Публікація

Історії війни: «В нас на вулицях лежать трупи, які починають розносити собаки…»

Пригадую свій шок у 2014-му, коли в новинах побачив перші обстріли Донбасу, куди прийшов російський загарбник, і майже знищену АЗС у Слов’янську, місце мені близьке, тому дивився на все це зі сльозами на очах… Минуло вісім років. Й те, що було тоді, вже не йде у порівняння з тим, що нині коїться майже в усіх реґіонах країни, куди вже повномасштабно вдерлися путінські окупаційні війська.

Розмовляю з вимушено переселеною з Маріуполя педагогом і мисткинею Анастасією Пономаревою й не можу слухати її без сліз.

Інтерв’ю Леонід Гольберг.  Джерело сайт ХПГ

Якщо Бабин Яр є символом Голокосту, найбільшої гуманітарної катастрофи та трагедії минулого сторіччя, то вже одними з чільних символів нинішньої катастрофи – Україноциду, який чинить на наших землях звироднілий вбивця путін, стануть Харків, Маріуполь, Ірпінь.

Тож слухаймо голос самовидиці, яка на власні очі бачила, що робить на нашій землі російський окупант, який залишає по собі руїни та випалену землю.

– Чому саме Дрогобич?

– Друзі знайшли житло. А їхати далі не хотіли: ми разом з чоловіком вирішили, що не хочемо за кордон, а будемо в Україні й допомагатимемо, чим зможемо.

– Як вибиралися?

– Ми жили на Східному, в тій дільниці міста, якої зараз уже немає, й ніхто не знає, що там зараз відбувається. Я не знаю, стоїть будинок чи ні. Це – східні околиці Маріуполя, тобто те, що найперше підпадає під удари.

24-го числа, о четвертій ранку, коли сказали, що війна, вже  о п’ятій в нас зникло світло й полетіли Гради. Отак зразу, безперервно. Вже було гучно, ми зібрали, що могли. Тепер кажу, що я – «бомж-інтелектуал»: в дитини була бібліотека на 200 книжок, тож я завантажила частину цих книжок, на жаль не найбільшу, мінімум речей, і ми поїхали до сестри. В неї гарна в будинку пивниця. Й ми сиділи в неї в цьому підвалі, точніше дітей спустили. Чоловіки сиділи нагорі й чатували, адже в пивниці один вихід. І якби поцілили– підвал би засипало. Тож хлопці сиділи нагорі й пильнували, щоб нас не засипало.

Просиділи там весь день, потім зателефонували знайомі з центру, мовляв, у них наразі тихо. Ми зібрались, встигли доїхати, хоча місто вже було під Градами.

Довелося ще перечекати в сховищі, а потім другою партією виїхати. Це було майже неможливо, бо пекло було вже першого дня. Просто поливали Градами весь квартал. І під цими Градами ми виїздили в центр міста. Там було більш-менш спокійно. А потім почали брати Мелітополь, і ми зрозуміли, що якщо зараз не виїхати, потім взагалі не вдасться. Й ми в отаку «шпаринку» виїхали. Потім були в Дніпрі. Діставалися довго, як на відстань у 200 кілометрів,– два дні. Зауважу, що всюди – й дорогою до Дніпра, й коли вже звідти їхали на Захід, – потрапляли в страшні затори, бачили, яка на дорогах із сотнями автівок анархія, бачили десятки аварій. Корки та сварки на заправках, де можна було залити в бак тільки 20 літрів пального. За кермом був весь час чоловік: я мала здати останній екзамен на права саме в той день, коли почалася війна, та тепер уже невідомо, коли отримаю можливість водити машину…

Відпочили в Дніпрі та поїхали сюди й за чотири дні нарешті дісталися Дрогобича, де завдяки знайомим вдалося винайняти помешкання. А родина в нас немаленька: я, мій чоловік Олексій, мама, якій 75, син-шестикласник Артем і чотирилітній пес-«вовкособ» Дік.

Це неможливо передати. Уявіть: черга автівок на десять кілометрів, все відбувається надто повільно, немає можливості ні чогось перекусити, ні до туалету сходити. Були такі моменти, що думали: ночуватимемо в машині. Але так трапилося – чи це збіг, чи справді дива бувають – телефонували мені, коли вже до Умані під’їздили, знайомі, навіть з-закордону й казали: там і там є люди, в яких можна зупинитись. Десь ми в садочку ночували, в когось – у старій, холодній, без опалення, закинутій хаті…

– Якщо порівняти 2014-й й те, що тепер? Що відчуваєте?

– По-перше, для мене це вдруге в житті. 2014-го ми теж виїздили, адже мій район обстріляли Градами. Уявіть: неділя, ринковий день, та ще й люди гуляють, й цього дня о дев’ятій ранку починають гатити Гради. Одразу – 35 жертв. Ми тоді в наметі годували людей, й здавалося, що все, що коїться, дуже страшно. Для мене слово «Град» було щось таке, що викликало й страх, і стрес. Я знаю за звуком, коли це Град, а коли –«арта». Бо ж ми за вісім років це «вивчили».

Й кожного року ми це згадували. Але якщо порівняти, що було тоді в січні, з тим, що відбувається зараз – то воно ніщо у порівнянні з нинішнім. Коли зараз кажуть про Гради, я розумію, що це не так страшно. Бо коли обстріл з Градів, ти можеш сісти під опірною стіною, й твоя дитина буде в безпеці. Але якщо в тебе стріляють балістичним ракетами, то, вибачте, в якому б укритті не сховався, де б ти не сидів, тебе нічого не врятує. По таких обстрілах хіба вирви залишаються.

І якщо ми казали про 35 жертв, зараз у Маріуполі жертви порахувати неможливо…

– Як виглядало місто перед вашим виїздом?

– Там був жах, руїни. Коли я виїздила, Східний вже був зруйнований.

– А що зараз?

– Знаю з того, що мені надсилають ті, хто вцілів і залишився, що там зараз випалена земля. І ніхто–не тільки з мого району,–взагалі ніхто не може виїхати. Там, якщо глянути на фото зі супутника, просто попіл. Багатоповерхівки – повністю без дахів, так – просто, повторюю, попіл.

Те саме й у центрі. І найстрашніше – не знаю, як таке можливе у 21 сторіччі, і як це словами назвати, – що в нас на вулицях лежать трупи, які починають розносити собаки… Тільки тому, що їх ніхто не може прибрати: там постійно стріляють. Просто комунальники не можуть дійти. Ми не можемо (плаче – Ред.) порахувати наші жертви. За одними даними 1300, за іншими – 25 тисяч загиблих. І ми справді не знаємо, скільки. В нас братські могили почали копати. Просто скидають в ями і закопують. Навіть важко підібрати слово, як це назвати.

– Погоджуєтесь, що це – Україноцид?

– Цілком. Коли цілять в пологові будинки, дитячі лікарні, приватні будинки, в Червоний Хрест! Це те, куди за жодної війни не стріляли! Це якийсь апокаліптичний жах, коли у 21 сторіччі дитина вмирає на вулиці від зневоднення…

В мене там залишилася подруга, яка принципово відмовилася виїхати. Тому що в 14-му вона в одних «шльопках», з двома дітьми під боком вибиралася з Донецька. Вона з нуля піднімала все в Маріуполі. В неї чоловік – правоохоронець, зараз воює. І вона каже: «Я більше такого не витримаю». І таки з дітьми залишилася. В блокаді. Я не можу ні додзвонитися, ні дописатися, нічого не знаю.

Я – викладачка, вчителька географії. Моя школа на Східному. Зараз діти мають повернутися до дистанційного навчання. Але я не знаю, хто з моїх колег живий. Я не знаю, хто з моїх учнів живий. А багато хто залишився. З класу, де я керівничка, з 24 учнів виїхали лише двоє. З 32-х однокласників сина змогли вирватися з блокади тільки троє.

Там взагалі дуже багато людей залишилося. Населення Маріуполя – півмільйона, виїхало, дай Боже, не більше ста тисяч. Тобто близько 350 тисяч залишилися.

– Все ж поясніть, наскільки Маріуполь українське й україномовне місто. Та й звідки у вас така гарна мова?

– Ну, по-перше, в мене в родині завжди розмовляли саме українською. Я в четвертому поколінні україномовна. Школу теж закінчувала українську. Не всюди в Донбасі були українські школи, але в Маріуполі їх було три.

Тож це черговий міт і стереотип про «рускій Донбас».

І є люди, які за це – назавжди українське – місто готові «порвати».

– А університет який закінчували?

– Найближчий від дому – Мелітопольський педагогічний.

– Ви кажете, що приїхали й шукаєте, чим тут зайнятися, чим можете допомогти й місту й таким, як ви, вимушеним переселенцям. Тож розкажіть трохи про себе.

– Як уже сказала, я – вчителька географії, але від 2014-го року активно займаюся волонтерством. А ще я – художниця-ілюстраторка, переважно дитячих книжок, але й не тільки.

Свого часу вийшли з моїми малюнками два путівники по Маріуполю, також альманах «Маріуполь-Україна», румейська або урумська абетка (румейська – мова греків Приазов’я – Ред.).

– Ви й художню освіту маєте?

– Ні, я самоук. Вже в зрілому віці, після 30, почала малювати, щоб це приносило якусь користь, і потім воно якось пішло й мені подобається те, що роблю.

– А чим іще займаєтесь, бо друзі вашу кажуть про те, що ви – людина багатьох талантів.

– Якщо про мистецтво, був такий проєкт «Маріуполь чекає на океан», робили дитячі книжечки новорічні. З Рустемом Скібіним зробили спільно розмальовку для кримських татар.

Також робила безкоштовні курси «Робототехніка для дітей», потім все це переросло у великий освітній центр. Я, власне, є кураторкою безкоштовних курсів програмування.

Ще був проєкт «Маріуполь читає дітям» – з вікторинами, читанням дітям книжок. Кожне читання мало власну атмосферу та тематичне оформлення. До проєкту долучилася й низка знаних митців та письменників, з-поміж яких, наприклад, Сергій Жадан, Галина Крук, Вікторія Ковальчук, на жаль померла торік передчасно від ковіду.

Діти мали відповідні значки та браслетики, й ми планували в березні відновити цей проєкт. Але почався новий етап війни, прийшов до нас окупант, й реалії стали іншими…

– Чоловік чим займається?

– Зараз – будівництвом. З другом робили мобільні будинки й відправляли за кордон. Власне перед початком війни був у відрядженні в Німеччині. Щойно повернувся –за два дні почалися воєнні дії.

– Ну і про сина, будь ласка.

– Сину зараз 12, учень шостого класу. Він у нас математик «на всю голову» (усміхається – Ред.). Поволі читає алгебру та геометрію за 7-8-й класи. Що робитиме тут, наразі не знаємо. В мене таке відчуття, адже всі його однокласники не вчаться, що на перший місяць запишу його в безкоштовну всеукраїнську онлайн школу, а далі вже буде видно. Не думаю, що багато пропустить.

– У вас є ще й чотирилапий член родини Дік. Як він доїхав?

– О, з тим членом родини й влаштуватися було непросто. Взагалі в нього складна та непроста історія. Шість місяців він жив у волонтерів-зоозахисників. Його кинув господар. Свого часу Дік потрапив під машину, була так розрізана лапа, що лікарі зшивали й не знали, чи врятують, чи ампутують. От хазяїн вирішив, що такий йому собака непотрібний. І вже потім після всіх митарств пес потрапив до нас. Тоді йому було півтора рочки, зараз уже чотири.

Він справді вже – член родини. Кидати його не можна було, бо вже одного разу його зрадили. Для нього великий стрес залишатися одному. Він дуже довго до нас звикав. Він, хоча великий, але жив у будинку й, до речі, добре знає, що він член родини. Як переніс? Втомився хлопчик: маленька машина, нас четверо й він.

– А що за порода?

– Звісно, що волонтери жодного паспорта не мали, але кінолог сказав, що це – «вовкособ» чи «вовкопес», себто мішанець з часткою вовчої крови та крови вівчура. Ззовні дуже подібний до вовка…

Був і кіт, але справді, як у Керола, гуляв сам по собі, до нас хіба ночувати приходив, до перебування в приміщеннях й до авта не був призвичаєний. Мусили залишити. Але не напризволяще. Ним зараз опікуються наші друзі.

– Ви згадували румейську (грецьку громаду). Що з нею зараз?

– Тоді, 2014 року, ця спільнота була поділеною: приблизно половина була проукраїнською, половина ж мала інші настрої. До речі, серед маріупольців взагалі, переважно російськомовних, було, на жаль, чимало таких, яким здавалося, що отой «рускій мір» нестиме щасливе життя.

Та дуже швидко всі ці люди, й греки також, зрозуміли й побачили не просто різницю, а прірву між тими двома світами.

Поруч же – негативний приклад так званої «ДНР», що живе в жахливому мороці совка, й те, як за вісім років ми відбудували місто. Воно розвивалося, росло справді сучасним, з’явилися нові школи, лікарні, культурні та освітні центри. І, звісно, люди не хотіли Росії.

Зазначу, що безліч культурно-мистецьких заходів (в цьому числі і Гоголь-фест) теж вплинула на усвідомлення того, що місто – один з культурних українських центрів, й жодної Росії нам не потрібно.

«Таким я малювала Маріуполь, теплим, сонячним, щасливим….Таким він був, таким він буде у майбутньому!» – Анастасія Пономарева.

За вісім років місто стало цілком українським. Люди розуміють, за що й проти чого вони борються, – за свою культуру, за свої будинки, за нормальне, повноцінне життя для своїх дітей.

Це – ще одна з причин того, що так повелися російські неонацисти з Маріуполем та його мешканцями. Вони з помсти просто винищували все, що могли. Окрім суто міста, вони ще й майже знищили Сартану, Малу Янісоль, Старий Крим – грецькі села поблизу Маріуполя.

Обстріляна Сартана

Сьогодні, в цій ситуації багато хто намагається, хоча це й надто складно в умовах облоги, допомагати маріупольцям. Зокрема допомагають й колишні наші краяни, що живуть нині в Греції. Підтримує – й не тільки грецьку спільноту – Консульство Грецької держави, яке з міста не виїхало…

Анастасія вже третій день в нашому місті, та всі думки її з малою вітцівщиною і вона вірить, що українці таки переможуть аґресора й приморський Маріуполь повстане з попелу й відродиться.

Наразі ж Анастасія має намір допомагати тим, хто, як і вона, був змушений тимчасово залишити рідні домівки. Й уже небавом наша співрозмовниця проводитиме в місті мистецькі майстер-класи, а також навчатиме дітей переселенців програмуванню.

І принагідно маріуполянка  Анастасія Пономарева звертається до зацікавлених дрогобичан:

«Кому треба підтримати волонтерів військових і не тільки, можна забирати ескізи на значки і наліпки. Пишіть.

Так само можу запропонувати знятки (“скани”) малюнків, які можна використати для листівок для вояків».

Текст Леонід Гольберг

Джерело сайт ХПГ

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Узагальнення подій, які відбулися у Херсоні та Херсонській області протягом 90 днів повномасштабної російсько-української війни:24 лютого – 24 травня 2022 року

У цій публікації подається узагальнення інформації, зібраної Українською Гельсінською спілкою з прав людини, у рамках...

26 Травня 2022

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: