Громадська активістка і правозахисниця Оксана Іванців: “Надихає, що наші проекти змінюють життя людей”

Інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала громадська активістка і правозахисниця Оксана Іванців.

Оксана Іванців навчалася на факультеті правничих наук у Національному університеті «Києво-Могилянська академія» (2005-2010 роки). У 2017 році вступила на магістерську програму «Менеджмент неприбуткових організацій» Українського католицького університету. Учасниця семінару для молодих лідерів «Цінності та суспільство» від Аспен Інституту Київ (2017 р.), «Відкритого університету реформ» від Реанімаційного пакету реформ (2015 р.).

З вересня 2015 року – співзасновниця та заступниця голови Громадської організації «Студена». Серед реалізованих проектів організації – Школа державного службовця «За ветеранів до влади»; Школа громадського активізму для ветеранів «Я – громада»; Центр психосоціальної підтримки ветеранів та їх сімей «Поруч» у м. Краматорськ; соціологічне дослідження «Залучення ветеранів до громадського і політичного життя: шлях від військових перемог до особистих».

Із 2016 року – виконавча директорка Інституту гендерних програм. Оксана Іванців  –  виконавча продюсерка документальних фільмів «Невидимий батальйон» (2017) та “Явних проявів немає” (2018).

Постійна гостя на Громадському радіо, зокрема, щодо тем про становище ветеранів і жінок у збройних силах. Детальніше про героїню можна прочитати в таких інтерв’ю: “Остудимо голови, запалимо серця”; “Невидимий батальйон” – наш спосіб захищати українські інтереси за кордоном”. 

Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

Іноді мені здається, що я була у громадському секторі завжди, бо ще з дитинства мене боліла будь-яка несправедливість, нерівність і я завжди намагалась якось це виправити, стати на захист людини, яка перебувала у слабшому становищі. Я навіть зараз жартую: що б я не намагалась придумати, завжди виходить або соціальний, або правозахисний проект. Тому свого роду це для мене те, про що писав Сковорода – «сродна праця».

Тому я вибрала собі саме такий фах – правознавство, хотіла глибше зрозуміти що таке справедливість і що можна зробити для того, щоб її стало трошки більше. Навчалась я на правничому факультеті Національного університету «Києво-Могилянська академія», уже вибираючи собі фах, я розуміла, що не бачу себе в якійсь комерційній фірмі, яка працює з господарськими, цивільними чи податковими справами, хоч це безумовно складно і теж дуже потрібно.

Я хотіла працювати з правами людини, щоб відчувати, що в тому, що я роблю утверджуються мої цінності людяності, поваги до кожної людини та допомоги тим, хто опинився у хиткій ситуації. Проте саме під час революції Гідності чітко зрозуміла, куди саме хочу рухатись. Це був такий час суспільних викликів, коли, здається, кожен хапався за ту роботу, яку бачив, і яку міг зробити. Для себе усвідомила, що навряд чи можу стати гарним воякою, проте маю інші компетенції, які дозволять мені захищати проєвропейські цінності за які ми боремось.

Власне саме на цій хвилі ми зустрілись із моєю партнеркою по цій справі Настею Мельниченко і вирішили заснувати «Студену» – організацію, яка через культурні, освітні, соціальні проекти сприяє налагодженню діалогу у суспільстві та утвердженню проєвропейських цінностей. Успішно працюємо ось уже 5 років.

Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Перш за все, це моя профільна освіта – я випускниця Правничого факультету Національного університету «Києво-Могилянська академія». У нас було багато навчальних курсів, які зосереджувались на цій темі, а також можливість брати додаткові навчальні дисципліни. Тому я активно цим користувалась і зосереджувала свою увагу на темі прав людини та міжнародному праві, різноманітних конвенція, які стосувались цієї теми та інституціях, які захищають права людини. Далі було багато самоосвіти, часто читаю спеціалізовану літературу, статті, слідкую за українськими правозахисними кампаніями і вчусь на кейсах.

Також, створивши громадську організацію, я відчула, що мені потрібні знання у сфері менеджменту і пішла навчатись на Магістерську програму «Управління неприбутковими організаціями» Українського католицького університету.

З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

В основному це теми захисту прав ветеранів, а зокрема правова та політична освіта для ветеранів, захист прав жінок-військовослужбовиць та ветеранок і захист прав жінок загалом. Це дуже цікавий перетин тем і я рада, що громадський сектор часто дозволяє підійти до цього нестандартно: від документальних фільмів до соціологічних та правових досліджень та законопроектів.

Мені подобається розмовляти з аудиторією про права людини на рівні і логіки, і серця. Саме тому мене дуже захопив напрям документального активізму. Це нове для України явище, фактично, це – перетин двох секторів: документалістики як інструменту комунікації та громадського активізму – конкретних кроків, направлених на вирішення проблеми. Таким чином, глядачі, які прийшли подивитись кіно, не залишиться після титрів сам на сам з проблемою, а зможуть долучитись до кампанії по її вирішенню. На даний момент я готую низку проектів, проте вони поки у стадії запуску і незабаром я зможу розповісти більше.

Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

Так, по-перше, гендерна рівність та права жінок є одним із пріоритетних напрямків нашої Громадської Організації «Студена». Ще у 2015 ми одні з перших підняли тему захисту жінок-військовослужбовиць. Це була інформаційна кампанія «Я не мужня, я хоробра». Чомусь у нас працює такий стереотип, що жінкам, які йдуть воювати, або присвоюють роль берегині в умовах військових дій, або навпаки, надають їм чоловічих характеристик. Ми хотіли закцентувати на тому, що сміливість – це загальнолюдська риса, а не якась чоловіча особливість, яку іноді переймають жінки, як виняток. У нашому оточенні багато жінок, які пішли на фронт добровольцями, тому говорити про їх видимість було важливо.

Також у 2018 році ми реалізували дуже успішний проект – онлайн курс для вчителів НУШ «Недискримінаційний підхід у навчанні». Чому я говорю про це проект як про гендерний та такий що захищає права жінок? Тому що нерівність починається з самого дитинства, коли дівчаткам і хлопчикам нав’язують певні стереотипи, коли від дівчаток чекають успіхів у гуманітарних дисциплінах, а від хлопчиків – у математичних чи природничих науках, коли дівчаток вчать вишивати хрестиком, а хлопців – захищати Вітчизну і т. д. В дитинстві формується певна рамка очікувань, якій людина згодом автоматично слідує, і для того, щоб переломити цей стереотип, потрібне вольове втручання втручання, певний рівень свідомості та час.

З 2016 року і дотепер я також працювала виконавчою директоркою Інституту гендерних програм, ця організація створена ветеранкою Марією Берлінською та займається питаннями гендерної рівності та захисту прав жінок у секторі безпеки та оборони. Ми зробили ряд надзвичайно важливих проектів, найвідоміші серед яких «Невидимий батальйон» та «Жіночий Ветеранський Рух».

«Невидимий батальйон» – це проект, метою якого є зробити видимими жінок у секторі безпеки та оборони. На початку 2015 року ситуація була така, що жінки, які добровольцями пішли на фронт, часто не мали юридичних підстав там перебувати. В країні, у яка зазнала військової агресії, досі діяли застарілі радянські норми, які не дозволяли жінкам обіймати бойові посади. Тобто в момент, коли нам максимально необхідно задіювати усі ресурси на захист своєї територіальної цілісності та суверенітету, закон не дозволяв вмотивованим жінкам служити. Абсурд. Звісно були жінки, які обіймали бойові посади, нехтуючи тим фактом, що вони не захищені законом.

У 2015 році соціологинями Тамарою Марценюк, Анною Квіт і Ганною Гриценко було проведено соціологічне дослідження «Невидимий батальйон», яке власне пролило світло на всі проблеми, з якими стикаються жінки на фронті. За результатами адвокаційної кампанії вдалось отримати розширення списку бойових посад, доступних для жінок на 63 позиції.

Наступним нашим кроком було створення документального фільму-альманаху «Невидимий батальйон», який розповідає шість історій жінок-військовослужбовиць.

Покази фільму були поєднані із дискусіями стосовно безпекових викликів та питань гендерної рівності в армії за участі українських ветеранок. Фільм було показано по всьому світу: від Шанхаю до Нью Йорка і Вашингтона та на різноманітних майданчиках: від кінозалів до університетських аудиторій та Парламенту Канади, Штаб-квартири НАТО і Ради Європи. Одним із успіхів цієї адвокаційної кампанії стало прийняття Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях», який надав жінкам рівний доступ до служби за контрактом.

Під час зйомок фільму нас глибоко вразила історія однієї з героїнь – ветеранки Оксани Якубової, яка розповідала про складну психологічну реабілітацію та лікування посттравматичного стресового розладу. Тому закономірним продовженням стала робота з темою ресоціалізації жінок-ветеранок. У співпраці з ООН Жінки ми створили документальний фільм «Явних проявів немає». Це власне повнометражна історія Оксани Якубової, цей фільм вражає, оскільки є дуже відвертою розповіддю про те, що доводиться переживати жінці після повернення з війни. Також ми провели наступне соціологічне дослідження потреб жінок-ветеранок «Невидимий батальйон 2.0»: повернення ветеранок до мирного життя» та надали організаційну підтримку у створенні Жіночого ветеранського руху.

Це був неймовірний для мене досвід, який дозволив мені поєднати такі мої цінності як патріотизм та гендерну рівність. Знаєте, я відчуваю, що останнім часом серед людей, які декларують ліберальні цінності, якось незручно і не модно говорити про патріотизм. Праворадикали наче вкрали у нас це слово. Але це не так, бо любов до своєї землі та бажання достойно жити тут і зберегти свою самобутність, мати право самостійно зробити свій цивілізаційний вибір абсолютно не суперечить ні проєвропейським цінностям, а навіть навпаки.

На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

За останні 6 років ми зробили великий крок вперед. Це відбувається на різних рівнях. На рівні загальної культури, бо будь-які прояви сексизму чи нетолерантності все більше вважаються поганим тоном.

На рівні законодавства, а зокрема знято заборони на зайняття жінками ряду цивільних та військових професій, у новому Виборчому кодексі передбачено гендерні квоти, переосмислено поняття сексуального та домашнього насилля.

А також на рівні освіти, оскільки переглядається шкільна програма з простою метою – навчитись бачити прагнення та здібності кожного учня, а не мислити шаблонами.

Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

Із зовнішніх викликів я б назвала російську військову агресію, оскільки нам складно гарантувати дотримання прав людини на окупованих територіях, наше доволі традиційно-орієнтоване суспільство та праворадикальні рухи, які стоять в опозиції до ліберальних цінностей.

Із внутрішніх – це брак фінансування, проблеми з координацією міжнародної допомоги, вигорання активістів, а також конкуренцію там, де варто було б співпрацювати та об’єднуватись.

На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

Зараз ця тема дуже популярна, і в рамках правозахисного руху робиться дуже багато, але все ще недостатньо. Якщо ми вийдемо із нашої активістської інформаційної бульбашки, то зрозуміємо, що за її межами досі дуже активно панує дуже традиційне розуміння ролі жінки у суспільстві та сім’ї.

Глянувши на популярний у нас контент в інстаграмі та ютубі, побачимо, що ми досі дуже тісно пов’язані із російським медіа простором та їхніми лідерами думок, а отже і цінностями “руского мира”.

Я вважаю, що дуже часто наш рух фактично розмовляє сам з собою, а нам треба виходити за ці рамки і перш за все дуже активно працювати з підлітками та молоддю, активно освоювати такі майданчики комунікації як інстаграм та ютуб, залучати зірок, блогерів та лідерів думок до поширення демократичних цінностей. Поки ми всі у своїй інформаційній бульбашці десь поруч у паралельному всесвіті ідея гендерної рівності досі не є аксіомою, а швидше теоремою чи навіть теорією, яка ставиться під сумнів та потребує доведення.

Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Перш за все слід відмітити, що за останні кілька років у нас відбувся дуже значний прогрес в розумінні, чим же є гендерне насилля, а також як протидіяти та запобігати цьому явищу.

Тут Україна в тренді світових процесів, а іноді і йде на крок попереду. Флешмоб #янебоюсьсказати, ініційований Настею Мельниченко, яка є теж співзасновницею «Студени», стався на рік раніше відомої у всьому світі аналогічної акції #metoo, направленої проти сексуального насилля та дестигматизації людей, які його пережили.

Ці інформаційні кампанії стали потужним приводом для того, щоб суспільство нарешті обговорило, що є насиллям та які дії є неприпустимими. Зрештою це вилилось у переосмислення поняття «згоди на секс» та внесення змін у Кримінальний кодекс. Українське законодавство на даний момент є прогресивним у питаннях сексуального насилля, хоча відсутність дієвої реформи правоохоронних і судових органів звісно поки не дає нам в повній мірі відчути ці зміни.

Те саме стосується законодавства про запобігання та протидію домашньому насиллю, яке було прийняте в середині 2018 року. Це дуже важливо, що ми здійснюємо такі реформи в момент військової агресії на нашу країну, бо перш за все ця війна – це війна цінностей, наше суспільство вибрало проєвропейський вектор розвитку і ми продовжуємо до нього рухатись. В момент, коли у РФ скасовують законодавство про запобігання домашньому насиллю, ми приймаємо прогресивні норми.

На жаль, ми досі не можемо ратифікувати Стамбульську конвенцію, а у Верховній Раді з’являються такі МФО, як «Цінності, гідність, родина», які є в опозиції до ліберальних цінностей. Дуже жаль, що ця тема в Україні постійно є приводом для залякування і маніпуляції.

Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Найбільше мене надихає, коли я бачу, що наші проекти змінюють життя конкретних людей. Коли, наприклад, ще три роки тому у нашому публічному просторі навіть не йшлось про підтримку ветеранок, а зараз є безліч ініціатив.

Коли росте частка жінок, залучених у сектор безпеки та оборони, а також їх престиж у суспільстві.

Постійно вчусь радіти маленьким успіхам та рухатись далі. Це теж дуже важлива робота.

У громадському секторі треба шукати для себе ресурс для натхнення, щоб не вигорати та підтримувати інших, бо ми маємо бути марафонцями, а не спринтерами. Боротьба за людяність – це складний і довгий шлях.