Історії війни: ‘Мене вбивали. Але не вбили’, — жінка, яка бачила авіаудар по Драмтеатру в Маріуполі

24-те лютого. Хмарно. На дощ збирається погода. Я почула вибухи десь там на сході. Їх було декілька, було дуже гучно. Було страшно, але зібралися, пішли на роботу.

Тобто ви ще 24-го лютого пішли на роботу? Це ви ще працювали у правоохоронних органах?

У податковій інспекції. Робота була 200 метрів від дому, то було недалеко. На попередньому тижні евакуація вже відбулась, деякі документи повивозили, але щось лишилося. Комп’ютери лишилися, треба було якось хоча б оргтехніку зберегти. Донецький досвід показав, що треба берегти все, що можна зберегти.

На той час ми жили з чоловіком у квартирі, з понеділка 21-го лютого його запросили на нову роботу, він був дуже радий. Пройшов якусь співбесіду, і з понеділка пішов на нову роботу — на будівництво Метінвест Політехніки. Встиг попрацювати аж 3 дні.

24-го він знову поїхав на роботу, там почали вирішувати питання щодо консервації, збереження майна та інструментів різних. І мабуть 25-го ще він з’їздив туди — ще можна було містом пересуватися. Саме в тому районі, де ми знаходились. Бо через 2-3 дні в нашому дворі почали з’являтися люди з інших районів. Зі сходу, із заходу міста.

Вони почали приходити — шукати прихисток?

Вони почали тікати зі своїх місць проживання, бо зі сходу почався наступ, і Східний мікрорайон Маріуполя вже був під обстрілами з 24-го. Там, де ми знаходились, не було чутно, що відбувається на Східному, і ми не знали.

Почали з’являтися люди: люди з рюкзачками, з дітьми, на машинах. Вони були в тому, у чому були — як змогли, так і поїхали. До 15-го березня, коли ми зробили список тих, хто проживає в нашому дворі, так назбиралося 44 особи у нас. А на початок війни у нас проживало 20 осіб у дворі.

“Стало зрозуміло, що тікати немає куди. Взагалі.”

Із нами на поверсі проживала поважна літня пара, 90 та 92 роки. Син у західній частині міста жив, то було далеко, він приїздив раз у тиждень, завозив продукти, воду. Усі інші питання вони спрямовували до мене. Ми їм ще шукали якийсь хліб, вона питала про ліки. Я їм пояснювала, що не можу допомогти, бо немає нічого, — вона не розуміла: “Як це — немає? А коли буде?” Я пояснювала: “Немає, бо війна, і коли буде — ніхто не знає”.

І так із кожним днем було все гірше і гірше. У мене був знайомий у Приморську, то вже Запорізька область, за Бердянськом, 110 км від Маріуполя. Він мені зателефонував і сказав, що через них пройшло дві колони, 200 одиниць та 300 одиниць, і вони не заходили ані в Приморськ, ані в Бердянськ, а пішли в напрямку Маріуполя. І то вже був десь третій день війни. Стало зрозуміло, що тікати немає куди. Узагалі.

5 березня працював ще інтернет, був мобільний зв’язок, і 5-го березня ми дізналися, що йде мова про так званий зелений коридор, що можна виїжджати з міста. З нашого дому всі ті люди, які до нас прийшли, — покидали речі, посідали в автівки і поїхали. Десь через 2-3 години всі, хто поїхав з двору, повернулися.

Їх розвернули?

Повернулися додому, бо ніхто їх не випустив: із міста нікого не випускали. Усі повернулися і понесли свої речі знову до квартир.

Десь 7-го березня у другій половині дня ми з чоловіком вийшли подивитися, пройтись там, де були чутні якісь вибухи чи прильоти. Ми побачили, десь за 300 метрів від нашого дому, що в 4-поверховому будинку немає двох поверхів всередині. Є 1-й та 4-й — висить у повітрі, а 2-го і 3-го геть нема. І сидять мешканці у дворі і дивляться. Потім ще в одному дворі ми побачили вже згоріли автівки, щось туди прилетіло. Стало дуже моторошно, дуже страшно. Але з міста не було виїзда.

“Ми побачили, що в чотириповерховому будинку немає двох поверхів усередині. Є перший та четвертий — висить у повітрі. А другого і третього геть нема.”

5-го березня ще був зв’язок. З 5-го на 6-те березня летів вночі літак, він бомбив, і після цього вже зв’язок остаточно зник, нічого вже не було.

Він бомбив центр міста?

Саме біля нас нічого тоді не впало, але він бомбардував десь поруч, і зв’язок мобільний зник вже назавжди, вже ми не мали ніякої інформації.

‘Новин немає’

Що в нас лишилося — у нас лишився у сусіда автомобіль, у якому він ставив “Радіо Промінь”. У житті цього “Радіо Промінь” не змінилося геть нічого. Якщо ви журналісти, то я хочу вас попросити, щоб ви сказали тому “Радіо Промінь” або іншим, хто там працює на тих частотах, де можна слухати щось: “Коли ви транслюєте національний марафон, то можна викроїти і сказати, що в нульову хвилину ми транслюємо інформацію для окупованих територій, і кажемо: ‘Маріуполь, чекайте на зелений коридор’. А далі вже: ‘Вас вітає Радіо Промінь, сьогодні 15-те березня, і ми хочемо розповісти вам вірші наших українських поетів’”.

Коли в нас то залишки бензину, то акумулятор, який стоїть на холоді, вночі було до -10 градусів температура. Коли ми заводимо автомобіль, щоб якусь інформацію отримати, і нас “Радіо Промінь” так вітає лагідно, нікуди не поспішаючи, — розумієте, яка різниця між цими двома світами і вимірами.

Одного дня було ясне небо, була дуже ясна погода, над нами пролетів дрон. Він пролетів декілька разів і ввечері, коли ми спустилися до підвалу і місто стихло, був якийсь металевий звук, якийсь сигнал нібито видає. Цієї ночі прилетів літак і він вже відбомбардував вулицю Італійську та вулицю Семенишина вздовж, саме мирні будинки. Але з того району були вдень постріли нашої якоїсь техніки. І відпрацювали вже по будинкам. Дуже багато, кажуть, на Семенишина зруйнували будинків. На Італійській були зруйновані будинки… То було страшно.

Внизу була криниця, але до тієї криниці одного ранку прилетіли дві міни, і були поранені люди, була кров. І там люди бігли, я бачила, шукали лікарів. Саме на криницю прилетіло. Та вода була технічна, але ж ми кип’ятили її, бо вибору не було.

Біля театру ми з Бестіком бували часто, майже кожен день. Ми приходили на центральний вхід, питали, які є новини, що відбувається. Усі люди стояли, дивилися один на одного, дивилися у небо. Коли пролітав літак — ховалися. Кожен день була одна відповідь: “Новин немає”. “А зелений коридор?” — “Новин немає”.

І десь 15-го я вийшла за двір, побачила, як по нашій вулиці Італійській, а саме по цій вулиці була дорога з Лівого берега, зі Східного мікрорайону, — виїхав автомобіль, мабуть, із Червоного Хреста, а за ним купа автівок — їхали люди цивільні. І такі були автівки побиті, без скла, люди сиділи з кам’яним обличчям, стирчали ковдри, подушки, діти, собаки. Вони були заповнені щільно людьми і речами. І під час вже обіду, десь о 12-ій почалась масова така евакуація.

Саме повз наш будинок їхали ті автомобілі. З театру вони спускалися до моря і вздовж моря вони виїжджали на мелекінський напрямок. Через порт, у порту було тихо. Хтось із сусідів сказав, що в порту навіть війни немає. І 15-го, коли ми ввечері з Бестіком прийшли до театру, довкола театру зникли ті автомобілі, які там стояли, — набагато менше було людей. А зранку ми чули, що в театр нікого не пускають, бо вже понад 300 чи 500 осіб там ховалися. І вже не було куди людей пускати, дуже багато людей. Вже в туалет пускають зі своєю пляшкою води, бо води не було, і санітарні потреби треба було кожному самостійно вирішувати.

Атака на Драмтеатр: спочатку була ракета, а потім — бомба

16-го було ясне небо зранку, була тиха погода, ми прийшли до театру із собакою, десь це було 8:20. Вночі знищили ЦУМ. А ми прийшли зранку до театру. “Новин немає”. Десь там ближче до церкви люди ловили мобільний зв’язок, я спробувала щось упіймати, комусь подзвонити. У мене не вийшло. Ми повернулися до театру, стояла поліцейська машина з білими прапорами, збиралися ще автівки, я спитала: “Що відбувається?”. Сказали, що десь на 9:10 збирається караван тих, хто бажає евакуюватися у бік Бердянська. Будуть везти поліцейські.

Коли я стояла біля театру, бачила, як збираються ті автомобілі, така думка впала в голову, що [це] дуже небезпечно. Так багато людей, так багато автомобілів, уже зруйнували той ЦУМ. Я навіть пам’ятаю те місце, де я стояла, дивилася. Я зробила фото з того місця.

Оці люди перед театром, оці автомобілі, страх у всіх у очах, і таке передчуття, що дуже небезпечно.

Повернулась додому, щось поснідали, підняли нашим сусідам гарячу їжу. Хоч ми за тиждень до війни і встигли відвідати перукарню, але чоловік дуже заріс за цей час. Був ясний сонячний день, я запропонувала підстригти його. За цей час, поки я намагалася його підстригти, ми стрибали до підвалу десь разів п’ять. Чого? Бо літаки летіли. Летіли вони зі сторони моря. Я вважаю, що ті літаки летіли з Єйська, бо через море, що там ті 20 км до Маріуполя. Летіли вони через нас десь далі — у бік комбінату Ілліча, десь туди летіли.

Але десь на 4-ий чи 5-ий захід літака, на мій розсуд то було десь біля 11:00, прилетів літак і випустив саме над нами ракету. Він уже перед цим вночі стріляв ракети: 200 м від нас, на вулиці Пушкіна, геть зруйнували два будинки. Від одного взагалі купа цегли лишилася і велика вирва. Із [мого] під’їзду було видно саме дах театру і службовий вхід. І я побігла на другий поверх з під’їзду, подивитися у вікно. Чоловік кричить: “Ти тільки не заходь до квартири!” Я кажу: “Над театром стоїть пил”, — це був не дим. Тобто він ракетою цією вистрілив у дах театру, щоб зруйнувати дах.

І тут чоловік кричить: “Швидко, швидко, швидко, вниз, літак!” Літак знову. Той літак вистрілив ракету, зайшов на друге коло і вже тоді ми почули гучний вибух. Я думаю, що то була бомба. Була ракета, а потім, з другої спроби, він зайшов і скинув на театр бомбу. І тоді ми вийшли вже надвір, відійшли від свого будинку і побачили вогонь. Уже горів театр на той час.

За вашими спостереженнями, якщо брати ранок, то там ще було дуже багато людей?

Там було багато людей, назбиралися нові люди. Але я думаю, що 15-го було ще більше людей. Вони встигли поїхати, а 16-го були тільки [ті], хто лишився. Бо хто міг поїхати?

Коли ми вийшли зі свого двору, на вулиці Куїнджі стояла жінка, вона стояла з великою валізою і з двома дітьми. Десь роки 3 та років 6 діти. Маленькі діти, вони не можуть нічого робити самі ті діти, маленький рюкзачок зі своїми шкарпетками можуть тільки нести. Стояла жінка з великою валізою, з двома дітьми і вона тримала в руках купюри грошей. А машини їхали забиті вщент, вони вже були завантажені. А жінка стояла з тими дітьми та валізою і махала, щоб її хтось підібрав. Чи підібрали її, чи вона повернулася туди, звідки прийшла, — я не знаю. Але отака ситуація була.

Ті автобуси, які намагалися евакуювати, їх розстріляли, знищили. І ті спроби організованої евакуації, які мали відбутися саме від театру, жодної ж не було. Бо якщо знали ми, то знали всі. А якщо знали всі, то могли і знищити. Могли їхати тільки ті з Маріуполя, хто мав свої автомобілі.

Ви вийшли на вулицю після вибуху, підійшли подивитися?

Ми не виходили більше. Ми не могли. У той день почалося страшне: більше ми вийти не змогли, бо після того, як почав палати театр, літак почав літати над містом, саме над нашим районом, і скидати бомби. Я не знаю, що то були за бомби. Ми сиділи у підвалі, кут нашого будинку, і десь метрів за 10 від кута був приліт, саме над нами літак щось випустив. Свист, потім удар, вибуху не було. Я не знаю, що то було. До вечора літав літак і скидував такі штуки. Чи то болванки, чи то бомби, які не розірвалися, — я не знаю, що то було. І таких випадків було багато, і це відбувалося над нами.

Швидких не було, сирени зникли десь на другий-третій день. Узагалі геть нічого не було, місто стояло тихо, тільки були чутні звуки війни.

Як минула ніч і що було 17-го?

Увечері 16-го ще під поріг нашого сусіда прилетіла міна. Міна ця зруйнувала двері, їх викинуло на вулицю. Це на першому поверсі, вихід із квартири на вулицю.

Він загинув?

Ми сиділи тоді у підвалі і його сім’я була в бомбосховищі на той час. Прилетіла міна, міна викрутила всі вікна у квартирі, викинула двері.

Із 16-го на 17-те березня вночі було дуже тихо. Вже не було ніякої арти, ніяких пострілів, нічого не відбувалося. І тільки літали літаки і кидали, кидали, кидали бомби. Я вже збилася, спочатку рахувала, щось було і 15, і 16, і 20. Господи, скільки ж це може відбуватись: тут нічого нема, ніхто не стріляє, нічого не відбувається, а вони літають і кидають, і кидають, і кидають. Отака була ніч з 16-го на 17-те березня.

Ппочало світлішати, десь з 5-ї години уже почали летіти в наш бік гради, міни і таке інше. Такий був гучний приліт, чоловік зайшов у підвал, я сказала: “Усе, нашого двору нема?” Він каже: “У нас ще є, але до сусіда прилетіло. 50 см від учорашнього міста прильоту. І знову все геть зруйнувало, і всі збираються тікати, їхати”. Ще у нас залишалося дві сім’ї із дітьми, 8 та 5 чи 6 років. І ті дві родини почали збиратися. І тоді вже чоловік каже: “Може, і ми поїдемо? Літаки, гради, все вже летить до нас”. Коло стискалося. Усе підходило до Азовсталі, від нас було декілька кілометрів уже. Почали збиратися. Була паніка.

А у вас машина була?

У нас стояли три машини на нашому подвір’ї. Одна була легкова моя — електрична автівка, і два були фургони. То я кричала чоловіку: “Кидай у будку колеса”, а ми 22-го [лютого] для двох фургонів забрали колеса, 6 колес на літо. Ота жінка, що з валізою з дітьми стояла, — вона в мене ще дві ночі стояла перед очима. “Нащо ті колеса?” Я кричала: “Ми можемо збирати людей, ми можемо в будку збирати людей!”. Там ще в нас лишилися три сім’ї, вони відмовились [їхати].

А що з тією парою 90-річною?

Пара залишилась на другому поверсі, зранку їм понесли ще кашу, підігріли.

Ми виїхали, поїхали вздовж моря, бачили зруйновані будинки, потрощені кафе і будівлі, які були на пляжі. Усе було розбите мінами, прямими прильотами.

Коли ми доїхали в район порту, ми бачили людей, які йшли пішки. І які махали руками, щоб зупинилися і взяли їх у машину. Я зупинилася, до мене сіли дві студентки. Із ними був хлопець, хлопцю я крикнула: “У будку стрибай”, там позаду їхала будка. Вони спочатку не зрозуміли, потім розібралися. І далі, коли ми їхали, я відкривала вікно і казала, що позаду будка, якщо поїдете — то стрибайте. І так ми назбирали десь біля 20 осіб. Ваш рюкзак — це був найбільший багаж (у Володимира Носкова 55-літровий туристичний рюкзак Osprey Talon, — ред.) А то були маленькі рюкзаки, сумочки. І коти, і собаки у нас були в будці.

Ви доїхали до пункту, де був фільтраційний табір?

Ще тоді не було ніяких фільтраційних моментів. То був Мангуш. Уже там Z їздили, як у себе вдома, уже їх було багато. Враження було дуже гидке, коли я побачила все це.

Я побачила величезну колону з машин на виїзд. Вона була величезна, ніякої фільтрації не було. Вони перевіряли паспорти, роздягали чоловіків, шукали татуювання, шукали сліди від зброї. Нас було три дівчини в авто, паспорти показали — і все. І довго чекали наш фургон, поки всі чоловіки з нього вистрибнуть, поки всі там пороздягаються, покажуть себе.

Отак ми виїхали, лишилися живими і вивезли із собою ще пару десятків людей.

Ви одразу на Київ?

Ні. Одразу за Мангушем, за блокпостом, моя автівка відмовилася переходити з електрики на бензин. Вона зупинилася посеред поля. Ми намагалися її привести до ладу, нічого у нас не вийшло. Був буксировочний трос, на буксировочному тросі їхали далі. Він порвався, зав’язали, їхали далі, він знову порвався.

Ми доїхали до найближчого села, Дем’янівка, чоловік вибачився перед людьми, сказав, що не можемо довезти їх до Бердянська, бо маємо свої проблеми. Ми лишили легковий автомобіль у селі у мешканця на подвір’ї, у будку погрузилися, і поїхали далі. Але біля Бердянська була на в’їзді велика черга, тому ми поїхали на Приморськ.

Приморськ — то батьківщина мого батька. Ми там зупинилися і прожили ще більше ніж місяць. 27-го квітня нам вдалося з третьої спроби виїхати з Приморська.

Спочатку ми не могли поїхати, бо ми поверталися через тиждень забирали автівку в Дем’янівку. Чули, як у той день обстріляли Маріуполь кораблі. Я маю знайомого, який поїхав ще в перший день з Маріуполя, а його житло та робоче місце ще цілим залишалося, але потім саме його будинок розстріляли з кораблів. Будинок знищений.

Ви вибиралися вже спокійно чи там теж були бої?

Машина знову поламалася, не було палива і не було можливості придбати паливо, бо з мого автомобіля дядько, у якого ми [його] залишили, качнув бензин, бо йому потрібно було: там захворіла дитина, треба було їхати десь до лікарні в Нікольське. Фургончик теж не міг їхати, бо в нього не було на 200 км до Запоріжжя дизеля. А купити було неможливо паливо, тому сиділи там в Приморську. Там можна ще було придбати якусь їжу, картками банківськими розрахуватись. Лишалися, поки не з’явилося пальне, і поки не з’явилася можливість. Але ще ми чекали на зелені коридори, яких не було. Кожного дня я телефонувала на Гарячу лінію і Гаряча лінія відповідала: “На жаль, у нас для вас немає ніякої інформації, зателефонуйте завтра о 8:00”.

Люди збиралися самостійно, зробили чати. Ті, хто зміг виїхати, писали маршрути, за якими вони їхали, писали, які були перепони, де які були проблеми.

“Якщо це не буде останньою війною на цьому світі, то в подальшому всі на рівні з Гітлером і Наполеоном будуть вивчати це ім’я”.

У вас, як у держслужбовиці, виникли питання в останній виїзд? Чи нормально вони вас випустили?

Ні, дякувати Богу, ще нічого у них не було, ніяких баз даних не було. Бо якщо б та фільтрація, то я не знаю, була б я серед живих чи не було б мене.

Мене вбивали! Мене вбивали, але не вбили. Чесно кажучи, дуже було шкода тих військових. Вони були дуже відкриті, вони розповідали, що вони з Дагестану, що їх там 30 чоловік і з 30-ти чоловік їх там чи то 11, чи то 12 різних національностей. Що вони розмовляють на різних мовах. І є дві мови, які вони навіть не розуміють. Там того Дагестану — він менше ніж Донецька область. І вони не розуміють один одного, коли на своїх мовах розмовляють. А потім посміхаються, кажуть: “А тут ми вивчаємо українську”. На що я їм відповіла: “Ви б краще вдома свої мови вивчали і були б усі цілішими і здоровішими”.

У вас є образи?

На що? На кого?

На них.

Вони дуже відкрито ставилися до мене. Саме відкрито. Кавказькі народи дуже поважають жінок, а коли жінка старша, то взагалі. До старших їх дуже поважно виховують.

Я це запитання всім ставлю своїм співрозмовникам. Якщо буде трибунал, яке б ви хотіли поставити запитання Путіну, людям, які замислили цей злочин?

А що в них можна спитати?

Ви для себе знаходите взагалі, чому вони напали, чому вони це все скоїли, яка їхня остаточна ціль, розуміння цього всього?

Якщо це не буде останньою війною на цьому світі, то в подальшому всі на рівні з Гітлером і Наполеоном будуть вивчати це ім’я. Це зрозуміло, і це не потрібно питати. А от що мої родичі собі думають? Які казали: “Та нехай вас там розбомблять”. Зрозуміло, що в мене немає рідні, бо більшість рідні моїх батьків — вони всі проживають в Ерефії. Не хочу “у Російській Федерації” навіть казати. У Ерефії.

Тепер ви без хати, без другої хати навіть. Майбутнє ви бачите?