Ірина Федорович: “злочини на ґрунті ненависті характерні для будь-якого суспільства, яке є різноманітним, в тому числі і для України”

Українська Гельсінська спілка з прав людини продовжує досліджувати проблему злочинів на ґрунті ненависті в Україні (далі – ЗГН). В рамках ініціативи #експертиза ми разом з експертами з партнерських організацій обговорюємо особливості цього складного соціального феномену. Пропонуємо вашій увазі першу частину витримки з дискусії, яка стосуватиметься різновидів злочинів, сприйняття ЗГН владою та реагування на проблему експертним середовищем на початковому етапі усвідомлення проблеми.

Максим Петров: Пані Ірина, існує така думка, що злочин вмотивований ненавистю – це, власне, явище не характерне для українського суспільства. Як ви думаєте?

Ірина Федорович: Мені здається, що існує така думка, що взагалі порушення прав людини не дуже характерні для українського суспільства. Якщо серйозніше, коли йдеться про тему недискримінації в широкому сенсі, порядку ворожнечі й ненависті, досить часто є поширена думка, що це все не характерно для українського суспільства. Від різних акторів, від чиновників в минулому я чула про те, що українське суспільство є дуже толерантним, мультинаціональним, тому в нас не може бути жодних халеп, тому що ми всі «радісно любимо один одного».

Мені здається, що це взагалі таке велике перебільшення. Злочини на ґрунті ненависті характерні для будь якого суспільства, яке є різноманітним. В тому числі і для України, яка є досить різноманітна, навіть якщо ми не помічаємо цього одразу. Проблеми в Україні у тому, що намагаються їх приховувати, говорити, що у нас їх мало, що вони не характерні. Як тільки ми відійдемо від цієї позиції і почнемо говорити, що вони у нас є, вони стосуються тих чи інших груп, давайте думати що з ними робити, і тоді ми почнемо рухатися до ситуації покращення.

Максим Петров: Якщо розглядати мотивацію злочинців у злочинах на ґрунті ненависті, то чого більше у вмотивованості: реального несприйняття чогось, чи якоїсь показної ситуації, показного неприйняття якогось елемента суспільства?

Ірина Федорович: По перше ще в догонку до першого питання: злочинів на ґрунті ненависті «не існує» в Україні до 2006-2005 року (це про заперечення та давність проблеми).

Стосовно того, чому не існує або ким вони скоюються. Мені здається, що Україна має всі різні прояви, в нас є злочини на ґрунті ненависті або інциденти на ґрунті ненависті, включно з проявами мови ворожнечі, які стосуються ситуативних або сучасних проблем. Наприклад, злочини, пов’язані з власністю, і прояви стосовно політичних або релігійних груп, в тому числі спровоковані  подіями, які у нас досі відбуваються на сході України і анексією Криму – це одна велика частина

У нас є індивідуальні, з моєї точки зору ситуативні, прояви злочинів на ґрунті ненависті. Коли люди або групи людей бачать когось і нападають, спровоковують ситуацію тут і зараз. У нас є прояви міжетнічних конфліктів, спровоковані тими чи іншими ситуаціями в конкретних територіальних громадах, у нас є злочини на ґрунті ненависті, які відбуваються публічно, під час мирних зібрань – ми маємо весь спектр.

Максим Петров: Пані Ірино, Ви згадали про 2006 рік, коли йшлося про заперечення. Можете деталізувати що ви мали на увазі?

Ірина Федорович: Я згадала 2006-й як початок більш широкої дискусії, в тому числі, в правозахисному середовищі стосовно того, що проблема злочинів на ґрунті ненависті  є, незважаючи на те, що ми дуже толерантне суспільство, і початку діалогу з державою стосовно цієї проблеми. У 2006 році окрім низки нападів на іноземців, людей неукраїнського походження у великих містах України у нас відбувся досить гучний випадок вбивства на ґрунті ненависті.

Саме після цього почалась більш публічна робота з цією проблемою, важко було заперечувати. По-перше, злочини відбуваються, і виявилося до вже з’явилися правозахисники, активісти, які починають цим займатись, відслідковують, моніторять. Більш того, виявилось що для цього типу злочинів є класифікація, є певні міжнародні стандарти і Україна про них начебто має знати. Питання – як все це між собою подружити і почати переслідувати. Можливо В’ячеслав мене зараз поправить.

В’ячеслав Ліхачов: Так, саме з 2006 року почалося більш-менш широке обговорення у правозахисному середовищі та в громадянському суспільстві. Держава почала реагувати пізніше. Те що вплинуло на державу, було зростання кількості злочинів: у 2006 році було кілька вбивств, які відверто відбувались на ґрунті расової ненависті, але не всі вони були офіційно кваліфіковані та визнані державою з урахуваннями мотиву.

Десь починаючи з 2007 року, коли громадські організації зібрали достатньо інформаційного масиву, з яким можна було комунікувати з державою і вказувати на те, що так просто від цього вже не можна відсахнутися, заперечувати наявність проблеми. Держава почала реагувати. Я пам’ятаю ті зустрічі. Був створений підрозділ, який мав працювати над попередженням злочинів на ґрунті ненависті і кульмінацією тоді був лист від Президента України В. Ющенка, в якому він посилався на інформацію, зібрану громадськими організаціями для того, щоб проілюструвати нагайність проблеми та звернути увагу правоохоронних органів. І тоді це було показовим процесом. Ми побачили весь процес від заперечення до визнання. Саме через те, що громадськість розмовляла з державою не мовою емоцій, а фактами та матеріалами, саме це допомогло налагодити більш-менш конструктивну співпрацю. І треба визнати, що тоді державі вдалося збити хвилю нападів на ґрунті расової ненависті. У 2006-2007 роках була зареєстрована найбільша кількість цих злочинів. Порівняно тепер ми знаходимось на досить непоганому етапі.

Максим Петров: В’ячеславе, але це питання в тому що це традиційно починають фіксувати ці злочини на грунті ненависті чи, скажімо так, стало дійсно менше?

В’ячеслав Ліхачов: Оскільки ми не орієнтуємось на офіційну статистику з боку правоохоронних органів, то йдеться не про те, скільки правоохоронні органи помічають злочинів на ґрунті ненависті чи наскільки вони їх визнають в офіційній кваліфікації з урахуванням мотивів ненависті. Якщо є громадські організації, які ці 15 років проводять моніторинг за однією і тією самою методологією, які мають інформацію, перш за все, від національних громад, від постраждалих, чи то від засобів масової інформації, а потім після перевірки, то можна орієнтуватися на отримані данні, які ми маємо згідно з цим моніторингом. І якщо зараз ми маємо набагато кращу ситуацію згідно з моніторингом ніж 15 років тому, варто довіряти.

Максим Петров: Тобто ми йдемо шляхом прогресу в цьому контексті, правильно я розумію?

В’ячеслав Ліхачов: Можна погодитись, якщо узагальнювати дуже грубо. А якщо вдаватися у більш детальний розгляд, то по-перше, те, що я згадав, стосується злочинів на ґрунті расової, національної, релігійної ненависті. За останні роки різко побільшало кількість нападів на ґрунті інших видів ненависті. Перш за все, напади гомофобного характеру. Змінився фокус. Також багато пов’язано з внутрішньою еволюцією праворадикальних субкультур. Змінилось багато в політичному контексті. Взагалі мені здається, ксенофобію і злочини на ґрунті ненависті слід обговорювати в широкому контексті. Контекстуалізація допомагає зрозуміти нам, що відбуваються насправді.

Обговорення теми проводиться у партнерстві з онлайн виданням Newssky.com.ua та інститутом досліджень суспільства «Кронос».