Публікація

Історії війни: Маріуполька розповідає, як знаходила вбитих снайпером цивільних

Із другої спроби Олені Яхонтовій вдалося виїхати з Маріуполя з трьома своїми дітьми. Дитячий садочок, у якому вона працювала, зрівняний із землею. У її будинку живуть чеченці та роздають квартири охочим.

Інтерв’ю Денис Волоха. Джерело сайт ХПГ


Олена Яхонтова записала свій виїзд із Маріуполя на відеореєстратор

 — Олено, скажіть будь ласка, скільки вам років і де ви зараз перебуваєте?

— Мені 39 років. Всі 39 років я прожила в місті Маріуполь. Наразі я знаходжусь в Запорізькій області, село Августинівка.

 — Можете пригадати, будь ласка, яким був перший день війни в Маріуполі, 24 лютого?

— З 4:00 до 5:00, я не пам’ятаю точного часу, ми прокинулись від того, що пролунало два такі суттєві вибухи. Я лежала на ліжку і мене разом з ліжком, як то кажуть, підкинуло вгору. Це почалось. В принципі, ми звикли до того, що потихеньку бахали, так. І ніби щось таке незрозуміле, ну потім вже включили ми і телебачення, і повідомили про те, що почалася війна. Все. У мене 23-го лютого у молодшого сина був день народження. Ми святкували, все гаразд, тобто нічого не передвіщало [війни]. Взагалі! Ми в дитсадок сходили 23-го. Тобто все було гаразд, а прокинулися вже з новиною.

 — Якою була ваша реакція, чи готувалися ви до цього?

— Ні, взагалі я не готувалася до цього. І до цього, напевно, і не можна бути готовим взагалі. Перше, що я свідомо зробила на повному автоматі — я в рюкзак окремо склала всі-всі-всі документи: все, що в мене було. І на виході поставила. І сиділа чекала, тому що в мене чоловік… Я не знаю, можна це говорити, чи не можна, — тому що я вже настільки налякана. Мій чоловік служить в ЗСУ. Тому ось так.

 — Чоловік на той момент де перебував? На початок війни.

— Він у своїй бойовій бригаді знаходився на той час. Ми були з дітьми одні. Ми і виїжджали з дітьми одні.

 — Чи думали ви виїжджати одразу, з першого дня, коли почались бойові дії?

— Спочатку ні. Але чоловік, коли ще можна було телефонувати, говорив те, що виїжджайте — машина є. Виїжджайте. Але всі знайомі, батьки думали, що кілька днів — і все скінчиться. Ні! Парою днів не обійшлося.

 — А коли знайомі говорили: «Пару днів і все закінчиться», що вони мали на увазі?

— Всі думали, що це все таки не правда якась — що побахкає по околицях, і все буде як завжди. Тобто ніхто не вірив в те, що це все таки повномасштабна війна.

 — Коли для вас стало зрозуміло, що потрібно виїжджати із міста?

— Ми намагалися виїжджати двічі. Перший раз ось таким ось сарафанним радіо 5 березня. Але ми намагалися виїхати, 4 машини були, моя була п’ята. І брат пробив колесо, і нас ця колона просто кинула, поїхали вони. Ми навіть не могли зрозуміти де вони, що вони. Ми дісталися центру міста, хотіли виїхати в сторону Запоріжжя, а нас ніхто не пропускає. Ми чуємо, що скрізь гучно, все бахає. У мене батьки живуть на залізничному вокзалі, вони від центру недалеко. І ми спустилися до них, ми переночували, в них на той момент ще все було: свій дім, вода була. І шостого числа, в районі 5 години ранку, як комендантська година скінчилася, ми рвонули до себе додому — бульвар Морський, 54. І там вже почали сидіти, тому що ми зрозуміли, що нікуди не можемо подітися: нас не випускають із міста вже на п’яте число.


«Лежать цивільні… І у всіх практично або в скроню, або в голову влучання. Лежить дівчинка… Я кажу старшому сину, що обличчя знайоме в цієї дівчинки. А він каже: ‘Мамо, це була Вероніка, моя однокласниця, їй 15 років’».


 — Я так розумію, друга спроба — це вже вдала була, коли вам вдалося виїхати?

— Так! Уже був виїзд, так! Ми з понеділка почали дізнаватися, тому що нам почали говорити, що підірвані мости, і ми не зможемо виїхати. Один чоловік з нашої колони, бо вийшло 15 машин, він сів на велосипед і проїхався на два мости. І сказав, що один міст підірваний, а другий міс — стоять так машини, вони ще горілі, мастило скрізь, — що проїде тільки легковик. Ми вирішили. Кого змогли — обійшли всіх, зібрали 15 машин, і в середу вранці о 6 годині ранку ми всі вже були готові. Тому що була така ситуація, що у нас номер дома 54, а в №60 вже увійшли чеченці. Вони вже ходили по домам. Це була неділя. У понеділок ми почали вже якось ворушитися. А у вівторок до мене підійшов незнайомий мені чоловік, поплескав по плечу і сказав, що: «Знаєш, а тебе ми здамо першу». І все, більше я того чоловіка не бачила. Хто він, що він… Тепер я вже розумію, чому вони б мене здали: я дружина військового. І все, в мене була паніка. Ми зібрали все — що встигли, схопили, і бігом їхати.

 — Із цим чоловіком ви ніяк не комунікували? Ви йому нічого не відповідали?

— Ні! Я очманіла просто, почути таке.

 — А як вам здається, ким він міг бути? Ну тобто, це диверсант якийсь? Представник російської армії в цивільному?

— Все що завгодно може бути. Можливо навіть сусіди розказали, хто мій чоловік, хоча фактично ми не говорили нікому. Він завжди приїжджав, переодягався повністю, у дім він не заходив у формі. Отже, хтось сказав. Сусіди, я так розумію, дуже «доброзичливі».

 — Розкажіть, будь ласка, як поводилися військові за цей час вашого перебування у воєнному Маріуполі із цивільним населенням?

— Декілька разів я бачила, як бігали навколо будинку азовці. Вони, звичайно ж, добре екіпіровані, одягнені — споряджені вони добре. А взагалі я їх знаю, тому що поблизу місце дислокації їхнє. Вони бігали, вони тренувалися біля моря, тобто все це було видно, їх приблизно вже бачила, і впізнавала по зовнішності, хто це такі. Вони пробігали, відстрілювалися у бік сходу. І коли я зустрілася з ними лицем, мені він (боєць Азову, — ред.) сказав: «Йдіть, ховайтеся хутко». Ну він якось це все швидко сказав, і побіг далі. Усе. Це з приводу наших, українців. Із приводу тих… Ходили ми за водою, води не було. Наш будинок знаходився на пагорбі. І нам потрібно було спускатися. І по бульвару гарно стоять так будинки наші і церква. У них великий колодязь, і вони дозволяли брати там людям воду. І коли нам сказали, що вже увійшли чеченці, то почалися снайперські постріли. Ми ходили одного чудового ранку, я зі своїм сином старшим, 14 років, 9 клас, ми йдемо, а біля криниці лежать тіла… Лежать цивільні… І у всіх практично або в скроню, або в голову влучання. Я розумію, що це снайпер, вірно? Лежить дівчинка… Я кажу старшому сину, що обличчя знайоме в цієї дівчинки — я не можу зрозуміти, я її десь бачила… Ми набрали воду і швидко, бо весь час обстріли йдуть, і швидко додому. А він приходить і каже: «Мамо, це була Вероніка, моя однокласниця, їй 15 років». Тобто дитина просто пішла по воду і не повернулася більше додому. Цей проміжок від нашого будинку до води — ну метрів 100-150. Більше ми за водою не пішли. Одного чудового ранку ми чули залпи. Я не знаю з чого конкретно, але ми спочатку почули гімн України, а потім пролунали ось ці залпи, напевно штук п’ять поспіль. І потім нам сусіди вже розказували, що кафе «На Зубок», 46 дім, вони провалили повністю — два під’їзди зрівняли — тому що люди включили гімн і вивісили прапор. І немає будинку…


«Увечері сусідка визирнула із вікна, восьмий поверх, і отримала в голову постріл».


Моя квартира виходить до моря, мені ще брат завжди казав: «Не відкривай вікна і не дивись». Мені ж все було потрібно подивитись туди. Я відкривала і дивилась, мені цікаво було, чи немає кораблів. Кораблів на той момент я не побачила, але я побачила таку річ, що летить гелікоптер, і в яру, перед морем, приватний сектор і там три вулиці. Ось він летить у бік Азовсталі до шлакової гори, і в нього чіткі влучання в кожний будинок: ось прямо видно, як із гелікоптера вилітає снаряд, і в кожен дім… Він пролетів, виходить, до шлакової гори, розстріляв кожен будинок. Розвернувся, і те саме зробив із другою вулицею. Мені незрозуміло, навіщо. Там близько море, у людей немає навіть підвалу. Ось це я бачила своїми очима. Це був останній день, коли я визирнула. Увечері із п’ятого під’їзду визирнула сусідка, восьмий поверх, і отримала в голову постріл. Ми пішли в цю квартиру забрати цю жінку, щоб якось її поховати, тому що спочатку було холодно, а потім було часом тепло. Вони її спустили вниз, і хотіли хоронити. Чоловік, здається, його звали Андрій, і ще один чоловік, який працював в Міськводоканалі нашому, він завжди ходив в такому жилеті «Міськводоканал». Вони пішли копати, і пролунали постріли. Цього чоловіка, який з Міськводоканалу, його поранило. А цей Андрій сказав, що вони її поклали і просто притрусили землею трошки, і сказав: «Та я більше не піду ховати людей, тому що мені страшно». А потім ми просто виносили тіла, ну не я особисто, а чоловіки, які виходили. Просто складали в одному місці і прикривали — хто покривалом, хто килимом, хто чим. Просто ми розуміли, що рано чи пізно буде тепло

Я кожен день зранку і ввечері виходила дякувала, як то кажуть, не знаю кому вже, щоб моя машина ціла була. Мені старший син завжди говорив: «Мама, навіщо ти туди ходиш?» А я ходжу дивитися, чи ціла моя машина, щоб я змогла виїхати. Тому що біля нашого будинку була гарна стоянка критого типу — її немає, разом із машинами. Коли ми виїжджали, нам люди казали, що там стріляли, там стріляли… Ми проїжджали повз, наприклад, стоїть танк з літерою цією гарною ’Z’, із перев’язаним цим дулом білим. Виходить, вони стріляли через будинки. У приватні звичайні будинки, житлові будинки. І вони до такого ступеня «влучні», що взагалі нікуди не влучали. Тобто те місце, де дислокувалися азовці, вони розстріляли цей район навколо. Ну на кілометр просто видно, як вони стріляли і не могли влучити в них. Ось це я бачила: як немає будинків, людей.

У мене машина дуже сильно низька. І коли ти їдеш, ти боїшся, щоб тебе знов не кинули за колоною. А лежить труп. І ти розумієш: чи тобі від’їхати і ти зачепишся, і може бути, що ти не вийдеш. Або ти просто переїдеш цей труп. Будеш їхати далі. Якось виїжджали, намагалися, старалися. Я їхала і казала одне: «Головне — не пробити колесо, головне — не пробити колесо, головне — не зупинитися».

 — Вам доводилося переїжджати через трупи?

— Так. Я особисто я переїхала труп. Так. Тому що моя машина не заїхала б на бордюр, як інші. Я весь час їхала із увімкнутим відеореєстратором. Цей запис зберігся. Коли ми вже доїхали до Черьомушок (колишня назва Приморського району Маріуполя, — ред.), там стояло буквально декілька наших військових. А в мене прапор висить в машині наш маленький, і реєстратор. Він підійшов: «Дівчино, заберіть, будь ласка,реєстратор», і все. Я прибрала реєстратор, сказала йому велике спасибі, що нагадав, тому що їдеш на повному автоматі, і прапорець я сховала. І буквально метрів за 100 стояли вже інші люди.

 — Як поводилися росіяни із цивільними, які проїжджали іхні блокпости на виїзді із міста?

— Перший блокпост, який ми після Черьомушок проїхали, — вони просто нас пропустили. У нас на той момент зламалася одна машина і нам довелося розсовувати [по іншим машинам] речі тих людей, ми і не помітили перший блокпост. Я дуже сильно помітила блокпост, що до нас ставляться вже як не до людей, це в Мангуші. У мене машина куплена за техпаспортом, Страховка оформлена не на мене. І він мені говорив те, що машину я вкрала, ось він мене не пропустить, якщо в мене зараз не буде страховки на мене. Я намагалась якось щось донести, але я дивлюсь, що мене не чують. Я просто показала страховку і сказала: «Робіть що хочете». Вже якось коректно з ними не хотілось розмовляти. І після того, як хвилин 20 вони перевіряли, багажник відкривали, все дивились… «Їдьте». Ми поїхали. І так буквально кожен напевно кілометр. Ми порахували з братом, це було 16 блокпостів. До Запоріжжя.

 — Наскільки безпечно взагалі було їхати по цьому маршруту, не враховуючи наявність російських блокпостів. Обстріли?

— Дуже сильно небезпечно. Ми їхали дорогами, якими вже до нас люди проїхали, не по асфальтованих, а по ярах, очерету, по всьому, що тільки завгодно. Тут ти їдеш, тут вже стоять таблички «Міни», тобто це все було страшно. Зупинялися, коли починався свист і починало грюкати. Тобто ми розуміли, що десь поблизу бахають голосно.

 — Чи є щось іще, що запам’яталося вам під час вашого виїзду з Маріуполя?

— Так! Саме з Маріуполя. Мене вже тут знаходили ті люди, котрі там. Я так розумію були телефонні дзвінки з українських номерів. І представлялися: «старший уповноважений Шалієв». «Хто ви? Де ви?» і тому подібне. Я спитала, хто мені дзвонить, кому ви дзвоните, хто ви такий? На що клали слухавку. І таких дзвінків, тільки мінялося прізвище, було три. Тобто я так розумію, що сім’ї, де чоловіки воюють, їх вираховують. А доїхавши, наприклад, до Токмаку, о 16 годині нас люди, просто які там живуть, зупинили, щоб не їхали ми у ніч. На останньому блокпосту, як вони нам тоді сказали, стоять буряти, ми тоді не мали взагалі уявлення що це, хто це і тому подібне. Вони нам запропонували всій цій нашій колоні переночувати. Хто в дитсадочку, хто людей розібрав по квартирам, нас нагодували. Все нормально. І вранці ми вже почали висуватися.

Нам потрібно було відремонтувати колесо. І підійшли особисто до мене двоє військових РФ з білими пов’язками. Чому мені це запам’яталось? Тому що один із військових стояв в жіночих уггах чорненьких і в жіночому светрі під своїм бушлатом чи курткою. І щось починає мені казати. А я вже як їжак, мені вже не треба нічого казати, відійдіть від мене! А він раз сказав, я повертаю голову: «Я не розумію вас», він другий раз, потім цей різко пішов, прийшов інший. І каже, з акцентом гарним, що ми Північна Осетія. Не буду навіть згадувати це все. У мене машина тонована. «Знімайте тонування». Я кажу: «Я дівчина і нічого не вмію, якщо вам потрібно — беріть машину, знімайте тонування, якщо ви такі, вам все треба». А він і каже, заглядає в машину: «А у вас троє дітей…» А в колоні є машини, у яких немає дітей. «Пересадіть своїх дітей по машинам, щоб вас не чіпали». Він мені приніс скотч, я наклеїла етикетки «Діти». І ми почали їхати. І я чую, що по машині хтось б’є і за моєю машиною хтось біжить. «Стійте!» Я опускаю вікно. Я ж їм нахамила, як могла. Він і каже: «Ви знаєте, ви їдьте швидше, можливо вас не зачеплять!» Чи буряти поїхали, ось щось такого плану, якось він по-своєму це сказав. І ми поїхали.

Ми приїхали на останній блокпост — стояли обірванці. Це не військові, це обірванці! Він стоїть, чавкає яблуком зеленим, і знаєте, коли опускаєш вікно, а воно тобі плює, тому що він розмовляє з акцентом, тому що це не росіянин. «Що там в тебе? Кого везеш? Що?» і тому подібне. Подивився свідотства на дітей, подивився документи на машину. «Відкрий багажник, відкрий задні двері!» Як то кажуть, прошустрили всю машину, але уже хоча б до тонування не чіплялися. Дорога в нас вийшла до Запоріжжя два дні.

 — А чи спілкувалися ви з російськими військовими чи іншими формуваннями безпосередньо в Маріуполі? Можливо, вони приходили в підвал?

— Вони не приходили в підвал. У мене була ситуація ще іншого плану. Мені подзвонили, представилися сусідами моїх батьків. Про те, що у них є сумка мами, у них є документи моєї мами, моя мама померла. Наш будинок, вони навіть сказали число, здається 22-ге. Кінець березня — початок квітня. Про те що так і так, батько мій втік кудись, а мама загинула. І попросили за те, що вони перешлють документи мої, грошей… Я не дала грошей. І ці люди зникли.

 — Так мама дійсно загинула?

— Так.

 — Співчуваю вам. І взагалі, я розумію, що складно говорити про всі ці речі, і про загибель однокласниці вашого сина. У мене таке питання: чи намагалися ви якось собі пояснити, або як взагалі можна пояснити те, що снайпери прицільно атакують цивільних людей, чудово розуміючи хто це, тим паче дітей?

— По-перше, спочатку в мене взагалі на голову це не натягувалося, як це, XXI століття, а мирні мешканці гинуть. Напевно, спочатку шок якийсь, а потім мені просто прийшла така думка, знаєте, начебто відпрацьовують точність, влучність. Їм просто весело. А життя не повернеш.

 — Можливо, у такий спосіб вони намагаються залякати цивільних людей або військових, або взагалі всю Україну — як народ, як націю, як країну?

— Ну те, що налякати — це так. Ось дивіться, ми сиділи 21 день у підвалі, ми спілкувалися лише конкретно нашим будинком. Хтось казав, що нас вже кинула Україна, що до Запоріжжя нам взагалі вже ніколи не дістатися. Що ми вже оточені. Що в цьому будинку №60 вже сказали, що виходити тільки в Новоазовськ через Ляпіне (колишня назва селища Виноградне на сході Маріуполя, — авт.), спускатися з гірки треба.

 — Так само ви говорили про вогонь танків по житловим будівлям, як це можна пояснити?

— А вони стояли між нашим будинком, №56, і №54, і бахали в бік, виходить, заводу, у бік стадіону (спорткомплекс «Азовсталь», — авт.) Ось це ми бачили. Які це були танки — це конкретно були з літерою ‘Z’, темно-зеленого кольору.

 — Це був якийсь хаотичний вогонь і внаслідок цього страждали цивільні будівлі, чи були прицільні влучання в будинки?

— Я стосовно цивільних не бачила, воно ж полетіло, і напевно, далеко. Але це було буквально три-чотири снаряди, він розвертався, і кудись швидко їхав. І ось таких було буквально два-три рази, коли вони в одне й те саме місце їздили стріляти.

 — Розкажіть, яким є життя у Маріуполі під час війни?

— Всі ховаються, всі бояться. Готується їжа на мангалах, на багаттях. Розбираються прилеглі лавочки, щоб якось вижити, щоб багаття зібрати. Не відкриваєш кран, воду наливаєш — ти їдеш її добуваєш. Тому що піти до криниці набрати — це небезпечно. Виживають люди, хто як може. Хто в магазин ходив, розгромлений. Хто що. У мене було дитяче харчування, молодшому сину 4 роки, я поділилася із сусідами, тому що у них була семимісячна дитина. Ось так один одному хтось щось допомагав. І все. Ось так-от люди виживали. В основному лягаєш спати годині о 20-19, і з 3-4 ночі до 8 ранку гуп-гуп-гуп…

Перший снаряд, який прилетів до нас у будинок, це було 2-го березня. Я стояла біля під’їзду, і просто чоловік, який поруч стояв палив, каже: «Свист!» І відчиняє під’їздні двері, впихає мене в під’їзд цей, сам піднімається, а мені каже: «Стій тут!» Було два влучання: одне, виходить, на перший поверх, у квартиру, а інше біля неї. Ось тоді у нас вимкнулося світло. Закінчився ж одразу і газ. І життя пішло тільки на (показує пальцем угору)… Крейдою можна було відмічати дні. Коли в нас загорілися квартири — все, що можливо було, чоловіки злили з опалення воду, і більш-менш загасили. Але перші три поверхи вигоріли. Ось тоді в нас закінчилось життя взагалі. Потім чоловіки звідкілясь принесли генератор, здобули його, це здобич! І потім почалося добування палива, і поступово, раз у 2-3 дні, коли більш-менш було тихо, ми намагалися заряджати телефони. Хоча зв’язку не було, але хоч щось, почути б може рідний голос. Ось так от і жили.

Три поверхи в будинку Олени на Морському бульварі, 54, вигоріли після артобстрілу

 — 2-го березня у Маріуполі також зник будь-який зв’язок, і з того, що ви розповідали, я так розумію, що у вас не було ніякої інформації про можливість виїхати з міста, евакуюватися. І ви дійсно через «сарафанне радіо» намагалися зібрати і поширити цю інформацію. Є багато даних про те, що росіяни вивозять примусово, або вводячи в оману, маріупольців на територію або окупованих частин Донецької, Луганської області, Криму, або на територію Росії. Чи відомо вам щось про це? Можливо, у вас є близькі, які таким чином були вивезені?

— Дивіться, особисто мій кум, Тищенко Олексій, на даний момент він знаходиться в Литві. Їхній будинок, виходить, обстріляли, та знищили взагалі — дев’ятиповерхівка, Морський,16. Ми виїжджали через іншу сторону і ми не знали, що з ним і як з ним. Але оскільки його будинок і машину повністю розстріляли, вони залишилися без нічого. І в якісь проміжки між обстрілами підійшли до них військові з білими пов’язками і пояснили їм те, що «на ту сторону ви ніяк не вийдете, у вас тільки одна дорога — пішки йти до Новоазовська». Людина зі зброєю — добре, йдемо. Тому що на той момент вже просто хотілося вижити. Мені пощастило, що в мене була машина. Ми теж їхали 16-го і ми не знали, чи доїдемо. Вони дісталися до Новоазовська, якісь там фільтрації і тому подібне пройшли. Вони мені зателефонували, коли вони були в Москві. І сказали, що вони не знають, як виїжджати, тому що їх не випускають. І зник з ними зв’язок буквально на два тижні. Вони зателефонували, коли вже в’їхали до Латвії. Ні, в Литву, трішки плутаю ці країни.


«У нас був старий кіт, і від вибухів у нього заходилося серце. Одного ранку він просто не прокинувся».


 — А чи розповідали вони вам, як проходив цей процес фільтрації, їхнього виїзду, як із ними поводилися, що вони бачили?

— Ну, по-перше, росіяни дуже сильно злі на нас — що ми «понаїхали», що їм доводиться ділитися. Вони їх поселили у якогось плану барак. І сказали, що поки ви будете тут. А чому вони затримались — у них два собаки, французькі бульдоги, один був поранений. І вони його лікували. Одного чудового дня до них прийшли і сказали, що їх викликають, я не знаю точно, чи то КГБ — ось такого плану якась назва. На спілкування, начебто. Потім кум Олексій сказав, що це скоріш за все був допит. Тобто почали питати, що там, як там у Маріуполі, де конкретні… сім’ї військових, як із ними можливо зв’язатися, навіть на території України. Ось це мене вразило дуже сильно. Телефони підключали у них, вставили шнур і щось перевіряли. А більше я не знаю. Але виїжджали вони дуже важко, їх не хотіла Росія випускати на кордоні. Вони кажуть: «Ми вийшли із цього кордону, блокпоста російського, ми бігли, щоб нас просто забрали, але не ті. Щоб не повернули назад». Ось так от виїжджали.

 — Чи підтримуєте ви якийсь зв’язок із рідними, близькими, які залишаються в Маріуполі?

— Мені кажуть про те, що там потрібно відстояти чергу, отримати Фенікс картку. Мій батько, якщо він живий, він працював головним електриком у другій міській лікарні. Можливо він все ж таки пішов туди і живий, не знаю я, зв’язку немає. Усі списки [людей], які отримують гуманітарну допомогу, де можна побачити прізвища, ніде немає його. У Вайбері, Телеграмі група є «ЖД вокзал», я дивлюсь, у моїх батьків будинок №47, а №45, №43, №48 — їх нема, Цих будинків просто немає. Я не думаю, що довкола всі зруйновані, а мій стоїть. Навряд чи… Від таких вибухів… У нас був домочадець — лисий кіт, що прожив із нами 15 років, старий хороший кіт. Від цих вибухів у нього заходилося серце, і одного ранку він просто не прокинувся. Всі переживали і кіт все це на собі переживав. Так, наче це не людське життя, але це кіт. Вийшли, похоронили, і пішли далі…

 — Я думаю, що ви як мешканка Маріуполя ще пам’ятаєте, що відбувалося в місті, починаючи з 2014-го року. Можливо, ви можете щось пригадати із того, що вам запам’яталося?

— У ’14-му році я жила в іншому районі міста, у центрі міста. На той час в мене було двоє дітей, і я пам’ятаю, як у центрі міста поліцію палили, були там постріли — тому що це знаходилося буквально в 150 метрах від мого дому, де я жила. І це було страшно, ти чуєш виття сирен. Але ж ми не віримо ні у що, ми ж повинні все бачити своїми очима. Але це якось, знаєте, швидко закінчилось. Потім вже, піднімаєшся з низу, дивишся на ці будівлі… Це було страшно!

 — Чим ви займалися до початку вторгнення і що плануєте робити зараз?

— У мене багатодітна родина, моєму молодшому синові 4 роки. Я була в офіційному «декреті», я працювала в дитячому садочку і вважаюсь такою, що працює там, на даний момент також. Коли ми виїжджали 16-го березня, я проїжджала повз свій дитсадок в центрі міста, це Грецька, 43. Його немає. Будівлі немає. Зовсім немає. Хоча моя будівля була дореволюційна, там знаходилися ясла, до року дітки були. А потім там був оздоровчий центр. Його теж немає. Тобто пережила ця будівля війну, але не пережила «мир», невідомо який. А що я планую зараз робити… Мабуть, просто вижити. Дочекатися свого чоловіка, тому що це страшно… Я вдячна своїм друзям, які нам дали притулок. Тобто по факту, у XXI столітті, у 40 років ми бомжі. Навіть іншого культурного слова не підбереш. Ми бомжі. У селі цьому нас прийняли, я не очікувала, що люди можуть бути добрими такими, чуйними, і можуть допомагати. Просто так. Нас записали до школи, тому що у старшого 9 клас, я розумію, що мені потрібно, щоб у нього щось було на руках. Ми закінчуємо, ми написали заяву, ми отримали довідку тимчасово переміщених осіб. Але коли десь щось громихає, навіть люди просто по відру гримнули — моя молодша дитина прибігла до мене, у нього все зашкалює, трусить: «Мамо, я боюся». Ми ці відлуння будемо не один рік боятися. Ось зараз літо, добре, а що буде далі — я не знаю. Я вірю в перемогу, але я не знаю… Квартира, будинок… Що далі… Страшно.

Діти були змушені постійно ночувати у підвалах

 — Чи відомо вам, що зараз із вашим будинком, чи вцілів він?

— Так! В одній кімнаті в мене вибиті вікна і щось там ще вибито. У нашому під’їзді наразі перебувають чеченці, які роздають наші квартири тим, у кого немає квартир. Тобто заходьте, живіть… На перших поверхах живуть вони. А в нашому дитсадочку, навпроти нашого під’їзду, буквально 50 метрів, — у них генеральний штаб. Але те, що вони роздають квартири, — це мені написав і скинув смс-повідомлення з відео сусід, який приїжджав подивитись квартиру, тому що він був десь в іншому районі і приїхав. Десь він зарядив телефон і зняв. Ось так от тепер… Він сказав, що я хотів би пройти до себе в квартиру на що йому відповіли: «Подивитись — подивись, і йди далі, ми там живемо». Все. У нас немає нічого.

— Що ви відчуваєте по відношенню до росіян зараз?

— Можу сказати тільки одне. З початку війни — у мене там є двоюрідні, троюрідні сестри, тітка — ніхто не подзвонив, ніхто не поцікавився, як моя родина, як взагалі ми там. Я до них тільки ненависть [відчуваю] і проклинаю усіх. Тому що побачивши, як 15-річна дівчинка, яка, не побачивши життя взагалі, лежить із пробитою головою… Це ненормально, коли гинуть діти. Коли я вже виїхала, буквально 20-21 березня мені в Instagram написала моя сестра про те, що їй соромно. Але допомогти вона мені нічим не може. Я у себе в сторіз виклала, що всі мої родичі з Росії можуть йти у слід за кораблем. У мене немає там родичів більше.

 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Узагальнення подій, які відбулися у Миколаївській області протягом 7 місяців повномасштабної російсько-української війни: 24 лютого – 24 вересня 2022 року

У цій публікації подається узагальнення інформації, зібраної Одеською обласною організацією ВГО «Комітет виборців України» спільно...

02 Жовтня 2022

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: