Гельсінський рух: три покоління правозахисників
9 листопада країна відзначала сорок років із дня заснування Української Гельсінської Групи, яка поставила на меті системний захист прав людини в умовах тоталітарного радянського режиму. Цілий тиждень на Херсонщині відбувалися різноманітні заходи присвячені цій події. Вони проходили під знаком спадковості трьох поколінь правозахисників, що відстоювали й відстоюють цінності прав та свобод людини.
Від першої української правозахисної групи, що постала у 1976 році та витримала шалений тиск репресивної машини СРСР й вийшла непереможеною у тій битві, – до першої всеукраїнської правозахисної громадської організації Українська Гельсінська Спілка, яка активна діяла по всій Україні в кінці вісімдесятих – початку дев’яностих років, виборюючи політичні права українців, й до сучасного правозахисного руху, який консолідувався навколо Української Гельсінської спілки з прав людини, що об’єднала правозахисні організації у 2004 році, – пройшло кілька десятиріч, що умістили роки боротьби та ув’язнень, поразок та перемоги, життя кількох генерацій українських патріотів.
У серпні 1975 року майже всі європейські країни включно із СРСР та країнами соціалістичного блоку, а також США та Канада підписали Гельсінські угоди. Серед інших важливих пунктів Угоди включали зобов’язання із дотримання прав людини та основних свобод. Це відкрило можливість в тоталітарних комуністичних країнах на законних підставах боротися із порушеннями прав людини. В короткий час в СРСР та в країнах радянського блоку постали громадські групи сприяння дотриманню Гельсінської Декларації. У травні 1976 року була створена Московська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод. У листопаді того ж року – Українська. Пізніше литовська, польська, чехословацька, грузинська, вірменська.
“Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів”, – саме з цієї цитати статті 19 Загальної Декларації прав людини починався текст Декларації Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод. Починався український правозахисний рух.
Українська група постала за ініціативи п’ятьох відважних громадян – письменника і філософа Миколи Руденка, ґенерала Петра Григоренка, громадської діячки Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердника, юриста Левка Лук’яненка.
Її членами-засновниками стали також мікробіолог Ніна Строката-Караванська, інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий, юрист Іван Кандиба.
Діяти на законних підставах, захищаючи права людини – зовсім не означало вільно та без перешкод, не зважаючи на те, що комуністичні країни зобов’язалися дотримуватися Гельсінських Угод. Громадські активісти відразу відчули на себе тиск каральної тоталітарної системи.
Член УГГ, політв’язень Василь Овсієнко згадує: «Усього в Групу вступила 41 особа. Крім того, 1982 року УГГ поповнилася двома іноземними членами (естонець Март Ніклус та литовнць Вікторас Пяткус), а в кінці 1987 року в неї було кооптовано ще шістьох… Правозахисники вчинили революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення: у невільній країні вони почали поводитися як вільні громадяни: явочним порядком здійснювати конституційні права (свободу слова, друку, демонстрацій, асоціацій та ін.), тобто розуміти закони так, як вони написані».
«Українська Гельсінкська Група об’єднала людей різного світогляду й національностей, бо правозахисники розуміли: за колоніяльного становища про дотримання прав людини не може бути й мови – незалежність же всім уявлялася як імовірний ґарант свобод. Усе, що ще було живого в Україні, потягнулось до Гельсінкської групи. Це вперше по десятиліттях репресій така нечисленна українська інтеліґенція організувалася і заговорила на увесь світ про неволю і безправ’я свого народу. У цьому розумінні гельсінкський рух був для України куди важливішим, ніж для народів, які мали свою державність, тому він у нас виявився найстійкішим».
30 меморандумів, декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетенів оприлюднила УГГ до кінця 1980-х років.
Двадцять чотири члени УГГ були засуджені у зв’язку за свою правозахисну діяльність. Вони разом відбули понад 170 років – в концтаборах, в’язницях, психіатричних лікарнях, на засланні. З цього приводу хочем навести один з маловідомих фактів, що пов’язаний сумною стороною із нашим містом: дин із членів Групи Юрій Литвин, перебуваючи у стані важкої хвороби, кілька місяців з липня по вересень 1980 року знаходився у херсонській колонії 1790…
Загалом же на страсному рахунку Групи – понад 550 років неволі. Група розплатилися п’ятьма життями: Михайло Мельник наклав на себе руки напередодні неминучого арешту 9 березня 1979 року. Чотири в’язні табору особливого режиму ВС-389/36 (селище Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.) загинули у неволі: Олекса Тихий 5 травня 1984, Юрій Литвин 4 вересня 1984, Валерій Марченко 7 жовтня 1984 і Василь Стус 4 вересня 1985…
На фото видання з прав людини УГСПЛ та Харківської правозахисної групи
На фото: Наталія Козаренко, Дементій Бєлий та Наталія Бімбірайтепід час прес-конференції в Українському кризовому медіа центрі.
В урочистих заходах взяли участь херсонці, безпосередні члени Української Гельсінської Спілки та учасники її тих історичних подій, що відбувалися в нашій області наприкінці 80-х – початку 90-х років. Ветерани ділилися спогадами, демонстрували тогочасні газеті, листівки, інші документи. Й це стало важливими символічним кроком: справа, яку розпочали кілька сміливців у другій половині сімдесятих мало своє продовження у діяльності нової для того часу Української Гельсінської Спілки.
У липні 1988 року політв’язні, члени Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод, та інші активісти, прийняли важливе рішення – перетворити свою групу у всеукраїнську організацію – Українську Гельсінську Спілку. УГС діяла всього два роки – з 7 липня 1988 по 30 квітня 1990 року й поставила на перший план реалізацію політичних прав українців. Ця організація очолила потужний громадський рух. В усіх областях України постали філії та представництва УГС. Про це розповів під час телепередачі на «Скіфії» активний член Херсонської УГС Василь Денищук.
Після отримання Україною незалежності пан Василь став священиком, зараз веде службу в селі Добропілля, що у Голопристанському районі. Його знають, як отця Платона.
В цій передачі взяла участь й координатор програм УГСПЛ Наталія Козаренко.
Своїми спогадами також ділилися учасники подій двадцятип’ятирічної давнини Олександр Жупина, Сергій Демчишин, Сергій Басюк та Олег Зайченко, які взяли участь в урочистій зустрічі, присвяченій сорокаріччю УГГ, що відбулася в обласній універсальній науковій бібліотеці.
Олександр Іванович підготував цілий реферат про діяльність УГС на Херсонщини. Ми дізналися про невідомі подробиці діяльності активістів УГС в нашій області. Цікаво було те, що Олександр Іванович використовував матеріали істориків, які написали кілька історичних досліджень на тему громадського руху під час боротьби за Незалежність. Ці матеріали пан Олександр, як безпосередній учасник тих подій, активно супроводжував своїми коментарями. Ця розповідь була дуже цікавою. Найперше пан Олександр наголосив, що активістами УГС були звичайні херсонці, робітники заводів, це був дійсно народний рух. Він мав два центри. Перший – у Херсоні, який очолив Степан Петрович Гура. Другий – у Скадовську, який очолила Лідія Ларіонівна Гук. До Херсонської обласної УГС входили Оксана Білинська, Василь Денищук, Микола Редкун та інші активісти.
Лідія Гук була однієї із легендарних постатей того часу. Вона ще у 70-ті роки за свою громадську активну позицію була засуджена та відбувала покарання. Наприкінці 80-х років її повністю реабілітують. Степан Гура у 80-ті роки кілька років утримувався у психіатричній лікарні: радянським лікарям не подобалося, що людина цікавилася політикою, пише листи протесту, а потім ще й організовував у Херсоні мітинги та демонстрації. До речі, історія радянської психіатрії 60-80-х років минулого століття є однією з найганебних. Вся світова медична спільнота засуджувала радянських психіатрів, які фактично ув’язнювали у лікарнях людей за активну політичну позицію.
Багато цікавих подробиць розповіли учасники тих подій Сергій Кирилович Басюк, Сергій Демчишин та Олег Зайченко. Під час спілкування народилася ініціатива розпочати збір спогадів та матеріалів для створення історії правозахисного руху на Херсонщині. Справа у тім, що багато фактів з цієї славної історії забуваються, дехто із безпосередніх учасників вже пішли на небо. Вже не з нами Степан Гура та Лідія Гук, деякі виїхали за кордон або в інші міста України й зв’язок із ними загубився. Наприклад, на обласному телебаченні не збереглися кадри кінохроніки тих років із виступами українських громадських діячів. Тому ця історична ініціатива є надзвичайно важливою.
Перший внесок з підготовки історії цього руху зробив Сергій Демчишин, який подарував представникам УГСПЛ листівки УГС, газети тих років, оголошення та інші матеріали. Більшість подарунків є безцінними історичними джерелами, які навряд чи десь збереглися. Наприклад, примірники газети УГС-Південь чи газети «Плуг», яку редагував Степан Гура.
Згадували учасники презентації боротьбу громадських активістів Лідії Гук, Оксани Белинської та Алли Тютюнник за дотримання екологічних прав херсонців, за врятування Джарилгацької затоки від отрутних хімікатів. Ця кампанія була відомою на весь тогочасний Радянський Союз. Відважні жінки домоглися припинення використання хімікатів під час вирощування рису.
Але система все одно намагалася помститися правозахисницям. Так, тодішні партійні функціонери зробили все можливе, щоб Лідія Гук та Алла Тютюнник не змогли взяти участь у перших вільних виборах. Вони були у брутальний спосіб не зареєстровані. Але ці випробування не стали на заваді нашим правозахисникам. Так, сьогодні Алла Миколаївна Тютюнник очолює одну із найавторитетніших правозахисних організацій обласні – Херсонський обласний фонд милосердя та здоров’я.
Сьогодні в Україні діє досить потужний правозахисний рух. Зокрема в Херсонській області працюють жіночі, молодіжні організації, інші організації, що захищають права та свободи людини, займаються просвітницькою діяльністю. Громадянське суспільство продемонструвало свою зрілість в жорстких випробувань Революції Гідності та під час війни за Незалежність.
Про сучасні можливості, здобутки та завдання правозахисників розповідали на урочистих заходах директорка відомого на всю Україну Інформаційно-ресурсного центру “Правовий простір”, член правління УГСПЛ Наталія Бімбірайте, координатор мережі громадських приймалень УГСПЛ Наталія Козаренко та координатор напрямку неформальної освіти УГСПЛ/«Розуміємо права людини» Максим Єлігулашвілі.
Максим у своїй розповіді назвав одне із важливих завдань сучасних правозахисників: «Наша мета – зробити так, щоб людей, які розуміють права людини та їх цінність, стало якомога більше».
Таким став ювілей знакової для історії України події створення Української Гельсінської Групи: не тільки згадали історію та віддали шану великим героям минулого, а й вирішили відтворити історію нашого правозахисного руху та розповіли про актуальні завдання, що стоять перед сучасними правозахисниками.
