявилося, що він лише, як модель соціальної утопії, закінчився, але не закінчився, як модель політичного та економічного панування.

Це стало можливим лише через неймовірну слабкість у нас громадянського суспільства. Дуже поволі в умовах падіння тоталітарної наддержави ми приміряли на себе демократичні моделі розвитку – свободи та громадянського суспільства. Чи справді вже запрагли самі реалізуватися в якості громадянського суспільства? Прагнення такого не заперечити, проте вміння та наполегливості в його реалізації та послідовному відстоюванні бракувало і бракує. Занадто довірливо ставилися і ставимося до обіцянок нової (старої) більшовицької влади спільно рухатися в цьому демократичному напрямку. Бо наше переконання, що “збільшовичена ера” себе остаточно вичерпала, є хибним. Особливо рельєфно це засвідчила нинішня безпрецедентна за завзяттям та агресивністю кампанія протягування змін до конституції всупереч бажанню громадянського суспільства. Для громадянського суспільства важливим є розширення сфери свободи, дальша демократизація та зміцнення гуманних принципів людського співжиття у відкритому до світу і до себе суспільстві, як запоруки повернення собі людської гідності та покращення добробуту, а для комфортно владно “збільшовичених” – не просто важливим, а архиважливим, як казав колись Ленін, є максимальне зміцнення своєї більшовицької влади, не зупиняючись ні перед чим.

Тому суспільство має чітко запам’ятати поіменно всіх, хто за допомогою нинішніх змін до конституції прагне цю політично збанкрутілу “збільшовичену еру” протягнути у майбутнє увічненням свого панування. І так само поіменно запам’ятати усіх, хто допомагає владі у цьому. Саме “Не так тії вороги, як добрії люди!” – сьогодні вирішують долю цих конституційних змін.

Бо лише суспільству, як виборцям, восени цього року доведеться вирішувати справжній напрямок змін за допомогою чесних, прозорих і справді демократичних (бо під пильним міжнародним контролем) виборів нового президента: обравши лялькового президента, заявити тим про свою згоду повернутися у ярмо пропонованої необільшовиками владно-провладної конституційної реформи, а обравши президента, готового чесно, прозоро та зацікавлено співпрацювати з громадянським суспільством, яке тим самим на правах народного суверенітету розірве ці окови, які приготували йому прихильники та адвокати продовження “збільшовиченої ери”.

То чия візьме: новобільшовицьке продовження минулого, чи справжні оновлені демократичні зміни із прозорою справжньою ротацією будь-якої влади?

Зиновій Антонюк, м. Київ