Історії війни: ‘Я знала людей, що загинули в бородянських підвалах…’

Інтерв’ю підготував Олексій Сидоренко. Джерело сайт ХПГ

Я — Торгонська Валентина Федорівна, 15 грудня 1953 року народження. Я мешкала у цьому будинку у тридцятій квартирі з того часу, як було збудовано будинок. Мешкала сама. У мене двоє діток. Я їх ростила. Було тяжко, але потихеньку скуповувала майно. Коли вийшла на пенсію, все було у квартирі. Але зненацька ось таке лихо наздогнало нашу Бородянку.

— Чи очікували ви, що буде повномасштабна війна?

— Навіть не думала. Я і пресу читала, і дивилася Ютуб, говорили, що 15 лютого буде напад росії. Але я категорично була не згодна. Ні! Як так? Ну, прийшло 15-те… І нічого. Потім сказали 20-го, а я кажу: “Та не може бути!” Почекали, 20-те. Знову — ні. А 24-го зранку — наступ. Це був шок.

— Яким для вас був перший день війни?

— Старша донька подзвонила, каже: “Мама, на нас напали. Йдуть з боку Білорусії, якраз по нашому боці”. Вони пішли на села Шибене, Берестянка, мали йти на Київ. Але там їх зупинили, вони розвернулися та давай на Бородянку. Я навіть не думала, що вони підуть через нас.

— Коли з’явилася перша техніка?

— Перша техніка була 26-го. У нас є масив — Старики, кинули бомбу й повністю зруйнували будинок під фундамент. Там загинуло шість людей. Потім вони почали їздити туди сюди та обстрілювати будинки. Я була спочатку не у цьому підвалі. Тут у нас будинок № 324, а я була у 332-ому будинку. Сиділи, а на вулиці автоматні черги: “Тук-тук-тук-тук-тук …”

— Ви цілодобово сиділи у підвалі?

— Вдень піднімалася, щоб переодягнутися, взяти щось поїсти. А потім, після шостої, спускалися до підвалу.

— Чи замислювалися ви про евакуацію?  

— Ні. Я не думала, що буде такий масштаб. Що літаки скидатимуть авіабомби. Що танки стрілятимуть у житлові будинки. Тому що у Бородянці немає жодних важливих стратегічних підприємств, нічого немає, лише мирне населення. Навіть подумати не могла, що будуть знищувати мирне населення. Першого березня зникло світло. Молодша донька ночувала у нас із малюком із 27-го на 28-ме. Бо куди їй у підвал із малою дитиною? Коли світло зникло, старша донька забрала її до себе. Вони там їжу приготували, поїли. Зять був координатором, стояв на балконі, рахував кількість техніки, що проходить, та передавав нашім. Він ніколи не спускався до підвалу. Але у той же день йому терміново зателефонували та сказали спускатися у підвал. Вони спустились і раптом  авіабомба влучила у сусідній будинок. Перший під’їзд повністю знесло і трохи їхній зруйнувало. Він казав, що вони вискочили зі підвалу зі дитятком й онучкою тринадцяти років та разом з іншими людьми побігли у поле. Казав, було дуже страшно. Запах війни, все горить, людські рештки…  У дочки стояла машина біля дому. Згоріла, залишилися тільки рама та диски. Машина зятя була у гаражі та вціліла. Він її вигнав, забрав діток, і вони поїхали у сусіднє село Загальці. А я, коли їх бомбануло, спустилася у свій підвал. Але десь о 20:10-20:15 ракета вибухнула біля нашого будинку.

Був такий гуркіт, словами не описати. Такий жах! Панелі здійнялися, усе посипалося, нічого не видно. Нас було 12-15 осіб, ми думали, що — усе. Нас завалило.

Коли вже трохи стихло, почали шукати вихід. У нас було два виходи: з однієї сторони й з другої. Люди повиходили, пороз’їжджалися, а ми зі сусідкою залишилися, бо не було куди тікати. Переночували, а другого числа діти зв’язалися й сказали, що зв’яжуться зі Теробороною, щоб мене вивезли. Увечері один тероборонівець, Мишкін, зайшов до підвалу, почав гукати, чи є хто живий. Кажу: “Є”. Він нас забрав і привіз мене до дітей, а сусідку зі сином завіз у Загальці, у садочок. Там був пункт збору, звідки далі везли на Захід. Отака була ситуація. Я просиділа там три дні, потім нас далі вивезли на Хмельниччину, а донька раніше виїхала на машині (зять, донька і друга донька) у Закарпаття. Вони тиждень там пожили, тоді він довіз їх до кордону, а сам повернувся до нас у Теофіполь, бо в Теофіполю були його батьки. Ми разом майже два місяці були там. Двадцять сьомого квітня ми повернулися, а звільнили Бородянку першого квітня. Тридцять першого березня, першого квітня.

— Що сталося з вашим будинком?

— Ох, що сказати, будинок, як ви фотографували, дуже зруйнований. У мене на п’ятому поверсі стіни повідходили опорні. Впала панель, розбилися усі меблі, усе розбилося, усі речі, усе. А що залишилося, то розтягли мародери чи хто тут ходив. Усе життя збирала і залишилася на схилі літ безхатьком. Жити немає де, ані ложки, ані виделки, нічого. Трохи у “секонді” набрали, отак ми зараз живемо. Живу я зараз у моєї молодшої сестри, на Сімашко, 2. Вона за кордоном із донькою та її двома дітьми. Молодша сестра у Німеччині, а донька її, племінниця моя, в Італії. А як повернуться, куди мені діватися? Я не знаю, де я буду жити.

— Які ще злочини скоювали російські військові проти мирного населення?

— Я чула, але особисто не бачила. Ми у підвалі сиділи, чули, як стріляли, їздили туди-сюди. Один будинок повністю підірвали. Моя подруга на Сімашко була теж у підвалі, казали — сусіда розстріляли.

Батька однокласника моеї доньки розстріляли, коли він їхав машиною. Їхав собак годувати, а вони його розстріляли.

У будинку поруч із моєю донькою багато людей завалило. Я знаю особисто тих, хто загинув у тому підвалі. Артем, з сусідньої двокімнатної квартири, безвісти зник. Немає його. Невідомо — де. У нього бабуся жила у 371-ому будинку, там двох під’їздів немає повністю. Її теж шукають, але скоріш за все, її у підвалі розірвало. Припускаю, що там міг бути й Артем цей. Її онук.

— Що плануєте робити далі?

— Жити, але я не знаю куди стукати. Де жити? Де шукати помешкання? Де? Не знаю. Приїжджають інвестори, кажуть — дайте гроші, у нас є кому робити. А ці гроші дають і вони розходяться. І ми вже скільки воюємо зі місцевою владою. У нас є виконавець обов’язків. Перед війною чинного голову скинули, залишився виконавець обов’язків. Під час окупації він навіть не евакуйовував людей. Він утік. А тепер ходить і лише делегації зустрічає. І просить гроші.

— Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Так! Змінилося дуже. Це — нелюди, з якими взагалі не можна спілкуватися. Була у нас одна з Хабаровська, я з нею товаришувала. Вона жила тут понад двадцять років із чоловіком. Він був із Бородянки, але помер п`ять років тому. Вона завжди влітку приїжджала сюди. Ціле літо, три-чотири місяці вони жили тут. Вона бачила ставлення. Ніяких бандерівців, нічого! Вона зараз проживає у Хабаровську, подзвонила мені.

Кажу: “Слухай, чого ви не підіймаєтесь? У нас порозбивали будинки”. А вона: “Та ні, ми за путіна”.

Кажу: “Люба, після цієї розмови я з тобою взагалі не буду спілкуватися. Я тебе знати не хочу. Не дзвони мені, не пиши”. Потім вона знову почала скидати різну інформацію, що це — Америка, це — НАТО. Якби не ми напали, НАТО напало б на нас. Я взагалі-то матюки не вживаю, але я їй написала такі матюки! Кажу: “Я тебе знати не знаю! Ти для мене вмерла! Усе!” Отак я відношусь до росіян, які підтримують путіна. Є, звісно люди, які підтримують і нас, але здебільшого таке …