Публікація

Історії війни: «Один братик народився під бомбардуванням. І другий…»

Львівський журналіст Тарас Зозулінський збирає докази воєнних злочинів російських агресорів в Україні. Сьогодні його герої – Лілія Орінічева та її десятирічна донька Аня. Вони із Донецької області.

Інтерв’ю Тарас Зозулінський. Джерело сайт ХПГ


Лілія Орінічева

– Мене звати Ліля. Я із міста Краматорська. У мене всі родичі залишилися на Донеччині. Тобто у місті Краматорську.

2014 року була війна. Ми звичайно, якийсь час пережили її там. Потім поїхали в місто Харків. Там я виховувала сама дочку, орендували житло. Працювала я кухарем у піцерії. Хоча за освітою я швачка. Але вирішила перекваліфікуватися. Жили добре, середньо статистично.

– Я Орінічева Анна. Мені десять років, навчалася у другій школі в Харкові. До цього навчалася у 36 школі у Краматорську.

– Яким був для вас перший день повномасштабної російської агресії?

(Аня) – Спочатку мама прокинулася. Потім я. Нічого не зрозуміла, чому мама з бабусею трохи плачуть. І розмовляють.

(Лілія) – Прокинулися 24 того числа о п’ятій ранку від вибухів. Почалася війна. Так, більше тижня ми жили в підвалі.  Переодично піднімалися до квартири — хоча б поїсти. Елементарно поїсти. Пережити, поки тиша… Можна було побути вдома.

(Аня) – Спочатку в коридорі жили, не хотіла мама у підвал. Після відео – як там складно у підвалах. Потім вирішили все-таки у підвал. Піднімалися в квартиру, ходили поїсти. 

Виходили іноді на двір, щоб купити собі продукти, щоб не голодувати. 

Є у нас ще четверо родичів. Вони у Лимані. Один братик народився під бомбардуванням. І другий.

– Чи були у вас думки, що росія почне повномасштабну війну?

(Лілія) – Ми сиділи тиждень у підвалі лише тому, що я вірила, що це все швидко закінчиться.

Тобто якось відіб’ють і “піде” ця війна. Але зараз я не знаю. Закінчиться чи продовжиться, як продовжилася вісім років тому. Я не знаю, що буде далі.

Кожен думав, що це якась маячня. Кожен думав, що не може бути такого ніколи. Це неможливо, цього не може бути.

У мене є родичі в росії, але в нас ніколи не було розмов, що якось… І ненависті між нами не було. Тож ніхто навіть не думав про це.

– Ви вже мали досвід пережитих бойових дій у Краматорську. Чи допоміг він вам у Харкові?

(Лілія) – У нас є величезний спальний район – Салтівка – і її там взагалі руйнували по “повній програмі”.

Дуже багато у мене знайомих там лишилося. І вони постійно – вони не виходили із підвалів взагалі.

Після чотирнадцятого року я чудово знаю, що таке Гради, що таке літаки. Що таке бомбардування з неба. Я знаю, коли летить снаряд, коли прилітає. Тобто, на слух ти вже визначаєш.

Був такий момент, коли я почула, що сюди вже приліт. Не знаю куди. Можливо, це був пролітаючий. Але те, що вже в наш бік було, це був перший знак того, що треба їхати. Мені страшно було за дитину. Я не знала, що буде далі. Чи буде можливість вийти на вулицю, щось купити. Чи взагалі працюватимуть магазини. Тому що останнім часом, коли ми ходили, на полицях уже було порожньо. А розуміння того, що сидіти в підвалі і чекати якогось дива… Я розуміла, що цього не буде.

Після обстрілів горить Салтівка, 19 березня 202 року, фото: t.me/truexanewsua

– Ви знали куди їхати? Чи був план?

(Лілія) – Якоїсь миті я прокинулася вранці від того, що я розумію, що потрібно щось міняти. Було складно і дуже важко морально. Але я чудово розуміла, що дитині не треба чути те, що ми чули весь цей тиждень.

Ми взяли та поїхали до Львова. Так, це було дуже тяжко. Не їздили жодні маршрутки, таксі теж не викличеш. Тобто, абияк, своїми шляхами, знайомими, ми виїхали на залізничний вокзал.

Почали метушиться всі, збираються, я питаю : а куди? Усі кажуть: поїзд на Львів. Ми просто сіли та поїхали Усе. В невідомість. В нікуди. І не розуміли, що буде далі.

– Можливо, ви хотіли б звернутися до росіян? До російських дітей?

(Аня) – Я попросила б, щоб вони хоча б розповіли своїм батькам, як нам дуже складно.

(Лілія) – Зараз у рідному місті, починається повномасштабна війна. Ну дуже сильно. І в мене всі там. І я боюсь, що я з донькою залишусь сама. Взагалі – без нікого. Не буде у мене родичів. Тому, що мама виїжджати не хоче, сестра із чоловіком теж. Тому не хочеться з кимось свариться на даний момент, хочеться просто вижити.

Аня із мамою продовжують жити у львівській школі. І багато моляться. За рідних в Краматорську. За наших захисників. За Україну.

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Узагальнення подій, які відбулися у Миколаївській області протягом 7 місяців повномасштабної російсько-української війни: 24 лютого – 24 вересня 2022 року

У цій публікації подається узагальнення інформації, зібраної Одеською обласною організацією ВГО «Комітет виборців України» спільно...

02 Жовтня 2022

Узагальнення подій, які відбулися у Дніпрі та Дніпропетровській області протягом лютого – вересня 2022 року під час повномасштабної російсько-української війни

У цій публікації подається узагальнення інформації, зібраної Українською Гельсінською спілкою з прав людини, у рамках...

30 Вересня 2022

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: