Роман Пустовойтов – практикуючий адвокат, який чимало свого часу присвячує громадській діяльності, очолює неурядову організацію «Національна асоціація радників». Чи відрізняється громадський активізм на Луганщині від інших українських регіонів та від чого нервують правозахисники, надаючи безоплатну допомогу – в інтерв’ю приймальні УГСПЛ у м. Суми.

З якого часу ви почали займатись громадською діяльністю і чому?

Моє бачення світу змінили події в Україні у 2014-2015 роках, коли я переїхав з Донецька в Рубіжне, Луганської області. Після активної фази бойових дій, які відбувались на Сході країни, моє життя перевернулось, якоюсь мірою перестав бачити перспективу в тому, що я роблю. Кабінетна робота займала майже 95% робочого часу. Час здебільшого витрачався на складання запитів, клопотань, заяв, скарг, подяк, ознайомлення з матеріалами, оновлення бази даних, тощо. Якось я прослухав лекцію Майкла Сендела, професора з  Гарварду про справедливість, поняття загального блага та зрозумів, що коли добро в світ несен кожен, у суспільстві стає краще жити. Я переосмислив своє значення для суспільства – стати часткою покращення.

Що найскладніше для вас під час надання правової допомоги в рамках правозахисних проектів?

Низька правова просвіта, по-перше, практично повна відсутність навичок складання у людей типових та простих заяв. Люди звикли до чіткої форми звернень. Це коли вони приходять до інстанції (будь-якого закладу, організації, установи) і бачать на інформаційному стенді зразки заяв чи клопотань. Як правило люди вважають що це вичерпний перелік заяв. А під час карантинних обмежень, коли в установах не проводився прийом громадян, стенди зі зразками були недоступні, і це викликало багато звернень, адже на своєму шляху люди відчували певні бар’єри.

Є і проблеми у громадян у дотриманні строків подання заяв. Буває, що люди звертаються за допомогою, але ніби вичікують момент, забуваючи про строки оскарження. Тож вирішити правову проблему, коли неможливо поновлення строків за поважними причинами, стає вкрай важко. Доводиться докладати більше зусиль, ніж якщо звернення було б зроблене вчасно.

Чи є особливості громадського активіста в Луганській області від, наприклад, дніпропетровського чи одеського?

Введення військово-цивільних адміністрацій у містах та обладміністрації накладає певні наслідки на діяльність активістів, адже на місцях адміністрації мають низку повноважень, які певною мірою обмежують, контролюють всі сфери суспільного життя. Я би не казав, що є велика різниця між Луганщиною та іншими регіонами, за винятком відношення до переселенців. Окрім того, відмінності між активістами більше відчуваються у великих населенних пунктах та віддалених районах.

Громадського активіста в Луганській області на рівні органів місцевого самоврядування поважають, особливо тих, хто робить запити та звернення, контролює час на надання відповідей, нагадує про значення суспільної думки проведенням перевірок та моніторингів. Правда, минув майже рік як ввели карантин, і це певною мірою вплинуло і на громадське життя регіону, адже більшість зустрічей, заходів із громадськістю були скасовані, вимушені переформатовуватися в онлайн-режим.

Чому, на ваш погляд, в Луганській області громадський сектор має ознаки інертності, адже цей регіон має постійну донорську підтримку та пропозиції від міжнародних організацій?

Допомога у відновленні критично важливої соціальної і економічної інфраструктури  – це були перші кроки донорів, які вони зробили для покращення життя мешканців регіону. Відбулося підвищення ефективності роботи місцевих органів влади, це факт. Створено нові робочі місця, відбулося значне стимулювання розвитку підприємництва серед переселенців і приймаючих громад. Людям допомогали у відкритті малих форм підприємницької діяльності. Але так, я згоден, що громадський сектор відчуває на собі події в регіоні, які може змінити тільки органи місцевого самоврядування разом із державними установами. Якщо говорити про останній рік? Пожежі, карантин, переформатування органів місцевої влади на військово-цивільні адміністрації накладають певні наслідки. Які бар’єри ми спостерігаємо у людей: багато стереотипів щодо громадського активізму; емоційний тиск через стрес; страх почати щось робити, “бо за це може бути відповідальність”. Відповідно виходить, що “роблять інші а не я”. Люди задовільняють свої базові потреби, а про потенційний активізм думають десь так: “навіщо нам нові перспективи нам і так достатньо для виживання”.

Чи відчували ви на собі утиски через свою громадську або професійну діяльність?

Громадська діяльність має бути направлена на покращення життя. Тому систематичні утиски чи погрози відсутні. Відчуваються певні утиски при поданні проектів до донорів. Органи місцевого самоврядування вбачають конфлікт у виділенні фінансової допомоги на громадську діяльність, незважаючи на те, що вона направлена на покращення життя громадян. На їх думку, це наче забирати «бонуси підтримки» на рахунок громадської організації. У населення все більше стає довіри до громадських організацій. Люди бачать, що займатись громадською діяльністю це в інтересах саме мешканців і то є великий плюс.

Деякі непорозуміння виникають під час виконання правопросвітніх проектів, наприклад, із працівниками правоохоронних органів, адже більшість із них не схвалють навіть наявність такої громадської діяльності, таких заходів, в рамках яких люди можуть почути, скажімо, як оскаржити дії посадових осіб, органів поліції, прокуратури, куди звернутись за правовою допомогою. Але в мене багатий запас позитивних кейсів, які дають мені впевненість, що робиться все вірно. Я бачу як відбуваються зміни за заявами та одночасним зазначеним контролем виконання.

У рамках останнього проєкту, наскільки нам відомо, ви маєте активно просувати певні адвокаційні ідеї за результатами своїх моніторингових звітів за методологією Місцевого індексу прав людини (спільний проект УГСПЛ та ГМ “Мережа правового розвитку”). Як гадаєте, чи вдасться вам налагодити співпрацю з місцевою владою та добитися корисних змін? Які загальні прогнози?

В ході реалізації цього проекту ми бачимо, що вже на стадії запитів відбуваються покращення. Наголошую, вже на початку розгляду запитів. Починається підніматись інформація та перевірятись чи все зроблено, чи можна було б щось покращити, що пропустили, де недоліки, тощо. І це свого роду аналіз зробленої роботи, висновки зі зробленої роботи та врахування в майбутньому фактів на прийняття рішень, внесення змін в рішення що прийняті, запуск механізму проекту МІПЛ Донбас. Ми впевнені що просування адвокаційних ідей за результатами своїх моніторингових звітів призведуть до позитивних результатів. Коли влада чує потреби громадськості це приводить до рішучих дій. Крім того, налагоджується співпраця, напрацьовуються реальні позитивні приклади спільної роботи, контакти та інше. В кожному звіті є свої рекомендації, а не тільки оцінка за той чи інший напрям роботи органів місцевої влади в соцсфері, безпековій сфері та доступу до правосуддя в громаді Сєвєродонецька. Це важливо, коли замість критики, влада отримує пропозиції від громадських активістів, над чим ще треба попрацювати.

***

Публікацію підготовлено в рамках проекту «Підтримка та захист громадянського суспільства в Україні», що втілюється за підтримки Європейського Союзу.