Публікація

Історії війни: «Це було схоже на те, як люди рятуються від торнадо…»

Київська волонтерка Антоніна Дембицька бере інтерв’ю в українців, яким довелося рятуватися від війни. Щоб зберегти голоси свідків для історії і майбутнього трибуналу над воєнними злочинцями.

Інтерв’ю Антоніна Дембицька. Джерело сайт ХПГ


Львів, біженці, 2 березня 2022 року, фото: Bumble Dee, Shutterstock

– Мене звуть Антоніна, мені 32 роки, я живу у місті Києві та на час війни працюю волонтером. Сьогодні 12 березня. Будь ласка, розкажи коротко про себе, про свою сім’ю, яку інформацію ти готовий надати. І двома словами опиши своє життя, яким воно було до 24 лютого 2022 року.

– Моє ім’я Червинський Дмитро Юрійович, я народився, виріс і до 24 лютого жив у Миколаєві. У день початку війни, ввечері, був змушений забрати свою сім’ю: дружину, двох дітей, двох батьків та діда – 84 роки, та переїхати у безпечне місце, подалі від міста Миколаєва, в якому почались обстріли. І ось до сьогодні в Миколаєві я не був.

– Дімо, ти якось обговорював зі своїми родичами, з сім’єю можливість повномасштабного вторгнення російських військ в Україну? Чи ти був хоча б трохи підготовлений морально, психологічно до того, що сталося 24 лютого?

– Я стежив за засобами масової інформації, стежив за іноземними представниками, які висвітлювали цю тему, коли вся ситуація підігрівалася, і, звісно, ​​уявляв, що таке може бути. Але, на відміну від 14-го року, я взагалі ніяк не підготувався. Ні в матеріальному плані… Навіть у день війни у ​​мене в автомобілях було менше половини палива. Хоча багато людей тримали баки повними, це той мінімум, який треба мати із собою у такий час. Я змушений був стояти на заправці перші години (прим. – війни) майже півдня. Тому мені не вдалося виїхати в першій половині дня, і я виїхав у другій. Ось…

– Ви зі своєю сім’єю заздалегідь обговорили, що робитимете у разі початку війни, що ви швидко збираєтесь, їдете… Чи це було спонтанним рішенням?

– Після того, як ми з новин та з повідомлень місцевих дізналися, що росіяни пройшли Нову Каховку та почали підходити до Херсона (від Херсона до Миколаєва 70 кілометрів), ми вирішили поїхати.

– Як ти взагалі дізнався, що почалася війна? Тобі хтось повідомив чи ти дивився новини, почув вибухи, якісь… Як це сталося?

– 24 лютого 2022 року мене розбудили літаки, що низько літали, я почув у центрі міста… Так, почув кілька вибухів. Тоді прокинувся, подивився фейсбук, і перше повідомлення, яке було у моїй стрічці: Ukraine under attack. І я все зрозумів.

– Дімо, якщо ти дозволиш, я від себе додам… Ми з тобою знайомі вже років 15, просто невелика така передмова, про життя «до». Наскільки я пам’ятаю і знаю Діму, його сім’ю, це благополучна, щаслива сім’я, Діма мав квартиру в центрі міста, з хорошим ремонтом. Він міг дозволити собі поїхати відпочивати за кордон, мав успішний бізнес, він займався хобі, часто виступав у турнірах з тенісу… Загалом, це трохи про те, що було «до». Опиши, будь ласка, максимально докладно твої перші дії, коли ти дізнався про те, що почалася війна, і ось докладно опиши перший день війни, як він у тебе пройшов.

– Перший день війни почався з того, що мене розбудили вибухи йі літаки. Я одразу одягнувся, вийшов із дому, викликав таксі, і дивом до мене приїхав, напевно, єдиний таксист, який працював у місті в цей час. Бо з його слів у нього взагалі не було готівки на цей ранок. І він виїхав, щоби хоч якісь гроші заробити. Але при цьому сказав, що має всього п’ять літрів бензину в баці, що він не заправлений, і він мене зараз довезе, а як добиратиметься назад – він не знає. І поки ми з ним їхали через все місто – я їхав на роботу, мені треба було забрати свою машину – ми бачили величезні черги до банкоматів. Це вже було о сьомій ранку, а перші атаки ми почули десь о п’ятій із чимось. О сьомій ранку вже були величезні черги на заправках, до банкоматів… І він мене довіз, я забрав свій автомобіль, виїхав, знеструмив на роботі електрику, знеструмив офіс та виробництво. Взяв каністру з бензином, точніше під бензин, і виїхав у місто з метою заправитися та купити якісь продукти. З продуктами проблем не було, я купив усе, що мені треба було, а ось для того, щоб заправитися, я витратив кілька годин. Я приїхав додому, спустився в бомбосховище, яке знаходиться прямо в під’їзді мого будинку, оглянув, у якому воно стані. В принципі, воно було придатним для того, щоб туди могли спуститися люди, але не така кількість, яка живе в нашому будинку – це п’ять під’їздів, і плюс з інших навколишніх будинків люди приходили, запитували, чи можна буде тут ховатися. Територіально ті будинки, з яких приходили люди, також належать до цього сховища. Зрозумів, що така кількість людей там точно не зможе розміщуватись. І дочекавшись інформації про те, що війська окупаційні пройшли… підходять до Херсона – ми зібралися та поїхали.

–  У тебе був чіткий пункт призначення або це вирішувалося якось на ходу? І скільки загалом зайняла дорога, чи були пробки, черги?

– Ми виїхали о шостій вечора з Миколаєва, планували їхати до Польщі. Виїхали з надією зупинитися десь дорогою, переночувати і вже їхати далі. Але доїхавши до виїзду на Київську трасу – це близько 250 кілометрів від Миколаєва – ми побачили, який потік машин іде у бік Західної України. Це було схоже на те, як люди рятуються від… не знаю… торнадо, мабуть. Як показують у новинах із Америки. Це були нескінченні потоки машин, які мчать на величезній швидкості, це було таке страшне видовище. І не було можливості нормально заправлятися, великі черги на заправках. До десятої години ранку ми приїхали на Вінниччину, далі вже їхати було важко – всю ніч у дорозі. І ми зупинилися у знайомих у Хмільнику, кілька годин відпочили, і зрозуміли, що ввели обмеження на виїзд, і я не можу виїхати з країни вже. Ми поїхали до інших родичів у Бердичів, Житомирської області. Там ми пробули сім днів, там жодних бойових дій не було, нічого не вибухало, але тривоги лунали кілька разів на день. Після семи днів ми вирішили їхати за кордон. Я вирішив перевести свою сім’ю, а самому залишитися в Україні.

Ми переїхали до Львова, там переночували у знайомих, і наступного дня – протягом дня – перейшли кордон. Моя сім’я – це дружина та двоє дітей. Далі мій товариш забрав їх до Вроцлава. Приїхав за ними… І ось так це було.

– Ти щось чув про “такси” на виїзд для українських чоловіків? Тому що з перших днів мені надходила інформація від різних джерел… Спочатку це було 500 євро, потім дві тисячі, три, п’ять…

– Я чув таку інформацію лише один раз, і то не безпосередньо, про те, що на молдавському кордоні за 3 тисячі доларів можна виїхати. Але більше ні від кого нічого не чув, і ніхто з усіх моїх знайомих, кому не належить, не виїхав.

– Твоя дружина з дітьми поїхали до Польщі, а батьки залишилися з тобою?

– На кордон ми під’їхали автомобілем, доїхали до початку автомобільної черги, поставили машину, пішли пішки. Дійшли до першого рубежу, де була черга, з якої пускали вже в основну чергу. Ми стали у цю чергу. Приблизно чоловік по 50 пускали, щоб люди самі добиралися до пропускного пункту Шегині. Це кілометри три… І люди йшли три кілометри – з дітьми, з речами, люди похилого віку… Ось цей марш-кидок уздовж дороги, на якій стоять машини, які теж хочуть перетнути кордон – був непростою такою дією. Досить складною, особливо для людей у ​​віці. І потім ми прийшли у велику чергу, дійшли і стали: це було, мабуть, близько 1000 людей. Це все нормально не організовано: найнахабніші намагаються цю чергу обминати. І ми постояли, напевно, годині п’ять, може шість. І далі, коли ми перейшли вже український кордон, вже було все нормально. Вони пішли, а я залишився… Вони підійшли до польського (прим. – кордону), там швидко їх пропустили, вони сіли в автобус, доїхали до найближчого населеного пункту – це було протягом, можливо, півгодини, хвилин 40. І далі вже їх забрали.

– Чи були там якісь волонтери, медпрацівники, які в разі чого могли допомогти, якісь зручності, де можна, не знаю, перекусити, сходити до туалету?

– Туалети мобільні я бачив, а також бачив намети Червоного Хреста, де можна було випити чай і з’їсти якийсь бутерброд. Самих пунктів обігріву не бачив, але бачив якісь вказівники на них. От і все… Волонтерів, які б допомагали людям похилого віку подолати ці три кілометри з сумками, не було. Не було! У цьому вся справа. Якби були хоча б автобуси якісь, що хоча б таким людям, які не можуть пересуватися, або з маленькими дітьми, допомагали б… От такого я не бачив. Ці люди самі добиралися, самі йшли… Багато жінок були самі, з сумками, з дітьми, якихось дітей на руках несли, це було… для них це було дуже тяжко.

Мою сім’ю забрав мій друг і перевіз до району міста Вроцлав. Поселив їх там у волонтерів, мабуть, місцевих, які їх прийняли, дали притулок… Їх там годують, вони ні за що не платять. Люди відмовилися від якихось грошей, сказали нам: «Ми допомагатимемо, не треба нам пропонувати гроші, хочете, якщо у вас є можливість, то допоможіть комусь іще». І ось до сьогодні вони там перебувають і оточені турботою, підтримкою та всім необхідним.

– Опиши трохи докладніше твоє перебування на Західній Україні, зокрема у Львівській області. Як там ситуація? Що ти бачиш довкола себе? Може, ти задіяний у чомусь, волонтериш десь? Орендуєш ти там житло чи його надали? Можливо, ти там із якимись своїми друзями скооперувався?

– Я живу у квартирі свого товариша. Його сім’я, дружина з донькою, виїхали до Польщі. Він служить у ЗСУ та живе у казармі. Тому в мене є можливість жити у нього в квартирі. Спроби чимось допомогти я тут робив, але реальне заняття я так і не знайшов. Я ходив у Територіальну Оборону, питав чим допомогти, я маю автомобіль… Я запропонував свої послуги, вони сказали: «Ми звернемося». Ще одним, другим, третім, четвертим пропонував щось, якусь допомогу, бо просто сидіти вдома – це не варіант. Вже немає сил: хочеться щось робити. Але досі я не знайшов застосування собі. Я зробив спробу повернутися до Миколаєва: залишалося 40 кілометрів до міста, оголосили вторгнення за півгодини, як я повинен був в’їхати. Підняли мости. Оголосили тривогу, обстріли… Я почекав якийсь час і повернувся. Більше спроб потрапити до Миколаєва не робив.

– Знаєш, я тебе дуже добре розумію. Тому що я зіткнулася тут, у Києві, з такою самою проблемою. Було дуже складно влаштуватись кудись уже з перших днів. По-перше, місця в якихось офіційних волонтерських організаціях вже були зайняті. По-друге, це все ще підживлювалося якоюсь недовірою, підозрами: тут у нас регулярно виявляють диверсантів. Хто знає, хто я така, звідки прийшла, і що мені потрібно. І справді дуже складно було сидіти на місці, мені потрібно було якесь заняття, поки я не почала сама волонтерити, не роззнайомилася з людьми. Ми якось скооперувалися і організували свою невелику команду. Це у принципі було непросто зробити, але принаймні я на своїй території і добре знаю цю «місцевість».

– Поки я нічого не роблю, не знаю… Чогось чекаю, може щось станеться, десь щось знадобиться…Я скрізь залишав номер телефону, можливо… Можливо. Щодо ситуації, мені складно робити прогнози, бо всю ту інформацію, яку ми отримуємо, вона вся така однобока, тому… Поки що я чекаю. Я чекаю поки що… Цілими днями дивлюся новини, намагаюся зачепитися за якусь новину, яка дасть розуміння, що… ось… можливо закінчення бойових дій близько… Ось це усі мої устремління на сьогодні. Навіть якось розслабитися, спробувати про щось інше подумати, подивитися художній фільм не вдається. Тому що все навколо цього, все навколо пошуку ось цієї новини, яка хоч якось наблизить мир.

– Ти, як мінімум, уже зробив дві важливі справи: убезпечив свою сім’ю та дав нам інтерв’ю, яке, я сподіваюся, надалі допоможе у досягненні миру. Спасибі тобі за це! За те, що ти так оперативно відповідав, і ми записали всього за один день. Слава Україні!

Джерело сайт ХПГ

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Узагальнення подій, які відбулися у Луганській області протягом 7 місяців повномасштабної російсько-української війни: 24 лютого – 24 вересня 2022 року

У цій публікації подається узагальнення інформації, зібраної Українською Гельсінською спілкою з прав людини, у рамках...

29 Вересня 2022

Узагальнення подій, які відбулися в Чернігівській області протягом 213 днів повномасштабної російсько-української війни: 24 лютого – 24 вересня 2022 року

Громадська спілка «Освітній дім прав людини в Чернігові» спільно з Громадською організацією «МАРТ» веде документування...

29 Вересня 2022

Узагальнення подій, які відбулися в Сумській області протягом 213 днів повномасштабної російсько-української війни: 24 лютого – 24 вересня 2022 року

У цій публікації подається узагальнення інформації, зібраної ГО Північна правозахисна група, у рамках глобальної ініціативи...

29 Вересня 2022

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: