Голова правління Гельсінської спілки: пріоритетом роботи організації на наступний рік стане порядок денний, який формулює Майдан

До вашої уваги інтерв’ю з Миколою Козирєвим, головою правління Української Гельсінської спілки з прав людини, який розповів про плани Спілки, роль Майдану для України, своє ставлення до антимайдану та бачення виходу з політичної кризи.

Які Ви бачите пріоритети в діяльності організації на 2014 рік?

Ми щойно спільними зусиллями членів УГСПЛ завершили роботу з вироблення стратегічного плану нашої організації. І визначили наступну сферу діяльності:

• Захист прав людини і основних свобод у судах, органах влади та органах місцевого самоврядування;

• Надання правової допомоги людям у захисті їх прав;

• Моніторинг ситуації з правами людини в Україні та інформування громадськості про порушення прав людини;

• Дослідження в області прав людини, в тому числі регулярний моніторинг проектів законів і нормативних актів, а також підготовка і просування власних законодавчих ініціатив;

• Запобігання прийняття нормативних актів , які можуть завдати шкоду гарантіям прав людини;

• Організація громадського обговорення проектів нормативних актів і підготовка власних пропозицій;

• Організація і проведення кампаній та просвітницьких заходів з підвищення обізнаності про права людини, в тому числі семінари , тренінги та конференції;

Серед перерахованих напрямків роботи всі важливі, всі затребувані суспільством. Але пріоритети в нашій роботі на наступний рік, я думаю, визначаються порядком денним, який сьогодні формулює Майдан. Дозвольте на цій позиції зупинитися докладніше , оскільки нам усім важливо усвідомити історичне значення того, що відбувається в ці дні.

Про Майдан

У якомусь сенсі ми можемо розглядати Майдан як загальноукраїнський правозахисний форум. Адже люди, по суті, вийшли на захист свободи і своєї громадянської гідності, свого конституційного права на участь в управлінні державними справами; вийшли з протестом проти кланово-олігархічної форми державного устрою.

Майдан – це симптом і знак того, що такий політико-економічний режим  вичерпав модернізаційний потенціал і заважає розвитку країни. Сьогодні цей режим існує у вигляді неофеодальної ієрархічної системи, тому він і перетворив всю правоохоронну і судову систему в свою сервісну службу і захищає не права громадян, а привілеї можновладців. Фактично правові інститути держави лише імітують демократичну систему і деградують, а органи влади і народ опинилися в ситуації соціального та політичного конфлікту.

Про право держави на насильство

Суспільство в умовах цього конфлікту зіштовхнулося з питанням фундаментального масштабу – про право держави на насильство, про умови і межі цього насильства. Суспільство вимагає порядку, заснованого на праві, якому властивий імператив справедливості та гуманізму. Влада ж, якщо розглядати її узагальнено як суб’єкт управління, ментально застрягла в першій половині ХХ століття і розуміє право як волю пануючого класу, використовуючи його в якості інструменту насильства.

Кров, пролита на Майдані 30 листопада, стала історичною червоною рискою, що позначила межу між минулим і майбутнім українського суспільства. Майдан відмовляє в легітимності влади, яка на словах піклується про соціальне благополуччя громадян, а на ділі їх зневажає, обманює, експлуатує і б’є міліцейськими кийками.

Майдан говорить «ні» такій державі, в якій для захисту свого права треба купувати не тільки послуги адвоката, а й судді. Державі, в якій більша половина молоді не бачить можливості для творчої самореалізації і мріє назавжди виїхати з країни. Державі, в якій трудові відносини – сучасна система рабства, адже наймані працівники не мають доступу до продуктивної власності промислових та аграрних підприємств і виключені з системи розподілу багатства. 

Але Майдан говорить «ні» і такій моделі соціальної поведінки «масової людини», коли її політичний інфантилізм і легковірні делегування особистої відповідальності партійним вождям обертається моральним спустошенням і культурним занепадом суспільства.

Вважаю, що в контексті сказаного вище пріоритети в нашій правозахисної роботі повинні визначатися, насамперед, розумінням нашого обов’язку перед українським суспільством. Цей моральний імператив я б визначив так: необхідно сприяти українському суспільству в його історичному переході від «природної держави» з порядком обмеженого доступу до основних активів та інститутів в інтересах правлячої коаліції – до сучасної держави відкритого доступу в інтересах широких мас населення країни. До держави, в якій замість привілеїв і рент для еліт діє верховенство права, захищені права власності та вільний ринковий обмін в рівній мірі для кожного.

Важливо, щоб будь-яка з перерахованих на початку позицій в роботі членів УГСПЛ могла бути реалізована в рамках такого концептуального бачення історичної ситуації в країні.

Яким Ви бачите оптимальний вихід з нинішньої ситуації з Майданом?

Я не прихильник постановки ремейка «Штурм Зимового палацу». Майдан також не Площа Тахрір. У нас інша політична ситуація і інша культура суспільства. Важливо, мені здається, що намітилася тенденція до інституалізації Майдану. Люди втомлюються від довгого протистояння, і заява на Майдані 22 грудня про створення народної громадської організації «Майдан» дає можливість перевести фізичне протистояння на площі в режим позитивного протистояння організованих інститутів громадянського суспільства персоналістській системі влади, яка склалася та яку уособлює президент Янукович. 

 Як Ви оцінюєте позицію громадськості у подіях на Майдані, чи можна її підсилити?

Саме громадськість зіграла вирішальну роль в організації життя Майдану. Можна тільки захоплюватися такою громадянською безкорисливою ​​мобілізацією . «Посилення» необхідне, думаю, у творчому розвитку інститутів громадянського суспільства, в його консолідації, щоб домагатися виконання заявлених на Майдані вимог.

Але не можна забувати і про інші Майдани, організовані на підтримку «курсу президента Януковича». Там якраз ті наші громадяни, кого хоч і не влаштовує цей наскрізь корумпований режим, але вони згодні закрити на це очі, оскільки їм комфортно в ситуації колективної безвідповідальності. Це ментальність «радянської людини», яка звикла до такого способу життя, коли «начальству видніше». На жаль, таких багато.

Яка зараз основне завдання правозахисних організацій? на чому слід зробити акцент?

Мені здається, що акценти я розставив, відповідаючи на попередні запитання. Підкреслю: потрібен новий рівень організованості всього спектру громадських організацій, і УГСПЛ може і повинна бути в авангарді цієї справи.