«Коли нас били сильніше, розумів – хлопці дають окупантам по зубах». Військовий про полон в Росії.

Військовослужбовець ЗСУ (ім’я не вказуємо з міркувань безпеки) потрапив у полон ще на початку повномасштабного вторгнення. Там пережив справжнє пекло: над ним та іншими військовополоненими постійно знущались фізично та морально. Про умови утримання, щоденні побиття та катування він розповів правозахисникам Української Гельсінської спілки з прав людини, які фіксують воєнні злочини Росії в рамках ініціативи «Трибунал для Путіну». 

Перші тижні

– Ми не знали про повномасштабне вторгнення до 23 лютого. А 23 числа нам сказали, що, скоріше за все, Росія вночі нападе. Ніч не спали, тож почули як 24 лютого о четвертій годині ранку Україну почали бомбити. 

В полон потрапив навесні, коли виходив з оточення.  

Перше СІЗО 

– Коли мене забрали, то повели на подвір’я будинку. Вивели на город і кажуть: «Що, укроп, в туалет хочеш?». Відповів ствердно. «Йди», – сказали. Я кажу: «Відведіть мене». А вони: «Йди під себе». Я відмовився. Тоді вони почали стріляти біля мене, щоб я сходив під себе з переляку. Коли в них нічого не вийшло, вони завели мене в сарай. Ці військові були в балаклавах і в російській формі. 

Коли приїхав їхній командир, він мене відлупцював металевим прутом. Йому було байдуже, куди бити – лупив по рукам, ногам, спині. Голову я закривав руками. Той командир мав кавказький акцент. Після побиття він зв’язав мені ззаду руки, заліпив очі скотчем і повів на подвір’я. Ми мали поїхати в СІЗО, але якраз йшла колона танків. Той командир поставив мене на коліна – ми чекали поки вона пройде. Він знав, з якого міста я був родом, побачив в паспорті, тому сказав: «Ці танки йдуть на твоє місто, скоро йому кінець». 

Після цього він мене повіз в СІЗО. Там помістили в камеру, яка була розрахована на 20 чоловік, а нас там було майже 50. 

Почались допити. Але не було що й розповідати – вони все про мене знали і лише уточнювали інформацію. Мене не чіпали, бо відповіді збігалися. Але змусили записати відео з закликом до українських військових – скласти зброю і здатися. Погрожували, що якщо я це не зроблю, то в рідному місті, яке вони ніби-то вже зайняли, знайдуть моїх рідних і вб’ють. Проколювали ножем руки. 

В туалет нас виводили два рази на день. По кутках в камері стояли пляшки, куди ми могли справляти малі потреби. Коли нас виводили на двір, пляшки ми брали з собою і виливали. 

Пити нам давали мало – вистачало по ковточку. Годували так, щоб ми лише не померли – шматок хліба і невеликий шматок сала. Спали ми на трьохрівневих нарах по двоє, по троє в ліжку. З доступом до свіжого повітря була проблема. Від кількості людей не було чим дихати, ми просили відкрити віконечко (це можна було зробити лише за межами камери), нам його відкрили. 

Згодом мені сказали, що везуть на обмін. І повезли… в інше СІЗО. В порівнянні з попереднім, там і годували краще і умови перебування були ліпші. 

В один із днів до нас зайшли із списком. Там було і моє прізвище. Кожному наділи наручники ззаду, замотали очі, завантажили нас в «Камази» і везли всю ніч без зупинок. Хочеш в туалет? Нікого це не цікавить – ходи під себе. На наступний день нас перевантажили в літак. Ми довго летіли. З літака нас пересадили в автозак і перевезли в колонію. 

Перебування в колонії

– Коли ми приїхали, нам організували «прийомку». Виглядає це так: тебе викидають з автозаку, ти йдеш в приміщення і роздягаєшся. Поки роздягаєшся, розповідаєш про себе і в цей час працівники тюрми тебе б’ють. Це був перший раз, коли нас там побили. З того часу нас не переставали лупцювати. 

В СІЗО день починався о шостій ранку. Прокинувся – з того моменту ти не мав права ні лягти, ні сісти – лише стояти. Сідати можна було лише щоб поїсти. Постоїш весь день влітку і ноги набрякають так, що ікроножні м’язи стають розміром з стегно. А стегна так набрякають, що труси неможливо одягнути. 

Щоранку працівники проводили «перевірки». Виводили нас в коридор, ставили обличчям до стінки з піднятими догори руками і розставленими ногами. Били берцями по ногах, розтягуючи в шпагат, щоб стояв ширше. В цей час рвались зв’язки. Потім нас били в коридорі резиновими та телескопічними палицями, поки два працівника заходили у камеру і простукували її – перевіряли чи нічого ми там не сховали. «Перевірка» починалась з останнього поверху. Працівники тюрми йдуть і ми чуємо крики людей. Їм було байдуже, скільки тобі років – 20 чи 70: цивільний ти чи військовий, поранений чи ні. Били усіх однаково. Ось так зранку відлупцювали, завели в камеру і до обіду ми стояли. 

На сніданок годували чимось молочним і давали шматок хліба. Обіду, в порівнянні з іншими прийомами їжі, було достатньо. 

Нам постійно казали, що наші побиття – відплата за їжу. 

Знущання над полоненими

– Після сніданку і вечері нас могли викликати на допит. Але це був не допит, щоб дізнатись якусь інформацію, а справжні тортури. Виглядав він так: тебе виводять з камери з піднятими руками, зігнутими ногами і спиною, очі опущені вниз. Зігнутими ми ходили постійно. Ти міг бачити тільки підлогу. Не дай боже підняти очі, налуплять так, що ти тиждень не зможеш їх відкрити. В зігнутому положені тебе приводили в кімнату, розтягували ноги ударами берцями і починали ставити питання, на які в тебе не було відповідей. А якщо ти не дав відповіді, били до тих пір, поки ти не падав. 

Через якийсь час у працівників тюрми з’явилася нова забавка – бити шокерами. Якщо когось виводили з камери, було ясно –  будуть лупцювати. Протягом дня ми постійно чули, як когось б’ють. Найщасливіший час – відбій. Вночі ти міг фізично і психологічно відпочити від побиття. 

Найцікавіше, нам не давали читати, що працівники писали на допитах. Одного разу я підписував документ і побачив, що проходив по ньому як свідок. Свідок, якого побили. 

За медичною допомогою ніхто не звертався. Було б ще гірше.  Кілька людей звернулись – їх почали обзивати симулянтами і бити ще сильніше. Раз на тиждень приходив прокурор – питав, чи все в нас добре? Всі відповідали, що добре. 

Жалітися не можна було, бо нам би потім влаштували пекло. 

Читання 

– З «розваг», якщо це так можна назвати, були патріотичні книжечки про Велику Вітчизняну війну, де героїчний російський народ усіх переміг. Один з нас мав це читати  вголос. Ще крутили патріотичні пісні. Перше що врізалось у память – заходиш у камеру, а там постійно грає «Вставай страна огромная, вставай на смертный бой». Я як перенісся в 1937 рік: облущена камера, ця музика… 

Нас змушували вчити гімн Росії і співати його. Поки співаєш, тебе б’ють, «щоб ліпше запам’ятовував». Збився, відлупцювали всіх у камері. 

Ще ми вчили віршик  «Пробачте нас рідненькі росіяни….»

«Прогулянки»

– Камерою нас водили на «прогулянку». Але краще б не водили. Усі чіпляються однією рукою, друга – догори і «паровозиком» зігнутими йдуть. Тим часом працівники тюрми б’ють палицями і шокерами. Декілька разів мені «пощастило» йти останнім. В цей момент йде собака і хапає тебе за ноги, а працівник її відтягує – собака вириває шматок плоті з ноги. 

На «прогулянці» ми ходили по колу хвилин 10-15. Потім поверталися в камеру, поки нас били палицями, струмом і натравлювали собак. 

В тій колонії мені зламали носа, так побили спину, що зараз можу сидіти тільки спираючись, вибили колінну чашечку, порвали сухожилля на ногах, руки відбили так, що коли я піднімаю, їх пронизує біль, наче від електричного струму. А через погане світло в камері в мене погіршився зір. 

Інформаційний вакуум

– Якось нам дозволили написати рідним листа. Але перед цим повісили інструкцію про що можна писати, а про що – ні. Розповідати можна було як нас добре утримують, добре годують. Я так і написав. Головне, щоб рідні дізнались, що я — живий. Лист прийшов аж через два місяці. Там стояла печатка «Перевірено».

Весь час ми були в інформаційному вакуумі. Нам постійно казали, що України вже нема. Але я казав хлопцям, що це неправда. Якби України не було, нас би відпустили чи вбили б. А так нас тримають, значить Україна стоїть. 

Коли нас били сильніше, розумів, що наші хлопці на фронті дають окупантам по зубах.  

За два тижні до мого переводу ми дізнались, що працівники тюрми кількох людей забили до смерті. 

Зразково-показовий заклад

– Потім мені сказали, що везуть на обмін. Перед виїздом працівники тюрми знімали відео: ми говорили, як добре до нас ставились. Спробуй не казати – один працівник тримав камеру, а другий стояв поруч з резиновою палицею.

Нас перевдягли в цивільний одяг, зв’язали спереду руки, закрили очі і посадили в автозак. Ввечері кудись привезли. Знову була «прийомка» з побиттям. Нас перевдягнули в спецодяг і лишили ночувати 12 людей в одній камері. Зранку нас перевдягнули і знову повезли на літак. 

Привезли на показову для Червоного Хреста базу. Тут було інше ставлення. Нас не били. Навіть телевізор був! Хоча там крутили російські новини, було радісно, що Україна існує та бореться. При прийомі нас не чіпали. Кожного полоненого оглянув лікар, але жодної медичної допомоги не надали. Я її і не просив. А поранених хлопців возили у госпіталь.

Умови тут були хороші: ми відлежувались, наїдались. Тут з нами спілкувався Червоний Хрест. Записували дані, вносили їх в якийсь реєстр, питали про умови утримання в інших ізоляторах. Всі полонені просили Червоний Хрест поїхати в ті СІЗО, звідки їх доправили. Але вони казали, що не можуть цього зробити, бо їх туди не пускає влада РФ. 

Годували добре, соки і цукерки давали. Тут мені озвучили питання, чи хотів би я жити в РФ. Я сказав – нізащо! Були допити, але виглядали вони як бесіди, на які нас вели без згинань.

В один з днів почали формувати групи з полонених, по 50 чоловік, і вивозити кудись. Думав, що на обмін. Остання колона була з поранених, але ходячих. Через чотири дні вони повернулись і розповіли про «обмін». Виявляється, їх перемістили в російське СІЗО і при «прийомці» так побили, що одного пораненого, який звідси вийшов своїми ногами, назад занесли в ковдрі. 

В один з днів мене обміняли.

Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнного злочину Росії, розкажіть нам це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й ми з вами зв’яжемося. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі і покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, в рамках ініціативи Т4Р, задокументувано понад 31 тисячу воєнних злочинів Росії проти України. Всі дані документатори вносять в загальну базу, яка оновлюється щодня. Щоб дізнатись актуальні новини, підпишіться на телеграм-канал ініціативи https://t.me/T4Pua