Історії війни: «Нашу машину обстріляли росіяни»

Інтерв’ю підготував Олексій Сидоренко. Джерело сайт ХПГ

Тамара Олександрівна Бугера – мешканка села Козаровичі на Київщині. Воно було окуповано у перші дні війни. Коли вона з подругою та її сином намагалася втекти з Козаровичів, їх обстріляли. Усі троє були поранені. Її подруга від поранень померла.

– Це сталося 27-го числа. Ні зв’язку, нічого не було. Приїхав син моєї подруги. Сказав, що йому на блокпосту росіяни дозволили нас забрати, вони не будуть нас чіпати, не будуть стріляти, нічого. Ми буквально за п’ять хвилин зібрались. Зібрались дуже швидко. І ми вже виїхали з нашої вулиці, ми живемо на хуторі у Козаровичах. Село Козаровичі було окуповано у перші дні війни.

Проїжджали повз старе кладовище… У нас там кілька будинків є, по різні сторони. Один двоповерховий і з іншого боку будинок на дві родини. І от коли ми проїжджали, отак от з піднятими руками, повільно – нас обстріляли. Моїй подрузі влучило у бік живота. Мені влучило у голову і в руку. Євген нас витягнув, почав кричати: «За, що ви нас розстріляли? Ви ж обіцяли дати проїхати!?»

Сину подруги дуже пощастило, він маленький на зріст, у нього дев’ять кульових отворів було у лобовому склі машини. Йому просто дуже пощастило, що його трохи зачепило, два рази у голову і один раз у плече. Тож він зміг нас вивезти. Нам пробили усе, що тільки можна. Ми залишились без вікон, нам пробили колесо. Вони вийшли, де кладовище, з цього кладовища та почали кричати, чого він нас повитягував з машини. Почали кричати, щоб він нас затягував назад і вивозив подалі. Ми поїхали далі і зупинились на тому блокпосту де він попросив хлопців, щоб дозволили нас забрати. Євген вийшов з машини, впав на коліна, почав благати їх. Питав, за що вони вбили його маму. Тому, що вона навіть не розмовляла. Вони почали казати, що це наші нас обстріляли: «Це не ми! Ми тут ні до чого!» Щось там перемотували, робили якийсь укол, мабуть, знеболювальне. Як мені сказали вже у лікарні, вони стріляли з забороненої зброї, яка йде зі зміщенням. Євген нас повіз у Демидів, там де він мешкає. Вони намагались нас якось перев’язати, але він зрозумів, що ми просто вмремо. Тому, що допомоги жодної немає. І він вирішив відвезти нас сюди до лікарні.

–  Скільки кілометрів від Демидова до лікарні в Димері?

– Я навіть не знаю скільки від Демидова, десь біля десяти кілометрів. Приїхали сюди, нас тут прийняли, одразу на перев’язку до операційної. Один єдиний лікар, слава Богу, був із дитячого «Охматдиту», який проживає у Димері. Єдиний, хто нас тут рятував. Нас зашили, повитягували уламки. Ні рентгену не було, нічого. Навіть не знали, що в мене відкритий перелом. Це вже потім, коли хтось зі своїх вже привіз комп’ютер, тоді лише довідались, що я наприклад ще з переломом виявляється. А моєї подруги не стало. Їй взагалі нічим зарадити не змогли. Вона на другий день померла. Син її піклувався про мене. Він її і поховав.

–  Де ви були, коли все почалось, як зустріли війну? 

–  25-го числа вони почали заїжджати групою. А ще 24-го ми бачили над морем (Київським – ред.) дуже багато вертольотів. Більше тридцяти напевно. Потім якісь вибухи там, де дамба. А вже двадцять п’ятого заїхали і БТР, і танки, і уся інша техніка, і вони їхали біля моря у бік Глібовки. Потім наступного дня вони повернулись. Вони почали повертатись назад. Напевно там шляху не було. Вони залишили блокпост, коли поїхали у бік Глібовки. Залишили два легковики свої. Наш гвинтокрил прилетів і знищив цей блокпост. І потім вони почали повертатись назад і вже ставати по вулиці танками. Вони день стояли і виходить ховались між будинками. А потім вони почали окопуватись на полі, бо постійно ми чули гуркіт. Кілька днів гуркіт був. І коли нас розстріляли і я вивалювалася із машини, я бачила їх на полі. Вони стояли там на полі.

Ми сиділи в погребі, або у будинок заходили. Ще газ був, не було лише світла. Тому, коли стріляли ми в погреб ховались. Щось поїсти приготувати бігли до будинку швиденько, поки обстрілів не має. Готували їсти і знову бігли у погріб. Сиділи у погребі до двадцять сьомого числа. І двадцять сьомого в обід це сталося.

– Ви могли повірити, що буде повномасштабне вторгнення? 

– Ні. До останнього не вірили у це. Ми думали, якщо навіть зайде якась там техніка – ну, постоїть, ну, спробують людей якось налякати. Щось таке. Люди будуть боятися просто. Але я в житті не могла подумати, ніхто не міг уявити, що таке може статися. Ніхто! Я інколи навіть розумом і досі не можу зрозуміти, як взагалі таке могло статися. Ну жили собі росіяни та й жили. Я ніколи про них не думала. Мене ніколи не хвилювало, що у них в країні коїться. У мене є своя країна! Просто люди, такі самі як і ми, просто живуть у іншій країні. Але, щоб таке звірство! Я не могла собі уявити. Як!?

 – Як ви ставились до росіян раніше і як зараз? 

– Ненавиджу! Просто ненавиджу. Ви знаєте, не так страшно, коли в тебе стріляють як страшно, коли ти не можеш нікому допомогти. Раніше мені зовсім було байдуже. Геть байдуже. Такі самі люди наче, як і ми. Нічим не відрізняються, живуть у своїй країні. Тобто я байдуже ставилась. Це їхня країна, вони там вирішують свої проблеми. У нас своя країна, ми вирішуємо свої проблеми. Але зараз, я дуже багато втратила.

– Що з вашим майном? 

– Будинок, слава Богу, цілий, але там через будинок впав снаряд і в нас повилітали всі вікна. Я знаю, що до нас росіяни навідувались. Я знаю, що до мого будинку лише один раз заходили. Їм відчинила сусідка. А є багато будинків де особливо на краю вулиці, де вони жили. І багато повиносили. І паскудили. Жах, просто жах. І дула наставляли на людей, які виходили і не розуміли, що вони на цій вулиці роблять. Тобто як так можна? Я знаю, що один будинок був пустий, в якому вони жили, а другий, люди самі пішли. Їм дозволили, вони пішли углиб села. Мародерили! Звісно мародерили. І скільки пообстрілювали будинків.

– Люди не встигли виїхати до окупації? 

– Дуже швидко російські війська зайшли, дуже швидко. Багато людей залишилось. У мене сусідка, не знаю, чи почула, що пропускають крізь дамбу, деякі повиходили. Дозволили пройти через дамбу. Є такі люди, в яких вийшло. Але і залишилось багато. Дуже багато. Більше ніж пів села. Казали, там близько п’яти підрозділів було російських. Ті, що з літерою «V», це зрозуміло, це особисто я бачила. Казали, що там і чеченці були, і буряти були. І наче на райони було поділено село: припустимо, деякі могли по вулиці десь перейти, їм дозволяли, а деякі взагалі не могли нікуди вийти. Приходили їжу забирали, бензин в кого є, машини. Там все, я так розумію, залежало від цих підрозділів. Я знаю, говорили, що у полон брали, шукали військовослужбовців, шукали скрізь. Форму шукали, зброю шукали. Якщо знаходили, забирали. Знаходили та забирали.

– Чи відомо вам про інші жертви серед цивільного населення є?

– Коли сюди у Димер (у лікарню – ред.) нас привезли, з Козаровичів привозили ще людей.  Бо там, в Козаровичах, взагалі жах був. Хто там намагався проїхати якось, то в них стріляли. Дуже багато сюди потрапляло  поранених саме з Козаровичів. Возили людей дуже багато. Думаю, там багато постраждало.

– Ви готувались до війни? 

– Взагалі не думали, взагалі. Навіть 24-го числа, коли мені зателефонували з роботи і сказали, щоб не виходили на роботу тому, що почалась війна, навіть у ту мить я не думала, що це буде настільки масштабно та серйозно. Я пам’ятаю зателефонував знайомий з магазину, сказав: їдьте, щось купляйте, тому що у вас не буде потім можливості купити продукти. Ми хутко поїхали до магазину, ажіотаж був неймовірний, черги, люди хапали усе, що тільки можна. Все! У нас тільки одна думка була – запастися продуктами тому, що їх не буде. Все. Ні страху не було, нічого не було. Ми навіть не підозрювали, що таке може статися. Що будуть вбивати людей, будуть бомбити.

– Ваше селище часто бомбили? 

– Дуже часто, багатьох будинків немає, люди залишились без житла. Дуже багато. Військова частина у нас була, розбомбили гуртожиток. Ті будинки, де йшли бої, дуже сильно постраждали. І у центрі села також будинки пошкоджені, просто немає їх. Немає будинків. Просто немає. Люди залишились без будинків. В нас добряче там розбомбили. Страшно, бо життя перевернуто. З ніг на голову. Тому і страшно. Просто страшно, бо не знаєш, як далі жити взагалі. Як у розбитого корита. Все, зламалось все у житті. Усі плани твої, усі твої друзі, все, нічого немає. Нічого.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.