Публікація

Історії війни: «Лежали просто неба, а снаряди свистіли над головою». Маріуполька розповідає про евакуацію та життя в місті

38 днів проведених в підвалі, щоб пережити блокаду, пошук продуктів та готування їжі на вогнищі під звуки вибухів, братські могили та будування маршруту до порятунку. Про це розповіла жителька Маріуполя Ніколь, яка разом із сестрою і племінником змогла скористатися гуманітарним коридором та виїхати із «гарячої точки».

Інтерв’ю Дар’я Роженкова для сайту novadoba.com.ua. Джерело сайт ХПГ

«Ніхто тоді не міг навіть уявити, що улюблене місто перетвориться на пекло»

 — 24 лютого змінив життя багатьох українців. Розкажи, яка була реакція, коли дізналася про повномасштабне вторгнення рф?

— Коли було звернення президента рф я не спала, тому дізналась про це з новин. В один момент перед моїми очима небо стало яскраво-помаранчевим, після чого пролунав гучний вибух. Як стало відомо, зранку ракета влучила в школу неподалік дому. Я пам’ятаю, що злякалась і на очах проступили сльози. Тоді зрозуміла, що нас чекає щось страшне. Але навіть не могла уявити наскільки.

 — Яка ситуація була в перші дні в Маріуполі?

— Перші чотири дні були точкові обстріли, чим Маріуполь не здивувати після 2014 року. Інші міста піддавались більшій атаці. Коли мені писали знайомі з інших куточків країни: «Як там ситуація у Маріуполі?», то я на диво відповідала, що ситуація нормальна.

Також намагалась допомогти приміським селам, що постраждали від обстрілів, могла вийти в магазин, де вже відчувався дефіцит товарів через те, що люди масово купляли продукти. Надзвичайно зраділа, коли вдалося купити 4 хлібини. 1 березня стався перший повномасштабний наступ, який не скінчився і досі.

 — Чому вирішила залишитися в місті, а не виїхати в перші дні?

— Маріуполь уже потерпав від нападу окупантів, тому це не викликало особливого страху перші дні. Хоча турбувало те, що багато знайомих намагаються покинути місто. Але ніхто тоді не міг навіть уявити, що це переросте в блокаду й улюблене місто перетвориться на пекло.

 — Ти розповідала, що спочатку формувалися волонтерські об’єднання. Розкажи детальніше про це.

— Точкові обстріли змусили людей сховатися до бомбосховищ. Через певний дефіцит товарів у крамницях та комендантську годину не було можливості отримати необхідні продукти харчування, тому формувалися волонтерські об’єднання, допомога від Червоного Хреста, а також від місцевої влади. Я приєдналась до Української Волонтерської Служби, де хотіла зробити особистий внесок для підтримки містян. Я намагалась допомогти Агробазі, що під Маріуполем, де люди були три дні без води та хліба. На щастя, цю проблему вирішили.

«Вибачте, але їсти та жити хочеться».

 — Як ви діставали продукти і готували, коли почалася блокада міста?

— Спочатку ми використовували власні запаси їжі та води. Із часом почали виходити до квартири сестри, де були продукти, попри небезпеку. У місті тривали постійні обстріли, тому намагались за один раз взяти якнайбільше.

Багато людей врятувались від голоду завдяки тому, що діставали їжу з розбитих магазинів. На одному навіть хтось написав: «Вибачте, але їсти та жити хочеться».

Ми пригощали сусідку, вона — нас. Також обмінювалися продуктами. Наприклад, за гречану кашу вдалося отримати рибу. Окрім цього, сусід ходив по покинутих домівках зі словами: «Вибачте, мені потрібна тільки їжа», брав для своєї сім’ї й нам приносив. Готували все на багатті, хоча було небезпечно, тому що постійно кружляли літаки, які скидали ракети. Також відлітали уламки снарядів, іноді доводилось пригинатися.

По воду ходили один раз на свій ризик. Одна добра людина мала сонячні батареї на даху, свердловину, звідки накачував воду та роздавав усім, хто її потребує. Ми стали в чергу о пів на сьому та повернулись о пів на четверту вечора. Бабуся не знала, що така черга, почала хвилюватись та шукати нас. Зустрілись із нею на провулку, де вона вже плакала, бо думала, що ми загинули.

 — Ти не дуже ходила містом, але бачила, що сталося з найближчими будинками після повітряних атак. Розкажи про це.

— 2 березня згорів сусідній будинок, а 5 березня ще один. Між нашим та сусіднім будинком прилетів снаряд, через що на мене і чотирирічного племінника обвалилась стеля.

Сусідка була вдома, коли це сталося. Ми побігли перевіряти чи все з нею гаразд, вона вигукнула: «Я жива!», а це найголовніше. Їй довелося вилазити через вікно, адже двері були пошкоджені.

Скла в наших вікнах не стало у перший тиждень березня, тому латали їх. Робили це багато разів, бо від постійних бомбардувань усе відлітало.

Не було жодного будинку поблизу нас, який би не постраждав. Із кожним днем зруйнованих помешкань ставало все дедалі більше.

Коли майже всі покинули домівки, то окупанти почали заходити до них, як додому, залишали відчиненими після себе двері. Поселялись в оселях, розміщували там техніку, від чого було страшно, адже був ризик, що вони накликають на себе відповідний вогонь.

 — Ти розповіла про випадок, коли на вас з племінником від вибуху впала стеля. Можеш пригадати детальніше?

— Ми сиділи тільки вдвох у кімнаті. Усі інші були в літній кухні. Ми з племінником розмовляли про його дні в дитячому садку. Раптом почула, що дуже близько впав снаряд. Ми звикли і вже орієнтуємося на звук, коли десь поряд чи далеко він падає. Цього разу я зрозуміла, що потрібно сховатись, але не встигла про це подумати, як другий впав біля мого дому. Порив вітру від хвилі і скло полетіло до кімнати. Цієї ж миті стеля просто впала на нас зверху. Я встигла собою закрити племінника. Каміння впало мені на стегно. На щастя, серйозних ушкоджень ми не отримали. Додому одразу забігли рідні з питанням: «Ви де?!» і ми рушили в підвал.

— Чи багато сусідів лишилися в місті Марії?

— Сусідів залишилось небагато. Дехто вимушений був їхати до тимчасово окупованих територій, бо іншої евакуації на лівому березі не відбувалось. Ми жили далеко від виходу з міста, звідки можна було дістатись до Запоріжжя. Хтось зробив це, аби врятувати життя, дехто був змушений, бо втратив житло. Інші були залякані через плітки, які розпускали окупанти. Вони казали, що нібито бійці полку «Азов» перевдягаються в цивільних і ховаються у будинках, тому окупанти будуть ходити і закидати гранатами підвали без попередніх питань. Цього не відбувалось, але це був моральний тиск, аби люди йшли до тимчасово окупованих територій. Були також плітки про так звану «зачистку», коли вони стрілятимуть по всіх помешканнях, аби «звільнити» місто. Ті сусіди, які залишились, жили вже звичним життям. Розпалювали багаття і ховались у підвалах.

 — Інтернет та зв’язок пропав у Маріуполі в перші дні березня. Як ви дізнавалися останні новини?

— Коли зник зв’язок, не могли отримати жодної інформації, крім тої, яку розказував сусід. Проте він не надійне джерело інформації, тому дістали старий магнітофон, що працював як від мережі, так і від батарейок. Але їх потрібно було 10 штук, ми збирали їх звідусіль: три батарейки дала сусідка, ще три – інша, чотири в нас було. Ми слухали радіомарафон на хвилі АМ раз чи два на день, аби послухати новини.

Через те, що були сильні морози, батарейки швидко сідали, тому знову залишились без зв’язку на кілька діб. Ми вирішили піти в дім, який сусіди покинули нещодавно, коли той палав. Знали, що вони слухали новини, тож мали певну надію, що там міг залишитись радіоприймач. Нам пощастило знайти його, він працював від двох пальчикових батарейок, тому могли слухати радіо частіше. Особливо раділи новинам про Маріуполь, бо не було відомо нічого про рідне місто. Ми розповідали новини сусідці, одного разу вона прийшла послухати їх разом з нами.

«Коли хочеш вижити, то останнє, що можна робити, — боятися»

 — Ти вже розповіла про деякі методи залякування та психологічної маніпуляції, що використовували рашисти. Можливо, вони в якийсь ще спосіб намагалися вплинути?

— Уже деякі з них розповіла, але ще були деякі інші психологічні маніпуляції. Одного дня сусідка вийшла до нас з радісною новиною — з’явився зв’язок! Ми одразу ввімкнули наші телефони, але додзвонитися та відправити повідомлення не вийшло. Вдалося тільки отримати два повідомлення з номеру 777 з таким змістом: «Добровольно вышедшие из города останутся живы» та «Братья славяне! Мы, чеченцы, пришли освободить вас от нациков». Після цього одразу зв’язок зник. Також після місяця тиші по всьому місту, окрім постійних вибухів, залунала музика. Це були пісні, що грали в парку «Веселка». Ми почули «C чего начинается родина», «Смуглянка» та інші. Вони лунали недовго, мабуть, тому що нашим військовим це не подобалось. Для мене і рідних це теж було блюзнірством над виснаженими від війни маріупольцями.

 — Як ти боролася із проросійською пропагандою?

— На проросійську пропаганду в мене імунітет. Я їй не піддавалась, але вона мене дратувала. Висловити обурення я не могла, бо це було небезпечно. Ми казали все пошепки, аби ніхто раптом не почув. Бо це може стати причиною бомбардування нашого будинку.

 — А страх був?

— Страх мене не долав, тому що на це не було часу. Коли хочеш вижити, то останнє, що можна робити, — це боятися. У моменти, коли були дуже гучні вибухи і дім «підскакував», а сусідні будинки палали, звісно, було страшно, що наступним може бути наш, але ми молились. Без кінця молились, коли стояли на колінах, ховаючи голову. Удаватися до розпачу ми не планували. Навіть коли мої рідні піддавались паніці, я їх заспокоювала і казала, що все буде добре.

— Що найбільше лякало в поведінці окупантів?

— Ми не піддавалися страху, як я вже казала, але не наважувалися піти до мами, бо там, де вона, знаходились чеченці, а вони залицялись до дівчат. Тому вирішили не ризикувати.

Мабуть, найбільше всього лякала поведінка одного з окупантів під Василівкою, коли ми їхали евакуаційними автобусами до Запоріжжя. Він узяв рушницю, направив на наші автобуси та повільно прицілювався по всій колоні. Потім піднявся, помахав нам рукою та відправив повітряний цілунок. Це також глузування з людей, яке мені не зрозуміло. У такій ситуації знущатись із виснажених українців, які вимушені тікати зі свого дому, це неприпустимо. Але вони нелюди, тому для них це цілком природньо.

 — Ти розповіла, що в місті дуже багато вбитих мирних. Наскільки жахливою є ситуація?

— Багато братських могил, які викопують сусіди та рідні для загиблих. Мій родич готував їсти на багатті разом із чотирма сусідами під під’їздом свого дому. Він відійшов до сусіднього під’їзду, аби поспілкуватись зі знайомим і це врятувало йому життя. Снаряд упав біля них і всі четверо загинули. Він особисто їх ховав і потім декілька днів не міг прийти до тями.

Таких братських могил дуже багато. Місця поховання під кожною  житловою багатоповерхівкою. Хрести один за одним. Це ще непогано, адже дуже багато людей не ховають. Вони просто лежать на землі. Їх дуже багато, це страшно бачити. Біля криниці, куди ходив по воду мій родич, одного дня лежали четверо. Біля кафе, що повністю згоріло, було семеро. Ми багато не ходили по місту, тому на власні очі це не побачили. Але знайомі й рідні бачили. Одна жінка йшла до свого сина через пів району і бачила в кожному дворі по 5−7 померлих. Хоча не побачити зовсім це не вдалося. На шляху до визволення з міста ми помітили трьох убитих мирних.

 — Що стало остаточною точкою, коли вирішили евакуюватися?

— Коли дуже сильно стріляли, бабуся почала розмірковувати який шлях про всяк випадок є можливим. Ми порушили цю тему вперше настільки серйозно. Після цього вирішили поспілкуватись із мамою, яка перебувала в іншому місці. Нас попередили, що з того району важко повернутися назад, тому що можуть не випустити окупанти. Також ми хвилювались, бо там було багато чеченців.

Той шлях, яким ми зазвичай ішли на квартиру за їжею, останнього разу був надто складним. Будинок, біля якого потрібно було проходити, палав, тому вирішили обійти та піти іншими дворами (по центральних відкритих вулицях мало хто наважується йти, тому що там нема куди сховатись і можна потрапити під кулю), але зустріли там багато окупантів. Наше серце одразу похололо і ми звернули назад. На щастя, нас ніхто не зупинив і нічого не спитав.

Потім на нас дивився окупант з біноклю. Коли ми дістались бомбосховища, де провідували родичів, і зустріли знайомих. Вони запропонували провести, але ми вирішили, що йтимемо самі, тому що двом жінкам із дитиною вийти більш ймовірно, ніж із чоловіками, які привертатимуть зайву увагу окупантів. Наступного дня ми вже зібрали речі та хотіли йти, але сильно стріляли, тому довелося відкласти на два дні.

31 березня по радіо почули про узгоджені евакуаційні автобуси з Маріуполя до Запоріжжя і вирішили, що це наш шанс. 1 квітня ми рушили.

Шлях до безпеки: «Нічого іншого у нас не було, крім віри»

 — Як вдалося вибратися з району і дійти до Червоного хреста?

— Ми намалювали мапу, як вийти з лівого берега. Вирушили о пів на восьму ранку. На шляху зустрілись цивільні, які готували їсти. Ми вирішили казати всім, що йдемо до лікарні з дитиною, щоб нас пропустили окупанти. Нам сказали, що лікарню зруйновано і варто вдягти білі пов’язки на руку. Так прийнято вважати, але ця думка була нав’язана окупантами, тому що саме вони пов’язують білу хустку на ногу чи руку, а українські військові не позначаються білим. Ми взяли до уваги й пішли далі.

На шляху до лікарні нам зустрілось двоє окупантів, які спитали куди ми йдемо і, почувши відповідь, казали: «Ладно, идите». Один із них порадив піти іншим шляхом. Коли ми дістались лікарні, побачили, що вона ціла, тобто інформація від людей була неправдивою. Ми рушили далі й потрапили під обстріл. Лежали просто неба, ніде було сховатись, а снаряди свистіли над головою, падали в кількох метрах, на нас сипалася земля.

 

Коли лежали, то просто молились без кінця. Нічого іншого у нас не було, окрім віри. Було страшно йти далі, але попереду був хоча б невеликий паркан, за яким можна сховатись від можливих уламків снарядів. Увесь цей шлях обстріли не скінчались, тому ми вставали, робили два кроки, потім падали. Потім знову вставали, робили два кроки і падали.

Я хвилювалась за свого племінника, адже йому всього чотири роки. Якщо мені було страшно, то йому взагалі це могло вийти психологічною травмою. Я побачила в траві божу корівку і сказала племіннику: «Дивись, Божа корівка, вона така ж маленька, як ми, і теж ховається». На його обличчі проступила посмішка, мене це заспокоїло.

Стало безпечніше, коли дісталися низовини. Нам довелося перелізти через колючий дріт, на що втратили годину. На щастя, нам допоміг чоловік, який йшов біля нас. Завдяки йому вибралися. Він був пастором і почав молитися за нас, тоді ми не змогли втримали сліз. А плакали, бо це справжнє диво Господнє, що він нам зустрівся. Від нього ми дізнались, що той міст, яким ми вирішили йти, був підірваний. Він відмовився від свого шляху і пішов із нами туди, звідки повернувся.

Ми йшли під заводом «Азовсталь», куди саме російська авіація цілила. Це був нескінченний шлях, але ми його подолали. Там, де раніше були центральні прохідні, зараз купа цегли. Під завалами побачили двох померлих цивільних, від чого відволікли дитину, щоб вона цього не бачила. Коли нарешті дістались правого берега, де вже було відносно спокійно і можна було йти і не прихилятись, нам із віконця житлового будинку помахав снайпер, який весь цей час дивився на нас, поки ми йшли. Пастор привів нас до Церкви Євангеліє, де нас тепло зустріли, нагодували та залишили на ніч. Наступного дня зранку ми вирушили далі. Сергій Боварович підказав безпечний шлях. Врешті ми дійшли до кінця міста, звідки можна було дістатися до Запоріжжя.

 — Наскільки небезпечним був шлях до евакуаційної колони в Бердянську?

— Коли ми прийшли на західну сторону міста, то сподівались, що туди омріяні евакуаційні автобуси під супроводом Червоного Хреста все ж дістались, але ні. Ми знайшли єдиний шлях, як вибратися з міста — «евакуаційні» автобуси до Нікольского (це тимчасове окуповане СМТ). Водій цього автобусу погодився підвезти нас звідти до Мангушу, де ми залишились на ніч. Будь-де, де ми не знаходились, централізовані автобуси були тільки до Ростова та Донецька. Питати про від’їзд у бік Запоріжжя чи казати про свої плани щодо поїздки було вкрай небезпечно, тому ми дуже обережно спілкувались із людьми і не розповідали зайвого. Коли підійшли до «міліції» у тимчасово окупованому Мангуші, аби дізнатись про це, нас спитали: «А зачем вам в Запорожье?», на що ми відповіли, що там родичі. Вони сказали: «Так пусть сюда родственники едут».

Із Мангуша до Бердянська можна було виїхати або на приватному транспорті, або мікроавтобусами волонтерів, які приїжджали зранку, за словами очевидців. Місцеві пропонували довезти за 1000−5000 грн. Ми вирішили чекати волонтерів, тому що вони відвозять до Запоріжжя. Але ввечері нам зустрівся хлопець, який запропонував довезти до Бердянська безкоштовно. Ми довго вагалися, та все ж таки погодились.

Цей хлопець виявився доброю людиною, він довіз нас до самого будинку моєї двоюрідної бабусі й відмовився брати гроші. Він сам, як виявилося, з Маріуполя, але зараз живе в Бердянську. Їздить до Мангуша та Нікольського, аби знайти своїх рідних по списках, які, можливо, евакуювались із Маріуполя.

В’їхати до міста Марії йому не дозволяли окупанти, тому йому нічого іншого не залишалось. 4 квітня, коли ми були в Бердянську, на жаль, не було домовлено про евакуацію, тому нам довелося залишитись там ще на один день. Уже 5 квітня ми приїхали зранку до місця відправлення евакуаційних автобусів, і, коли пройшли перевірку окупантів, нас зустрів Червоний Хрест. Там ми сіли на омріяний автобус. Ми не могли стримати сльози. Здавалося, що це сон. Ще позавчора були в Маріуполі, а вже сьогодні виїжджаємо до Запоріжжя. Нарешті.

«Моя бабуся мріє по завершенню здійняти український стяг над будинком»

 — Коли ти вибралася з місць, які тимчасово окуповані, то відчула себе в безпеці?

— Так, коли побачили перший український блокпост, то дуже зраділи, привіталися з ними, а вони у відповідь. На душі відчували полегшення, якого словами не описати. Я дуже раділа. Дитина нарешті могла казати все, що думає. Ми йому не дозволяли говорити будь-що про Україну та росію, а тут він почав казати: «Мамо, це український стяг! Мамо, це український військовий!». Нас тепло зустріло Запоріжжя, зокрема місцеві, поліція, та волонтери. Ми нарешті полегшено видихнули.

— Що б ти хотіла зробити в перші дні, коли оголосять мир?

— У мене від питання проступили сльози. Звісно, зустрілася б зі своєю сім’єю, яка досі перебуває в Маріуполі… Обійняти їх, виплакати від болю все, що накопичилось за цей час, плакати від щастя, що це нарешті скінчилось. Моя бабуся мріє після завершення здійняти український стяг над будинком. Ми обов’язково це зробимо. Ми все відбудуємо. І обов’язково переможемо.

Фото і відео надані героїнею. Знімала і фотографувала в перші дні повномасштабного вторгнення.

 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Узагальнення подій, які відбулися у Херсоні та Херсонській області протягом 90 днів повномасштабної російсько-української війни:24 лютого – 24 травня 2022 року

У цій публікації подається узагальнення інформації, зібраної Українською Гельсінською спілкою з прав людини, у рамках...

26 Травня 2022

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: