Публікація

Історії війни: «…У підвалі я співала, щоб заспокоїти доньку»

Київська волонтерка Антоніна Дембицька бере інтерв’ю в українців, яким довелося рятуватися від війни. Щоб зберегти голоси свідків для історії і майбутнього трибуналу над воєнними злочинцями.

Інтерв’ю Антоніна Дембицька. Джерело сайт ХПГ


Українські біженці на угорському кордоні, фото: Janossy Gergely, Shutterstock

– Це інтерв’ю ми записали протягом двох днів 10 та 11 березня 2022 року. Чому так довго? Тому що ми перебуваємо не просто в різних містах, але і в різних країнах. Є перебої зі зв’язком.

– Мене звати Олена Пашиніна, мені 29 років, я родом з Миколаєва, міста на півдні України. 15 років я живу в місті Харків, закінчила один із найкращих університетів України – Харківський Національний Університет імені Каразіна. До війни я була щасливою людиною, тому що в мене була робота, в мене була родина, діти: Лера і Соня. Старшій дочці п’ять років, молодшій доні – чотири місяці. Старша дочка ходила у садок, на різні гуртки. Ми жили добре, могли  дозволити собі відпочинок, купили будинок рік тому: досі, щоправда його ремонтуємо, тому що фінансово це трохи складно. Тим не менш у нас є своє житло, яке я, до речі, сфотографувала на всяк випадок, коли ми його залишали. Бо раптом не вийде туди потрапити. Але я вірю, що вийде! У нас є собака, якого довелося зрадити і залишити у Полтаві. Тому що спочатку, коли ми бігли з Харкова, я забрала його з собою, але з об’єктивних причин, двоє дітей і одна із них немовля, везти його через кордон – це дуже непросто. Тому довелося знайти йому хороші руки… Загалом, до війни ми були щасливою сім’єю. Ми просто, напевно, цього не розуміли: в нас були якісь свої проблеми: не всередині сім’ї, а просто із розряду… Вони зараз здаються такими дрібними! Ми були дуже щасливі. Якось так.

– Розкажи, будь ласка, про перший день війни, як, що ти робила, як ваша сім’я зорієнтувалася, які були ваші перші кроки, як пройшов перший день війни, і як ти дізналася, що почалася війна? Чи були ви готові до того, що будуть розгорнуті великі військові дії на території України? Ви підозрювали, слухали новини, якось можливо готували сумку, будували плани: що, що робити, план «а», «б», «ц »?

–  Напередодні, 24 лютого, ми з чоловіком сиділи, розмовляли, природно, про ситуацію, яка розгортається в країні, і враховуючи те, що мій чоловік служить за контрактом у ЗСУ, він мені вже сказав, що «завтра в садок ти ведеш малу сама, тому що я переходжу на казармовий режим». Я обурювалася, тому що це мені незручно водити старшу в садок самостійно, тому що потрібно занадто багато зусиль докладати для цього. І ми почали дивитись звернення володимира путіна. Відразу скажу, що я не з тих людей, котрі агресивно налаштовані були проти президента Росії. У мене багато родичів там, дуже багато друзів, і мені соромно, що всі ці роки я вважала, що ця країна (прим. Росія) – нам друг. Мій світогляд просто змінився в даний момент, і мені навіть боляче згадувати про те, що я думала так, як думала до 24 лютого.

Щодо звернення президента Росії: я чоловікові намагалася довести, що це все марення, що ми – країна-панікер, що нічого такого не буде, тому що в 21 столітті все можна вирішити словами. На що мій чоловік сказав: «Так, добре, я сподіваюся, що ти маєш рацію, але, будь ласка, збери валізу». Не було настрою ні на що в цей день…Ми зазвичай куримо кальян, коли малих покладемо, дивимося серіали. Але щось там грало на фоні, й ми просто весь час мусолили цю тему, різного роду сценарії промовляли… До того ж напередодні ми дивилися фільм про Велику Вітчизняну війну, бо мій дідусь воював, він ветеран Великої Вітчизняної, він герой, у нього безліч медалей… І я сказала, що мені дуже соромно, що «країна-визволитель» зараз є країною агресором. Агресором на момент 23 числа, тобто я вже розуміла, що наміри у них не добрі, але я не вірила ось у такий результат.

24 числа ми лягли спати десь на початку першої. У нас «культ укладання», бо ми обов’язково маємо посміятися в ліжку,  поговорити про щось: я весь час монотонно розмовляю, чоловік засинає, а я його смикаю на кшталт: «Блін, давай ще поговоримо!». А йому подобається, що я його заколисую. Тобто нічого й не змінилося того разу. І мені тепер весь час сумно це згадувати, тому що, якби я знала, що це буде останній день, коли ми поряд засинаємо, я б, мабуть, не веселилася, а просто міцно притислася до нього і… все. Ось…

А вранці ми прокинулися обидва від вибухів: ми чули, що десь не дуже близько, але й не так далеко було чути «гради». І ми прокинулися від телефонного дзвінка: чоловікові не можна ставити на беззвучний режим телефон, тому ми прокинулися дуже швидко. Телефонував його (прим. чоловіка) батько, сказав, що Салтівку бомбять. Салтівка – це абсолютно житловий район, там немає жодних об’єктів, які необхідно було б тому боку знищувати, там просто спальний район. Це величезний мікрорайон, який поділений на підрайони, і там живуть його батьки. От батько подзвонив і сказав, що Салтівку бомбять. Ми просто підірвалися, я побігла в кімнату до старшої дочки, розбудила, сказала: «Лерусю, давай збирайся, вставай». Чоловік сказав: «Одягайтеся, збирайтеся!». Ну така не паніка, але міні-істерія, бо ти не розумієш, що робити. Чоловіку з роботи ще не зателефонували, і ми зібралися, я одягла доньку, а потім кажу: «Влад (прим. – чоловік), а куди збиратися? Куди ми підемо? Що робити?». Він такий все обдумав і каже: «Всі без паніки, зараз зателефонують із роботи». Що, власне, і зробили: зателефонували та їх викликали. Він поїхав, я залишилася сама з малими.

Зателефонувала свекруха, і ми домовилися, що вона приїде зі своєю сестрою до нас, щоб нам не було так страшно. Плюс – у нас у будинку є підвал. Ми живемо у приватному будинку, але підвал непристосований, щоб там ховатись. Тобто це підвал із розряду «банки, консервація». Ну і все: ми чекали на свекруху, вона приїхала. Харків, наскільки він зараз тягне все у плані продуктів і так далі, але чомусь хліб одразу став коштувати 100 гривень. Ну… тобто це мене збентежило, і я спекла хліб сама!

Приїхала свекруха, і вже були перші позиви ховатись у підвал, бо залпи були відносно близькі. Вони були гучні, але це були лише «гради». Тобто нам було страшно на той момент, але коли ми «познайомилися» з літаками – це був, якщо не помиляюся, третій день війни, то стало набагато страшніше. А так ми чули «гради» і навіть під кінець дня перестали ховатися у підвалі. Просто сиділи всі напоготові, на доньці завжди були одягнені кросівки, поруч лежала куртка, бо в підвалі дуже холодно – холодніше, ніж на вулиці, настільки він сирий і, повторюю, непристосований у принципі, щоб там ховатись. Але чомусь там було безпечніше – так нам здавалося. Так пройшов перший день: перший день був більш-менш спокійний. Тобто першого дня ти розраховуєш, що все це на день-два, що зараз все вирішиться, що будуть переговори, що це не війна, а… Так, напад іншої країни, але це вирішується… Але це вирішується! І ми засипали ще у своїх кімнатах. Це був єдиний день, коли донька пішла до себе спати, а я пішла спати до спальні. Більше ми цього не робили, тому що з наступного дня у нас так тремтіли шибки, що було страшно спати в кімнатах і ми знаходилися всі разом у кімнаті-вітальні, в якій вікон, на щастя, немає.

– Розкажи, будь ласка, як розвивалися події наступного дня, і в який момент ти зрозуміла, що вдома бути небезпечно?

– Я в принципі розуміла, що вдома перебувати небезпечно, але у нас не було жодного іншого виходу, тобто в метро з двома маленькими дітьми – я вважала туди йти не дуже розумно, і якраз коли до мене приїхала свекруха зі своєю сестрою, а потім ще підтягнулися мої друзі, які, до речі, повернулися з Будапешта в Україну, бо вони не могли залишити тут своїх рідних, мої куми, стало якось веселіше. Якщо можна слово це застосовувати в даній ситуації… Коли я зрозуміла, що перебувати (прим. – вдома) максимально небезпечно? Це шостий день. Ну… число там можна порахувати – я не пам’ятаю, яке там число. Шостий день війни. Ось тоді я справді зрозуміла, що я можу не прокинутися. Я, мої діти… Тому що цього дня чоловік мій приїхав на роботу… ой, додому, приїхав він просто на три секунди, тому що волонтери разом із Територіальною Обороною розвозили памперси всім, хто потребує, і ми потрапили в це число, бо в нас їх уже не було. І ми були на кухні, і я почула… До речі, виявилося складніше, ніж я думала, розповідати про це. Ми були на кухні і свекруха вже пішла проводжати чоловіка у двір, і я почула дикий крик «Лягай!!!». І ми почули вперше: так ми познайомилися із «сушкою». «Сушка» – так, це літак. Ми, як щури, заметалися по хаті, і сховалися під стіл: у підвал бігти було безглуздо, бо вона (прим. – «сушка») була вже прямо над нашим будинком. Я залізла зі старшою та молодшою ​​донькою у «вігвам», друзі залізли під стіл… І це був такий пекельний гул, такий страшний, несамовитий звук цього літака, що ми обійнялися, і кожен залишив слід один у одного на руці, настільки ми вчепилися одине в одного. Але потім ми вилізли, чоловік пояснив, що це таке, і ми вже зрозуміли, що війна не буде такою як раніше, вона набула інших кольорів.

Коли ми зрозуміли, що треба тікати? Це коли ми відсиділи в підвалі в черговий раз, почувши сирени, отримавши смс від чоловіка, отримавши повідомлення «е-тривога»… Ми залізли в підвал і в підвалі, як в органному залі, було все більш чутно, ніж нагорі. І звук літака, що наближається – він не схожий ні на що! Він заганяє тебе в кут, і ти як щур у консервній банці, яку закрили і трусять. І ти нічого не можеш вдіяти! Це настільки страшно, ти настільки безпорадний, настільки нещасливий! Сидиш у цьому підвалі, плачеш, трясешся… Я – співала! Я співала, щоб заспокоїти доньку, читала молитви, які ніколи в житті не знала, але звідкись вивчила їх різко і напам’ять. І подякувавши Богові за те, що вилізти нам таки вдалося звідти, я зрозуміла, що тут перебувати не можна. До речі, моя свекруха мене не підтримувала. Вона думала, що це – самогубство, їхати під артобстрілами містом, бо вже почастішали випадки, коли гинули люди, просто намагаючись врятуватися.

– На який день ти вирішила, що настав час спробувати вибратися з міста і як це відбувалося?

– На сьомий день, я ще перевірю в Інстаграмі, я писала… Швидше шостий-сьомий. Поясню чому: тому що тоді ми сиділи у підвалі та дуже низько над нами літав літак. І коли ти чуєш ось цей страшний звук, то я розуміла, що якщо не виберуся зараз, з кожним днем ​​я просто забиратиму у себе можливість вижити. У себе, своїх дітей… А це дуже страшно, коли ти це усвідомлюєш не за фільмами, а за своїм життям. Жодного шляху назад – його просто немає! Я ніколи не вважала себе сильною людиною, вольовою, але тут я побачила, що в мене є мета. І таким чином, щоб була хоч якась ймовірність та можливість поїхати та врятуватися, просто було рішення у моменті. Я вилізла з підвалу і почала дізнаватися у знайомих, хто як може допомогти. На щастя, у мене дуже велике коло спілкування: мені на шляху з України до кінця дуже сильно допомагали люди. Якби не людський фактор, то я думаю, що все могло скластися інакше. Але мені допомагали скрізь: так я зв’язалася з дівчинкою з Полтави, з якою ми просто навчалися в університеті, вона мені ще першого дня війни писала: «Приїжджайте, Лєно, ми чекаємо. Будинок великий, притулок, все гаразд». Ну ок!

Зателефонувала потім своєму знайомому, який допомагав моєму чоловікові в Теробороні, волонтерив і купив їм тепловізори за свій рахунок, одягом спорядив і таке інше. І він погодився відвезти нас. Він не займався перевезеннями, я думаю, там просто була повага до чоловіка, і ми домовилися наступного дня. Похапцем зібрали речі, чекали наступного дня, домовилися на другу дня, бо нам було не вгадати, коли будуть обстріли і з наступного дня вони почалися рандомно з інтервалом у 40-30 хвилин. Сиділи у підвалі прямо вже з речами, із собакою – у нас кокер-спанієль, і вибігали до машини. Діма (прим. – Той самий знайомий) завантажив речі, і їхали вже таким, зруйнованим вже містом. Але коли ми їхали, я, якщо чесно, почувалася у більшій безпеці, ніж удома, бо вперше за… –скільки там? – вісім днів я побачила вулицю – наче щось мене повернуло у звичайне життя. Але коли проїжджали містом, це був, звичайно, треш. Все розбите, все розбомблене. Просто почуття ненависті та невтішності – воно захлеснуло. Я прихильник того, що ненависть – це найгірше з того, що ти можеш відчувати, але був якийсь момент, коли ти розумієш, що неможливо придушити це почуття. Хоча б зараз… Ми виїхали досить швидко з Харкова – ми живемо недалеко від окружної, якщо так можна сказати. Ми доїхали до аеропорту і десь за десять хвилин на аеропорт скинули бомбу, але нам уже не було навіть чутно, тобто ми були, в принципі, далеко.

Як ми добиралися до Полтави? Це також окрема історія. Тому що замість звичайних двох годин ми їхали туди годин 15, мабуть. Виходить, ми виїхали о 2 годині дня, о 10 годині вечора ми стояли в пробці до Полтави: вона була десь 30-кілометрова – просто двоє дітей, моя подружка, її мама і мій друг, хлопець куми – ми куми. Діма вирішив розвернутися і поїхати до села Чутове: там невідомі люди – вони навіть не волонтери – просто дали притулок нам. Я не знаю, як Діма на них вийшов, мабуть, це хтось із Територіальної Оборони села Чутове допоміг. Нас обігріли, нагодували… Але, звісно, ​​нічого не лізло – я навіть нічого не їла… Люди такі добрі: сімейна пара за 50 років. Просто з таким теплом і любов’ю нас зустріли, Боже мій, і, до речі, вони говорили українською мовою, навіть суржиком. А ми – ні, і ніхто не бив одне одному обличчя. Того ж вечора я отримала звістку з телеграм-каналу про те, що підірвано <…>, який за п’ять хвилин від нашого будинку (ред. – назву об’єкту не вказуємо з огляду на безпеку). Ну і власне там базувався мій чоловік. З того часу почався найжорсткіший відлік часу, тому що він перестав виходити на зв’язок

– Розкажи, що ти знаєш про свого чоловіка і звідки ти отримувала інформацію з того часу, як ти поїхала з Харкова?

– Коли ми попили чай з тими добрими людьми, які нам дали притулок, я побачила в Телеграмі сповіщення про те, що підірвано <…> , як я вже сказала раніше. Я не знала, що Влад там… За кілька днів до цього я зрозуміла, що він саме там… Мені не можна було говорити, але їхній штаб, який був раніше, який я знала, був розсекречений, їх знайшли, і тому вони переїхали терміново. Тому коли стало відомо, що підірвано <…>, і була відсутня будь-яка інформація від чоловіка, він перестав виходити на зв’язок, я просто все зрозуміла. Мені всі казали: «Та ну, ти себе накручуєш!». Але ні: я чітко зрозуміла, що він був там. І всі мої молитви були спрямовані лише на те, щоб він мені відповів, щоб він був живий. По геолокації знаходила телефон, але, як мені сказав мій дуже хороший товариш, який допомагав шукати Влада (вони теж його шукали якось по телефону): «Щось із телефоном типу не те». Ну, тобто я дзвоню і в Телеграмі, і по звичайному зв’язку, і по Фейстайму, і як завгодно, але весь час дзвінок скасовують. Ніби він скасовує, хоча ясна річ, що він цього не робить. І все ж у Телеграмі він був у мережі востаннє о 21.53. А ми з ним переписувалися там… десь о 21.40. Я пішла спати і тримала телефон у руках, увімкнула віброрежим, тому що він у мене зазвичай відключений, щоб просто я відчула раптом що. Це були найважчі дві години, бо я провалювалася в сон і знову поверталася. Перевіряла телефон знову і знову. Постійне очікування – воно вбивало просто. У результаті все-таки о другій годині ночі я отримала повідомлення. У мене є скріни, якщо потрібно їх надати, то я надам! Отримала повідомлення з текстом: «Кохана, привіт! Не хвилюйся, зі мною все добре! Ми потрапили під… Нас бомбили! Зараз мене везуть до шпиталю і лікуватимуть».

У мене одразу була така думка, що, може, його взяли в полон, але потім я опанувала себе і зрозуміла, що у повідомленні були такі чіткі розпізнавальні слова та звернення, які тільки він до мене адресує, тому я паніку відставила і зрозуміла, що писали на його прохання справді. Потім я писала цій людині, на кшталт: «Будь ласка, по можливості пишіть!». Але людина перестала виходити на зв’язок. Потім виявилося, що це просто санітар, який зголосився Владу допомогти та написати дружині. Після цього – вже наступного дня, вдень чоловік вийшов на зв’язок. Він мені зателефонував уже з іншого номера. Сказав, що він у палаті зі своїм товаришем, і почав мені розповідати, що сталося. Але він до кінця не пам’ятав! Тобто потім уже частинами збирали цю історію. На них було чотири ракетні удари, він був на третьому поверсі, а прилетіло на четвертий. Він одразу побіг… Виходить, він спав, бо мав чергування за годину. І коли все це сталося, він побіг униз, туди, де всі ховалися, як належить, і біг повністю босоніж: уламками, бетоном. Через це у нього колоті, численні рани по всьому тілу. Прибіг туди, де сиділи люди: чоловік десять він сказав, або дванадцять, до такого коридорчика, де вони завжди ховалися від обстрілів. Каже, не добіг кроків п’ять, метрів п’ять, як обвалилася на тих людей стеля, тобто вони загинули. На нього теж обвалилася, але через те, що це була не повна стіна, а такі «уламки», його просто прибило і він відключився. Прийшов до тями вже від того, що його покликав та витягнув товариш. Привезли до шпиталю, і я почала шукати йому телефон… Телефон, документи – все там лишилося. Я почала шукати йому телефон, щоб доставили, щоб у нас був зв’язок. Але терміново він зі мною зв’язався з якогось іншого номера – колеги свого, і сказав, що їх перевозять до іншого міста, бо на цей шпиталь теж буде обстріл. Тому не вийшло у мене: я підняла всі свої зв’язки, весь Інстаграм, ми вже знайшли телефон, знайшли сім-карту, але, на жаль, не встигли. Після прибуття в інше місто (я не знаю, можна називати, чи ні, тому я говоритиму «місто N», як у книжках), він теж зі мною вийшов на зв’язок. Там, на щастя, були знайомі, йому підвезли телефон. А ні… Це було в третьому місті, тут він теж мав зв’язок через своїх товаришів. Загалом зараз він перебуває більш-менш у безпеці, він на Західній Україні, але це ще не кінцева точка, тому що дуже багато привозять поранених хлопців. Щодо здоров’я: за підсумком у нього лопнула барабанна перетинка, через те, що була контузія. Потрібно робити операцію тепер на вусі. Зламаний ніс, роздроблена кістка на обличчі, перелом ліктьових суглобів на одній руці, ну як він сказав, була велика вм’ятина, така, яку вичищали, виявилося, що його просто привалило дуже бетоном і склом. І половину не дістали: сказали, що якщо лізтимуть, то завдадуть більшої шкоди організму. Тобто не лізтимуть у голову глибше, зашили вже голову і сказали: «Так живуть, усе нормально, житимеш». Із ключицею щось: не перелом, мабуть, розтягнення – я не пам’ятаю. Перебинтовані руки: сині, опухлі… Крововиливи в очах. Ну, це все від контузії, і ось від усіх наслідків вухо-горло-ніс, скажімо так. Була ще з щелепою проблема: він тягнув мову, і ось учора він був у стоматолога, я не знаю, що йому там робили вже без подробиць. Але в цілому зв’язок ми тримаємо, тому що його товариші йому привезли телефон, тобто ми телефонуємо навіть через відеозв’язок, і все в порядку, настільки, наскільки це можливо. Ну і через пару днів його ще кудись перенаправлятимуть, для того, щоб спочатку лікувати, сказали, що це близько двох місяців. А потім на реабілітацію. Але реабілітацію хочу, щоб він проходив тут, у Німеччині. Мені німці-господарі сказали, що можна якось спробувати його привезти сюди, у ту клініку, де я зупинилася. Але це все вилами по воді, тобто просто розмови.

– Олено, хочу додати від себе, що я захоплююся тим, як ти тримаєшся і, щойно приїхавши до Німеччини, погодилася дати нам інтерв’ю і розповісти свою історію! Я вірю в те, що вона допоможе нам покарати тих, хто винен у цих трагедіях світового масштабу. І розкажи докладніше: ти зараз у Німеччині перебуваєш? Як ти туди дісталася і де саме зараз ти?

– Якщо це дійсно допоможе і дійде туди, куди потрібно, то я готова просто з усіма подробицями все це розповідати і додавати, надавати якісь докази у вигляді листування або ще чогось. Тому що я дуже хочу, щоб усіх покарали, хто цього вартий. Тому я навіть не мала думки відмовитися від інтерв’ю.

Як я опинилася тут? У мене виявилося дуже багато добрих знайомих. Коло спілкування – це дуже важливо, тому що люди всі настільки об’єдналися, ми, виявляється, настільки єдині! Я ніколи не вважала нас, українців, такою нацією, але просто прозріла від того, наскільки всі ми допомагаємо один одному. Бо якби не всі ці люди, то мене тут просто не було б. У мене є хороша знайома дівчинка, з якою ми, звичайно, вже дружимо. Вона живе в Мюнхені, і коли вона бачила всі мої сторізи, вона мені написала: «Будь ласка, Олено, приїжджайте, якось організуйтеся і приїжджайте, а далі в Мюнхені я тобі допоможу». Насправді вона не мала жодної можливості допомогти. У неї був тільки її Інстаграм, у неї там близько 5 тисяч підписників тут, і вона просто писала про мене інформацію. Тобто, це вона допомогла мені дістатися за кордон, до Угорщини.

Напевно, треба розповісти, як я дісталася взагалі кордону. Ось ці хлопці, у яких я зупинялася в Полтаві, вони подивилися на мене, на Леру, доньку, послухали, що Лера розповідає молодшій дочці про війну, про танки… І було прийнято рішення їхати. Вони організували колону з машин, з людей, які теж хотіли покинути країну, і ми ось так ось їхали. Їхали ми чотири доби. Нам дали водія – 12 тисяч гривень це коштувало це задоволення. Їхали ми теж дуже важко – чотири доби. Блокпости, всі із зброєю, перевіряли документи. Ми ночували в школі – угорська школа, яка дала притулок біженцям, які їдуть дорогою на кордон. Про це теж я можу надати фотографії: я фоткала, як ми спали. І потім ось ця дівчинка, у якої я в Полтаві зупинялася, вона мала допомогти мені перетнути кордон, бо в них там були десь знайомі на митниці.

Але вони могли приїхати на кордон лише ввечері. А дівчинка з Мюнхена організувала мені навіть транспорт: машина вже стояла і чекала на кордоні – на угорському кордоні, чекала на нас. І хлопчик (прим. – водій машини) написав, що він не може довго чекати, що чекають лише до обіду. У результаті чоловік дівчинки з Полтави відвіз мене на кордон, де вони стояли, і я просто з валізою, з пакетом, з двома малими поперлася переходити кордон. Перейшла українську сторону, на угорському кордоні мене пропустили. Там була велика черга, але через те, що в мене немовля, люди всі розступилися, пропустили. Нас сфотографували, бо в мене закордонний паспорт на інше прізвище, а у Соні – молодшої немає, тільки Лера має. Нас усіх сфоткали, і все: ми вийшли, нас зустрів хлопчик, який повіз нас до Німеччини, десять годин ми їхали, тобто це Оля (прим. – знайома, що живе в Мюнхені) організувала машину, люди скидали гроші, на бензин нам, на їжу на заправках, і таким чином ми приїхали до Мюнхена.

У Мюнхені два дні ми жили під опікою Олі, моєї подружки. І потім  – теж через знайомих знайомих, тобто я не знаю конкретної людини, яка допомогла мені опинитися там, де я зараз є. Але я зараз у місті Бат-Тельц – це 40 хвилин від Мюнхена. Німецька сім’я стоматологів, у них своя клініка, і при цій клініці є такі собі штаб-кімнатки. І вони погодилися, запропонували мені з доньками розміститися. Ми приїхали і зараз живемо тут. Господар клініки навіть запропонував мені повністю безкоштовне лікування моїх проблемних зубів. Але я поки що згоди не дала, бо я боюся, але загалом така пропозиція надійшла.

Усі тут дуже допомагають: волонтери, ба навіть не волонтери, просто люди! Українці, росіяни, дуже багато росіян допомагають: скидають гроші. Мені зібрали суму, я думаю, її вистачить на місяць так точно. Просто завдяки Інстаграму! Просто звичайна дівчинка, яка побачила у сторіс нашу історію, приїхала та привезла мені шість пакетів їжі, речей. Нас просто одягли, взули, вчора скинули гроші, щоб ми купили доньці старшій взуття. Ми пішли в магазин, купили, за все прозвітували. Ну, тобто ми зараз у цілковитій безпеці, з нами все гаразд. Тобто куди і навіщо я їхала – я досягла фіналу. Насправді історія тільки починається, тому що мені потрібно працювати з психологом: у мене є почуття провини, почуття болю, я не насолоджуюся цим містом: воно дуже гарне, але я хочу додому! Я хочу в зруйнований Харків. Я хочу відновлювати все це своїми руками, допомагати місту наскільки це можливо. Я не розумію, коли я повернуся додому, я тільки слухаю чоловіка, який каже, що «все це скоро закінчиться, потерпи, все це скоро закінчиться, все буде гаразд». Але насправді ніхто не знає, коли це закінчиться. Я на зв’язку постійно зі своїми рідними, близькими. І спокій я відчуваю лише за своїх дітей. І все.

–  Ти вже багато робиш, я думаю більше, ніж деякі українці, які іммігрували за кордон, за що теж тобі спасибі. І, мабуть, останнє запитання: ти казала, у тебе багато лишилося друзів, знайомих, родичів в Україні. Скажи в яких регіонах і за кого ти найбільше переживаєш? Може не зовсім вдала постановка питання – «найбільше», але я мала на увазі якісь гарячі точки, де особливо небезпечно на твій погляд, за твоїми відчуттями. Або може бути літні родичі, які не можуть подбати про себе.

–У мене сім’я у Миколаєві: мама, тато. Я хвилююся за них, бо мамі пропонували виїхати до Бухареста через Одесу, але мама не може залишити собаку, а з собакою… Собака – самоїд, великий, неслухняний, і мама просто хвилюється, як вона виїжджатиме з ним. Тому каже: ну як буде, так буде. Тата вона теж не покине: тато не хоче, тому що люди «того» загартування якось по-іншому почуваються, вони бояться, але якось вони більше приросли до місця, на якому вони живуть. Можливо, через вік, я не знаю.

Знаєш,  я порівнювала себе з фільмом «Титанік», коли мати двох дітей розуміла вже, що вони не виберуться. І замість того, щоб панікувати, намагатися якось вибратися, вона читала їм казку, щоб вони заснули і хоча б так, у спокої, якщо це можна назвати спокоєм, пішли. Ось я думаю, що люди, яким за 50   – не всі, але більшість – дотримуються такого плану. У мене теж сусіди по двору у віці, їм взагалі за 60, і вони просто навіть нас на чай звали. Мовляв, а що ми виправимо? І переживаю за Харків, бо Харків – це, в принципі, моя рідня, так? Тобто саме місто, там моя свекруха, там мої друзі. Ось за два регіони (прим. – Миколаїв та Харків), я переживаю найбільше. А так, звісно, ​​я переживаю за всю нашу країну. Я дуже вірю всім цим інформаційним джерелам, що після війни ми відновлюватимемося прямо зі швидкістю світла, я в це дуже сильно вірю. Тому потрібен лише час і від сьогоднішнього дня я почала шукати собі психолога, і вже знайшла – вона мусить зі мною зв’язатися. Ось що треба опрацьовувати: почуття провини. Якось так.

– Олено, дякую тобі за інтерв’ю! Я думаю, ти це почуєш ще від свого психотерапевта, але хочу сказати, що ти вчинила як справжня мати-героїня, яка зробила все для того, щоб убезпечити своїх дітей, які повністю від тебе залежать, щоб мінімізувати їхню травму від всього пережитого.  І я сподіваюся, що незабаром ви відновитеся, адаптуєтеся, і возз’єднаєтеся зі всією сім’єю. Дякую за це інтерв’ю. Це була Антоніна, я проживаю у місті Київ, я волонтер, мені 32 роки.


Нагадуємо, що Харківська правозахисна група веде документування міжнародних злочинів (геноцид, злочин проти людяності, воєнні злочини), ймовірно вчинених російськими окупантами в Харкові та Харківській області. Просимо очевидців надсилати нам інформацію за формою.

Джерело сайт ХПГ

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Узагальнення подій, які відбулися в Одеській області протягом 7-ми місяців повномасштабної російсько-української війни: 24 лютого – 24 вересня 2022 року

У цій публікації подається узагальнення інформації, зібраної Одеською обласною організацією ВГО «Комітет виборців України», у...

04 Жовтня 2022

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: