Історії війни: “Тіла убитих не забирали через обстріли” – мешканка Чернігова

Інтерв’ю підготував Тарас Зозулінський. Джерело: сайт ХПГ

Мені 57 років. Народилася та проживаю у місті Чернігові. Моя сім’я  —  це син, який зараз служить у Збройних Силах. Сестра моя з сім’єю виїхала в Австралію до сина. Але зараз він волонтер у Польщі. Це був порив душі, тому що він хотів чимось допомогти. Тому він вирішив залишити роботу в Австралії та поїхати до Польщі…

Закінчила я Чернігівське медучилище, працювала медсестрою, але вже на пенсії.

Як минув ваш перший день повномасштабної агресії?

У нас, напередодні, у Чернігові дали інформацію про пробну сирену. Попередили мешканців міста. Але потім, щоб не хвилювати — вирішили скасувати. Двадцять четвертого числа я встала вранці, вийшла на кухню близько пів на сьому, почула сирену. У мене вже було передчуття. Було… Навіть син, хоч і працював у Києві, двадцять третього числа приїхав додому. Я почула сирену на кухні та, відверто кажучи, зрозуміла, що це не пробна сирена, а почалася війна.

Буквально через кілька хвилин я вже чула десь далеко вибухи. Розбудила сина. Нам напередодні сказали, що треба приготувати “тривожну” валізу.

Я купила валізу, але нічого ще скласти не встигла. Почала збирати речі та документи. Кажу синові: “Саша, почалася війна”. Дивлюсь у вікно, а із сусідніх будинків люди вибігають із речами, з дітьми. Коли люди почали сідати в машини — мені ще страшніше стало. Ми зібрали все, що могли. Вибухи почастішали — вони були далеко, але чути було. Спустилися вниз. Сусіди вже стояли біля під’їзду. Відкрили підвал, вирішили облаштовувати місця в підвалі, щоб сидіти.

Як минули ваші наступні дні?

Здебільшого у підвалі сиділи. Ходили за харчами, привозили нам хліб. Стояли у чергах довго, закуповували продукти. Потім почали ракети прилітати, руйнувати інфраструктуру. Зникло і світло, і вода, і мобільний зв’язок. Адже ТЕЦ розбомбили. І “тепло” теж зникло. Було пошкоджено електричну лінію. І по водонапірним вежам вони “гатили”. У нас одна зовсім поряд була. Ось, протягом трьох годин ми сиділи в підвалі та чули свист: як летить цей снаряд і розривається… Я ночувала у підвалі майже весь час, бо я на п’ятому поверсі, а він останній. Люди, які мешкали нижче — вдома ночували. У під’їзді залишилися заселені три квартири. Потім почалися руйнування поряд.

У будинок, навпроти мого, на перший поверх залетіла міна. Жінка залишилася жива лише тому, що сиділа на кухні. Балкон вивернуло повністю.

А на другому поверсі взагалі квартира була знищена. У будинках поруч повилітали дерев’яні рами. Літаки літали та скидали бомби. Коли скинули на наш стадіон “Гагаріна”, я бачила цей літак. Він просто над нашим будинком летів, напевно, з білорусії, тому що я живу у напрямку білоруського кордону. Саме траса Гомель – Чернігів. Вони пролітали над нашим будинком, і коли скидали бомби, я одразу бігла до коридорчика. Стіна “ходила”, а я дивилася як вона “ходить” від ударів. А сусід казав, мовляв, його прямо від однієї стіни до іншої “перекотило” вибуховою хвилею.

Коли ви вирішили залишити місто? Як ви їхали з Чернігова? Що бачили дорогою?

Взагалі, я не думала виїжджати. Потім дивлюся, а з дому люди виїжджають та виїжджають. З під’їзду три квартири залишилося. І син наполіг на тому, щоб я поїхала. Ми ввечері вирішили їхати разом. А вранці він прокинувся і сказав, що нам разом буде важко виїхати: я поїду одна, а він вже потім якось сам. У нас біля “першої” школи організовували автобуси. В основному вивозили жінок із дітьми та людей похилого віку. Була велика черга. У нас через Десну великий пішохідний міст. Його згодом зруйнували, але тоді він ще був. Там галявина біля Десни. Туди також автобуси під’їжджали та везли людей до районних центрів. Ми вирішили піти туди. Це взагалі був мій перший вихід у місто.

Я побачила зруйнований готель “Україна”, Головпоштамт, зупинки, де повилітали шибки. Усюди руйнування, валялися осколки. Це було страшне видовище.

Коли ми дійшли, я кажу: “Саша, а чого в райони їхати? Я не поїду взагалі нікуди, повертаємось додому”. На блокпості один із Тероборони каже: “Ось машини проїжджають, ви запитайте, можливо хтось у Київ їде. І візьме вашу маму”. Одну машину зупинили, другу. У третій їхала жінка зі сином, і вони мене забрали. Дорогою я бачила вирви від снарядів, ділянку на полі, що вигоріла. Машина обгоріла стояла… Доїхали. Заїхали з боку Вишгорода, а там неподалік залізничний вокзал. Я сіла у потяг “Київ – Львів”. Чесно кажучи, я їхала та не знала: як я і куди приїду, що я далі робитиму.

Чи зустрічалися вашим знайомим або родичам інші події, в яких вони бачили злочинні дії проти таких мирних жителів, як вони?

Зі мною їхала поїздом жінка, теж із Чернігова. Вона розповіла свою історію. У неї на очах убило дочку та зятя. У них була дача, у селище Олександрівка, в межах самого міста Чернігова. Там приватні будинки та дачі. Вони вирішили всією сім’єю переїхати на дачу жити. Але Олександрівку сильно бомбили. Її там просто зрівняли із землею. Я їхала двадцятого березня, а її трагедія сталася за вісім днів до цього. Бомбили жорстоко, вони бачили, чули десь вибухи. Ми, каже, всі були на вулиці. Зять, моя дочка. Я стояла на порозі будинку. А діти були біля хвіртки, на вулиці. Внучка її, зі другом своїм. І каже, я стояла, і прямо на моїх очах летить ця міна. Падає там, де стояла донька та зять.

Його відразу вбиває – ногу відірвало. І в живіт напевно осколок потрапив, кров була. Говорить, дивлюся, а донька лежить на животі, вниз обличчям. Мати підійшла, чує, а вона ще стогне. Жінка її перевернула, а вона каже: “Мені боляче, мені боляче”.

Вона заволокла її в хату. Дочка лежить на підлозі, ніби у неї ні крові, нічого. Потім куртку розстібнула, а у неї в живіт поранення. У них сусідка, медпрацівник. Жінка її покликала, та зробила укол. Але донька померла. Приїхала швидка, поліція. У онуків —  уламкове поранення. В ноги. У онуки ще й в грудну клітку та щелепу поранення. Та жінка розповідала, що тіла так і залишилися на дачі. Їх не забирали. Тому що постійні обстріли були, бомбардування. І ця машина, яка забирає, не могла під’їхати. Біля нас є приватний сектор. Буквально перед від’їздом ми сиділи у підвалі, і снаряд потрапив у будинок неподалік нашого. Чоловік живий залишився, а жінку вбило. У нас снаряд потрапив поряд зі фабрикою цукерок. Там у мене знайома мешкає. Ми з сином ходили, їм допомагали. У них теж приватна оселя, вони в підвалі сиділи. Хата зруйнована, але вони залишилися живі. Ми їм допомагали вийти звідти з підвалу.

Можливо, ви хотіли б звернутися до росіян?

Напевно, такого не можна говорити. Я їх ненавиджу. Усіх. Я вважаю, кожна людина розсудлива, вона має в голові мізки, щоб зрозуміти прості речі, що їхні сини, їхні діти, їхні чоловіки приходять і просто вбивають. Наших дітей, наших синів, наших чоловіків…

Я ненавиджу. Що можна сказати? Вони все одно не розуміють. У них мізки все одно забиті всім тім, що їм втовкмачували вісім років. Їх переконати неможливо. Ну, якщо вже показують їм Бучу, Гостомель, Ірпінь, а вони не вірять. Про що можна з ними розмовляти? Я просто їх ненавиджу. Як народ їх ненавиджу.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).