Історії війни: «Я прожила 21 день з осколком у тілі. Мені пощастило»
Анастасія Макеєва місяць прожила в охопленому війною Маріуполі. До війни вона працювала в компанії ДТЕК, зараз — відновлюється після операції в Запоріжжі, після чого планує з родиною поїхати на Захід України.
Інтерв’ю Денис Волоха. Джерело сайт ХПГ
Анастасія жила в районі автостанції №2 на західній околиці Маріуполя, де на початку вторгнення Росії ще не було запеклих боїв. Проте, уже в перші дні весни місто було оточене, і цей район активно обстрілювали. «Нас узяли в кільце й били по нашій частині [міста], доки не просунулись далі. Жорстко в нас було до числа так 19-20 [березня]. Потім дні 3 або 4 в нас було трохи тихіше — бої просунулися далі. Перестрілки, авіабомби і все інше».
4-го березня біля будинку, де мешкала Анастасія, впали 4 артилерійські снаряди. Один із них влучив у дерево, і осколки потрапили до її квартири на першому поверсі. Анастасію поранило, а її брат загинув від прямого влучання осколка в голову. Наступного дня з’ясувалося, що згоріла автівка.
«Військовий повіз дітей до реанімації, але за 15 хв до приїзду в неї влучив снаряд»
Частина осколка, який влучив Анастасії в сідницю, пройшла на виліт, не зачепивши кістки та артерії, та не нанісши критичних ушкоджень. Інша частина лишалася всередині протягом наступних двадцяти днів, які родина Анастасії прожила в підвалі. Медичну допомогу було отримати майже неможливо: лікарі та швидка не приїжджали, а діставатися до лікарні під постійними обстрілами було занадто небезпечно.
«У нас була ситуація, коли маленька дитина, півроку йому, приблизно ставили запалення легень. Казали, що потрібна реанімація для таких маленьких діточок. Військовий намагався відвезти їх до реанімації, і він їх віз, але за 15 хвилин до того, як вони приїхали, туди влучив снаряд, і горіла дитяча реанімація. Ви можете собі це уявити?» — говорить Анастасія. Ідеться про дитячу лікарню №3, яку росіяни обстріляли 9-го березня. «Якщо завалили — ти сам не виберешся. Якщо ти поранений — тобі медичну допомогу можуть просто не встигнути надати, або ти просто не зможеш доїхати під обстрілами. Дуже багато «або» та «але». Мабуть, одна з причин, чому я не отримала медичну допомогу, — просто я не могла піти до лікарні… І основний страх іще був розминутися з родиною. Просто не повернутися до них потім, або дізнатися, що їх немає».
Анастасія дякує богові, що її будинок уцілів, адже артобстріли та авіаудари відбувалися дуже близько, влучаючи в сусідні будівлі. Біля будинку їздив український танк, стріляючи та змінюючи позиції. У відповідь росіяни стріляли з артилерії та наносили авіаудари.
«Був авіаудар поруч, біля нашого будинку, метрів 300. І нас просто в підвалі сколихнуло, як при землетрусі. Це жах. Ми думали, що зараз завалиться будинок, і відчуття було, що бомба влучила в будинок. Але вона впала поруч. Куди вона впала — [там] немає під’їзду. П’ятиповерхівка, із п’ятого по перший поверх просто немає під’їзду — просто плити висять. Потім, коли вже позиції змінилися, у нас і російська техніка їздила через наш парк, і військові [ходили]. Уціліли чудом».
Військові, як українські, так і російські — привозили місцевим воду та продукти. Росіяни перевіряли у чоловіків документи й татуювання.
Через перманентні обстріли майже весь час цивільним доводилося проводити у підвалах чи сховищах. Коли під час затишшя вдавалося вийти, щоб приготувати їжу на вогнищі чи спробувати зловити зв’язок, — можна було спостерігати пейзажі зруйнованого міста.
«У сусідньому будинку чоловік помер з голоду, тому що був зруйнований сходовий майданчик, і він просто не міг спуститися»
«Я вам просто передати не можу. Усі фотографії щодо Маріуполя — це чиста правда. Місто просто чорне, і в нас у місті немає живого місця. Люди налякані, люди голодували, люди без їжі лишалися, без води. Ми зливали воду із системи опалення, коли був дощ — набирали зі зливів, коли сніг — збирали сніг. Люди бігали за їжею. Нам пощастило трошки більше, ніж центральним районам, тому що на околицях зазвичай є якісь склади. Ці склади зламувались спочатку військовими, якими — сказати не можу, але вони теж люди, і теж шукали їжу. Це нас рятувало — бодай якась їжа в нас була. Хлопці ходили під кулями ще на дальні склади, і десь півтори години треба було йти до джерела. Хлопці теж ходили, намагалися набрати воду. Пів дня стояли в черзі, щоб набрати хоча б трошки води. Це були єдині варіанти для виживання. Моторошно. Навіть коли ти просто виходиш і робиш вогнище — ти не застрахований від того, що в тебе щось не прилетить. Вечорами ми, звичайно, не виходили. Це одразу був би розстріл. У підвалі, мабуть, день за три видавався. І дуже важко було вночі, увечері. Бої були безкінечними, вони були і зранку, і ввечері, і вночі. Безкінечні вибухи», — розповідає Анастасія Макеєва.
У місті не можуть працювати рятувальники та комунальні служби. Палаючі будівлі нікому гасити — вони горять дотла, доки полум’я просто не зупиниться. Людей часто не встигають дістати з-під завалів. Один літній чоловік, розповідає Анастасія, помер від голоду, тому що мешкав на дев’ятому поверсі будівлі і не міг спуститися через зруйнований снарядом сходовий майданчик.
Із 2-го березня в місті відсутній зв’язок — люди перебувають у інформаційному вакуумі. Основний спосіб комунікації — особисто прийти до знайомих. Є чутки, що в Маріуполі та окупованому Бердянську росіяни запустили зв’язок на базі оператора «Фенікс», який раніше працював у ОРДЛО, використовуючи захоплені базові станції українських операторів.
Через відсутність автівки, зв’язку та впевненості у надійності гуманітарних коридорів Анастасія з родиною тривалий час не могла виїхати, доки знайомі з-за кордону не знайшли чоловіка, який погодився приїхати за ними та вивезти до Запоріжжя. Там їх зустріли знайомі та волонтери, Анастасію прооперували в лікарні.
Після відновлення вона хоче знайти роботу. «Тому що без роботи буде дуже важко. Ми хочемо працювати, ми не хочемо жити на гуманітарній допомозі».
«Ми хочемо жити спокійно, ми хочемо навчати своїх дітей, ми хочемо радіти, ми хочемо посміхатися, не боятися. Доки я в лікарні — не те, що осад, а тривожність — вона підвищена досі. Щось проїжджає за вікнами — ти думаєш, що це БТРи, і дивишся у вікно. А там просто проїхав мотоцикл, і ти видихаєш».
Російські блокпости стояли від самого Маріуполя до Оріхова — містечка за 60 км від Запоріжжя: «В Оріхові був перший блокпост, де ми почули: ‘Доброго дня’, і одразу зрозуміли, що це наші хлопці».
Для власної безпеки перед евакуацією Анастасія видалила всі світлини. Але підтверджує те, про що пишуть медіа: місто палає, людські тіла лежать просто на вулицях.
«Це війна без правил — їх немає, їх не існує. Стріляють по людям, по місцевим мешканцям, по домам. Стріляють по дитячим садкам, по всьому. Це просто не пояснити. Це не військові бази, це не якісь стратегічні об’єкти — це все місто. Все місто горить».
Війна застала Анастасію Макеєву зненацька, тому що незадовго до російського вторгнення в неї померли бабуся та брат. У Маріуполі все ще лишається її сестра з родиною.
«За що?» — питання, яке б Анастасія поставила росіянам.
«За що ви нас так ненавидите? Що ми вам зробили поганого? Ми жили спокійно, навіщо ви прийшли на нашу землю? Навіщо ви вбиваєте наших дітей? Знаєте, рана загоюється, а ось душа — ні. І доки в мене там (у Маріуполі, — авт.) іще є рідні — це дуже важко, і переживаєш безкінечно. І молишся, безкінечно молишся. (…)
Я не бажаю смерті нікому. Ні хлопцям, яких змусили воювати з боку Росії, ні нашим хлопцям, які нас оберігають, ні людям, які мирно живуть, і в яких немає зброї захищатися. Я не бажаю нікому це переживати, єдине бажання — щоб був мир. Щоб все скінчилося, і ми могли спокійно жити, спокійно спати. І щодня могли чути своїх рідних».
Світлини надані героїнею.