Історії війни: ‘Стіни немає, дверей немає, нічого не залишилося’, — жителька Бородянки розповіла, як пережила бомбардування
Інтерв’ю підготував Олексій Сидоренко. Джерело сайт ХПГ
Я — Мисник Олена Миколаївна, 14 лютого 1960-го року народження. Проживала на вулиці Центральній 324, кв. 27, у смт Бородянка, Бучанського району. Я на пенсії, але працювала медсестрою у дитячому санаторії “Орлятко”, у Ворзелі.
— Чи очікували, що буде повномасштабна війна?
— Навіть не думали про це. Весь час вважали, що росія та ми допомагаємо один одному. У нас тут багато людей з росії мешкало. Дзвонили, спілкувалися, все було добре. Ніхто навіть не думав, що таке може статися. Не вірилося, тому ніяк не готувалися.
— Яким для вас був перший день війни?
— Встала, зібралася на роботу, сіла на електричку, доїхала до Клавдієво … Раптом кажуть: “Війна! Далі електричка не йде”. Подзвонила на роботу, сказала, що не можу доїхати. Що робити? Куди їхати? З Києва їхала електричка, сіла на неї та назад приїхала до себе у квартиру. Почала готувати тривожну валізу про всяк випадок. Взяла рюкзак, склала необхідне. Я мешкаю останнім часом із молодшим сином. Сиділа вдома, думала, куди поїхати. Може, до мами. Вона на вулиці Хутірській мешкає. Але ніхто не думав, що будуть із танків стріляти, бомби скидати, мирних людей бомбити. Ніхто про це не думав! У нас же немає стратегічних об’єктів. Вдень ми були у квартирі, поки світло було. А коли зруйнували будинок на Центральній вулиці, стали ховатися у підвалі.
— Коли російські війська зайшли в Бородянку?
— Десь 26-го лютого. Почали їздити туди-сюди, стріляти. То в підвал спустишся, то підіймаєшся до квартири. Був клич, що потрібно кров здати. Я мала піти 28-го, але тут таке було … По вулиці їздили танки та БТРи. Коли все затихло, я першого числа пішла зранку та здала кров. А назад іти не можемо, бо щось горить на Семашка, стріляють, бомблять. Страшно стало, а потім тихенько-тихенько городами прибігла додому. Хотіла сина до підвалу забрати, але він не пішов, залишився у квартирі. Десь приблизно о 20:00 я вирішила його все ж забрати. Я до нього, а далі — нічого не пам’ятаю. Відкриваю очі, я лежу на підлозі, а переді мною висить люстра.
— Що сталося?
— Кажуть, що три авіаудари було. У сусідній будинок влучила бомба та у наш двір. У нас розбомбило усе у квартирі. Прокинулася від холоду, голова уся у крові, окуляри розбиті. Встала, дивлюся — сусідня хата горить. У квартирі тріщини у стінах, хоч руку встромляй на вулицю. Усе видно. І немає ані вікон, ані дверей: скло, тинькування, усе попадало. Я на одне вухо глуха, нічого не чую. Син, Слава Богу, цілий. Кажу: “Я іду до лікарні зашивати рану”. Спустилася помаленьку, пішла в лікарню, там вже наші сусіди стояли. Вони теж постраждали. Нам зашили рани, хотіли залишити, але я вирішила повернутися до сина. Кругами йшла, земля тремтіла, навколо все горіло. Страшно було, дуже страшно. Такий переляк був, що я не знаю, як дійшла додому. Переночували у підвалі, а на другий день нас волонтер машиною забрав. Спочатку на Загальці поїхали, а потім нас посадили до автобуса і завезли на Пісківку. Ми там були в одній школі, потім через два дні нас перевели до ліцею, а потім завезли в Коломию. З Коломиї ми повернулися додому 16 травня.
— Що з вашою оселею?
— Розбомбило повністю квартиру. Уся техніка, усі меблі, усе рознесено. Стіни потріскалися. Між кухнею та туалетом стіна впала. У проході між кухнею та коридором теж немає стіни. Дверей немає. Нічого, абсолютно нічого не залишилося. А що залишилося, то позабирали. Хто ходив — не знаю.
— Які ще злочини російські військові вчиняли проти цивільного населення?
— Я не бачила, але моя подруга розповідала, що на Семашко у неї сусіда вбили. Вона сама загорнула його у плівку та поховала. Прямо у дворі розстріляли. Ні за що. Людина їхала та розстріляли людину. Вона була змушена його поховати.
— Бородянка була окупована?
— Була окупована.
— Як довго?
— Щиро кажучи, я не знаю, тому, що в Бородянці не була. Мабуть, десь до кінця березня. 27-го чи першого квітня вони виїхали з Бородянки. У моєї подруги був спостережний пункт на даху, якій теж зруйнувало. Вони сиділи, спостерігали. Розповідали, що росіяни там були. Милися, позалишали свій одяг у дворі: майки та рушники. У неї не було що забирати, тому що хата ремонтувалася. А в однієї жінки навіть унітаз забрали. У мене мама була тут. Казала, що буряти були. Кадирівців вона не бачила. Перші усі були з голки одягнуті, при формі. Каже, дуже страшно було, коли 20 чоловіків зайшли у хату, походили, подивилися. Правда, більш-менш спокійно було. А потім, вони кажуть: “Почекайте, прийдуть регулярні війська, тоді побачите, що може бути”.
— Що плануєте робити далі?
— Жити будемо. Зараз живу у модульному містечку зі молодшим сином. Старший в армії. Через два тижні пішов служити.
— Чи змінилося ваше ставлення до росіян?
— Так змінилося. Що їм казати, якщо вони нас не чують. Вони зазомбовані, вони слухають своїх політиків, а нас не чують. Може зараз у когось із них трошки щось прокинеться. Вони все це не розуміють, кажуть, що це все фейк, постановка. Але вони нас не зрозуміють, якщо не побудуть у нашій шкурі.