Головне правило – не виділятися: активіст та дослідник ЛГБТ про окупований Маріуполь та евакуацію

Максим Касянчук – дослідник соціальних процесів та питань ЛГБТ+ спільноти України Він народився і виріс у Маріуполі, але останнім часом жив та працював в Естонії. Незадовго до повномасштабного вторгнення Росії, Максим повернувся до рідного міста, щоб доглядати літнього батька. Він не мав ілюзій щодо війни, бо знав – цього не уникнути. Подібне Максим пережив ще у 2014 році. Втім вибору у чоловіка не залишалося – батько потребував допомоги. 

Бомбардування росіянами Маріуполя практично одразу розділило батька та сина в самому місті: чоловік навідріз відмовлявся переїхати навіть зі своєї квартири до приватного будинку Максима. Ба більше, багатоповерхівка, в якій мешкав батько, перебувала в районі найбільш інтенсивних обстрілів. Відвідувати його стало просто неможливо. Згодом зник і зв’язок. Пізніше Максим дізнався, що його батько помер і сусіди поховали його у дворі – у вирві від снаряду.

Тож тепер завданням номер один стало вижити самому. Максиму це вдалося. Він став свідком найгарячіших подій в Маріуполі, а згодом і в окупації. Коли стало зрозуміло, що місто повністю захоплене росіянами, тоді чоловік став шукати шляхи евакуації. Про все побачене та пережите Максим Касянчук розповів в інтерв’ю Українській Гельсінській спілці з прав людини. 

Спалити документи та сховати символіку

Період тяжких боїв і бомбардування Маріуполя Максим пережив разом із квартирантом в своєму будинку у приватному секторі. Сусіди почали гуртуватися, незважаючи на різні ідеологічні погляди – про це кожен волів мовчати. 

– Пам’ятаєте різні пригодницькі романи, коли людина у тюрмі сидить? І на стіні малює зарубки, скільки днів минуло. В принципі, в Маріуполі було те саме. Спочатку ми просто рахували. Казали 3 дні протриматися, потім – 15 днів. І сидиш малюєш біля кожного дня, який це день, – згадує Максим. 

Один сусід ділився своїми птахами – з них готували їжу і це допомагало протриматися. В Максима були сонячні панелі: разом із другим сусідом вони змогли їх запустити після пошкоджень і так з’явилася можливість підзаряджати гаджети. Хтось чекав Росію, хтось – порятунок від України, але в голос говорити про це було недоречно. Невдовзі стало зрозуміло, що Маріуполь окупований і евакуація на територію України неможлива.

– Перше, що я зробив, коли це зрозумів – знищив документи своєї організації: персональну інформацію про клієнтів та контрагентів. Щоб ніхто до наших клієнтів через це не прийшов, бо цільова група специфічна –  ЛГБТ. Тож банально треба було все спалити у себе на городі й бажано так, щоб сусіди не побачили.

Сусіди знали, що Максим – гей і громадський активіст. І він, звісно, переживав, що хтось може його здати. Втім цього не сталося, за що чоловік дуже вдячний тим людям, поруч з якими виживав під бомбами. 

– Приналежність до активізму була небезпечною і тут бувало різне. Бувало, що людей здавали. Чи загрожує гомофобна пропаганда? Скоріше за все, так. Не буду казати про власний досвід, у зоні бойових дій такого не було. Та оскільки ми закінчили дослідження досвіду ЛГБТ під час війни, зокрема на окупованих територіях, з розповідей людей знаю принаймні п’ять прикладів, чим це може закінчуватися. Від банальних образ, на які вже навіть не звертали увагу, до насилля.

В окупованому місті у спілкуванні потрібно було переходити на російську, а українську символіку – ховати від  російських солдатів. 

– Перший раз до нас прийшли днрівські солдати з застарілими гвинтівками – вони обходили будинки, розвідували територію. Звісно, запитували, як ми ставимося до ситуації. Відповідь була дуже нейтральна – з одного боку, не брехня, але й не те, чого від нас чекали.

– В мене на бойлері, який я привіз ще з Донецька, був наклеєний український прапорець. Таку наліпку я причепив ще там, у 2014 році. Я розумів, що хтось прийде перевіряти квартиру, тож заклеїв цей прапор шматком паперу. Те саме зробив мій квартирант – він сховав карту України. Ми як чули, бо на наступний день до нас в дім зайшли озброєні люди та оглянули житло. Ззовні все виглядало нормально, якщо не дуже приглядатися. 

Не виділятися: життя в окупації

Цензурувати доводилося і власний одяг після того, як знайомий Максима через сережку у вусі ледь не став жертвою зґвалтування. Тригером, насправді, могло стати все, що завгодно, бо загроза з боку окупантів була системною. Головним правилом стало: «Не виділятися». 

– Через десяті руки до нас дійшли відомості, що треба до понеділка отримати якийсь папірець. В ту так звану адміністрацію вибудувалася шалена черга – якісь тисячі. Ми стоїмо, розуміємо, що не пройдемо. Знайомий пішов подивитися, як справи у родичів, які жили неподалік. Повертається назад з двома військовими. Обличчя перелякане, зробив мені сигнал, мовляв, «стій на місці». За пів години вийшов і розповів, що сплутав назви вулиць через те, що він з іншого району. Якийсь дід-піонер, який був з військовими, щоб відловлювати немісцевих його здав. Ті, які були з дідом: «Ой, щось не так виглядає». Почалися погрози. Закінчилося це відносно мирно, встановили особу. Це система. Не в сенсі якогось специфічного сексуального насилля, а в тому, що небезпечно вирізнятися. Одна з претензій була до моєї знайомої: «Чому ви тут не радуєтесь?».  Вона, звісно, сказала чому. Може, у них спрацювало, що це жінка і її не чіпали. Ті ж білі пов’язки на одязі. Можеш носити, а можеш ні, але ризикуєш додатковими ситуаціями. Так, це система.

Евакуація та тюрма у Донецьку

– Я міг лишитися в Маріуполі, якби не закінчувалися мої ліки, без яких тяжко і недовго жити. Через те мусив настати день, коли далі чекати вже неможливо. Тож коли я питав у людей, які мені зустрічалися в Маріуполі, як і куди евакуюватися, чув різне. Починаючи від того, що це не моя справа, і закінчуючи: «От підеш туди-то, пройдеш до блокпоста і там автобус». А далі з організації від мене залежало тільки підійти до того російського автобуса і далі все відбувалося без моєї активної участі.

Найскладніший момент під час евакуації Максима настав при переїзді через окупований Донецьк. Чоловіка запроторили за ґрати, адже він перебував у розшуку через невідомо як нараховану несплату за кімнату в гуртожитку (скоріш за все це було приводом трохи поповнити бюджет «республіки»). Тож треба було або сплатити борг, або подавати до тамтешнього суду. Максим обрав перший варіант.

– Невідомо, чим це могло закінчитися. Заплатив через банк, показав квитанції місцевій чиновниці. Вдячний за те, що вона зробила все швидко, без питань і затягувань. Могла затягнути, якщо хотіла б. 

Поки вирішувалось питання зняття Максима з розшуку, він кілька днів жив разом із своїм чоловіком. Це ще одна драма в житті Максима, коли кохана людина вирішила залишитися на окупованій території. Причиною стали і рідні люди, які залишилися жити там, і ідеологічні погляди. Навіть гомофобна пропаганда Росії та окупаційної влади не вплинула на рішення чоловіка виїхати. 

–  Тут все залежить від того, чи є то пріоритетом. Якщо в пріоритеті громадянська позиція і участь в суспільно-політичному житті, то так, це проблема. Якщо немає такого, то як в Радянському Союзі, будь ласка, все існує, тільки не кажи про це. Звісно, можна попасти випадково під роздачу, і над Донецьком іноді щось літає і падає. Тому небезпека більше, але нікуди не дівається людське «авось пронесе», – пояснює Максим. 

З Донецька виїжджали автобусами. У тих, хто евакуювався було декілька варіантів: звернутися до російських волонтерів, що допомагали з виїздом, і чекати, поки вони зберуть гроші на квиток спершу до Санкт-Петербурга, потім до Таллінна. Або ж оплатити проїзд самостійно.

В Максима були гроші, він мав змогу виїхати самостійно. Готівку заховав серед багажу, невеликі суми поклав в гаманець. 

– Мене недостатньо ретельно обстежували, щоби їх побачити. Ховай, не ховай – знайдуть, якщо хочеться. Я виглядав як дивний очкарик, який везе з собою замість лахів якісь підручники литовською мовою і латинський словник… Так що мене не дуже ретельно обшукували. Сто доларів я поклав в гаманець: якщо заберете, то забирайте. А те, що було в євро, поклав десь в неочевидному місці. Коли я потрапив до тюрми, то, звісно, перед камерою все відбирається і перераховується. Тоді «поліціянти» казали: «От смотрітє, запішитє, шо тут сто доларів, щоб не сказал потом, что отобралі». Дійсно, не сказав, не відібрали.

Життя після окупації: тригером може стати навіть кружка в магазині

У Маріуполі Максим вів особистий щоденник: так простіше було рахувати дні, в які треба було протриматися. Свій щоденник він зміг вивезти. Зараз час від часу публікує свої спогади у соціальних мережах.

– З часом деталі забуваються, – говорить Максим, – Причому це не яскраві деталі, як, наприклад, пропагандистські концерти в окупованому Маріуполі. А дуже побутові моменти: в отой день до сусіда щось впало, там вбило іншого сусіда. Те, що тяжко запам’ятати. Зло стає буденністю, сприймається, як щось належне у тих умовах. Навіть якщо гинули інші люди – з тим треба якось жити. Для того часу це нормально.

Вже після евакуації Максиму подзвонила сусідка батька: «Приїжджай, перепоховай, бо ми всі поховання ліквідовуємо». Це не так просто: у Маріуполі стоїть черга на перепоховання. 

– Очевидно, що той цвинтар, де батько хотів би лежати, він недоступний, на окраїні, скоріше за все його навіть не розміновували. Навіть вибір не стоїть. Ситуація зовсім не та, щоб я приїхав навіть з добрих почуттів. Припускаю, що його перепоховали й інформація про це згодом знайдеться.

Після всього пережитого Максим намагається відновлюватися. Займається зі спеціалістами, ходить в басейн та бере уроки музики. Боротися з травмою йому допомагає місцевий психіатр, який консультує біженців. До нього він звернувся вже через деякий час після перебування в Естонії, коли стало зовсім важко.

– Розумієш, що нічого не станеться, але щось тривожне виникає в душі. Щось всередині стискається. Ще треба враховувати, що я зараз просто на таблетках, які притлумлюють дуже сильно страх. Значно спокійніше реагую, ніж раніше. Звук літака далеко не найгірший тригер, який може бути. Гірше за все, що зреагувати можна буквально на будь-що: кружку в магазині або випадкове слово. Ти не можеш передбачити, звідки воно прийде. 

Нещодавно до мене звернулася людина з України, вони знімають новий фільм про Маріуполь. Я тоді не знав, що це фільм. Сказали, що треба переклад з естонської, розшифрувати кілька діалогів естонською мовою. Це буквально хвилина на весь фільм, не більше. Тієї хвилини мені вистачило. Наступного дня була в мене спроба суїциду. При тому, що я навіть під захистом препаратів. І мій випадок далеко не найгірший з того, що тільки може бути. Через те питання ментального здоров’я з людьми після війни ще розв’язувати і розв’язувати. 

Після звільнення Маріуполя Максим думає повертатися додому. 

– Я знаю, що та територія замінована. Скільки снарядів залишиться зараз – дуже добре можу уявити. Наш приватний будинок будували в 1952 році. Так от ще в своє дитинство, у 80-ті роки, я на городі знаходив німецькі не розірвані патрони. І це місце не було полем битви. Знаю, що два місяці назад наш будинок ще стояв. Скоріше за все, зараз він ще стоїть, але чи пустий? Принаймні мені не кажуть, а я і не питаю, щоб зайвий раз про те не думати. Навіть якщо той будинок буде розвалений, все одно в якійсь землянці можна буде жити і потихеньку те відбудувати. Не в тому обсязі, звісно. Але якісь такі плани є.

Коли Максим їхав з Естонії в Маріуполь, то вивіз 80 кілограмів книжок. Зараз же він ловить себе на думці, що перестав купувати книжки і взагалі речі. Обходиться мінімумом у своїй маленькій квартирі, а думками постійно повертається в ті дві точки у Маріуполі: у квартиру батька та сімейний будинок. «Дуже сподіваюсь, що якось вони там протримаються», – каже вже під кінець розмови Максим. 

Нагадуємо, Українська Гельсінська спілка з прав людини виконує проєкт «Налагодження механізму юридичного захисту прав осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД, які хворіють на ТБ та уразливих до ВІЛ груп населення» в рамках реалізації проєкту «Прискорення прогресу у зменшенні тягаря туберкульозу та ВІЛ-інфекції в Україні», що реалізується за фінансової підтримки Глобального фонду для боротьби з СНІДом, туберкульозом та малярією. 

Люди, які живуть з ВІЛ, можуть звертатися до громадських приймалень Української Гельсінської спілки прав людини за юридичною допомогою.