Історії війни: «Я дитину встигла виштовхнути в коридор і почула як за спиною сипляться шибки»

Інтерв’ю підготував Тарас Зозулінський. Джерело сайт ХПГ

– Я Плеченко Ірина Володимирівна, мені 37 років. З міста Сєвєродонецьк Луганської області. У чотирнадцятому році я виїжджала із міста. Тому що в мене маленька дитина, якій не виповнилося ще три роки. Ми виїжджали до Центральної України до родичів, побоюючись якихось військових дій. Повернулися ми навіть ще до визволення. Тому що так склалися обставини, мені треба було повертатися на роботу.

Я працюю на хімічному підприємстві, яке знаходиться в межах міста. Працюю там з десятого року і досі… Були якісь люди, які називали себе представниками “ЛНР”, захопили органи влади. Якогось дня почалося визволення Сєвєродонецька. Ці представники “ЛНР” вийшли з міста та Сєвєродонецьк залишився під Україною. Це стало місто обласне. Замість Луганська. І загалом життя продовжилося.

– Чи вірили ви в те, що росія розпочне наступ на всю Україну?

– Двадцять третього лютого нам на роботі оголосили, що до першого березня, у зв’язку з незрозумілою ситуацією в країні, ми перебуваємо вдома, але отримуватимемо заробітну плату.

24 числа прокинулися як завжди. На роботу йти не треба, до школи дитині не треба. Поснідали, відкрили новини. І що ми дізналися? У нас за містом є аеропорт. Там базувалися українські військові – це всі знали. Це ні для кого не було секретом. Ми дізналися, що було влучення ракети…

Не вірила я, що буде війна. Навіть після цього. І домашнім усім говорила – що не переживайте, не буде в нас знову війни, все буде нормально, це якось вирішиться, домовляться. Але цього не сталося.

– Якими були у Сєвєродонецьку перші дні повномасштабної агресії?

– Лютий у нас пройшов ще більш-менш спокійно. Напевно, починаючи з березня постійно чуєш залпи, вибухи. Магазини, аптеки ще працювали, але залишилися лише великі торгові центри, де можна було купити продукти. Звичайно, там стояли черги, можна було годину в черзі простояти. І потім, ти купуєш не те, що тобі необхідно, а те що є.

Черги до аптек, черги до банкоматів. І з кожним наступним днем ​​зменшувалась кількість працюючих магазинів, де можна купити продукти. У якісь магазини вже снаряди “прилетіли” – чи то були зруйнованими, чи згоріли повністю.

До банкомату теж простояла в черзі півтори години, щоб перевести в готівку гроші – ті, що були. Найкраще, щоб вони були при собі, у кишені. Тому що періодично пропадає світло, зникає зв’язок. І ті магазини, де ти міг би розрахуватися карткою – не завжди можуть надати цю послугу…

Обстріли міста почастішали. У сховище я не ходила. Свідомо не ходила. Тому що це все-таки березень, холодна пора року. Це просто підвал у житловому будинку. Там нічого немає – пісок, голі сирі стіни. Там холодно, там дуже велика вологість.

З дитиною ми використовували правило трьох стін. Я сину обладнала в коридорі місце, де він під час сильних обстрілів ховався. Я ще щось робила по дому, щоб відволікти себе, а він саме в коридорі в мене перебував. І дійшло до того, що я його навіть два дні там клала спати в коридорі. Тому що обстріли не припинялися.

І тільки відкриваєш телефон і дивишся – «у нас прилетіло, у нас прилетіло, у нас». Там у квартиру поцілило, там у магазин поцілило.

І я думаю, що не варіант жити дитині у коридорі. Сховища немає, бо підхопимо звичайну застуду, від якої ми навіть не маємо ліків. Виїжджати? Куди? Власне, нікуди. Всі родичі, які у мене були – вони власне там же у Сєвєродонецьку.

– Як ви вирішили поїхати з міста? Які події стали каталізатором цього рішення?

– На початку березня у мене тітка виїхала до Львова. До знайомих знайомих. І вона мене почала агітувати – приїжджай до Львова, зараз є евакуаційні потяги, безкоштовно, є волонтери, які вам допоможуть десь оселиться, допоможуть з прихистком, з харчуванням – виїжджай.

Але я все ще сумнівалася. Поки у нас вдома не вилетіли шибки. До сусіднього будинку прилетів якийсь снаряд, я дитину встигла виштовхнути в коридор, у його обладнане місце. А сама вже у дверях була. І почула за стіною, як сипляться шибки. І теж туди у коридор стрибнула. Ми з ним обнялись, перечекали цей обстріл. Що робити далі? Забивали вікна – плівкою, ковдрами.

І я розумію, що якщо зараз щось трапиться, у плані чи поранення, чи захворювання – то я своїй дитині не зможу навіть надати допомоги. У плані ліків – бо мало що працювало в місті. І одного дня я все-таки зібрала цю «тривожну» валізу.

Що було в моїй валізі? Це були всі документи, що маю. Мої та дитини. Була куртка та черевики, джинси, кофта і собі якісь штани, кофта, пара шкарпеток. Пара плавок. І пляшка води.

Дивилася я на цю валізу два дні. І ось коли мені все це набридло, що дитина живе у мене практично в коридорі – і то немає світла, то немає зв’язку… А ось коли немає води – ви ж знаєте – людина ж не може існувати без води.

– Чи зустрічалися вам події, в яких ви бачили злочинні дії проти таких мирних жителів, як ви?

– Снаряд потрапив у підвальне приміщення. Там є ось такі віконця, у цих підвалах, про які я говорила, які в кожному будинку. І ось туди залетів снаряд. Саме туди, де люди ховалися. Тобто це було їхнє сховище… На той момент їх там не було. Будинок залишився цілий, але більше люди вже там не ховалися. Це вулиця Федоренка, 43…

Супермаркет “Сільпо”, супермаркет “Велика кишеня”, супермаркет “Джаз”, торговий центр. На момент мого від’їзду ці магазини були зруйновані.

У моїх знайомих квартира зруйнована, згоріла. Снаряд влучив у дев’ятиповерховий будинок і вигорів весь під’їзд. По вулиці Курчатова. Там багато цих будинків. Які не так зруйновані, як вигорілі. Пожежна служба не встигала виїжджати на всі адреси. І здається, що під час самих обстрілів вони цього не робили.

– Яка сьогодні ситуація у Сєвєродонецьку?

– Машини не їздять – там немає бензину. Що там? Періодично зникає світло, і звичайно зв’язок. Періодично пропадає вода. Продукти ще можна купити на Центральному ринку, періодично. Військові привозять у двори гуманітарну допомогу: це вода і якісь продукти. Вони дивляться, хто ще є у місті, хто у притулку, скільки цих людей, та допомагають продуктами.

Є великі руйнування. Якщо мені не зраджує пам’ять – у нас всього двадцять шкіл, у сімнадцять шкіл – точно є влучення. А в школах, у сховищах люди живуть.!!!

– Куди виїжджали мешканці вашого міста?

– Знайомі є – хтось поїхав на територію “ЛНР”. Є знайомі, які поїхали взагалі до Росії. Але це пов’язано з тим, що у людей там родичі. Виїхали – чи пересидіти цю ситуацію, чи вже там влаштуватися та жити.

Але я не листуюсь із цими людьми –ну як? Ми ж по різні сторони барикад. Я сама особисто не підтримую цей зв’язок.

Мене звати Тарас Зозулінський, я журналіст зі Львова, продовжуємо нашу боротьбу.